Постанова 4803 № 201/10578/21

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/2420/23 Справа № 201/10578/21 Суддя у 1-й інстанції - Федоріщев С. С. Суддя у 2-й інстанції - Демченко Е. Л. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 січня 2023 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі: головуючого - судді Демченко Е.Л. суддів Куценко Т.Р., Макарова М.О. при секретарі Кругман А.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 18 листопада 2022 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , треті особи приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Петренко Катерина Володимирівна, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Батова Тетяна Сергіївна, про визнання договору недійсним та визнання права власності в порядку спадкування за законом, - в с т а н о в и л а: У жовтні 2021 року ОСОБА_2 звернулась до суду з уточненим позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , треті особи ПН ДМНО Петренко К.В., ПН ДМНО Батова Т.С., про визнання договору недійсним та визнання права власності в порядку спадкування за законом, мотивуючи його тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько ОСОБА_4 , після смерті якого відкрилась спадщина на майно, серед якого квартира АДРЕСА_1 . Вказувала, що вказана квартира АДРЕСА_1 була придбана її батьком та відповідачкою ОСОБА_1 30 квітня 2003 року, під час їх перебування у зареєстрованому шлюбі. Квартира була зареєстрована на відповідачку. Зазначала, що з метою прийняття спадщини звернулася до ПН Львівського МНО та у зв`язку з тим, що спадкову справу вже було відкрито ПН ДМНО Батовою Т.С., її заяву про прийняття спадщини та видачу свідоцтва про право власності в порядку спадкування було направлено поштою ПН ДМНО ОСОБА_5 . Свідоцтво про право на спадщину їй видано не було, оскільки спадкове майно вже було відчужено на користь ОСОБА_3 , який є сином ОСОБА_1 за договором дарування від 07 травня 2021 року, реєстровий номер 619, посвідчений ПН ДМНО Петренко К.В. Посилаючись на те, що спірну квартиру було придбано на ім`я ОСОБА_1 під час шлюбу з ОСОБА_4 , а тому згідно зі статтею 22 КпШС України, який діяв на час її придбання, є спільним сумісним майном подружжя в рівних частках, під час укладання договору дарування ОСОБА_1 не повідомила нотаріусу, що спірну квартиру було придбано в зареєстрованому шлюбі, існування договору дарування спірної квартири АДРЕСА_1 перешкоджає їй в отриманні свідоцтва про право власності в порядку спадкування та отриманню спадщини, а тому просила суд визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 від 07 травня 2021 року, реєстровий номер 619, посвідчений ПН ДМНО Петренко К.В.; визнати за нею в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , право власності на 1/4 частину квартири АДРЕСА_1 . Рішенням Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 18 листопада 2022 року позов задоволено. Вирішено питання стосовно судових витрат. В апеляційній скарзі відповідачка ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 . Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції безпідставно не взяв до уваги те, що спірна квартирна, хоча і була придбана нею під час перебування у зареєстрованому шлюбі з батьком позивачки, втім, придбана вона була виключно за особисті грошові кошти її матері ОСОБА_6 , яка для того щоб їх надати продала свою квартиру. Вказувала, що після смерті її чоловіка залишилась однокімнатна квартира та автомобіль та саме це складає спадщину. Звертала увагу на те, що позивачка обрала не ефективний спосіб захисту, оскільки фактично могла б заявляти позов виключно про стягнення вартості 1/4 частини, а не про визнання договору дарування недійсним. Відзив на апеляційну скаргу надано не було. Розглянувши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів не находить підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду. Статтями 12,81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог. Судом встановлено і це підтверджується матеріалами справи, що 20 квітня 2002 року ОСОБА_4 та ОСОБА_7 уклали шлюб. Після реєстрації шлюбу прізвище ОСОБА_8 було змінено на ОСОБА_9 . ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Позивачка ОСОБА_2 є рідною донькою померлого ОСОБА_4 від першого шлюбу та спадкоємцем першої черги за законом. Відповідачка ОСОБА_1 є дружиною померлого ОСОБА_4 і тому також є спадкоємцем першої черги за законом. Під час шлюбу подружжям ОСОБА_4 та ОСОБА_1 було придбано квартиру АДРЕСА_1 за договором купівлі-продажу, ВАК №187723, реєстр №2098, 18 квітня 2003 року, посвідчений ПН ДМНО Іщенко Н.Д. Реєстрація права власності відбулася 30 квітня 2003 року. 07 травня 2021 року між відповідачами ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір дарування, реєстровий номер 619, посвідчений ПН ДМНО Петренко К.В., за яким ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 . Ретельно вивчивши показання свідків, надані письмові докази і документи, суд встановив факт набуття у спільну сумісну власність подружжям квартири АДРЕСА_1 . При цьому суд відхилив твердження відповідачів щодо набуття ОСОБА_1 у особисту приватну власність спірної квартири і не визнав її роздільним майном подружжя, що належить особисто ОСОБА_1 . З урахуванням зазначених вище обставин, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачкою доведено факт набуття спірної квартири АДРЕСА_1 саме подружжям ОСОБА_4 та ОСОБА_1 у спільну сумісну власність подружжя, оскільки належних та допустимих доказів факту дарування матір`ю відповідачки грошових коштів, за які була придбана спірна квартира не надано, а тому вважав позовні вимоги такими, що підлягають до задоволення. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції виходячи з наступного. Відповідно до статей 1216,1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК Україна). За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 12611265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини. Згідно зі статтею 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу. У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (стаття 1261 ЦК України). Частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними (частина перша статті 1267 ЦК України). Відповідно до статті 1278 ЦК України частки кожного спадкоємця у спадщині є рівними, якщо спадкодавець у заповіті сам не розподілив спадщину між ними. Кожен із спадкоємців має право на виділ його частки в натурі. Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцевих положень» СК України зазначений кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України), норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності. Таким чином порядок набуття спільного майна та його режим у цій справі визначається нормами КпШС 1969 року, який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна. Відповідно до статті 22 КпШС 1969 року, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Згідно зі статтею 24 КпШС 1969 року, майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Згідно з частиною першою статті 17 Закону України «Про власність» (який був чинним на час придбання спірної квартири) майно, придбане внаслідок спільної праці сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Презумпція права спільної сумісної власності на майно може буде спростована заінтересованою особою яка доведе, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власність того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 19 березня 2018 року у справі №490/2579/15-ц, від 18 березня 2019 року у справі №334/8276/15-ц. Вказані норми законодавства, що діяли на час виникнення спірних правовідносин, узгоджуються з нормами чинного законодавства України. Так, зокрема, відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України). Відповідно до статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений. Згідно зі статтею 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Зазначена правова позиція викладена зокрема у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року №6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17. Частиною першою статті 57 СК України встановлено перелік майна, яке є особистою приватною власністю дружини, чоловіка: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію житлового фонду»; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України. У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі №711/2302/18 (провадження №61-13953св19) зазначено, що «застосовуючи норму статті 22 КпШС України або статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Вирішуючи спір, апеляційний суд на підставі належним чином оцінених доказів дійшов правильного висновку про те, що спірна квартира була набута у власність позивачем до 01 січня 2004 року, тобто до набрання чинності СК України, в результаті відповідних правочинів приватизації, міни, купівлі-продажу належної йому нерухомості, за рахунок належних йому особистих коштів, а не створена спільними зусиллями чи спільною працею сторін, тому ОСОБА_1 є її єдиним власником. Колегія суддів наголошує на тому, що доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір, тому подання позивачем доказів на підтвердження наведених вище обставин є обов`язковим, оскільки в цій частині між позивачем та відповідачем виник спір про право, і такі докази матимуть значення для ухвалення рішення у справі. Докази, які позивач повинен подати в рахунок обґрунтування всіх тих обставин, на які він посилається як на підставу для задоволення його вимог, і на підставі яких суд в подальшому встановлює наявність або відсутність підстав для задоволення позову чи відмови у його задоволенні, - повинні бути виключно належними та допустимими. Згідно із ст.129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства, є законність. Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до взаємовідносин сторін. Позивач, як сторона по справі, зобов`язаний довести ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог, відповідно до ст.81 ЦПК України. Нормами ст.77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст.81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні, так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. У свою чергу суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків. Крім того ч.2 ст.13 ЦПК України, яка регламентує диспозитивність цивільного судочинства, визначено, що збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). У даній справі відповідач виступила заінтересованою особою, яка в судовому порядку намагалась спростувати презумпцію права спільної сумісної власності на спірну квартиру. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції в частині того, що відповідач не довела того факту, що спірна квартира була придбана за її особисті грошові кошти. Договір купівлі-продажу квартири від 17 квітня 2003 року, укладений її матір`ю ОСОБА_6 , вказаного факту не доводить. В матеріалах справи відсутні докази того, що ОСОБА_10 після відчуження належної їй на праві власності квартири подарувала грошові кошти відповідачці ОСОБА_1 для придбання останньою спірної квартири в особисту власність. У частині першій статті 1226 ЦК України зазначено, що частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах. За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Прикладом спільного майна є спільне сумісне майно подружжя, яке набуте за час шлюбу та належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку та/або доходу (стаття 60 СК України). При цьому дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Таким чином, ОСОБА_1 після смерті свого чоловіка ОСОБА_4 , безпідставно подарувала квартиру, яка є спільним майном подружжя, своєму синові. Статтями 203,215 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом і повинен бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Вирішуючи питання про недійсність правочину судам необхідно враховувати, що згідно зі статтями 4, 10 та 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України, міжнародним договорам, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3,15,16 ЦК України, якими передбачено, зокрема, право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. Відповідно до статей 16,203,215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою до іншої сторони чи сторін правочину; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення того, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, у чому полягає його порушення, і в залежності від цього у який ефективний спосіб порушене право може бути захищено. Отже, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину і хоча й не була титульним володільцем відчуженого майна, однак вважає своє право власності на це майно порушеним або вважає порушеним інше речове право на відчужене майно. Крім того, у розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття «заінтересована особа» такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі. Самі по собі дії осіб, зокрема щодо вчинення правочинів, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оспорені в суді, допоки ці особи не доведуть, що такі дії порушують їх права. У зв`язку з чим, колегія суддів погоджується з висновком суду про наявність підстав для визнання недійсним договору дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 від 07 травня 2021 року. Доводи апеляційної скарги в частині того, що позивачка обрала не ефективний спосіб захисту, оскільки фактично могла б заявляти позов виключно про стягнення вартості 1/4 частини, а не про визнання договору дарування недійсним, є хибними. Доводи апеляційної скарги в частині того, що після смерті батька позивачки залишилась однокімнатна квартира та автомобіль та саме це складає спадщину як підстава для відмови у задоволенні позову відхиляються. Інші доводи не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте відповідно до вимог ст.89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена. Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, обставини по справі, перевірив доводи і дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджені письмовими матеріалами справи. За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення має бути залишено без змін. Керуючись ст.ст.367,374,375,381-383 ЦПК України, колегія суддів, п о с т а н о в и л а: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 18 листопада 2022 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Головуючий: Демченко Е.Л. Судді: Куценко Т.Р. Макаров М.О.