Постанова 4875 № 922/1013/20

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД проспект Незалежності, 13, місто Харків, 61058 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "06" жовтня 2020 р. Справа № 922/1013/20 Колегія суддів у складі: головуючий суддя Лакіза В.В., суддя Геза Т.Д., суддя Здоровко Л.М., за участю секретаря судового засідання Перікової К.В., позивач - представник Товариства з обмеженою відповідальністю Новакорм Крайз О.І. на підставі ордеру № 000026 від 02.01.2019, відповідач- представник Сільськогосподарського приватного акціонерного товариства Охоче Пекаренін А.А. на підставі ордеру №1020281 від 16.03.2020. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Сільськогосподарського приватного акціонерного товариства "Охоче" (вх.№ 1870) на рішення Господарського суду Харківської області від 25.06.2020 у справі №922/1013/20, ухвалене суддею Бураковою А.М. у приміщенні господарського суду Харківської області 25.06.2020 о 16:20 (повний текст рішення складено 06.07.2020), за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Новакорм", м. Харків, до відповідача Сільськогосподарського приватного акціонерного товариства "Охоче", с. Охоче, про стягнення 618701,46 грн, ВСТАНОВИЛА: Рішенням Господарського суду Харківської області від 25.06.2020 позов задоволено. Стягнуто з Сільськогосподарського приватного акціонерного товариства "Охоче" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Новакорм" штрафну неустойку у розмірі 430224,69 грн, 3% річних у розмірі 47210,91 грн, інфляційні збитки у розмірі 141265,86 грн та 9280,52 грн судового збору. Не погодившись з вказаним рішенням місцевого господарського суду, Сільськогосподарське приватне акціонерне товариство "Охоче" звернулось до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 25.06.2020 у справі №922/1013/20 та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ТОВ "Новакорм" про стягнення 618701,46 грн. Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 25.08.2020 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Сільськогосподарського приватного акціонерного товариства "Охоче" на рішення Господарського суду Харківської області від 25.06.2020 у справі №922/1013/20; призначено справу до розгляду на 02 вересня 2020 року, про що повідомлено учасників справи в порядку статей 120, 268 Господарського процесуального кодексу України. 28.08.2020 до апеляційного господарського суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх.№8037), в якому він заперечує проти доводів апелянта, а тому просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги Сільськогосподарського приватного акціонерного товариства "Охоче" на рішення Господарського суду Харківської області від 25.06.2020 у справі №922/1013/20. Крім того, представник позивача просить надати час протягом п`яти днів з моменту ухвалення рішення судом апеляційної інстанції для подання доказів понесених судових витрат на професійну правничу допомогу та розподілити такі витрати. До вказаного відзиву додано попередній розрахунок судових витрат в апеляційному провадженні позивача у справі № 922/1013/20 на суму 23615,00 грн (т.3, а.с. 93-95). Судове засідання Східного апеляційного господарського суду 02.09.2020 з розгляду апеляційної скарги Сільськогосподарського приватного акціонерного товариства "Охоче" розпочалось за участю представників сторін. Присутній представник апелянта надав пояснення щодо обставин справи з урахуванням доводів та вимог апеляційної скарги. Представник позивача зазначив про законність та обґрунтованість рішення місцевого господарського суду та заперечував проти доводів апеляційної скарги з підстав, зазначених у відзиві на апеляційну скаргу. В судовому засіданні Східного апеляційного господарського суду 02.09.2020 відповідно до вимог частини 2 статті 216 Господарського процесуального кодексу України оголошено перерву до 06.10.2020 до 15:00 год. 05.10.2020 до суду апеляційної інстанції від представника відповідача надійшла відповідь на відзив на апеляційну скаргу ТОВ "Новакорм" (вх. № 9439), в якому апелянт заперечує проти викладеної позивачем позиції щодо обставин даної справи, зокрема, щодо застосування строку позовної давності до вимог про стягнення штрафної неустойки, передбаченого пунктом 9.2 договору поставки. Згідно витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05.10.2020 у зв`язку з відпусткою судді Пуль О.А. здійснено повторний розподіл судової справи №922/1013/20 та визначено наступний склад колегії суддів для її розгляду: головуючий суддя Лакіза В.В., Здоровко Л.М., Геза Т.Д. В судовому засіданні Східного апеляційного господарського суду 06.10.2020 присутній представник апелянта підтримав вимоги апеляційної скарги в повному обсязі та просив суд її задовольнити, скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 25.06.2020 у даній справі та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. Присутній в судовому засіданні представник позивача, заперечуючи проти доводів апелянта з підстав, зазначених у відзиві на неї, зазначивши про законність та обґрунтованість рішення місцевого господарського суду, просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги відповідача, а рішення Господарського суду Харківської області від 25.06.2020 у справі №922/1013/20 - залишити без змін. Дослідивши матеріали справи, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення присутніх представників сторін, з`ясувавши обставини справи та перевіривши їх доказами в межах встановлених статтею 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду у відповідності до вимог статті 282 Господарського процесуального кодексу України зазначає про такі обставини. Як встановлено судом першої інстанції та перевірено апеляційним господарським судом, 01.07.2016 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Новакорм" (постачальник) та Сільськогосподарським приватним акціонерним товариством "Охоче" (покупець) укладений договір поставки № 01-07 (далі - договір), відповідно до умов пункту 1.1 якого постачальник зобов`язався передати у власність покупця комбікорм (товар), а покупець зобов`язався прийняти та оплатити товар відповідно до умов договору. Відповідно до пункту 3.1 договору кількість та асортимент кожної партії товару вказується у видатковій накладній, яка є невід`ємною частиною цього договору та складена на підставі замовлення покупця. Накладні оформляються на кожну партію товару, що поставляється і мають силу специфікацій до цього договору. Загальна кількість товару, що підлягає поставці за цим договором, визначається як наростаюча кількість по всіх поставках, зроблених згідно оформленим накладним. Загальна сума цього договору визначається як наростаюча сума за всіма поставками, зробленими протягом усього терміну цього договору (п.п. 3.2, 3.3. договору). Розділом 4 договору визначено умови поставки товару. Згідно з пунктом 4.1 договору умови поставки згідно Інкотермс 2010 EWX: Харківська область, Чугуївський район, смт Новопокровка, вул. ім. В. Вєсіча, буд.1. Відповідно до пунктів 4.2, 4.3 договору зобов`язання покупця по поставці товару за даним договором вважаються виконаними з моменту оформлення сторонами накладної на товар; датою поставки партії товару є дата у видаткових накладних або у іншому належним чином оформленому первинному документі, який підписано повноважними представниками сторін. У розділі 5 договором встановлено порядок розрахунків між сторонами. Оплата товару, що поставляється за даним договором, проводиться в національній валюті України шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок постачальника. Покупець сплачує товар наступним порядком: протягом 5 банківських днів з дати відвантаження товару. Датою оплати вважати дату надходження грошових коштів на рахунки постачальника, відкритих в банківських установах (п.п. 5.1, 5.2 договору). Згідно з пунктом 7.1 договору за порушення умов даного договору винна сторона відшкодовую спричинені цим збитки, у тому числі не отриманий прибуток у порядку, передбаченому чинним законодавством. Відповідно до пункту 7.2 договору у випадку несвоєчасної оплати товару згідно умов даного договору покупець сплачує постачальнику на вимогу останнього штрафну неустойку в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період, за який вона нараховувалася від загальної вартості неоплаченої партії товару за кожен день прострочення до моменту фактичного виконання покупцем свого зобов`язання за цим договором. Даний договір набирає чинності з моменту підписання його сторонами і діє до моменту його повного виконання (п.9.1 договору). У пункті 9.2 договору сторони домовились, що за даним договором строк позовної давності у зв`язку з недоліками товару та строк позовної давності про стягнення неустойки складає 3 (три) роки. Згідно з пунктом 9.4 договору будь-які доповнення та зміни до даного договору повинні бути оформлені письмово та завірені уповноваженими представниками сторін в кожному окремому випадку зміни (доповнення). Також, пунктом 9.11 договору встановлено, що даний договір набирає чинності з моменту підписання його сторонами і діє до 31.12.2016. Вказаний договір підписано та скріплено печатками сторін. В подальшому, 05.07.2016 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Новакорм" (постачальник) та Сільськогосподарським приватним акціонерним товариством "Охоче" (покупець) укладено додаткову угоду №1 до договору поставки від 01.07.2016 № 01-07, якою сторони внесли зміни до пункту 3.1 договору такого змісту: кількість та асортимент кожної партії товару вказується у специфікації, яка є невід`ємною частиною цього договору та складена на підставі замовлення покупця (т.2, а.с.157,178). Також, 01.12.2016 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Новакорм" (постачальник) та Сільськогосподарським приватним акціонерним товариством "Охоче" (покупець) укладено додаткову угоду №2 до договору поставки від 01.07.2016 № 01-07, відповідно до якої сторони домовили внести зміни до пункту 5.1 договору: оплата товару, що поставляється за даним договором, проводиться в національній валюті України шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок постачальника. Покупець сплачує товар протягом 21 календарного дня з дати відвантаження товару. Інші умови залишаються незмінними (т.2, а.с. 159, 179). 30.12.2016 сторонами укладено додаткову угоду № 2/1 до договору поставки від 01.07.2016 № 01-07, якою внесено зміни до пункту 3.1. договору, а саме: кількість і асортимент кожної партії товару вказуються у видатковій накладній, яка є невід`ємною частиною цього договору та складена на підставі замовлення покупця. Накладні оформлюються на кожну партію товару, що поставляється і мають силу специфікацій до цього договору. Також, даною додатковою угодою були внесені зміни до пункту 9.11 договору та встановлено, що даний договір набирає чинності з моменту підписання його сторонами і діє до 31.12.2017 (т.3, а.с. 180). 15.02.2017 сторонами укладено додаткову угоду № 3 до договору поставки від 01.07.2016 № 01-07, якою внесено зміни до пункту 13 договору та викладено юридичні адреси та банківські реквізити сторін (т.3, а.с. 181). 29.12.2017 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Новакорм" (постачальник) та Сільськогосподарським приватним акціонерним товариством "Охоче" (покупець) укладено додаткову угоду № 4 до договору поставки від 01.07.2016 № 01-07, якою внесено зміни до пункту 9.11. договору та викладено його у такій редакції: "Даний договір набирає чинності з моменту підписання його сторонами і діє до 31.12.2018, але у будь-якому разі до повного виконання зобов`язання сторонами за цим договором" (т.3, а.с.182). Позивач на виконання умов договору поставки від 01.07.2016 № 01-07 поставив відповідачу обумовлений договором товар на загальну суму 25641072,66 грн, що підтверджується видатковими накладними за період з 06.07.2016 по 26.06.2018 (т. 1 а.с. 193 - 243, т. 2 а.с. 1 - 125). Вказані видаткові накладні містять посилання на договір від 01.07.2016 №01-07, підписані зі сторони продавця (постачальника) та покупця (одержувача) без зауважень, скріплені печатками товариств. У квітні 2020 року позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Новакорм", звернувся до Господарського суду Харківської області з позовною заявою, в якій просив стягнути з Сільськогосподарського приватного акціонерного товариства "Охоче" штрафну неустойку у розмірі 820605,18 грн, 3% річних у розмірі 88354,35 грн, інфляційні збитки у розмірі 331141,79 грн. Позовні вимоги з посиланням на приписи статей 11, 202, 526, 530, 610, 611, 625, 629, 712 Цивільного кодексу України, обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем умов укладеного між сторонами договору поставки від 01.07.2016 № 01-07 щодо своєчасної оплати поставленого позивачем товару, а саме з порушенням строків визначених пунктом 5.1 цього договору, що підтверджується виписками банку. Згідно доданого до позовної заяви розрахунку позивачем нараховано на суму заборгованості, з урахуванням здійснених відповідачем проплат, штрафну неустойку у розмірі 820605,18 грн за період 11.07.2016 по 29.07.2018, 3% річних у розмірі 88354,35 грн за період 11.07.2016 по 29.07.2018, інфляційні збитки у розмірі 331141,79 за період за період 11.07.2016 по 29.07.2018 (т.1, а.с. 3-10). Заперечуючи проти позовних вимог ТОВ "Новакорм", відповідач у відзиві на позов зазначив про такі обставини: неврахування позивачем при здійсненні розрахунку положення пункту 9.2 договору щодо строку позовної давності (3 роки), оскільки останнім нараховано штрафну неустойку з 11.07.2016, а до суду з даним позовом звернувся 02.04.2020; неврахування під час здійснення розрахунку умови додаткової угоди від 01.12.2016 № 2 до договору щодо строку виконання зобов`язання з оплати товару; вказує на те, що відповідач виконав зобов`язання з оплати товару, а тому просить врахувати дані обставини під час вирішення питання щодо стягнення неустойки. Також, щодо вимоги про стягнення інфляційних збитків та 3% річних відповідач вказує на невірний розрахунок суми основного боргу (наприклад, прострочений борг на 15.04.2017 становив 855174,10 грн, а не 1628781,82 грн, а тому інфляційні збитки склали 7696,57 грн; неврахування під час розрахунку інфляційних збитків періоди, в яких мала місце дефляція; невірно розраховано 3% річних, оскільки сума основного боргу станом на 02.04.2017 складала 752532,60 грн, а тому сума 3% річних складає 61,85 грн. Окрім того, відповідач вказував на те, що строк дії договору сплинув 31.12.2016, а всі подальші відносини відбувались на підставі усних домовленостей. За таких обставин, відповідач просив застосувати позовну давність щодо вимог позивача про стягнення штрафної неустойку у розмірі 820605,18 грн, 3% річних у розмірі 88354,35 грн, інфляційних збитків у розмірі 331141,79 грн; відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі (т.2, а.с. 149-156). Враховуючи заперечення відповідача, 04.06.2020 представник позивача звернувся до суду із заявою про зменшення позовних вимог, в якій просив суд стягнути з відповідача штрафну неустойку у розмірі 430224,69 грн, 3% річних у розмірі 47210,91 грн, інфляційних збитків у розмірі 141265,86 грн (т.2, а.с. 168-169). До вказаної заяви додано новий розрахунок заборгованості, з якого вбачається, що позивачем здійснено перерахунок штрафної неустойки за період з 02.04.2017 по 29.07.2018, 3% річних за період з 02.04.2017 по 29.07.2018, інфляційних збитків за період 02.04.2017 по 29.07.2018, з урахуванням умови додаткової угоди від 01.12.2016 № 2 до договору щодо строку виконання зобов`язання з оплати товару (21 календарний день) (т.2, а.с. 170-177) Заперечуючи проти заяви позивача про зменшення позовних вимог, відповідач просив застосувати позовну давність до вказаних вимог та відмовити у задоволенні позову в повному обсязі (т.2, а.с. 191-193). Вказана заява позивача про зменшення позовних вимог прийнята до розгляду в порядку статті 46 Господарського процесуального кодексу України (т.2, а.с. 187-188). В подальшому, під час розгляду справи судом першої інстанції відповідач поставив під сумнів наявність додаткових угод від 30.12.2016 № 2/1, від 29.12.2017 №4, якими продовжено строк дії договору поставки від 01.07.2016 № 01-07, у зв`язку з чим звернувся до суду з наступними клопотаннями: - клопотання про зобов`язання позивача надати оригінали цих угод для огляду в судовому засіданні, яке задоволено ухвалою суду від 18.06.2020; - клопотання про залучення третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог, в якому просив залучити ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , які підписували вказані додаткові угоди з боку сторін (т.2, а.с. 205-208); - клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи для з`ясування питання чи виконані підписи на цих угодах ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (т.2, а.с. 211-216); - клопотання про зупинення провадження у справі, яке обґрунтовано зверненням Сільськогосподарським приватним акціонерним товариством "Охоче" до суду з позовною заявою до ТОВ "Новакорм" про визнання недійсним договору поставки (т.2, а.с. 222-228); - клопотання про виклик і допит свідків, в якому просив суд викликати та допитати в судовому засіданні ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (т.2, а.с. 229-231). Ухвалою Господарського суду Харківської області від 25.06.2020 відмовлено у задоволенні заяви відповідача про поновлення строку на пред`явлення клопотання про залучення третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог; залишено без розгляду клопотання відповідача про залучення третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог; відмовлено у задоволенні заяви відповідача про поновлення строку на пред`явлення клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи; залишено без розгляду клопотання відповідача про призначення судової почеркознавчої експертиз (т.2, а.с. 242-242). Вказана ухвала місцевого господарського суду мотивована тим, що відповідач був обізнаний про наявність додаткових угод від 30.12.2016 № 2/1, від 29.12.2017 №4 до початку розгляду справи по суті, проте не заявив відповідні клопотання, а тому суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання поважними причин пропуску процесуального строку на пред`явлення цих клопотань, у зв`язку з чим залишив без розгляду клопотання позивача на підставі статті 207 ГПК України. Також, ухвалою Господарського суду Харківської області від 25.06.2020 відмовлено у задоволенні клопотання відповідача про зупинення провадження у справі (т.2, а.с. 245-246). Відмовляючи у задоволенні вказаного клопотання, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність передбачених законом підстав для зупинення провадження у справі, оскільки відповідачем не було надано доказів прийняття позовної заяви до розгляду та відкриття провадження у справі №922/1950/20. 25.06.2020 місцевим господарським судом ухвалено оскаржуване рішення про задоволення позову (т.2, а.с.249-254). Вказане рішення суду першої інстанції з посиланням на приписи статей 11, 525, 526, 530, 549, 610, 625, 692, 712 Цивільного кодексу України, статей 174, 193. 232, 235, 237 Господарського кодексу України мотивоване доведеністю матеріалами справи факту прострочення відповідачем своїх зобов`язань, які виникли на підставі договору поставки товару від 01.07.2016 № 01-07, а отже, обґрунтованістю нарахування за порушення строків виконання грошових зобов`язань штрафної неустойки у розмірі 430224,69 грн, 3% річних у розмірі 47210,91 грн та інфляційних збитків у розмірі 141265,86 грн. При цьому, розглянувши здійснений позивачем розрахунок, суд дійшов висновку про дотримання позивачем встановленого пунктом 9.2 договору поставки можливого строку нарахування штрафної неустойки за прострочення оплати товару (з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог), та його відповідності умовам пункту 7.2 договору, а тому відмовив відповідачу у заявах про застосування позовної давності. В обґрунтування доводів апеляційної скарги скаржник посилається на те, що місцевим господарським судом ухвалено оскаржуване рішення про задоволення позову в частині стягнення штрафної неустойки без з`ясування та надання оцінки пункту 9.2 договору, яким передбачено строк позовної давності 3 роки без уточнення до якої саме неустойки він підлягає застосуванню, а тому вважає, що цей пункт договору не підлягає застосуванню до вимог про стягнення штрафної неустойки. Крім того, апелянт вказує, що судом під час вирішення питання щодо стягнення неустойки не враховано відсутність доказів спричинення позивачеві негативних наслідків у зв`язку з простроченням оплати, оскільки втрати від знецінення коштів компенсуються, зокрема, стягненням інфляційних втрат та 3% річних, виконання зобов`язання з оплати товару у повному обсязі. Також, відповідач вказує на те, що здійснений позивачем розрахунок інфляційних збитків та 3% річних є невірним, оскільки неправильно визначено суму простроченого боргу та не враховано періоди, в яких була дефляція. На думку відповідача, судом першої інстанції не надано оцінки клопотання відповідача про застосування строку позовної давності щодо усіх заявлених позовних вимог, з огляду на те, що строк дії договору закінчився 31.12.2016, а після цієї дати поставка товару здійснювалась на підставі усних домовленостей та відносини між сторонами щодо оплати товару врегульовано статтею 530 ЦК України, а саме з моменту виставлення вимоги. Окрім цього, зміст апеляційної скарги містить заперечення на ухвалу Господарського суду Харківської області від 25.06.2020, якою відмовлено у задоволенні клопотання відповідача про зупинення провадження у справі. Апелянт вважає, що судом першої інстанції було передчасно ухвалено рішення у даній справі без надання відповідачу часу для пред`явлення ухвали про відкриття провадження по справі №922/1950/20. Відповідно до частини 1 статті 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Апеляційний господарський суд, переглядаючи у апеляційному порядку оскаржуване судове рішення, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, зазначає наступне. Предметом спору у даній справі є матеріально-правова вимога Товариства з обмеженою відповідальністю "Новакорм" до Сільськогосподарського приватного акціонерного товариства "Охоче" про стягнення суми штрафної неустойки за поставлений товар згідно договору поставки товару від 01.07.2016 № 01-07, нарахованої відповідно до пункту 7.2 цього договору за порушення строків виконання зобов`язання з оплати товару, а також 3 % річних та інфляційних збитків відповідно до статті 625 ЦК України. Статтею 174 Господарського кодексу України передбачено, що однією з підстав виникнення господарських зобов`язань є укладення господарського договору та інших угод. Зі змістом зазначеної норми кореспондуються приписи частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України, відповідно до яких підставами виникнення цивільних прав і обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. Відповідно до положень статті 193 Господарського кодексу України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Частиною 1 статті 509 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Згідно із статтями 626, 627, 628 та 629 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов`язковим для виконання сторонами. З огляду на правову природу укладеного між сторонами договору поставки товару від 01.07.2016 № 01-07, який у розумінні статей 173, 174 Господарського кодексу України та статей 11, 509 Цивільного кодексу України є належною підставою для виникнення у його сторін кореспондуючих прав і обов`язків, спірні правовідносини регламентуються, насамперед, положеннями § 3 глави 54 Цивільного кодексу України та § 1 глави 30 Господарського кодексу України. Відповідно до частин 1, 6 статті 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму. До відносин поставки, не врегульованих цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України про договір купівлі-продажу. Згідно зі статтею 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк товари у власність покупця для виконання його підприємницької діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар та сплатити за нього певну грошову суму. Відповідно до частини 2 статті 712 ЦК України до договору поставки застосовують загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін. Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Відповідно до статті 663 Цивільного кодексу України продавець зобов`язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу. Частиною 1 статті 692 ЦК України визначено, що покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Згідно з частиною 1 статті 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. При цьому, положення частини 7 статті 193 ГК України і статті 525 ЦК України встановлюють загальне правило щодо заборони односторонньої відмови від зобов`язання або односторонньої зміни його умов, що кореспондується із вимогами статті 629 ЦК України щодо обов`язковості договору для виконання сторонами. Таким чином, двосторонній характер договору поставки зумовлює взаємне виникнення у кожної зі сторін прав та обов`язків. З укладенням такого договору постачальник бере на себе обов`язок передати у власність покупця певну річ і водночас набуває права вимагати її оплати, а покупець у свою чергу набуває право вимагати від постачальника передачі товару та зобов`язаний здійснити його оплату. Водночас, обов`язок постачальника поставити товар кореспондується із зустрічним обов`язком покупця прийняти та оплатити товар (такий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 15.10.2019 у справі № 903/801/18). Перевіряючи дотримання кожною із сторін своїх зобов`язань судом апеляційної інстанції встановлено, що на виконання умов договору поставки товару від 01.07.2016 № 01-07 та на підставі видаткових накладних за період з 06.07.2016 по 26.06.2018, які згідно пункту 3.1 цього договору є його невід`ємними частинами, ТОВ "Новакорм" передало (поставило), а СПРАТ "Охоче" прийняло без будь-яких зауважень обумовлений товар на загальну суму 25641072,66 грн. Вказані обставини не заперечуються сторонами. Щодо доводів апеляційної скарги про закінчення строку дії договору 31.12.2016, колегія суддів зазначає таке Згідно частинами 1 статті 631 Цивільного кодексу України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору (ч. 4 ст. 631 ЦК України) Відповідно до частини 7 статті 180 Господарського кодексу України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов`язання сторін, що виникли на основі цього договору. На зобов`язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше. Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору. Отже, набрання договором чинності є моментом у часі, коли починають діяти права та обов`язки за договором, тобто коли договір (як підстава виникнення правовідносин та письмова форма, в якій зафіксовані умови договору) стає правовідносинами, на виникнення яких було спрямоване волевиявлення сторін. Таким чином, досягнувши згоди щодо всіх істотних умов сторони уклали договір, внаслідок чого між ними виникли взаємні права та обов`язки, а відповідний договір набрав чинності. Поряд з тим, підстави для зміни договору визначені статтею 651 ЦК України, якою передбачено, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі зміни договору зобов`язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо. У разі зміни або розірвання договору зобов`язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни (ч.1, 3 ст. 653 ЦК України). Пунктом 9.11 договору сторонами погоджено, що він набуває чинності з дати його підписання і діє до 31.12.2016. Будь-які доповнення та зміни до даного договору повинні бути оформлені письмово та завірені уповноваженими представниками сторін в кожному окремому випадку зміни (доповнення) (п. 9.4 договору). Додатковою угодою від 30.12.2016 № 2/1 до договору поставки від 01.07.2016 № 01-07 були внесені зміни до пункту 9.11 договору та встановлено, що даний договір набирає чинності з моменту підписання його сторонами і діє до 31.12.2017 (т.3, а.с. 180). Також, додатковою угодою від 29.12.2017 №4 до договору поставки від 01.07.2016 № 01-07внесено зміни до пункту 9.11. договору та викладено його у такій редакції: "Даний договір набирає чинності з моменту підписання його сторонами і діє до 31.12.2018, але у будь-якому разі до повного виконання зобов`язання сторонами за цим договором"(т.3, а.с.182). Статтею 204 ЦК гарантується презумпція правомірності правочину, тобто правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Однією із засад цивільного законодавства є свобода договору (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК). Таким чином, особа може, реалізуючи своє право свободи договору (право свободи правочину), вчиняти з метою створення, зміни, припинення тощо цивільних прав і обов`язків будь-які правомірні дії. При цьому не вимагається прямої вказівки на правомірність дій в акті цивільного законодавства, а достатньо того, що закон не визначає ці дії як заборонені. Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини. Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину. У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли. За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію. Разом із тим, у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення (такий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц). Отже, наявність підпису свідчить про волевиявлення сторін договору і саме волевиявлення є важливим чинником, без якого неможливо вчинення правочину, тоді як підписання договору невстановленою особою не підтверджує його укладення. З матеріалів справи вбачається, що договір поставки від 01.07.2016 № 01-07 та додаткові угоди до нього від 05.07.2016 №1, від 01.12.2016 №2, від 30.12.2016 №2/1, від 15.02.2016 № 3, укладені між ТОВ "Новакорм" в особі директора ОСОБА_3 та СПРАТ "Охоче" в особі директора Яковчука Миколи Володимировича. Додаткова угода від 29.12.2017 № 4 до договору поставки від 01.07.2016 № 01-07 укладена між ТОВ "Новакорм" в особі директора ОСОБА_3 та СПРАТ "Охоче" в особі директора Услистого Юрія Васильовича. Договір поставки від 01.07.2016 № 01-07 та додаткові угоди до нього містять підписи уповноважених осіб та скріплені печатками сторін. Доказів вчинення правочину від імені СПРАТ "Охоче" неуповноваженою або невстановленою особою, втрату (викрадення) печатки товариства або відсутності наміру (волевиявлення) відповідача на продовження договірних відносин матеріали справи не містять. Водночас, усі видаткові накладні за період з 06.07.2016 по 26.06.2018 містять посилання на договір від 01.07.2016 №01-07, підписані зі сторони продавця (постачальника) та покупця (одержувача) без зауважень, скріплені печатками товариств. За таких обставин, оцінюючи наявні в матеріалах справи докази, які подані стороною на підтвердження прийняття до виконання договору та про виконання зобов`язання щодо поставки товару, а також вчинення відповідачем дій щодо оплати товару на підставі цих документів, суд апеляційної інстанції вважає необґрунтованими посилання відповідача щодо припинення зобов`язань сторін за договором поставки від 01.07.2016 № 01-07 після 31.12.2016 у зв`язку з закінченням строку цього договору. Окрім того, суд апеляційної інстанції під час апеляційного перегляду рішення місцевого господарського суду враховує положення статті 204 ЦК України. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню (наведену правову позицію викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі №2-383/2010, від 19.06.2019 у справі № 643/17966/14-ц, Верховного Суду від 16.04.2019 у справі №916/1171/18, від 14.11.2018 у справі №910/8682/18, від 30.08.2018 у справі №904/8978/17, від 04.03.2019 у справі №5015/6070/11, від 10.09.2019 у справі №9017/317/19, від 09.07.2019 у справі №903/849/17). Враховуючи викладене, апеляційний господарський суд дійшов висновку про недоведеність апелянтом твердження щодо здійснення позивачем поставки товару після 31.12.2016 на підставі усної домовленості та відсутності договірних відносин між сторонами. Спір у справі стосується питання наявності (відсутності) підстав для задоволення позову про стягнення з відповідача на користь позивача штрафної неустойки, 3% річних та інфляційних втрат у зв`язку з простроченням виконання відповідачем грошового зобов`язання за договором. Згідно зі статтею 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина 1 статті 612 Цивільного кодексу України). Як вже було зазначено, пунктом 5.1 договору (в редакції додаткової угоди від 01.12.2016 №2) встановлено, що оплата товару, який поставляється за даним договором, проводиться в національній валюті України шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок постачальника; покупець оплачує товар протягом 21 календарного дня з дати відвантаження товару. Матеріалами справи підтверджується неналежне виконання відповідачем обов`язків за договором в частині своєчасної оплати за отриманий товар за зобов`язаннями з 02.04.2017 по 29.07.2018. Факт прострочення платежів за отриманий товар у вказаний період підтверджується банківськими виписками, розрахунками позивача, а також не заперечується відповідачем. При цьому, посилання відповідача на невірне визначення суми основної заборгованості є безпідставним, оскільки під час розгляду справи у суді першої інстанції позивачем, з урахуванням викладених у відзиві на позов заперечень щодо правильності здійснених розрахунків з підстав невірного визначення строку оплати товари та поза межами строку позовної давності, здійснено новий розрахунок заявлених сум неустойки, 3% річних та інфляційних збитків, у зв`язку з чим заявлено заяву про зменшення позовних вимог, яка прийнята судом (т.2, а.с. 170-177). З цього розрахунку вбачається, що позивачем враховано пункт 5.1 договору (в редакції додаткової угоди від 01.12.2016 №2) щодо строку оплати товару, що призвело до перерахунку суми основної заборгованості та правильного визначення сум простроченої заборгованості за спірний період, з урахуванням здійснення відповідачем часткових оплат за поставлений товар. Вказаний розрахунок відповідачем не спростований ні під час розгляду справи у суді першої інстанції, ні під час апеляційного перегляду рішення суду; доказів на підтвердження належного виконання обов`язку в частині оплати поставленого товару у встановлений пунктом 5.1 договору строк та відсутності заборгованості за договором поставки від 01.07.2016 №01-07 за спірний період до матеріалів справи не надано. Предметом апеляційного оскарження є, зокрема, висновки місцевого господарського суду щодо правомірності задоволення позовної вимоги про стягнення штрафної неустойки. Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 611 Цивільного кодексу України, у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки. Відповідно до частини 1 статі 230 Господарського кодексу України, штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (частина 3 статті 549 Цивільного кодексу України). Частиною 6 статті 231 Господарського кодексу України встановлено, що штрафні санкції за порушення грошових зобов`язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором. Відповідно до частини 6 статті 232 Господарського кодексу України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано. Отже, законодавець передбачив право сторін визначати у договорі розмір санкцій і строки їх нарахування за прострочення виконання зобов`язання. У разі відсутності таких умов у договорі нарахування штрафних санкцій припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано відповідно до частини шостої статті 232 ГК України (постанова Верховного Суду України від 15.04.2015 у справі 3-53гс15). Відповідно до пункту 7.2 договору у випадку несвоєчасної оплати товару згідно умов даного договору покупець сплачує постачальнику на вимогу останнього штрафну неустойку в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період, за який вона нараховувалася від загальної вартості неоплаченої партії товару за кожен день прострочення до моменту фактичного виконання покупцем свого зобов`язання за цим договором. Враховуючи положення статей 193, 230, 231 Господарського кодексу України, статті 549 Цивільного кодексу України, умови пункту 7.2 договору, суд апеляційної інстанції дійшов висновків, що визначена ТОВ "Новакорм" "штрафна санкція" є пенею, оскільки передбачає санкцію у вигляді нарахування процентів, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, від вартості товару, поставленого з порушенням строку, за кожен день прострочення. За порушення відповідачем прийнятих на себе зобов`язань позивач, з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог, просив стягнути з відповідача штрафну неустойку у розмірі 430224,69 грн за період з 02.04.2017 по 29.07.2018. Апеляційна скарга не містить доводів щодо неправильності здійсненого розрахунку пені. Оскільки факти порушення строків оплати за поставлений товар підтверджено матеріалами справи, тому висновок суду першої інстанції про стягнення з відповідача за порушення строків оплати товару штрафних санкцій, встановлених договором, у вигляді нарахування та стягнення штрафної неустойки відповідно до умов договору за весь час прострочення поставки товару, є законним та обґрунтованим. В апеляційній скарзі відповідач заперечує проти розміру заявленої до стягнення позивачем пені, посилаючись на те, що місцевим господарським судом не враховано відсутність доказів спричинення позивачеві негативних наслідків у зв`язку з простроченням оплати, виконання зобов`язання з оплати товару у повному обсязі. Зокрема, відповідач з посиланням на правову позицію викладено і в рішенні Конституційного Суду України від 11.07.2013 № 7-рп/2013 вказує на те, що наявність у кредитора можливості стягувати із споживача надмірні грошові суми як неустойку змінює її дійсне правове призначення. Неустойка має на меті, насамперед, стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов`язання та не може становити непомірний тягар для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора. Дослідивши такі твердження апелянта, колегія суддів зазначає, що наведені відповідачем обставини зводяться до необхідності зменшення розміру неустойки. Відповідно до статті 233 ГК України у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов`язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій. Згідно з частиною третьою статті 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. При цьому, за положенням частини першої статті 550 ЦК України, право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов`язання. Правовий аналіз статті 233 ГК України і частини третьої статті 551 ЦК України дає підстави для висновку про те, що право суду зменшити заявлені до стягнення суми штрафних санкцій пов`язане з наявністю виняткових обставин, встановлення яких вимагає надання оцінки поданим учасниками справи доказам та обставинам, якими учасники справи обґрунтовують наявність підстав для зменшення штрафних санкцій, так і запереченням інших учасників щодо такого зменшення. Вирішуючи питання про зменшення розміру пені та штрафу, які підлягають стягненню зі сторони, що порушила зобов`язання, суд повинен з`ясувати наявність значного перевищення розміру неустойки порівняно з розміром збитків, а також об`єктивно оцінити, чи є цей випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов`язань, причин неналежного виконання або невиконання зобов`язання, незначності прострочення у виконанні зобов`язання, невідповідності розміру пені наслідкам порушення, негайного добровільного усунення винною стороною порушення та його наслідків та ін. При цьому обов`язок доведення існування обставин, які можуть бути підставою для зменшення розміру заявленої до стягнення суми пені, покладається на особу, яка заявляє відповідне клопотання. Отже, зменшення неустойки є правом суду, яке може бути реалізоване ним у кожному конкретному випадку за наслідками оцінки обставин справи, наведених учасниками справи обґрунтувань. Таке зменшення не є обов`язком суду. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 19.09.2019 зі справи № 904/5770/18, від 14.04.2020 у справі № 916/188/17. Вимоги скаржника щодо необхідності зменшення неустойки апеляційний господарський суд відхиляє, виходячи з такого: позивач та відповідач є господарюючими суб`єктами, і вони несуть відповідний ризик під час здійснення своєї господарської діяльності; право на зменшення (за клопотанням сторони) заявлених штрафних санкцій, які нараховуються за неналежне виконання стороною своїх зобов`язань, кореспондується з обов`язком сторони, до якої така санкція застосовується, довести згідно з приписами статті 74 ГПК України, статті 233 ГК України те, що вона не бажала вчинення таких порушень, що вони були зумовлені винятковими обставинами та не завдали значних збитків контрагенту, на підставі належних і допустимих доказів; Водночас, висновок суду щодо необхідності зменшення розміру пені, який підлягає стягненню з відповідача, повинен ґрунтуватися, також на загальних засадах цивільного законодавства, якими є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) та засадах господарського судочинства, визначених статтею 2 Господарського процесуального кодексу України. Аналогічний правовий висновок викладений Верховним Судом в постанові від 27.03.2019 у справі №912/1703/18. Як вбачається з матеріалів справи, під час розгляду справи у суді першої інстанції відповідач не заявляв клопотання про зменшення суми штрафних санкцій та, відповідно, таке питання не було предметом розгляду в суді першої інстанції. Про зменшення розміру штрафних санкцій відповідач не заявив і в апеляційному господарському суді. Обставини, що можуть бути підставою для зменшення розміру штрафних санкцій відповідачем не наведені, належні та допустимі докази, які підтверджують такі обставини не надані. Зважаючи на наведене, за відсутності у суду обов`язку зменшити розмір пені, доводи скаржника щодо незастосування відповідних положень норм матеріального права не може вважатися їх неправильним застосуванням, як підстава для скасування чи зміни судового рішення. Щодо доводів апелянта про неправильне застосування судом першої інстанції статті 625 ЦК України, колегія суддів зазначає таке. Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Стаття 625 ЦК України розміщена в розділі "Загальні положення про зобов`язання" книги 5 ЦК України, відтак визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов`язання і поширює свою дію на всі види грошових зобов`язань, незалежно від підстав їх виникнення (наведену правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі №686/21962/15-ц). Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання. Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць. Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція). При застосуванні індексу інфляції слід мати на увазі, що індекс розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць і здійснюється шляхом множення суми заборгованості на момент її виникнення на сукупний індекс інфляції за період прострочення платежу. При цьому сума боргу, яка сплачується з 1 по 15 день відповідного місяця, індексується з врахуванням цього місяця, а якщо сума боргу сплачується з 16 по 31 день місяця, розрахунок починається з наступного місяця. Аналогічно, якщо погашення заборгованості здійснено з 1 по 15 день відповідного місяця, інфляційні втрати розраховуються без врахування цього місяця, а якщо з 16 по 31 день місяця, то інфляційні втрати розраховуються з врахуванням даного місяця. Для визначення індексу інфляції за будь-який період необхідно помісячні індекси, які складають відповідний період, перемножити між собою з урахуванням відповідних оплат. Подібна за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 29.04.2020 у справі №910/1193/19, від 14.01.2020 у справі № 924/532/19, від 20.09.2019 у справі №904/4342/18, від 08.05.2019 у справі №904/2156/18, від 17.10.2018 у справі №916/1883/16. Отже, за наявності встановленого факту прострочення відповідачем виконання грошових зобов`язань в частині оплати поставленого товару за договором поставки від 01.07.2016 № 01-07, зважаючи на суми боргу з урахуванням дат їх виникнення та строків оплати, здійснивши перерахунок 3% річних, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції правомірно задоволено позовні вимоги в частині стягнення з відповідача 3% річних у сумі 47210,91 грн. Разом з тим, при перевірці правильності нарахування позивачем заявлених до стягнення інфляційних втрат, суд апеляційної інстанції встановив, що позивач при розрахунку заборгованості у період часу, за який здійснено нарахування штрафних санкцій помилково не врахував місяців спірного періоду, у яких мала місце дефляція (серпень 2017 року (0,999) та липень 2018 року (0,993)). Провівши власний розрахунок суми, на яку збільшився борг відповідача внаслідок інфляційних процесів за період нарахування з липня 2017 року по липень 2018 року, суд апеляційної інстанції встановив їх правомірність в сумі 131651,97 грн, як таких, що підлягають до задоволення. В частині вимог про стягнення 9613,89 грн інфляційних збитків у позові слід відмовити, у зв`язку з їх безпідставністю. З огляду на те, що місцевим господарським судом неправильно застосовано норми матеріального права, судова колегія приходить до висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги відповідача, скасування рішення Господарського суду Харківської області від 25.06.2020 в частині стягнення з СПРАТ "Охоче" на користь ТОВ "Новакорм" 9613,89 грн інфляційних збитків із прийняттям нового судового рішення в цій частині про відмову в задоволенні позову. Щодо доводів апелянта про незастосування судом першої інстанції позовної давності до позивних вимог про стягнення штрафної неустойки, 3% річних та інфляційних збитків, то колегія суддів зазначає таке. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 Цивільного кодексу України, далі - ЦК України). За змістом статей 256, 257 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю (частина перша статті 258 Цивільного кодексу України). Відповідно до пункту 1 частини другої статті 258 Цивільного кодексу України спеціальна позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Водночас, частиною першою статті 259 Цивільного кодексу визначено, що позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. Оскільки у наведеній нормі міститься загальне правило з якого не встановлено винятків, за змістом цієї статті за домовленістю сторін може бути збільшена, як загальна, так і спеціальна позовна давність. Як вірно встановлено місцевим господарським судом, на підставі статті 259 Цивільного кодексу України у пункті 9.2 договору сторони домовились, що строк позовної давності за цим договором по стягненню неустойки встановлюється тривалістю у 3 (три) роки. При цьому, умови щодо сплати штрафної неустойки передбачено пунктом 7.2 договору, згідно якого покупець сплачує постачальнику штрафну неустойку у випадку несвоєчасної оплати товару в розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення до моменту фактичного виконання покупцем свого зобов`язання за цим договором Враховуючи викладене, колегія суддів вважає необґрунтованими доводи відповідача про неправомірне застосування судом першої інстанції пункту 9.2 договору до вимог позивача про стягнення суми штрафної неустойки. Отже, сторони, в передбаченій законом формі, домовились про збільшення позовної давності, в даному випадку спеціальної позовної давності, до 3 років, в тому числі за вимогами щодо штрафної неустойки за порушення строків оплати товару. Крім того, оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення та обмежується останніми 3 роками, які передували подачі позову. Така ж позиція викладена в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.10.2018р. у справі №922/4099/17. Враховуючи можливість застосування до спірних правовідносин положень ст. 625 ЦК України, як до триваючого правопорушення, то позивачем вірно застосовано наведену норму в поєднанні з нормою ст. 257 ЦК України стосовно нарахування 3% річних та інфляційних втрат за останні три роки, які передували зверненню з даним позовом. З урахуванням викладеного, колегією суддів відхиляються посилання апелянта щодо необхідності застосування позовної давності до вимог про стягнення штрафної неустойки на підставі пункту 7.2 договору поставки та інфляційних збитків і 3% річних на підставі статті 625 Цивільного кодексу України, оскільки в даній справі позивач звернувся з такими вимогами в межах трьохрічної позовної давності. Окрім того, суд апеляційної інстанції зазначає, що у статті 264 Цивільного кодексу України визначені підстави переривання перебігу позовної давності. Згідно з частиною 1 статті 264 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею боргу, або іншого обов`язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання позовної давності, до нового строку не зараховується (абзац 2 частини 3 статті 264 Цивільного кодексу України). До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати: визнання пред`явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. Матеріали справи свідчать, що відповідач вчинив дії, які свідчать про визнання ним боргу за основним зобов`язанням, а саме: регулярно, починаючи з 10.08.2016 по 30.07.2018 здійснював перерахування коштів постачальнику за договором поставки від 01.07.2016 № 01-07 в рахунок оплати вартості отриманого товару на підставі видаткових накладних за період з 06.07.2016 по 26.06.2018. З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність правових підстав для застосування позовної давності до вимог про стягнення штрафної неустойки, 3% річних та інфляційних збитків. Щодо доводів апеляційної скарги стосовно відмови у задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі в ухвалі суду від 25.06.2020, слід зазначити таке. З матеріалів справи вбачається, що 25.06.2020 представником відповідача заявлено клопотання про зупинення провадження у даній справі до розгляду справи №922/1950/20 за позовом СПРАТ "Охоче" до ТОВ "Новакорм" про визнання недійсним договору поставки. Вказане клопотання обґрунтоване тим, що у разі визнання вказаного правочину недійсним відпадуть правові підстави для задоволення позову ТОВ "Новакорм" про стягнення заборгованості у даній справі, оскільки стягнення відбувається в межах дії договору поставки від 01.07.2016 № 01-07, недійсність якого є предметом розгляду справи № 922/1950/20 (т.2, а.с.222-223). Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 227 ГПК України суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у випадках: об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду. Відповідно до статті 176 ГПК України про прийняття позовної заяви до розгляду та відкриття провадження у справі суд постановляє ухвалу, в якій, зокрема, зазначаються: за якими правилами позовного провадження (загального чи спрощеного) буде розглядатися справа; дата, час і місце підготовчого засідання, якщо справа буде розглядатися в порядку загального позовного провадження. Оскільки до вказаного клопотання позивачем не надано доказів відкриття провадження у справі № 922/1950/20 за позовом СПРАТ "Охоче" до ТОВ "Новакорм" про визнання недійсним договору поставки, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для зупинення провадження у цій справі. При цьому, як вказує відповідач в апеляційній скарзі та підтверджується відомостями з Єдиного державного реєстру судових рішень вказану позовну заяву СПРАТ "Охоче" прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі № 922/1950/20 лише ухвалою Господарського суду Харківської області від 06.07.2020, тобто після ухвалення оскаржуваного рішення. Зважаючи на встановлені вище обставини справи, зазначені положення законодавства, апеляційний господарський суд частково погоджується із доводами відповідача, наведеними в обґрунтування апеляційної скарги, та частково її задовольняє. Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Статтею 236 ГПК України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Відповідно до частини 1 статті 277 ГПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; неправильне застосування норм матеріального права. З огляду на встановлені судом апеляційної інстанції у даній справі обставини та докази на їх підтвердження, перевірку правильності застосування судом першої інстанції норм матеріального права та відповідність рішення нормам процесуального права, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення не відповідає вимогам статті 236 ГПК України, а тому підлягає частковому скасуванню. За змістом частини першої статті 129 ГПК України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина 14 статті 129 ГПК України). Враховуючи приписи статей 129 Господарського процесуального кодексу України, апеляційним господарським судом за результатом перегляду даної справи судові витрати за подання позовної заяви та за подання апеляційної скарги покладаються на сторін пропорційно розміру задоволених вимог. Керуючись ст.ст. 129, 269, 270, п. 2 ч.1 ст. 275, ч.1 ст. 277, ст. 282 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду,- ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу Сільськогосподарського приватного акціонерного товариства "Охоче" задовольнити частково. Рішення Господарського суду Харківської області від 25.06.2020 у справі №922/1013/20 скасувати в частині стягнення з Сільськогосподарського приватного акціонерного товариства "Охоче" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Новакорм" 9613,89 грн інфляційних збитків. Ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. Викласти резолютивну частину рішення Господарського суду Харківської області від 25.06.2020 у справі №922/1013/20 у такій редакції: "Позов задовольнити частково. Стягнути з Сільськогосподарського приватного акціонерного товариства "Охоче" (63262, Харківська область, Нововодолазький район, с. Охоче, вул. Польова, буд. 3, ідентифікаційний код 00852973) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Новакорм" (61002, м. Харків, вул. Чернишевська, буд. 66, ідентифікаційний код 40557266) штрафну неустойку у розмірі 430224,69 грн, 3% річних у розмірі 47210,91 грн., інфляційні збитки у розмірі 131651,97 грн та 9136,31 грн судового збору. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Новакорм" (61002, м. Харків, вул. Чернишевська, буд. 66, ідентифікаційний код 40557266) на користь Сільськогосподарського приватного акціонерного товариства "Охоче" (63262, Харківська область, Нововодолазький район, с. Охоче, вул. Польова, буд. 3, ідентифікаційний код 00852973) витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги в сумі 216,31 грн". Доручити Господарському суду Харківської області видати відповідні накази. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки оскарження передбачені ст.ст. 286-289 Господарського процесуального кодексу України. Повний текст постанови складено 09.10.2020. Головуючий суддя В.В. Лакіза Суддя Т.Д. Геза Суддя Л.М. Здоровко