Постанова Другий апеляційний адміністративний суд № 818/3314/14

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 вересня 2020 р.Справа № 818/3314/14 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Бегунца А.О., Суддів: Рєзнікової С.С. , Мельнікової Л.В. , за участю секретаря судового засідання Машури Г.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління ДФС у Сумській області на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 02.04.2020 року, головуючий суддя І інстанції: М.М. Шаповал, вул. Герасима Кондратьєва, 159, м. Суми, 40021, повний текст складено 02.04.20 року по справі № 818/3314/14 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у Сумській області про визнання незаконним звільнення,скасування наказу,поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку, ВСТАНОВИВ: Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до суду з позовом до Головного управління ДФС у Сумській області (далі - відповідач), у якому, з урахуванням зміни предмету позову, просив суд: - визнати незаконним звільнення позивача з посади виконуючого обов`язки заступника начальника Управління - начальника відділу оперативного супроводження адміністрування ПДВ оперативного управління ДПІ у м. Суми Головного управління Міндоходів Сумської області на підставі Закону України "Про очищення влади"; - скасувати наказ № 262-0 виконуючого обов`язки начальника Головного управління ДФС у Сумській області Ю.Л. Больбіта від 24.10.2014 про звільнення ОСОБА_1 з посади виконуючого обов`язки заступника начальника Управління - начальника відділу оперативного супроводження адміністрування ПДВ оперативного управління ДПІ у м. Суми Головного управління Міндоходів Сумської області; - поновити позивача на посаді виконуючого обов`язки заступника начальника Управління - начальника відділу оперативного супроводження адміністрування ПДВ оперативного управління ДПІ у м. Суми Головного управління ДФС в Сумської області; - стягнути з Головного управління ДФС у Сумській області на користь позивача заробітну плату за час вимушеного прогулу, починаючи з дня звільнення (24.10.2014) по день ухвалення судового рішення у розмірі 1 203 959,16 грн. В обґрунтування позову зазначає, що не може нести відповідальність у вигляді звільнення лише на підставі факту зайняття ним у минулому окремих посад, що таке не містить складу жодного правопорушення, а відповідач, звільняючи його із займаної посади всупереч Конституції України застосував міру колективної відповідальності, автоматично визначивши його винуватим в узурпації влади Президентом України ОСОБА_2 , при цьому такої винуватості жодним чином не довівши. Крім того, у період з 23.10.2014 по 07.11.2014 позивач згідно наказу від 22.10.2014 перебував у відпустці. Позивач вважає, що звільнення його у такий спосіб здійснено у порушення норм міжнародного права. Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 02 квітня 2020 року вказаний позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління ДФС в Сумській області № 262-О від 24 жовтня 2014 року про звільнення ОСОБА_1 з посади та податкової міліції. Поновлено ОСОБА_1 в податковій міліції на посаді виконуючого обов`язки заступника начальника управління - начальника відділу оперативного супроводження адміністрування податку на додану вартість оперативного управління ДПІ у м. Суми Головного управління ДФС в Сумській області з 24 жовтня 2014 року. Стягнуто з Головного управління ДФС в Сумській області (40009, м. Суми, вул. Іллінська, 13, код ЄДРПОУ 39456414) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) за час вимушеного прогулу 876545 грн. 18 коп. (вісімсот сімдесят шість тисяч п`ятсот сорок п`ять грн 18 коп.). Зобов`язано Головне управління ДФС в Сумській області невідкладно поінформувати Міністерство юстиції України щодо відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч. 3 статті 1 Закону України "Про очищення влади" та виключення таких відомостей з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади". Не погодившись з рішенням суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог, відповідачем подано апеляційну скаргу, згідно з якою апелянт просить суд скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення судом при вирішенні справи норм матеріального та процесуального права. Зокрема, апелянт посилався на те, що судом першої інстанції не враховано всі обставини справи, оскільки позивач був звільнений з посади та податкової міліції відповідно до Закону України «Про очищення влади», який є чинним та не визнаний таким, що не відповідає Конституції України. Зазначає, що зміст п.2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» має імперативний характер та передбачає безумовний обов`язок керівника органу, до якого належить звільнення з посади осіб, до яких застосовується Закон України «Про очищення влади» не пізніше ніж на 10 робочий день звільнити таких осіб. Вказаний закон є спеціальним по відношенню до інших нормативних актів, в частині регулювання відносин передбачених ним. Зазначена норма за своєю правовою суттю не є бланкетною та не передбачає її застосування в порядку визначеному КЗпП України, Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів УРСР від 229.07.1991 № 114 тощо. Позивач правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався. Відповідно до положень ч. 4 ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Суд апеляційної інстанції розглянув справу в межах доводів та вимог апеляційної скарги відповідно до вимог ст.308 КАС України. Колегія суддів заслухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах доводів апеляційної скарги рішення суду першої інстанції вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 з 10.07.2014 перебував на посаді виконуючого обов`язки заступника начальника Управління - начальника відділу оперативного супроводження адміністрування ПДВ оперативного управління ДПІ у м. Суми Головного управління Міндоходів у Сумській області. Наказом виконуючого обов`язки начальника Головного управління ДФС у Сумській області № 262-о "По особовому складу" від 24 жовтня 2014 року звільнено із посади та податкової міліції за пунктом 62 підпунктом "а" (у запас Збройних Сил) виконуючого обов`язки заступника начальника Управління - начальника відділу оперативного супроводження адміністрування ПДВ оперативного управління ДПІ у м. Суми Головного управління Міндоходів у Сумській області, 24.10.2014. Підставою для звільнення позивача стала довідка про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі та/або трудовій книжці ОСОБА_1 . Згідно копії вищевказаної довідки про результати перевірки позивач перебував на посадах, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрація) за період з 25.02.2010 по 22.02.2014 - заступник начальника управління податкової міліції - начальник слідчого відділу податкової міліції ДПА в Сумській області з 08.09.2011 року по 08.02.2012; заступник начальника управління податкової міліції - начальник слідчого відділу податкової міліції ДПА в Чернігівській області з 08.02.2011 по 24.05.2013, що відповідає критерію здійснення очищення влади (люстрації), визначеному в пункті восьмому частини першої статті 3 Закону України "Про очищення влади". В довідці вказано "За результатами проведеної перевірки відомостей, зазначених в особовій справі встановлено, що до ОСОБА_1 застосовується заборона, визначена частиною третьою статті першої Закону України "Про очищення влади". Вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся до суду з позовом. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що звільнивши позивача з посади лише з обставин зайняття ним у певний період окремо визначеної посади, застосувавши до нього міру колективної відповідальності лише за формальними ознаками, відповідач таким чином порушив норми Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, та діяв не у спосіб, та не з метою, що встановлені Законом. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне. 16 жовтня 2014 року набув чинності Закон України "Про очищення влади" від 16 вересня 2014 року № 1682-VII (далі - Закон 1682-VII), яким передбачені підстави та порядок проведення процедури люстрації щодо посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування, передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з люстрації. Відповідно до ч. 2 статті 1 Закону 1682-VII, очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах верховенства права та законності; презумпції невинуватості; індивідуальності відповідальності та гарантування права на захист. Для застосування заборони, передбаченої ч. 3 статті 1 Закону 1682-VII щодо таких посад, статтею 3 Закону передбачені два критерії здійснення люстрації. А саме: щодо осіб, які обіймали сукупно не менше одного року визначені законом посади в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року (перебування на посаді Президента України ОСОБА_2 ) або обіймали таку посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади за власним бажанням (події на Майдані). Заборона, передбачена ч. 3 статті 1 Закону 1682-VII, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року, зокрема, керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. На необхідності доведеності вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, наголошує Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках № 788/2014 щодо Закону № 1682, як на загальновизнаному міжнародному стандарті. Так, відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Протоколу № 1 та протоколів № № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції. Згідно з ч.2 статті 21 та ч.1 статті 23 Загальної декларації прав людини від 10.12.1948 кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття. Відповідно до ч.1, 2 статті 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, прийнятого 16.12.1966 Генеральною Асамблеєю ООН та ратифікованого Україною 12 листопада 1973 року, держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права. Заходи, яких повинні вжити держави-учасниці цього Пакту з метою повного здійснення цього права, включають програми професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні і економічні свободи людини. Також, стаття 24 Європейської соціальної хартії, ратифікованої Україною 14 вересня 2006 року, з метою забезпечення ефективного здійснення права працівників на захист у випадках звільнення Сторони зобов`язуються визнати: a) право всіх працівників не бути звільненими без поважних причин для такого звільнення, пов`язаних з їхньою працездатністю чи поведінкою, або поточними потребами підприємства, установи чи служби; b) право працівників, звільнених без поважної причини, на належну компенсацію або іншу відповідну допомогу. З цією метою Сторони зобов`язуються забезпечити, щоб кожний працівник, який вважає себе звільненим без поважної причини, мав право на оскарження в неупередженому органі. Згідно зі статтею 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Відповідно до статті 17 Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Статтею 2 Конвенції № 111 від 25 червня 1958 року «Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості» (ратифікована Україною 04 серпня 1961 року) передбачено, що кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов`язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них. Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (стаття 4 цієї Конвенції). Закон України «Про очищення влади» був предметом оцінки Європейської комісії «За демократію через право» (далі - Венеціанська комісія) за зверненням моніторингового комітету Парламентської Асамблеї Ради Європи, за результатами якої Комісією схвалено два висновки: 1) Проміжний висновок № 788/2014 на 101-й пленарній сесії 12-13 грудня 2014 року у м. Венеція (далі - Проміжний висновок № 788/2014), 2) Остаточний висновок № 788/2014 на 103-му пленарному засіданні 19-20 червня 2015 року у м. Венеція (з урахуванням змін, унесених до Верховної Ради України 21 квітня 2015 року) (далі - Остаточний висновок № 788/2014). У пункті 18 Проміжного висновку № 788/2014 Венеціанська комісія відзначила, що європейські стандарти в галузі люстрації, в основному, випливають з трьох джерел: 1) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (зокрема, статей 6, 8 і 14, статті 1 Протоколу 12) та практики Європейського суду з прав людини; 2) прецедентного права національних конституційних судів; 3) Резолюцій Парламентської асамблеї Ради Європи: «Про необхідність міжнародного засудження тоталітарних комуністичних режимів» №1481 (2006) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1481 (2006)); «Про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем» № 1096 (1996) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1096 (1996)) та додана до неї доповідь, яка містить Керівні принципи щодо відповідності люстраційних законів та подібних адміністративних заходів вимогам держави, що базується на принципі верховенства права (далі - Керівні принципи ПАРЄ). Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції ПАРЄ № 1096 (1996) звертає увагу держав-членів на те, що «люстрація» застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, заснованій на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв. По-перше, провина, а саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій. Також необхідно враховувати, що застосовані до позивача обмеження, у контексті практики Європейського суду з прав людини, становлять аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції. Гарантовані Конвенцією основоположні права і свободи є мінімальними для демократичної держави, яка її ратифікувала. 17 жовтня 2019 року Європейський суд з прав людини прийняв рішення у справі «Полях та інші проти України» (заяви № 58812/15, № 53217/16, № 59099/16, № 23231/18, № 47749/18), яке 24.02.2020 набуло статусу остаточного (далі - рішення у справі «Полях та інші проти України»), та стосувалося звільнення п`ятьох державних службовців на підставі приписів Закону України «Про очищення влади». У цьому рішенні Європейський суд з прав людини, із застосуванням підходу, заснованого на наслідках, визнав, що звільнення заявників на підставі Закону України «Про очищення влади» становило втручання у їхнє право на повагу до приватного життя. Європейський суд з прав людини зазначив, що застосування до заявників встановлених Законом України «Про очищення влади» заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан Янукович був Президентом України (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 294). Аналіз вказаного рішення Європейського суду з прав людини та встановленого у ньому порушенні статті 8 Конвенції щодо всіх заявників, дозволяє дійти висновку, що застосований до заявників законодавчий механізм очищення влади (люстрації), визначений Законом України «Про очищення влади», суперечить верховенству права, оскільки порушує права людини, поважати які Україна взяла на себе міжнародні зобов`язання, ратифікувавши Конвенцію, а тому його застосування становить порушення положень Конвенції. Венеціанська комісія у пункті 65 Проміжного висновку № 788/2014 вказала, що той факт, що Закон України «Про очищення влади» виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт із принципом індивідуальної відповідальності, на якому має бути заснована люстрація. Без аналізу індивідуальної поведінки неможливо встановити особисту вину осіб, до яких застосовано означені заборони, для того, щоб переконатися у застосуванні до цих осіб індивідуальної відповідальності, а не колективної, як це задекларовано у принципах Закону України «Про очищення влади», що мали б спрямовувати процес очищення влади (люстрації). Без встановлення зв`язку між указаними особами та узурпацією влади неможливо дійти висновку, що було досягнуто легітимної мети Закону України «Про очищення влади» - недопущення до участі в управлінні державними справами саме осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Отже, не можливо і дійти висновку, що було досягнуто справедливого балансу між захистом інтересів демократичного суспільства, з одного боку, та повагою до прав позивача - з іншого. Тож заборона перебування на зазначених у Законі України «Про очищення влади» посадах та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, що вказує на невідповідність меті й принципам Закону України «Про очищення влади», визначеним у ч.2 статті 1 цього Закону. Вказані правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 03 червня 2020 року по справі № 817/3431/14. Судом встановлено, що згідно копії послужного списку позивача в період з 24.05.2013 по 14.04.2014 ОСОБА_1 обіймав посаду першого заступника начальника слідчого управління фінансових розслідувань ГУ Міндоходів у Сумській області. Згідно з записами даних в Єдиному державному реєстрі осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", позивач внесений в список осіб щодо яких застосовано заборона обіймати певні посади (перебувати на службі) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування. Оскаржуваним наказом позивач звільнений як такий, що лише обіймав у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року (сукупно більше одного року) посади заступника начальника управління податкової міліції - начальник відділу податкової міліції ДПА у Сумській області (у період з вересня 2011 по лютий 2012 року) та заступника начальника управління податкової міліції - начальник відділу податкової міліції ДПА у Чернігівській області (у період з лютого 2012 по травень 2013 року), тобто на підставі одного лише факту зайняття ним у минулому певних посад. Виходячи з вищевикладеного, метою Закону України "Про очищення влади" є недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_4 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах верховенства права та законності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності та гарантування права на захист. Виходячи з мети Закону, колегія судів зауважує, що перш ніж застосувати до позивача передбачені у цьому Законі заходи відповідальності, відповідач був зобов`язаний встановити його особисту участь та довести вину у вчинені правопорушень, що сприяли узурпації влади ОСОБА_2 , підриву основ національної безпеки і оборони, протиправному порушенню прав і свобод людини. Тобто, вина позивача повинна бути доведена у встановленому законом порядку та ґрунтуватися на належних та допустимих доказах, здобутих законним шляхом. Відповідно до ч. 2 статті 61 Конституції України, юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. Водночас, під час розгляду справи, відповідачем не надано доказів того, що позивач своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснював заходи (та/або сприяв їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, тобто у даному випадку, відповідачем не доведено дотримання основоположних принципів очищення влади, визначених Законом України "Про очищення влади". Звільнивши позивача з посади лише з обставин зайняття ним у певний період окремо визначеної посади, застосувавши до нього міру колективної відповідальності лише за формальними ознаками, відповідач таким чином порушив норми Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, та діяв не у спосіб, та не з метою, що встановлені Законом. Отже, зазначеним підтверджується, що приймаючи оскаржуваний наказ про звільнення, відповідач не врахував основоположних принципів очищення влади, які розроблені міжнародними організаціями, тому застосування до позивача положень Закону України "Про очищення влади" є передчасним і не відповідає викладеним стандартам забезпечення прав людини при здійсненні люстраційних процесів. Враховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про протиправність наказу Головного управління ДФС в Сумській області № 262-О від 24 жовтня 2014 року про звільнення ОСОБА_1 з посади та податкової міліції. Скасування наказу про звільнення ОСОБА_1 , в силу вимог ч.1 статті 235 Кодексу законів про працю України, є підставою для її поновлення на попередній роботі. Так, відповідно до ч.1 статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Враховуючи вищевикладене та положення ч. 2 статті 40, ч. 1 статті 235 КЗпП України, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про необхідність поновлення ОСОБА_1 в податковій міліції на посаді виконуючого обов`язки заступника начальника управління - начальника відділу оперативного супроводження адміністрування податку на додану вартість оперативного управління ДПІ у м. Суми Головного управління ДФС в Сумській області з 24 жовтня 2014 року. Стосовно позовних вимог в частині стягнення з ГУ ДФС у Сумській області за час вимушеного прогулу 1203959,16 грн, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що сума стягнення за час вимушеного прогулу становить 876545,18 грн. В частині другій статті 235 Кодексу законів про працю України визначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Відповідно до ст. 236 КЗпП України, у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки. Так, пунктом 353.1 статті 353 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) особи начальницького і рядового складу податкової міліції проходять службу у порядку, встановленому законодавством для осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ. Згідно з пунктом 357.1 статті 357 Податкового кодексу України форми та розмір матеріального забезпечення осіб начальницького і рядового складу податкової міліції, включаючи грошове утримання, встановлюються Кабінетом Міністрів України. Відповідно до пункту 5 розділу IV Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100), основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період. Пунктом 10 Порядку № 100 передбачено, що у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. Згідно п. 1.7 Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 31 грудня 2007 р. № 499, що зареєстрована в Міністерстві юстиції України 12 березня 2008 р. за № 205/14896, (далі - Інструкція про порядок виплати грошового забезпечення) яка втратила чинність на підставі Наказу Міністерства внутрішніх справ № 1131 від 31.10.2016 і була діючою на час виникнення спірних правовідносин, при виплаті особі рядового чи начальницького складу грошового забезпечення за неповний місяць розмір виплати за кожний календарний день визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення за повний місяць на кількість календарних днів у місяці, за який здійснюється виплата. Аналогічний порядок розрахунку грошового забезпечення у разі звільнення зі служби та у разі поновлення на службі осіб начальницького складу податкової міліції визначений Порядком виплати грошового забезпечення особам рядового та начальницького складу податкової міліції, що затверджений наказом Міністерства фінансів України від 17 липня 2018 року № 616 та зареєстрований в Міністерстві юстиції України 16 серпня 2018 р. за № 928/32380, (далі - Порядок № 616) де в пункті 4 розділу ХІІ зазначено, що особам начальницького складу податкової міліції, звільненим з органів ДФС, а потім поновленим на службі у зв`язку з визнанням звільнення незаконним, за визначений час вимушеного прогулу грошове забезпечення нараховується виходячи з одноденного розміру грошового забезпечення, помноженого на кількість календарних днів періоду вимушеного прогулу. Вказаними нормами Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення та Порядку № 616 передбачено обчислення середньомісячного грошового забезпечення виходячи із кількості календарних, а не робочих днів, в кожному конкретному місяці. Згідно довідки про розрахунок середньоденної заробітної плати ОСОБА_1 , яка видана ДПІ в м. Суми ГУ Міндоходів у Сумській області № 66666/8/05-058 від 18.12.2014 (а.с. 43, зворотній бік аркушу) заробітна плата позивача за два останні місяці роботи складала: за серпень 2014 - 3083,96 грн і за вересень 2014 - 3485,63 грн, загальна сума становить 6569,59 грн., кількість календарних днів у серпні - 31 днів, у вересні - 30 днів. Середньомісячне грошове забезпечення позивача за два останні місяці буде складати 6569,59 : 2 = 3284,8 грн, а середньоденне грошове забезпечення відповідно становить: 6569,59 грн розділити на 61 календарних днів = 107,7 грн. Згідно з листом Міністерства соціальної політики України від 04 вересня 2013 року №9884/0/14-13/13 "Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2014 рік" у 2014 році з 24 жовтня кількість календарних днів складає 68 дні. Згідно з листом Міністерства соціальної політики України від 09 вересня 2014 року № 10196/0/14-14/13 "Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2015 рік" у 2015 році кількість календарних днів складає 365 днів. Згідно з листом Міністерства соціальної політики України від 20 липня 2015 року №0846/0/14-15/13 "Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2016 рік" у 2016 році кількість календарних днів складає 366 днів. Згідно з листом Міністерства соціальної політики України від 05 серпня 2016 року №11535/0/14-16/13 "Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2017 рік" у 2017 році кількість календарних днів складає 365 днів. За 2018 рік Міністерством соціальної політики України лист не складався, проте за календарем у 2018 році кількість календарних днів складає 365 днів. Згідно з листом Міністерства соціальної політики України від 08 серпня 2018 року №78/0/206-18 "Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2019 рік" у 2019 році кількість календарних днів складає 365 днів. Кількість календарних днів у 2020 році по 02.04.2020 складає 93 календарних дні. Враховуючи, що з дня звільнення позивача до дня розгляду судом справи пройшло п`ять років та більш ніж п`ять місяців, за цей час розмір грошового забезпечення позивача за займаною до його звільнення посадою неодноразово змінювався в сторону збільшення, судом першої інстанції вірно визначено коефіцієнт підвищення шляхом ділення грошового забезпечення у лютому 2020 року - 13454,5 грн (згідно довідки ГУ ДФС у Сумській області від 17.03.2020 № 288/3/18-28-05-13, а.с. 223- 225) на середньомісячне грошове забезпечення за два останні перед звільненням позивача з посади - 3284,8 грн і становить 4,096. Множачи середньоденне грошове забезпечення позивача за останні два місяці його служби (107,7 грн) на отриманий коефіцієнт підвищення грошового забезпечення (4,06) суд вірно визначив середньоденне грошове забезпечення позивача - 441,14 грн, яке необхідно помножити на загальну кількість днів вимушеного прогулу 1987, відповідно сума стягнення за час вимушеного прогулу становить 876545,18 грн. В пункті 2 Прикінцевих та перехідних положень до Закону 1682-VII міститься положення, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: 1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів; 2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", у порядку та строки, визначені цим Законом. Оскільки стосовно позивача у Єдиному державному реєстрі осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади" міститься інформація про звільнення з підстав люстрації, а суд визнав протиправність його застосування до позивача, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції щодо необхідності зобов`язати відповідача невідкладно поінформувати Міністерство юстиції України щодо відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої ч. 3 статті 1 Закону України "Про очищення влади" та виключення таких відомостей з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади". Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Відповідно до ч. 1 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Доводи апеляційної скарги спростовуються встановленими судом першої інстанції обставинами, наявними в матеріалах справи доказами та нормами права, зазначеними в мотивувальній частині оскаржуваного рішення суду. Таким чином, на думку колегії суддів апеляційної інстанції, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 243, 250, 310, 315, 321 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Головного управління ДФС у Сумській області залишити без задоволення. Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 02.04.2020 року по справі № 818/3314/14 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий суддя (підпис)А.О. Бегунц Судді(підпис) (підпис) С.С. Рєзнікова Л.В. Мельнікова Повний текст постанови складено 08.10.2020 року