Постанова Другий апеляційний адміністративний суд № 520/2457/2020

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 жовтня 2020 р.Справа № 520/2457/2020 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Кононенко З.О., Суддів: Сіренко О.І. , Калиновського В.А. , за участю секретаря судового засідання Цибуковської А.П. представника позивача Соловйової О.В. представника відповідача Красникова В.А. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління Державної податкової служби у Харківській області на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 09.04.2020 року, головуючий суддя І інстанції: Шевченко О.В., майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, повний текст складено 09.04.20 року по справі № 520/2457/2020 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної податкової служби у Харківській області про скасування вимоги, ВСТАНОВИВ: Позивач, ОСОБА_1 , звернулась до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління ДПС у Харківській області, в якому просить суд скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) Головного управління ДПС у Харківській області № Ф-12955-56-У від 22.10.2019 року. В обґрунтування позовних вимог, позивач зазначав, що був зареєстрований фізичною особою - підприємцем у 2004 році і перебував на спрощеній системі оподаткування. У 2007 році припинив займатися підприємницькою діяльністю і зупинив подання звітів до контролюючого органу. Зважаючи на припинення підприємницької діяльності позивача з 2007 року, Головним управлінням ДПС у Харківській області безпідставно винесено вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-12955-56-У від 22.10.2019 року на суму єдиного внеску за 2017 рік та за три квартали 2018 року на суму 15 819,54 грн. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 09.04.2020 року адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Харківській області про скасування вимоги задоволено. Скасовано вимогу Головного управління ДФС у Харківській області про сплату боргу (недоїмки) від 03.12.2018 року №Ф-12955-56 на суму єдиного внеску 15 819,54 грн. Відповідач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане рішення та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог. В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач посилається на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного, на його думку, вирішення спору судом першої інстанції. Так, в апеляційній скарзі відповідач зазначає, що відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону № 2464-УІ платниками єдиного внеску є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування. Закон №2464 розмежовує роботодавців та фізичних осіб - підприємців як різних платників єдиного внеску, більше того, перебуваючи найманим працівником, особа не позбавлена можливості здійснювати підприємницьку діяльність. Також, будучи найманим працівником, фізична особа - підприємець не звільняється від виконання своїх обов`язків як ФО-П, в тому числі передбачених ст. 6 Закону №2464. Відповідач звертає увагу, що Законом № 2464 не передбачено звільнення особи від сплати за себе єдиного внеску у разі перебування у статусі фізичної особи підприємця та одночасно перебуваючи найманим працівником. Платники єдиного внеску зобов`язані своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок (п. 1 частини другої ст. 6 Закону № 2464). Єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника (частина дванадцята ст. 9 Закону № 2464). Відповідач зауважує, що відповідно до пункту 2 частини першої статті 7 Закону №2464, для платників, зазначених у пунктах 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, єдиний внесок нараховується - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності. При тому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску. Ставка єдиного внеску встановить 22 відсотки (частина п`ята ст. 8 Закону № 2464). Відповідач зазначає, що у разі, якщо фізична особа - підприємець не отримує дохід (прибуток) у звітному році або окремому місяці звітного року від такої діяльності зобов`язана самостійно визначити базу нарахування єдиного внеску, при цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску. На думку відповідача, враховуючи те, що ОСОБА_1 не було знято з обліку у контролюючого органу як платника єдиного соціального внеску, позивачу нараховувався єдиний соціальний внесок в його мінімальних сумах правомірно. Крім того, відповідач зауважує, що у разі якщо платник єдиного внеску протягом десяти календарних пнів з дня надходження вимоги не сплатив зазначені у вимозі суми недоїмки та штрафів разом з нарахованою пенею, не узгодив вимогу з органом доходів і зборів, не оскаржив вимогу в судовому порядку або не сплатив узгоджену суму недоїмки протягом десяти календарних днів з дня надходження узгодженої вимоги орган доходів і зборів надсилає в порядку, встановленому законом, до підрозділу державної виконавчої служби вимогу про сплату недоїмки. Позивачем надано до Другого апеляційного адміністративного суду відзив на апеляційну скаргу відповідача, в якому серед іншого зазначено, що відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця Законом № 2464-УІ не врегульовано. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати. Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування. Позивач вваєжає, що наведене правове врегулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності. Позивач вважає, що особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов' язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем. Інше тлумачення норм Закону № 2464- VI щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи- підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску." На думку позивача, відповідач, виконуючи свої обов`язки повинен був, зокрема, перевірити обставини щодо: наявності у позивача статусу фізичної особи-підприємця; здійснення нею підприємницької діяльності та отримання нею доходу у періоді, за який податковим органом нарахований єдиний внесок; нараховування та сплати роботодавцем за позивача, як за застраховану особу, єдиного внеску в розмірі не меншому мінімального страхового внеску на місяць. В судовому засіданні апеляційної інстанції представник відповідача підтримав апеляційну скаргу, просив задовольнити її, посилаючись на доводи та обґрунтування, викладені в апеляційній скарзі. Представник позивача, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, просив залишити без задоволення апеляційну скаргу, а рішення суду першої інстанції - без змін. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, перевіривши доводи апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 21 червня 2004 року пройшла передбачену чинним на той час законодавством процедуру державної реєстрації, набула правового статусу суб`єкта господарювання фізичної особи-підприємця, з постановленням на облік як платник податків і зборів у податковому органі та перебувала на спрощеній системі оподаткування, про що міститься запис в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. Позивач зазначив, що у 2007 році припинив займатися підприємницькою діяльністю і зупинив подання звітів до контролюючого органу. Так, на підставі статті 25 Закону України «Про збір та облік єдиного соціального внеску на загальне обов`язкове соціальне страхування» Головне управління ДПС у Харківській області сформувало у відношенні позивача вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-12955-56-У від 22.10.2019 року з єдиного соціального внеску на суму 15 819,54 грн. Вважаючи, що вказана вимога є протиправною та підлягає скасуванню, позивач звернувся в суд з вказаним адміністративним позовом. В той час, з відзиву на позов та доданих до нього документів встановлено, що у відношенні позивача Головним управлінням ДФС у Харківській області сформовано ще одну вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 03.12.2018 року № Ф-12955-56 на суму єдиного внеску 15 819,54 грн., яка направлялася на адресу позивача поштовими засобами зв`язку, проте не була отримана, що підтверджено копією конверту з поштовою відміткою "за закінченням терміну зберігання". Податковим органом у відзиві на позов здійснено розрахунок визначеної у вимозі заборгованості зі сплати ЄСВ, згідно якого нараховано позивачу ЄСВ за 2017 рік та І-ІІІ квартали 2018 року у загальному розмірі 15 819,54 грн., з яких: 8 448 грн. за 2017 рік та по 2457,18 грн. за І - ІІІ квартали 2018 року. Нарахування здійснювалось виходячи з мінімальних сум єдиного соціального внеску для фізичних осіб-підприємців в 2017 році, що становив 704,00 грн. на місяць (8 448,00 грн. за рік), у 2018 році - 819,06 грн. на місяць (9 828,72 грн. за рік). Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що у контролюючого органу були відсутні нормативні підстави для нарахування ОСОБА_1 єдиного внеску за період з 01.01.2017 року та І-ІІІ квартали 2018 року, оскільки позивач в цей період не був зареєстрований як фізична особа-підприємець у встановленому законом порядку, а отже не був платником ЄСВ у розумінні п.4 ч.1 ст. 4 Закону № 2464. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення позову з наступних підстав. Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначено Законом України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" від 08 липня 2010 року №2464- VІ (далі - Закон №2464-VI). Відповідно до п.2 ч.1 ст.1 Закону № 2464-VI єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) це консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування. Згідно зі ст.2 Закону № 2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску. З огляду на вказане, спірні правовідносини також врегульовані нормами Податкового кодексу України в частині відносин, що виникають у сфері справляння податків і зборів, порядку їх адміністрування, платників податків та зборів, їх прав та обов`язків, компетенції контролюючих органів, повноважень і обов`язків їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальності за порушення податкового законодавства. Відповідно до п.п.14.1.226 п.14.1 ст.14 Податкового кодексу України (далі-ПК України) самозайнята особа це платник податку, який є фізичною особою-підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності. Незалежна професійна діяльність це участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, приватних виконавців, адвокатів, арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою - підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб. Згідно із п.п.14.1.195 п.14.1 ст.14 ПК України працівник - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону. Відповідно до пп.3, 10 ч.1 ст.1 Закону № 2464-VI застрахована особа це фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок. Страхувальники - це роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов`язані сплачувати єдиний внесок. Згідно з абз.2 п.1 ч.1 ст.4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами. Положеннями п.4 ч.1 ст.4 Закону № 2464-VI до платників єдиного внеску віднесено фізичних осіб-підприємців, в тому числі тих, які обрали спрощену систему оподаткування. Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 2 частини першої статті 7 Закону № 2464-VI (в редакції, чинній з 1 січня 2017 року) єдиний внесок нараховується: для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами; для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску; для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску. Колегія суддів звертає увагу, що відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї права на здійснення підприємницької діяльності, яку особа фактично не здійснює, Законом № 2464-VI не врегульовано. Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що платниками єдиного соціального внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати. Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування. На підставі наведеного можливо зробити висновок, що, з урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності. Отже, особа, яка провадить господарську діяльність, вважається самозайнятою особою і зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний. Аналогічні правові позиції викладені в постановах Верховного Суду від 27 листопада 2019 року по справі №160/3114/19, від 4 грудня 2019 року по справі №440/2149/19, від 05.12.2019 по справі №260/358/19, від 23 січня 2020 року по справі №480/4656/18 та від 18 березня 2020 року по справі №1.380.2019.003164 (адміністративне провадження №К/9901/1729/20). Крім того, колегія суддів зазначає, що за визначенням частини 1 статті 4 Закону № 755, державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців - засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру. Відповідно до часини 1 статті 42 Закону № 755, для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем (далі заявник), повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця; копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб-платників податків та інших обов`язкових платежів; документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця. Згідно з частиною 1 статті 46 Закону України № 755, державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця проводиться у разі прийняття фізичною особою-підприємцем рішення про припинення підприємницької діяльності. Частиною 3 статті 46 Закону України № 755 встановлено, що фізична особа позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця. Отже, державна реєстрація засвідчує не тільки факт припинення статусу підприємця, але і його набуття. З матеріалів справи вбачається, що позивач після початку дії Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців не вчиняв жодних дій щодо набуття статусу фізичної особи-підприємця, заяв та документів державному реєстратору не подавав. В свою чергу, зворотнього відповідачем не доведено. Згідно з пунктом 2 Прикінцевих положень Закону № 755, державний реєстратор протягом 2004-2005 років при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців реєстраційної картки, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, зобов`язаний провести заміну раніше виданих їм свідоцтв про державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка. Як зазначалося вище, позивач не звертався до державного реєстратора із жодними заявами, а тому має свідоцтво про державну реєстрацію суб`єкта підприємницької діяльності фізичної особи, видане 21.06.2004 року управлінням державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців Харківської міської ради, і свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка, як передбачено Законом № 755, не отримував. Відповідно до п.2 Прикінцевих і перехідних положень Закону України Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб`єктів господарювання від 01 липня 2010 року № 2390 (далі по тексту - Закон № 2390, процес включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Усі юридичні особи та фізичні особи-підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, зобов`язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв. Свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними (п. 3 Прикінцевих і перехідних положень Закону № 2390). Таким чином, закон № 2390 набув чинності 03 березня 2011 року, а тому з 03 березня 2012 року свідоцтво про державну реєстрацію суб`єкта підприємницької діяльності фізичної особи, видане позивачу 21.06.2004 року, є недійсним в силу закону. Такий висновок суду узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 04.12.2019 по справі № 440/2149/19, яка враховується судом при вирішенні даної справи відповідно до положень ч.5 ст.242 КАС України. Аналізуючи наведене, колегія суддів зазначає, що з огляду на недійсність свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця, виданого позивачу 21.06.2004 року управлінням державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців Харківської міської ради, свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка, як передбачено Законом № 755, позивач не отримувала, станом на 01.01.2017 року (дата початку періоду, за який позивачу нараховано єдиний внесок) та на час винесення контролюючим органом вимог про сплату боргу у 2018 та 2019 роках, у ОСОБА_1 вже був відсутній статус фізичної особи - підприємця та право здійснення нею підприємницької діяльності. За таких підстав, колегія суддів не приймає до уваги твердження представника податкового органу, що позивач припинив займатися підприємницькою діяльністю з дати внесення державним реєстратором до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 - 21.02.2020 року, враховуючи те, що того ж дня (21.02.2020 року) державним реєстратором було включено до Єдиного державного реєстру відомості про ОСОБА_1 як фізичну особу - підприємця та внесено відомості про рішення позивача про припинення підприємницької діяльності (а.с. 17 - 18). Доказів фактичного здійснення позивачем підприємницької діяльності, як фізичною особою-підприємцем протягом 2017 року та І-ІІІ кварталів 2018 року, за які контролюючим органом нараховано ЄСВ на загальну суму 15 819,54 грн., відповідачем до суду не надано. Відповідно до приписів частин 2 та 3 статті 9 Закону України № 2464-VI обчислення єдиного внеску здійснюється на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу), на які відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок. Обчислення єдиного внеску органами доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом, здійснюється на підставі актів перевірки правильності нарахування та сплати єдиного внеску, звітності, що подається платниками до органів доходів і зборів, бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок. Відповідачем не надано доказів того, що ним проводилися перевірки підприємницької діяльності позивача за період нарахування єдиного внеску з 01.01.2017 року та І-ІІІ квартали 2018 року. Також, відповідачем не спростовано, що позивачем не надавались до контролюючого органу бухгалтерські та інші документи за 2017 рік та І-ІІІ квартали 2018 року та які відповідачем за власною ініціативою також не витребувались у позивача за вказаний період, за який здійснювалось нарахування ЄСВ. З огляду на викладене, у відповідача відсутні підстави для нарахування позивачу недоїмки зі сплати єдиного внеску за вказаний період. Самі по собі дані інтегрованої картки платника податків, не підкріплені показниками податкової звітності та первинними документами, не є самостійною підставою для нарахування. Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивач не мав у спірний період обов`язку зі сплати єдиного внеску, відповідачем безпідставно нараховано позивачу суму єдиного соціального внеску у розмірі 15 819,54 грн. за період з 01.01.2017 року та І-ІІІ квартали 2018 року, та для належного захисту прав позивача необхідно вийти за межі позовних вимог та скасувати вимогу Головного управління ДФС у Харківській області про сплату боргу (недоїмки) від 03.12.2018 року №Ф-12955-56 на суму єдиного внеску 15 819,54 грн. та вимогу Головного управління ДПС у Харківській області про сплату боргу (недоїмки) №Ф-12955-56-У від 22.10.2019 року на суму єдиного внеску 15 819,54 грн. Також, колегія суддів, звертає увагу на те, що ч.1 ст.10 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини кожному гарантовано право на свободу вираження поглядів та одержання інформації. Зокрема, у рішенні Європейського Суду у справі "Леандер проти Швеції" від 26 березня 1987 року, серія А, № 116, § 74) зазначено, що свобода отримувати інформацію, про яку йдеться в пункті 2 статті 10 Конвенції, стосується передусім доступу до загальних джерел інформації і її основним призначенням є заборонити державі встановлювати будь-якій особі обмеження одержувати інформацію, яку інші особи бажають або можуть бажати повідомити цій особі. Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі Серявін та інші проти України (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29). Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Як вбачається з ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що суб`єктом владних повноважень, не доведено правомірності винесення вимог про сплату недоїмки з ЄСВ від 03.12.2018 року №Ф-12955-56 та від 22.10.2019 року №Ф-12955-56-У, яка в них зазначена, відтак, вимоги є протиправними та підлягають скасуванню. Суд першої інстанції належним чином оцінив надані докази і на підставі встановленого, обґрунтовано задовольнив адміністративний позов. Відповідно до ч.1 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Колегія суддів вважає, що рішення Харківського окружного адміністративного суду від 09.04.2020 року по справі № 520/2457/2020 відповідає вимогам ст. 242 КАС України, а тому відсутні підстави для його скасування та задоволення апеляційних вимог відповідача. Згідно ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують. Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Головного управління Державної податкової служби у Харківській області залишити без задоволення. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 09.04.2020 року по справі № 520/2457/2020 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий суддя (підпис)З.О. Кононенко Судді(підпис) (підпис) О.І. Сіренко В.А. Калиновський Повний текст постанови складено 08.10.2020 року