Постанова 4824 № 760/22599/16-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА Іменем України 28 вересня 2020 року місто Київ Справа №760/22599/16 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Лівінського С.В. (суддя-доповідач), Березовенко Р.В., Нежури В.А. , секретар судового засідання: Малашевський О.В. розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження матеріали апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Солом`янського районного суду міста Києва, у складі судді Коробенка Сергія Віталійовича, від 16 березня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування квартирою, треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району міста Києва» (Житлово-експлуатаційна дільниця №905), Головне управління Державної міграційної служби у місті Києві, В С Т А Н О В И В: У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з наведеним позовом. Просила визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 та зняти його з реєстраційного обліку. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що ОСОБА_2 є її чоловіком, разом з тим шлюбні відносини фактично припинені, з червня 2015 року відповідач в квартирі не проживає та тягар її утримання не несе. Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 16 березня 2020 року в задоволені позовних вимог відмовлено. ОСОБА_1 з судовим рішенням не погодилася та подала апеляційну скаргу. Просила рішення районного суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням та зняти його з реєстраційного обліку. Вказала, що судом порушено норми процесуального права та неправильно застосовано норми матеріального права, а рішення прийняте за неповного з`ясування усіх фактичних обставин справи та без належної оцінки наявних в матеріалах справи доказів. ОСОБА_2 подав свій відзив на апеляційну скаргу. Просив рішення районного уду залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, переглянувши справу за наявними в ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вона до задоволення не підлягає. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволені позову суд першої інстанції виходив з того, що позовна заява є необґрунтованою. Колегія суддів з цим висновком районного суду погоджується, оскільки він ґрунтується на нормах чинного законодавства України та відповідає фактичним обставинам справи. Судом встановлене і матеріалами справи підтверджене таке. 04 серпня 1978 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб. 14 жовтня 1999 року ОСОБА_1 був виданий ордер на право зайняття квартири АДРЕСА_1 на сім`ю з чотирьох осіб: ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 24 квітня 2018 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано . Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Згідно зі статтею 64 ЖК Української РСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму житлового приміщення. До членів сім`ї наймача належить дружина наймача, їх діти, батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство. Частиною четвертою статті 9 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Стаття 71 ЖК УРСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Також жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців, зокрема, у випадку тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи. Відповідно до статті 72 ЖК УРСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК УРСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім`ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім`ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред`явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо). Факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов`язані з цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв`язку з вибуттям наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (стаття 107 ЖК УРСР). Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи. Зазначені правила статей 71 та 107 ЖК Української РСР є різними за своєю правовою природою й кожна з них є окремою підставою для пред`явлення позову, оскільки перше з них регулює збереження житла за тимчасово відсутніми громадянами, а правило другої статті передбачає втрату членом сім`ї наймача права користування цим житловим приміщенням у разі його вибуття на постійне проживання в інше житлове приміщення. Крім того, відповідно до частини другої статті 405 Цивільного кодексу України член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ними і власником житла або законом. Положення цієї статті застосовуються до правовідносини, які виникли між власниками житла (на праві приватної власності) та членами їх сім`ї. При вирішенні спорів про виселення з наданням іншого житла або без такого при користуванні гуртожитками або квартирами, які не належать користувачеві на праві приватної власності, а також між власниками житлового приміщення (за умови наявності права приватної власності на таке жиле приміщення) з вимогами виселення осіб, які не є членами сім`ї власника, положення статті 405 ЦК України не застосовуються. Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення у справі «Савіни проти України» від 18 грудня 2008 року). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року). Необхідно зазначити, що статтею 71 ЖК УРСР визначено умови відповідно до яких особу, може бути визнано такою, що втратила право користування жилим приміщенням. Аналіз статті 71 ЖК УРСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутністю поважних причин для такого не проживання. Відтак, на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки у жилому приміщенні, а на відповідача довести, що така відсутність обумовлена поважними причинами. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. Подібний висновок висловлений у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц. Розглядаючи спір, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, не зважаючи на доводи апеляційної скарги, повно та всебічно дослідив і оцінив обставини справи, належність, допустимість, достовірність кожного наданого позивачем доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, в тому числі й тих, на які посилається апелянт, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон який їх регулює, та дійшов до обґрунтованого висновку про відмову в позові. Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Згідно зі ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Статтею 78 ЦПК України встановлено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Відповідно до вимог ст. 79 ЦПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Згідно зі ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Частинами 1, 5 і 6 статті 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Не зважаючи на заяви апелянта, нею, в порушення вимог ст. 12, 81 ЦПК України, належних і допустимих доказів на підтвердження обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог перед судом не доведено. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи викладені в апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих і правильних висновків суду першої інстанції. Оскільки судом встановлено, що ОСОБА_2 неодноразово, протягом 2015-2017 років, звертався до начальників ЖЕД-905 Г та Солом`янського управління поліції Головного Управління Національної поліції в місті Києві з заявами щодо чинення йому позивачем та іншими особами перешкод у користуванні квартирою, доводи апелянта, щодо не проживання відповідача у квартирі з 18 червня 2015 року обґрунтованими, на думку колегії суддів визнати не можна. Інші доводи апеляційної скарги свідчать про помилкове тлумачення стороною відповідача положень Житлового чи Цивільного Кодексів України, а тому також не можуть бути підставою для скасування правильного по суті та справедливого судового рішення. При цьому, колегія суддів враховує практику Верховного Суду викладено в постанові від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження 14-473цс18) про те, що неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Під час винесення судового рішення, колегія суддів також враховує висновки Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) про те, що право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі. Рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29, 30 рішення ЄСПЛ у справі «Руїз Торія проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною. Більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»). В судовому рішенні у достатній мірі викладені мотиви, на яких воно базується, зауваження сторін «заслухані», тобто належним чином вивчені судом усі їх доводи та суд навів обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»). Тому, рішення районного суду, на думку колегії суддів, слід залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. Керуючись ч. 6 ст. 259, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 268, 375, 367, 381- 384 ЦПК України, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 16 березня 2020 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття. У випадках визначених ст. 389 ЦПК України касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення, безпосередньо до суду касаційної інстанції. Оскільки в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Судді: С.В. Лівінський, Р.В. Березовенко, В.А. Нежура