Постанова 4855 № 640/17434/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/17434/20 Суддя (судді) суду 1-ї інст.: Пащенко К.С. ПОСТАНОВА Іменем України 05 жовтня 2020 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Сорочка Є.О., суддів Коротких А.Ю., Єгорової Н.М., за участю секретаря с/з Грисюк Г.Г., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 вересня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Яцишина Андрія Миколайовича,- ВСТАНОВИВ: Позивач звернулася до суду з адміністративним позовом, в якому просила визнати протиправною та скасувати постанову приватного виконавця Яцишина Андрія Миколайовича від 18.10.2019 про накладення арешту на майно, а саме на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , прийняту в межах виконавчого провадження ВП №60272110. Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 вересня 2020 року закрито провадження в адміністративній справі. Позивач в апеляційній скарзі просить скасувати вказане судове рішення, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції, оскільки вважає, що судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, судом неправильно застосовано норми процесуального права. Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що позов не спрямований на захист приватно-правового інтересу позивача, а підставами позову в даному випадку є саме порушення приватним виконавцем вимог законодавства під час примусового виконання припису нотаріуса. Дослідивши матеріали справи, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджується, що 30 січня 2008 року між позивачем, як позичальником, та Закритим акціонерним товариством "ОТП Банк", як банком укладено кредитний договір №ML-001/009/2008. Цього ж дня між ОСОБА_1 та Закритим акціонерним товариством "ОТП Банк" укладений договір іпотеки №PML-001/009/2008. Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Незнайко Н.М, вчинено виконавчий напис, зареєстрований в реєстрі за №194, згідно якого запропоновано стягнути квартиру, що належить ОСОБА_1 , для задоволення вимог стягувача - Акціонерного товариства "ОТП Банк" (як правонаступника ЗАТ "ОТП Банк") по кредитному договору №ML-001/009/2008 від 30.01.2008. На підставі вказаного виконавчого припису нотаріуса, приватним виконавцем Яцишиним А.М. 11.10.2019 винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП №60272110, а 18.10.2019 прийнято постанову про арешт майна ВП №60272110, якою накладено арешт на майно, що належить ОСОБА_1 , а саме на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , яка є зареєстрованим місцем проживання ОСОБА_1 . Не погодившись з постановою про арешт майна позивач звернулась до суду з позовом. Суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні дійшов висновків про те, що спір має приватно-правовий характер, тому не підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства. До таких висновків суд першої інстанції дійшов враховуючи наявність цивільних спорів в провадженні Подільського районного суду м. Києва у справах №758/15014/16-ц та №761/23763/20, а саме щодо стягнення заборгованості за кредитним договором №ML-001/009/2008 від 30.01.2008 та щодо визнання виконавчого напису нотаріуса №194 від 11.07.2019 таким, що не підлягає виконанню. Тобто, в даному випадку позивачем, як стороною виконавчого провадження №60272110, ставиться питання про скасування спірної постанови в розрізі питання захисту наявного у неї права власності на належну їй квартиру у тому числі, від неправомірного стягнення квартири. Колегія суддів суду апеляційної інстанції при прийнятті цієї постанови виходить з такого. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. За змістом пункту 2 частини першої статті 4 КАС України публічно-правовий спір - це спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Згідно з пунктами 1, 5 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження; за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом. Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України). Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року №1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Згідно п. 3 ч. 1 ст. 3 цього Закону, підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів, зокрема виконавчих написів нотаріусів. Відповідно до ч. 1 ст. 18 цього Закону виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Згідно з п. 9 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження здійснюється з дотриманням, зокрема, таких засад, як забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців. Відповідно до ч. 1, 2 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Отже, за правилами статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця щодо виконання рішень інших органів можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду. Оскільки в даному спорі арешт майна (квартири) здійснений в процесі виконання виконавчого напису нотаріуса, то в силу вимог частини 2 статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» постанову про арешт майна може бути оскаржено сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Тому такі вимоги підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства. Разом з тим, згідно висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 22.01.2020 у справі №340/25/19, для визначення юрисдикції спору необхідно визначити підстави позову, зміст прав, на захист яких направлено звернення до суду. Якщо підставою позову є неправомірні, на думку позивача, дії органу державної виконавчої служби при накладенні арешту на певне майно, то такий спір має розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Якщо підставою позову є наявність спору про право та/або позивач подає його з метою захисту права власності або іншого речового права, то ці спори мають розглядатися в порядку цивільного/господарського судочинства як такі, що випливають із цивільних правовідносин. Відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Згідно з частини шостої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права. Виходячи з викладеного, колегія суддів зазначає, що у данному випадку відсутній спір про право, зокрема на квартиру. Позивач є власником такої квартири, що не оскаржується. Наявність осіб, які також претендують на право власності на таку квартиру, на даний час не встановлено. Отже, позивач виступає як іпотекодавець за договором іпотеки, як власник квартири, арешт на яку накладено оскаржуваною постановою. Тому є обгрунтованими доводи позивача як заявника апеляційної скарги, що даний спір не має приватно-правого характеру, а підставою цього позову є незаконність дій приватного виконаця під час примусового виконання виконавчого напису нотаріуса, що регулюється нормами Закону України «Про виконавче провадження», тому спір є публічно-правовим та підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства. Колегія суддів зазначає, що у постановах Верховного Суду від 22.01.2020 у справі №340/25/19 та від 12.02.2020 у справі №813/1341/15, мали місце інші обставини, відмінні від обставин у данному спорі, зокрема Верховним Судом було вказано на наявність інших осіб, які також претендували на майно, арешт на яке було накладено, з врахуванням чого Верховний Суд зробив висновок про наявність спору про право, з якого випливає подальша реалізація прав щодо оскарження постанови про арешт. В даній справі такі обставини відсутні. Підсумовуючи викладене, за результатами розгляду апеляційної скарги колегія суддів суду апеляційної інстанції дійшла висновку, що суд першої інстанції прийняв помилкове рішення про закриття провадження у справі з підстав, що справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя . Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення встановлені статтею 315 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). За змістом частини першої статті 320 КАС України підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання. Оскільки судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини справи, порушено норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення питання, то оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню, а справа направленню для продовження розгляду до суду першої інстанції. Керуючись статтями 34, 243, 287, 311, 312, 320, 321, 325, 328, 329, 331 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Скасувати ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 вересня 2020 року, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя Є.О. Сорочко Суддя А.Ю. Коротких Суддя Н.М. Єгорова