Постанова Львівський апеляційний суд № 463/6395/18

Справа № 463/6395/18 Головуючий у 1 інстанції: Нор Н.В. Провадження № 22-ц/811/4160/19 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М. Категорія:64 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 вересня 2020 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі: головуючої - судді Копняк С.М., суддів - Бойко С.М., Ніткевича А.В., секретаря - Сеньків Х.І., з участю представника апелянта адвоката Булавчака В.І. та представника позивача адвоката Стефанишина О.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові, в порядку спрощеного позовного провадження, цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 15 листопада 2019 року, постановлене в складі головуючого судді Нор Н.В., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні житлом, вселення, стягнення майнової та моральної шкоди, - в с т а н о в и л а: Позивачка звернулась в суд з позовом до відповідача та просила про усунення перешкод в користуванні житлом, вселення, стягнення майнової та моральної шкоди. В обґрунтування вимог покликалась на те, що їй на праві приватної власності належить двокімнатна квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 51,5 кв.м., що підтверджується витягом про державну реєстрацію права власності. У вказаній квартирі зареєстровані четверо осіб: позивач, її батько - ОСОБА_3 , повнолітній син сторін - ОСОБА_4 та колишній чоловік позивача - ОСОБА_1 . Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 13.03.2018 року шлюб між позивачем та відповідачем розірвано, таке не оскаржувалось та набрало законної сили. Позивач тимчасово працює за кордоном в Італії і приїжджає у м. Львів декілька разів на рік. Коли позивач в жовтні приїхала з Італії і перебувала у своїй квартирі, відповідач влаштував скандал під час якого побив її, а також її батька ОСОБА_3 та її матір ОСОБА_5 , нанісши їм тілесні ушкодження середнього та легкого ступеня важкості. З цього приводу батьки позивача звернулись з відповідними заявами в органи поліції, і в подальшому вироком Личаківського районного суду м. Львова від 01.08.2018 року відповідач був притягнутий до кримінальної відповідальності та засуджений за ч. 1 ст. 125, ст. 128 КК України. Однак, після цієї події відповідач почав перешкоджати позивачу в проживанні у вказаному житлі, а також вигнав її батька, який там зареєстрований та проживає. Отже, позивач вимушена була терміново шукати місце проживання для її батька, оскільки іншого він не має. В березні 2018 року позивач приїхала у м. Львів і намагалась попасти у свою квартиру, однак їй це не вдалось, оскільки відповідач поміняв замки вхідних дверей. Після виклику поліції та майстрів, щоб відкрити двері, їй вдалось потрапити додому, однак наступного дня відповідач пошкодив вхідні двері і знову встановив новий замок. Внаслідок цього позивач була змушена винайняти в оренду квартиру, оскільки іншого житла ні вона, ні батько не мають. В результаті протиправних дій відповідача позивачу завдано значної моральної шкоди, яка полягає у чиненні перешкод в користуванні своєю власною квартирою, що супроводжується постійними погрозами фізичної розправи, внаслідок чого позивач зазнала значних душевних та моральних страждань. Тому, просила позов задовольнити. Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 15 листопада 2019 року позов задоволено частково. Усунуто перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом вселення ОСОБА_2 в дану квартиру. Зобов"язано ОСОБА_1 не чинити перешкоди ОСОБА_2 в користуванні квартирою АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 майнову шкоду в розмірі 49 500 грн. 00 коп. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено за безпідставністю. Вирішено питання судових витрат. Рішення суду оскаржив відповідач ОСОБА_1 . В апеляційній скарзі зазначає, що в судовому рішенні відсутня мотивація щодо задоволення позовних вимог. Доказом того, що позивачці чиняться перешкоди є її особисте звернення в поліцію. Однак, суд не взяв до уваги та не надав жодної правової оцінки показам свідків ОСОБА_4 , який проживає в цій же квартирі і є сином позивачки та відповідача, та який під час допиту вказав, що його мати ОСОБА_2 не проживає вдома з власної ініціативи, забрала свої речі і восени 2017 року покинула квартиру. Весь час проживає поза межами України. Після 2017 року вона з`явилась лише один раз, а саме 15.03.2018 року, коли змінила замки і не хотіла пускати їх з батьком додому. Після тієї дати він матері не бачив. Наголосив, що жодних перешкод їй не чинилось. Аналогічні покази дала ОСОБА_6 , яка зокрема зазначила, що ОСОБА_2 перебуває в Італії, відтак жодних перешкод їй не могло чинитись за її відсутності. Вважає безпідставним стягнення з нього 49 500, 00 грн. майнової шкоди. Вказує на те, що в рішенні відсутні посилання на норми матеріального права і не розкрито суть такої шкоди. Дана позиція суду суперечить положенням статті 263 ЦПК України. Просить рішення Личаківського районного суду м. Львова від 15 листопада 2019 року скасувати та постановити нове, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовити. У відзиві на апеляційну скаргу адвокат Стефанишин О.І. заперечив проти доводів апеляційної скарги. Зазначив, що твердження апелянта не відповідають фактичним обставинам справи. Матеріалами справи та судом встановлено, що позивач неодноразово зверталась із заявами в поліцію з приводу чинення їй перешкод відповідачем в користуванні квартирою. Просить апеляційну скаргу на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 15.11.2019 року відхилити. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, які з`явились в судове засідання суду апеляційної інстанції, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення. До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з наступного. Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків має право на справедливий судовий розгляд. Згідно з ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. В силу положень ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно п.п. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторонни посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржуване рішення зазначеним вимогам відповідає. Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Пленум Верховного Суд України у п. 11 Постанови «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року № 11 роз`яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів. Суд першої інстанції зазначених вимог закону дотримався. За приписами ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимоги апеляційної скарги. Частиною 2 ст. 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Судом установлено, що ОСОБА_2 на праві приватної власності належить двокімнатна квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 51,5 кв.м., що підтверджується витягом про державну реєстрацію права власності. Квартира набута у власність згідно договору купівлі-продажу від 12 липня 2002 року, який посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Кулиняк І.Я. за реєстровим №2835. Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 13 березня 2018 року шлюб між позивачем та відповідачем розірвано, рішення не оскаржувалось та набрало законної сили. Із змісту судового рішення убачається, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 22 січня 2000 року. Тобто, згадана квартира придбана у період перебування ОСОБА_2 з ОСОБА_1 у зареєстрованому шлюбі. Згідно довідки з місця проживання про склад сім`ї і прописки у вказаній квартирі зареєстровані четверо осіб: позивач з 03 серпня 2012 року, її батько - ОСОБА_3 - з 12 жовтня 2017 року, повнолітній син сторін - ОСОБА_4 - 03 серпня 2012 року та колишній чоловік позивачки - ОСОБА_1 - 03 серпня 2012 року. Вироком Личаківського районного суду м. Львова від 01 серпня 2018 року ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 125, ст. 128 КК України та призначено відповідне покарання. За обставин встановлених у даному кримінальному провадженні, через конфлікт із своєю колишньою дружиною, обвинувачений ОСОБА_1 11 жовтня 2017 року заподіяв тілесні ушкодження своєму тестю - ОСОБА_3 та тещі - ОСОБА_5 , знаходячись у квартирі АДРЕСА_1 . З долученого до матеріалів справи договору оренди житлового приміщення вбачається, що ОСОБА_2 з 20 березня 2018року орендує квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , орендна плата за яку складає 5500 грн. 00 коп. щомісячно, для проживання батька. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання членів їх сімей та інших осіб, мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд. Статтею 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення, будинку або квартири, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав. Такий підхід щодо застосування цієї норми є усталеним у практиці Верховного Суду (постанови від: 16 січня 2018 року у справі № 760/23291/14-ц (провадження № 61-183св17); 16 січня 2019 року у справі № 309/2477/16-ц (провадження № 61-43149св18); 25 листопада 2019 року у справі № 323/2569/16-ц (провадження № 61-30566св18); 02 липня 2020 року у справі № 308/7081/15-ц (провадження № 61-4086св20)). Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Тлумачення вказаних норм дозволяє зробити висновок, що для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права або інтереси позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав чи інтересів позивач звернувся до суду. Відповідно до пункту 4 частини другої статті 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відновлення становища, яке існувало до порушення. Цей спосіб пов`язаний з застосуванням певних заходів, спрямованих на відновлення порушеного суб`єктивного права особи у тому стані, в якому воно існувало до його порушення. Тобто, для того, щоб подати цей позов необхідно, щоб суб`єктивне право не було припинене, і його можна було відновити шляхом усунення наслідків правопорушення. Цей спосіб захисту може знаходити свій прояв у вимогах про усунення перешкод у здійсненні права спільної власності між співвласниками (постанова Верховного Суду від 15 серпня 2018 року у справі № 545/3728/16-ц (провадження № 61-9958св18). Системний аналіз положень ст.ст. 319, 321 ЦК України та ст.ст. 18, 60, 63, 68 СК України дає підстави для висновку, що співвласник спільного сумісного майна подружжя не може втратити право щодо нього, зокрема, право користування ним, у тому числі після розірвання шлюбу, і у разі чинення перешкод іншим співвласником (колишнім чоловіком або дружиною) у реалізації такій особі свого права на користування майном, належним та ефективним способом захисту (якщо таким майном є житло) буде пред`явлення позову про його вселення до такого житла. При цьому для можливості задоволення такого позову не має правового значення підстава та час непроживання у такому житлі співвласника, який звертається з указаним позовом. Близький за змістом правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 28 лютого 2018 року у справі № 647/1683/15-ц (провадження № 61-4509св18). Встановивши, що позивачка є власницею спірної квартири, а відповідач чинить їй перешкоди у реалізації її прав, що також ним не оспорюється в судах двох інстанцій, оскільки його посилання в апеляційній скарзі на те, що позивачка непроживає у квартирі з власної ініціативи є юридично неспроможними та спростовуються іншими доказами у справі, зокрема, доказами неодноразового звернення до правоохоронних органів з цього приводу, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що права позивачки підлягають захисту в обраний нею спосіб, обґрунтовано задовольнивши цю позовну вимогу. Поняття збитків визначено ст. 22 ЦК України, а згідно із ч. 1 цієї статті особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Пунктом 1 ч. 2 ст. 22 ЦК України визначено, що збитками, зокрема, є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки). Таким чином, під збитками слід розуміти фактичні втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, витрати, вже зроблені потерпілим, або які мають бути ним зроблені. При цьому такі витрати мають бути безпосередньо, а не опосередковано пов`язані з відновленням свого порушеного права, тобто з наведеного випливає, що без здійснення таких витрат неможливо б було відновлення свого порушеного права особою. Стягнення збитків є одним із видів цивільно-правової відповідальності для застосування якої потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, збитків, причинного зв`язку між протиправною поведінкою боржника та збитками і вини. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає (постанова ВС від 25 вересня 2019 року у справі № 318/2249/16-ц (провадження № 61-45595св18)). Тобто, збитки - це об`єктивне зменшення будь-яких майнових благ сторони, що обмежує його інтереси, як учасника певних господарських відносин і проявляється у витратах, зроблених кредитором, втраті або пошкодженні майна, а також не одержаних кредитором доходів, які б він одержав, якби зобов`язання було виконано боржником. Чинним законодавством України обов`язок доведення факту наявності таких збитків та їх розмір, а також причинно-наслідковий зв`язок між правопорушенням і збитками покладено на позивача. Така правова позиція міститься у висновках Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18). А відшкодування збитків - це відновлення майнового стану учасника правовідносин за рахунок іншого суб`єкта - правопорушника (постанова Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 761/7390/15-ц (провадження№ 61-4208св18). При цьому, питання щодо наявності або відсутності причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи і шкодою має бути вирішено судом шляхом оцінки усіх фактичних обставин справи (постанова Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 522/22726/15-ц (провадження № 61-25847св18). Враховуючи наведене, суд першої інстанції, встановивши, що позивачка, у зв`язку із чиненням їй перешкод у користуванні спірною квартирою, як власниці, змушена була з метою забезпечення можливості свого проживання, а також проживання свого батька, який також зареєстрований у спірній квартирі, укласти договір оренди житла, розмір оренди за яким відповідачем не спростовано, дійшов обґрунтованого висновку про наявність передбачених законом підстав для задоволення позовних вимог про відшкодування майнової шкоди, завданої неправомірними діями відповідача. Аналіз змісту апеляційної скарги дає підстави стверджувати, що така не містить мотивів щодо невірного вирішення судом першої інстанції позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди, а позивачкою рішення суду у цій частині вирішення позову не оскаржується. У зв`язку із цим, колегія суддів не здійснює його перегляд у цій частині в апеляційному порядку. Обґрунтовуючи своє рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини. В рішеннях у справах «РуїсТоріха проти Іспанії» (RuizTorijav. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, SERYAVINANDOTHERSv. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що «якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов`язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система» (пункти 34-35).В контексті вказаної практики колегія суддів вважає оскаржуване судове рішення та обґрунтування цієї постанови достатнім. Згідно ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції дотримавшись норм матеріального та процесуального права, повно і всебічно з`ясувавши всі дійсні обставини спору сторін, вирішив дану справу згідно із законом і підстави для скасування ухваленого у справі судового рішення та задоволення поданої апеляційної скарги, виходячи з меж її доводів, відсутні. Оскільки, колегія суддів прийшла до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, відповідно до приписів ст.141 ЦПК України підстав вирішення питання нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, відсутні. Керуючись ст. ст. 258, 259, 268, 367-369, 372, 374 ч.1 п.1, 375, 381-384, 389, 390, 393 ЦПК України, колегія суддів,- п о с т а н о в и л а: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 15 листопада 2019 року- залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту судового рішення. Повний текст постанови складений 21 вересня 2020 року. Головуюча Копняк С.М. Судді: Бойко С.М. Ніткевич А.В.