Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 620/1283/20/

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 620/1283/20/ Суддя (судді) першої інстанції: Скалозуб Ю.О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 вересня 2020 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого - судді Мєзєнцева Є.І., суддів - Земляної Г.В., Файдюка В.В., при секретарі Войтковській Ю.В., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу громадянина Федеративної республіки Нігерія ОСОБА_1 на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 16 червня 2020 року у справі за адміністративним позовом громадянина Федеративної республіки Нігерія ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області про визнання неправомірним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ : Громадянин Федеративної республіки Нігерія ОСОБА_1 звернувся до Чернігівського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області про визнання неправомірним та скасування наказу відповідача від 24.02.2020 №17 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язання відповідача прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 16 червня 2020 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено. В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Представником відповідача було подано відзив на апеляційну скаргу, за змістом якої зазначено, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, а тому відсутні підстави для його скасування. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). З огляду на викладене, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши повноту встановлення окружним адміністративним судом фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) є громадянином Федеративної Республіки Нігерія, що підтверджується копією паспорту (а.с. 37). Відповідно до відомостей державної міграційної служби позивач перетнув кордон України в 2012 році на підставі візи № Y05643154 (а.с. 43) З огляду на матеріали справи, 30.01.2017 за порушення правил перебування на території України Головним Управлінням Державної міграційної служби України в Харківській області було прийнято рішення про примусове повернення позивача за межі України та зобов`язано ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , залишити територію України в строк до 10.12.2017. Надалі, рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 30.10.2019 у справі №638/16705/19 позивача затримано з метою примусового видворення за межі території України із поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні строком на 6 місяців. 04.02.2020, перебуваючи у ПТПІ, позивач звернувся до УДМСУ у Чернігівській області із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 28-30). У зв`язку із наведеним, позивачем та посадовими особами міграційної служби, відповідно до встановленого порядку, було заповнено ряд документів: анкету, протокол співбесіди та реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про надання статусу біженця, та інші (а.с. 31-62). 24.02.2020 спеціалістом УДМСУ в Чернігівській області сформовано висновок, у якому зазначено про доцільність відмови громадянину Федеративної Республіки Нігерія ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі ч. 6 ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового та тимчасового захисту", як особі заява якої є очевидно необґрунтованою, тобто у заявника відсутні умови зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону (а.с. 63-68). На підставі аналізу наявних у справі №2020CN0002 матеріалів та вищевказаного висновку, керуючись ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового та тимчасового захисту", начальником УДМСУ в Чернігівській області прийнято наказ від 24.02.2020 №17 "Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянина Нігерії біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту" (а.с. 69). На підставі вказаного наказу першим заступником начальника УДМСУ в Чернігівській області прийнято повідомлення про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №99 (а.с. 70). Вважаючи наказ УДМСУ в Чернігівській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту протиправним, ОСОБА_1 звернувся до суду з відповідним адміністративним позовом. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (надалі - Закон) біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі. Пунктом 13 статті 1 Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Згідно з частинами першою і другою статті 5 Закону, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Частиною п`ятою статті 5 Закону передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України. Відповідно до частини шостої статті 5 Закону центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наведені у статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Так, за змістом частини першої статті 6 Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин", а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Згідно з частиною шостою статті 8 Закону рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Згідно з пунктом 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження. Процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначають Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджені наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року №649, зареєстровані в Міністерстві юстиції України 5 жовтня 2011 року за №1146/19884 (надалі також - "Правила №649"). Відповідно до пункту 2.1 Правил №649 уповноважена посадова особа органу міграційної служби, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом: а) встановлює особу заявника; б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 1) (далі - журнал реєстрації осіб); в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов`язки, а також про наслідки невиконання обов`язків; г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача, у тому числі через систему відеоконференц-зв`язку; ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; д) з`ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні); е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви; є) проводить дактилоскопію заявника; ж) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи; з) роз`яснює порядок звернення за безоплатною правовою допомогою мовою, яку розуміє заявник. Відповідно до пунктів 2.4, 2.5 Правил №649 у разі наявності передбачених Законом підстав орган міграційної служби ухвалює рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке оформлюється наказом. Після ухвалення рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа органу міграційної служби: видає особі письмове повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із зазначенням підстав для відмови у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; під підпис ознайомлює заявника з порядком оскарження рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; вносить відповідні відомості до журналу реєстрації осіб. Відповідно до частини першої статті 12 Закону рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п`яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом. Як вбачається із пояснень, які позивач надав під час співбесіди, причиною небажання ОСОБА_1 повертатися в країну громадянської належності є те, що в країні громадянської належності він і його батьки займалися проповідуванням християнства, через що зазнали нападу, під час якого батьків позивача було вбито, а він отримав ушкодження, через яке був госпіталізований та вже через 4 тижні, покинув Федеративну Республіку Нігерія та вилетів до України. Відповідно до розповіді позивача, протягом близько п`яти років він проповідував християнство з групами місіонерів у мусульманському селищі поблизу м. Порт-Харкорт. Під час останнього візиту до селища йому погрожувала група мусульман і у той же день на нього був здійснений напад, під час якого позивача поранили, а його батьків вбили. Разом з тим, позивач не зміг визначити, в який період відбувалися зазначені проповіді, у тому числі останній візит, коли стався напад, та з якої саме церкви були місіонери, які його супроводжували. Щодо обставин загибелі батьків позивач пояснив, що він проповідував разом із ним у 1991 році, і саме тоді трапився напад. Оскільки позивач народився у 1993 році, йому було запропоновано уточнити дату, на що він спочатку відповів, що не пам`ятає, після чого повідомив, що приблизно 5-6 років тому. Враховуючи, що позивач проживає в Україні протягом 8 років, на повторну пропозицію згадати дату події він заявив, що це трапилось за 5-6 років до переїзду в Україну і на той час йому було 20 років. Вищенаведені свідчення позивача не узгоджуються між собою та не відповідають дійсності, оскільки за 5-6 років до виїзду з країни громадянської належності йому було не 20, а було 12-13 років. Крім того, позивач не зміг пояснити, яким чином напад на нього і його батьків міг трапитися за 5-6 років до того, як він покинув Федеративну Республіку Нігерія, якщо за його словами після того ж нападу він перебував у лікарні 4 тижні, одразу після чого виїхав до України. Під час співбесіди позивач також повідомив, що його дружина і діти проживають у Федеративній Республіці Нігерія в м. Порт-Харкорт, де їм безпечно. У той же час він заявив про наявність небезпеки для нього у місцевості, де він раніше мешкав. Однак, зі слів позивача відомо, що він народився і проживав за тією ж адресою, де зараз мешкає його родина. Загалом, згідно із поясненнями позивача всі його родичі є християнами, не зазнають переслідувань і проживають у місцях, де відсутні проблеми з безпекою. Слід звернути увагу, що при розповіді про його переслідування у країні громадянської належності під час співбесіди позивач взагалі не згадує про обставини, зазначені ним у своїй заяві, а саме про наявність загрози для нього з боку груп Біафріан та Фулані Хенчмен , що свідчить про непослідовність та неузгодженість наданих ним відомостей. Суд звертає увагу, що стосовно позивача відсутні будь-які фактичні дані про те, що йому загрожує смертна кара чи приведення її до виконання у Федеративній Республіці Нігерія. Так, як вбачається із наявного у матеріалах справи протоколу співбесіди, позивач зазначив, що жодних випадків переслідування або дискримінації, випадків насильства через внутрішній збройний конфлікт чи терористичний акт під час проживання у Нигерії він не зазнав. Катування чи тортури до нього не застосовувались. Згідно інформації Європейського офісу з питань надання притулку щодо переслідування окремих осіб у Федеративній Республіці Нігерія від 01.11.2018 встановлено, що у країні громадянської належності позивача існує конфлікт між плем`ям фулані та іншими племенами, проте даний конфлікт має локальний характер і не розповсюджується на штат Ріверс, де проживав позивач та на даний час мешкає його родина, що спростовує його твердження стосовно можливого переслідування з боку представників племені фулані. Доповідь Amnesty International 2017/18: Права людини у сучасному світі від 01.01.2018 не містить інформації щодо Федеративної Республіки Нігерія, яка кореспондується з твердженнями заявника про його переслідування через релігійні переконання і поняттями "біженець" та "особа, яка потребує додаткового захисту". Позивач не належить до жодної з категорій населення, про конфлікти між яким повідомляється у вищезазначеній інформації по країні громадянської належності, регіон його походження, в якому проживає його родина, є безпечним, а отже твердження позивача про його переслідування, зокрема про їх вірогідність у майбутньому, є неправдоподібними та мають характер необґрунтованих припущень. Крім того, наявність у передмісті м. Порт-Харкорт міжнародного аеропорту свідчить про можливість позивача обрати відповідний маршрут до місця проживання своєї родини та уникнути переміщення іншими регіонами Федеративної Республіки Нігерія. Таким чином, суд погоджується із відповідачем, що надані позивачем відомості щодо переслідування його та батьків через релігійні переконання непослідовні і неузгоджені, суперечать інформації по країні громадянської належності позивача, тому є всі підстави вважати їх недостовірними. Крім того, у заяві зазначено, що позивач є неодруженим та не має дітей, водночас під час співбесіди він повідомив про свою дружину та дітей, які проживають в країні його громадянської належності, що свідчить про недостовірність наданої ним інформації. Таким чином, у розумінні пункту 62 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу визначення статусу біженців (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженця) УВКБ ООН позивача можна класифікувати мігрантом, тобто особою, яка з причин, що відрізняється від умов, які містяться у визначенні "біженець", добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці. Це може бути пов`язано з бажанням змін або пригод, сімейними або іншими причинами особистого характеру. Водночас, правовідносини, пов`язані з в`їздом іноземців на територію України для вирішення особистих питань (пошуком кращих економічних та соціальних умов життя) є сферою правового регулювання Законів України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", "Про імміграцію" з відповідним набуттям правових статусів у порядку, визначеному цими Законами, а не Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Суд звертає увагу, що позивач протягом тривалого часу нелегально перебував на території України (з 2012 року), проте із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, звернувся лише після прийняття стосовно нього рішення про примусове видворення за межі території України та поміщення до ПТПІ. Посилання позивача на загальну ситуацію в Федеративній Республіці Нігерія не може саме по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни громадянської належності позивачу буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у вигляді тортур, нелюдського, або принизливого поводження чи покарання. У рішенні Комітету проти катувань у справі "Мініані проти Канади" (САТ/С/43/Б/331/2007) констатовано, що існування постійної практики брутальних або масових порушень прав людини в тій чи іншій країні не є достатньою підставою для встановлення того, чи буде даній особі загрожувати небезпека після його повернення в цю країну. Повинні мати місце додаткові факти, які б свідчили про те, що цій особі буде особисто загрожувати відповідна небезпека. З аналізу особової справи позивача можна дійти висновку, що він не обґрунтував наявність достовірних, правдоподібних, а також переконливих фактів щодо особистої неможливості перебування на території країни походження. Під час перебування на батьківщині та поза межами країни своєї громадянської належності заявник не зазнавав жодних переслідувань за ознаками раси, національності та громадянства (підданства). Позивачем не надано жодних доказів та фактів здійснення над ним фізичного насильства, або здійснення будь-якого тиску відповідних органів країни походження, що унеможливлювало б його перебування на території країни походження. За матеріалами особової справи не спостерігаються елементи переслідування або дискримінації особи в країні громадянської належності. Стосовно шукача захисту ніколи не висувалися офіційні звинувачення за політичними мотивами в країні громадянської належності. За наведеного, на думку суду, відсутні підстави вважати, що позивач може стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення адміністративного позову. Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Решта тверджень та посилань сторін судовою колегією апеляційного суду не приймається до уваги через їх неналежність до предмету позову або непідтвердженість матеріалами справи. За правилами ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 308, 311, 315, 316, 321, 322, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, - ПОСТАНОВИВ : Апеляційну скаргу громадянина Федеративної республіки Нігерія ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 16 червня 2020 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Є.І.Мєзєнцев cуддя Г.В.Земляна суддя В.В.Файдюк