Постанова КАС ВС № 305/987/16-а

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 вересня 2020 року м. Київ справа № 305/987/16-а адміністративне провадження № К/9901/45266/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Желєзного І.В., судді Коваленко Н.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні у касаційному порядку адміністративну справу за позовом фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 до виконавчого комітету Рахівської міської ради про скасування рішення, провадження в якій відкрито за касаційною скаргою виконавчого комітету Рахівської міської ради на постанову Рахівського районного суду Закарпатської області у складі судді Тулик І.І. від 26 жовтня 2016 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів: Хобор Р.Б., Попка Я.С., Сеника Р.П. від 24 січня 2017 року, У С Т А Н О В И В : І. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У червні 2016 року фізична особа підприємець ОСОБА_1 (далі - ФОП ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду з позовом до Рахівської міської ради (далі - Рахівська МР, відповідач), в якому просив скасувати рішення відповідача № 34 від 31 травня 2016 року про встановлення режиму роботи диско-бару « ІНФОРМАЦІЯ_1 ». В обґрунтування позовних вимог, позивач посилається на те, що рішенням виконкому його зобов`язано встановити камери відеоспостереження з метою забезпечення громадського порядку, що ним виконано в повному обсязі та затрачено значні грошові кошти. Також відділом культури Рахівської РДА затверджено графік проведення культурно-розважальних заходів в приміщенні «ІНФОРМАЦІЯ_1» по серпень 2016 року включно. Незважаючи на це, виконкомом Рахівської МР рішенням № 34 від 31 травня 2016 року вирішив встановити з 10 червня 2016 року режим роботи диско-бару «ІНФОРМАЦІЯ_1» з 06:00 до 23:00 годин терміном на два роки та визнав таким, що втратив чинність пункт 1 рішення міськвиконкому від 28 травня 2015 року № 54 «Про погодження режиму роботи диско-бару « ІНФОРМАЦІЯ_1 ». Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Постановою Рахівського районного суду Закарпатської області від 26 жовтня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2017 року, позов задоволено. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідачем жодними доказами не доведено свої обґрунтування на правомірність винесення оскаржуваного рішення, зокрема, доказів на підтвердження того, що позивача було притягнуто до відповідальності за порушення Закону України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення» внаслідок роботи диско-бару «ІНФОРМАЦІЯ_1», так само і доказів порушення громадського порядку відвідувачами закладу, відображених в протоколах поліції про адміністративні правопорушення чи заявах до реєстру досудових розслідувань. Короткий зміст вимог касаційної скарги Не погоджуючись з постановою Рахівського районного суду Закарпатської області від 26 жовтня 2016 року та ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2017 року, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, виконком Рахівської МР звернувся із касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні позову. ІІ. ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ У касаційній скарзі скаржник зазначає, що судами першої та апеляційної інстанцій не надано оцінки тому, що рішення виконкому від 31 травня 2016 року прийнято у межах повноважень та у порядку, що визначені частиною другою статті 52 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» у зв`язку з надходженням заяв про порушення від мешканців сусідніх будинків. Від ФОП ОСОБА_1 заперечення або відзиву на касаційну скаргу виконкому Рахівської МР не надходило, що відповідно до частини четвертої статті 338 КАС України не перешкоджає перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій у касаційному порядку. ІІІ. ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Касаційну скаргу подано до суду 6 березня 2017 року. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 15 травня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі № 305/987/16-а, витребувано матеріали адміністративної справи та надано учасникам строк для подання заперечення на касаційну скаргу виконкому Рахівської МР, однак розгляд справи цим судом не було закінчено. Ухвалою Верховного Суду від 14 липня 2020 року прийнято до свого провадження адміністративну справу № 305/987/16-а за касаційною скаргою виконкому Рахівської МР суддею-доповідачем Берназюком Я.О. та призначено розгляд справи у відкритому судовому засіданні на 28 липня 2020 року. У подальшому оголошено перерву у розгляді справи до 15 вересня 2020 року. 24 липня 2020 року від виконкому Рахівської МР надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності представника відповідача. ІV. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ Судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджено наявними у матеріалах справи доказами, що позивач ФОП ОСОБА_1 з 2003 року є фізичною особою-підприємцем, що підтверджується відомостями Реєстраційної служби Рахівського районного управління юстиції Закарпатської області. Рішенням виконавчого комітету Рахівської міської ради від 28 травня 2015 року № 54 «Про погодження режиму роботи диско - бару « ІНФОРМАЦІЯ_1 », погоджено ФОП ОСОБА_1 режим роботи диско-бару «ІНФОРМАЦІЯ_1». По АДРЕСА_1 у вихідні та святкові дні з 22:00 год до 04:00 год, терміном на три роки. Керівнику закладу забезпечити встановлення камер відеоспостереження з метою забезпечення громадського правопорядку, укласти угоду з комунальним підприємством «Рахівкомунсервіс» на вивіз побутових відходів і утримувати прилеглу територію у відповідності до санітарних вимог та Правил благоустрою міста. Рішенням виконавчого комітету Рахівської міської ради від 31 травня 2016 року № 34 «Про встановлення режиму роботи диско-бару « ІНФОРМАЦІЯ_1 », установлено з 10 червня 2016 року режим роботи диско-бару «ІНФОРМАЦІЯ_1» по АДРЕСА_1 ФОП ОСОБА_1 , (мешканцю АДРЕСА_2 ) з 06:00 год до 23:00 год, терміном на два роки та визнано таким, що втратив чинність пункт 1 рішення міськвиконкому від 28 травня 2015 року № 54 «Про погодження режиму роботи диско-бару «ІНФОРМАЦІЯ_1». V. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне. Згідно з положенням частини третьої статті 211 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та частини четвертої статті 328 КАС України (у редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 159 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України (у редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України (у редакції, чинній на момент винесення цієї постанови) встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Зазначеним вимогам процесуального закону постанова Рахівського районного суду Закарпатської області від 26 жовтня 2016 року та ухвала Львівського апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2017 року відповідають, а викладені у касаційній скарзі вимоги скаржника є необґрунтованими з огляду на наступне. Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно з положеннями частини третьої статті 2 КАС України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних судових рішень) у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Відповідно до частини першої статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їхніх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. Згідно із частинами першою та другою статті 11 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи. Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади. Перелік повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад в галузі житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, громадського харчування, транспорту і зв`язку відображений у статті 30 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Відповідно до підпункту 2 пункту «б» частини першої статті 30 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать власні та делеговані повноваження щодо здійснення відповідно до законодавства контролю за належною експлуатацією та організацією обслуговування населення підприємствами житлово-комунального господарства, торгівлі та громадського харчування, побутового обслуговування, транспорту, зв`язку, за технічним станом, використанням та утриманням інших об`єктів нерухомого майна усіх форм власності, за належними, безпечними і здоровими умовами праці на цих підприємствах і об`єктах; прийняття рішень про скасування даного ними дозволу на експлуатацію об`єктів у разі порушення нормативно-правових актів з охорони праці, екологічних, санітарних правил, інших вимог законодавства. Підпунктом 9 пункту «а» частини першої цієї статті встановлено, що до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад (власні повноваження) належать встановлення зручного для населення режиму роботи підприємств комунального господарства, торгівлі та громадського харчування, побутового обслуговування, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад. Водночас у підпункті 4 пункту «б» частини першої статті 30 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» вказано, що до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать делеговані повноваження щодо встановлення за погодженням з власниками зручного для населення режиму роботи розташованих на відповідній території підприємств, установ та організацій сфери обслуговування незалежно від форм власності. Зі змісту наведених правових норм вбачається, що встановлення зручного для населення режиму роботи підприємств, установ та організацій сфери обслуговування можливе лише за погодженням власників цих організацій. Разом з тим, як встановлено судами попередніх інстанцій та підтверджено наявними у матеріалах справи доказами, під час ухвалення відповідачем рішення від 31 травня 2016 року № 34 «Про встановлення режиму роботи диско-бару «ІНФОРМАЦІЯ_1», яким встановлено з 10 червня 2016 року режим роботи диско-бару «ІНФОРМАЦІЯ_1» по АДРЕСА_1 з 06:00 год до 23:00 год, не було погоджено з власником закладу. З огляду на зазначене суди попередніх інстанцій дійшли до обґрунтованого висновку про те, що встановлення режиму роботи, яким обмежено час роботи закладу, що належить позивачу, істотно порушує його права та інтереси зокрема - конституційне право на провадження підприємницької діяльності, оскільки відбулось без погодження з позивачем. Стосовно доводів скаржника про надходження чисельних скарг на роботу закладу, у зв`язку з перевищенням допустимого шуму, колегія суддів зазначає наступне. За змістом статті 24 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації та громадяни при здійсненні будь-яких видів діяльності з метою відвернення і зменшення шкідливого впливу на здоров`я населення шуму, неіонізуючих випромінювань та інших фізичних факторів зобов`язані: здійснювати відповідні організаційні, господарські, технічні, технологічні, архітектурно-будівельні та інші заходи щодо попередження утворення та зниження шуму до рівнів, установлених санітарними нормами; забезпечувати під час роботи закладів громадського харчування, торгівлі, побутового обслуговування, розважального та грального бізнесу, культури, при проведенні концертів, дискотек, масових святкових і розважальних заходів тощо рівні звучання звуковідтворювальної апаратури та музичних інструментів у приміщеннях і на відкритих площадках, а також рівні шуму в прилеглих до них жилих і громадських будівлях, що не перевищують рівнів, установлених санітарними нормами; вживати заходів щодо недопущення впродовж доби перевищень рівнів шуму, встановлених санітарними нормами, в таких приміщеннях і на таких територіях (захищені об`єкти): 1) жилих будинків і прибудинкових територіях; 2) лікувальних, санаторно-курортних закладів, будинків-інтернатів, закладів освіти, культури; 3) готелів і гуртожитків; 4) розташованих у межах населених пунктів закладів громадського харчування, торгівлі, побутового обслуговування, розважального та грального бізнесу; 5) інших будівель і споруд, у яких постійно чи тимчасово перебувають люди; 6) парків, скверів, зон відпочинку, розташованих на території мікрорайонів і груп житлових будинків. Шум на захищених об`єктах при здійсненні будь-яких видів діяльності не повинен перевищувати рівнів, установлених санітарними нормами для відповідного часу доби. У нічний час, із двадцять другої до восьмої години на захищених об`єктах забороняються гучний спів і викрики, користування звуковідтворювальною апаратурою та іншими джерелами побутового шуму, проведення салютів, феєрверків, використання піротехнічних засобів. Передбачені частинами другою, третьою та четвертою цієї статті вимоги щодо додержання тиші та обмежень певних видів діяльності, що супроводжуються шумом, не поширюються на випадки: 1) здійснення в закритих приміщеннях будь-яких видів діяльності, що супроводжуються шумом, за умов, що виключають проникнення шуму в прилеглі приміщення, в яких постійно чи тимчасово перебувають люди; 2) здійснення в закритих приміщеннях будь-яких видів діяльності, що супроводжуються шумом, за умов, що виключають проникнення шуму за межі таких приміщень; 3) попередження та/або ліквідації наслідків аварій, стихійного лиха, інших надзвичайних ситуацій; 4) надання невідкладної допомоги, попередження або припинення правопорушень; 5) попередження крадіжок, пожеж, а також виконання завдань цивільної оборони; 6) проведення зборів, мітингів, демонстрацій, походів, інших масових заходів, про які завчасно сповіщено органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування; 7) роботи обладнання і механізмів, що забезпечують життєдіяльність жилих і громадських будівель, за умов ужиття невідкладних заходів щодо максимального обмеження проникнення шуму в прилеглі приміщення, в яких постійно чи тимчасово перебувають люди; 8) відзначення встановлених законом святкових і неробочих днів, днів міст, інших свят відповідно до рішення місцевої ради, проведення спортивних змагань; 9) проведення салютів, феєрверків, інших заходів із використанням вибухових речовин і піротехнічних засобів у заборонений час за погодженням із уповноваженим органом місцевого самоврядування в порядку, передбаченому правилами додержання тиші в населених пунктах і громадських місцях. Сільські, селищні, міські ради затверджують правила додержання тиші в населених пунктах і громадських місцях, якими з урахуванням особливостей окремих територій (курортні, лікувально-оздоровчі, рекреаційні, заповідні тощо) установлюються заборони та обмеження щодо певних видів діяльності, що супроводжуються утворенням шуму, а також установлюється порядок проведення салютів, феєрверків, інших заходів із використанням вибухових речовин і піротехнічних засобів. Органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування в межах повноважень, встановлених законом, забезпечують контроль за додержанням керівниками та посадовими особами підприємств, установ, організацій усіх форм власності, а також громадянами санітарного та екологічного законодавства, правил додержання тиші в населених пунктах і громадських місцях, інших нормативно-правових актів у сфері захисту населення від шкідливого впливу шуму, неіонізуючих випромінювань та інших фізичних факторів. Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що органи місцевого самоврядування наділені правом здійснення контролю за належною організацією обслуговування населення підприємствами торгівлі усіх форм власності та встановлювати зручний для населення режим роботи розташованих на відповідній території підприємств, установ та організацій сфери обслуговування незалежно від форм власності. Законодавство покладає на органи місцевого самоврядування обов`язок вживати заходи щодо недопущення впродовж доби перевищень рівнів шуму, встановлених санітарними нормами біля жилих будинків і на прибудинкових територіях. Даний висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься зокрема у постановах Верховного Суду від 4 червня 2020 року у справі № 161/5443/16-а, від 16 червня 2020 року у справі № 607/8496/18. Водночас, як встановлено судами попередніх інстанцій та підтверджено матеріалами справи, відповідачем не подано будь-яких доказів надходження до нього звернень чи скарг від мешканців сусідніх будинків, не надано також доказів на підтвердження перевищення позивачем допустимим рівнів шуму або невжиття заходів щодо шумоізоляції, тобто виконавчий комітет Рахівської МР, як суб`єкт владних повноважень та сторона у справі, всупереч вимогам частини другої статті 77 КАС України, не довів правомірності своїх дій (рішень) у спірних правовідносинах з позивачем. Судами також не встановлено, що між підприємницькою діяльність позивача, яка зазнала обмежень у зв`язку з оскаржуваним у цій справі рішенням суб`єкта владних повноважень, існує протиріччя зі статтею 42 Конституції України та відповідно, на позивача не поширюються гарантії статті 50 Конституції України. Враховуючи викладене, колегія суддів робить висновок про те, що виконавчий комітет Рахівської міської ради, приймаючи оскаржуване рішення, діяв не у спосіб, всупереч вимогам та з перевищенням повноважень, що передбачені чинним законодавством. Касаційна скарга не містить належних та обґрунтованих доводів, які б спростовували вищенаведені висновки судів першої та апеляційної інстанцій. У ній також не наведено інших міркувань, які б не були предметом перевірки судів попередніх інстанцій та щодо яких не наведено мотивів відхилення відповідного аргументу. Розглядаючи цю справу в касаційному порядку, суд також враховує, що згідно з імперативними вимогами стаття 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги; на підставі встановлених фактичних обставин справи лише перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального та дотримання норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо такі рішення ухвалені без порушень норм матеріального і процесуального права. Оскільки при ухваленні рішень судами першої та апеляційної інстанцій не допущено неправильного застосування норм матеріального або порушень норм процесуального права, колегія суддів дійшла до висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішень судів попередніх інстанцій - без змін. Конституцією України (частина перша статті 8 та частина перша статті 129) гарантується, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права; суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права. Крім того, Закон України ««Про судоустрій і статус суддів» (статті 2, 6, 48) встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд. Згідно із частиною першою статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Статтею 19 Закону України «Про міжнародні договори України» встановлено, що чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства; якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Відповідно до статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (ратифікована згідно із Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР та набрала чинності для України 11 вересня 1997 року; далі - Конвенція) Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, передбачені цією Конвенцією. Як закріплено у статті 32 Конвенції, її положення тлумачаться і конкретизуються в рішеннях Європейського суду з прав людини («Юрисдикція Суду поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї, подані йому на розгляд). Відповідно до статті 31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року (Україна приєдналась до цієї Конвенції згідно з Указом від 14 квітня 1986 року № 2077-XI) договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об`єкта і цілей договору; для цілей тлумачення договору контекст охоплює, крім тексту, преамбулу й додатки; поряд з контекстом враховуються, зокрема, наступна практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення. Конституційний Суд України у своїх рішеннях постійно наголошує на необхідності врахування приписів чинних міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, та практики тлумачення і застосування цих договорів міжнародними органами, юрисдикцію яких визнала Україна (абзац третій підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016, абзац перший підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 4 квітня 2018 року № 3-р/2018, абзац перший пункту 2.8 мотивувальної частини Рішення від 11 жовтня 2018 року № 7-р/2018). Законом України «Про внесення змін до Конституції України» від 7 лютого 2019 року Основний Закон України (Преамбула, статті 85, 102 та 106) доповнено, зокрема, положеннями про європейську ідентичність Українського народу і незворотність європейського курсу України. Частиною другою статті 6 та частиною першої статті 7 КАС України передбачено, що суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, та застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (метою цього Закону є впровадження в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини) суди застосовують як джерело права під час розгляду справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Враховуючи зазначені положення Конституції та законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також правову природу спору у цій справі, Верховним Судом з метою забезпечення дії в Україні принципу верховенства права враховано судову практику Європейського суду з прав людини, яка стосується обмеження власності, з урахуванням того, що обмежена, які застосовані суб`єктом владних повноважень до позивача та є предметом спору у цій справі, з урахуванням специфіки виду діяльності позивача стосуються і питання втручання у його власність (майнове права, інтерес). Так, відповідно до пунктів 21, 24 рішення у справі «Федоренко проти України» (заява №25921/02) Європейський суд з прав людини, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції сформулював правову позицію про те, що право власності може бути «існуючим майном» або «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи «законними сподіваннями» отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини у пункті 32 рішення по справі «Стретч проти Сполучного Королівства» («Stretch v. the United Kingdom», заява №44277/98). Слід зазначити, що у практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Протоколу першого ЄКПЛ, а саме: (1) чи є втручання законним; (2) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; (3) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Протоколу першого, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. У пункті 53 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Трегубенко проти України» (заява N61333/00) зазначено, що позбавлення майна може бути виправданим лише у випадку, якщо буде доведений, inter alia, «інтерес суспільства» та «умови, передбачені законом». Більше того, будь-яке втручання у право власності обов`язково повинно відповідати принципу пропорційності. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, висловлену, зокрема, у справах Moreno Diaz Peсa and Others v. Portugal (заява №44262/10; від 04 вересня 2019 року; пункти 60, 64 і 93), Cachia and Others v. Malta (заява № 72486/14; 22 січня 2019 року; пункт 49) та Hesz and otters v. Hungary (заява № 17884/12; від 19 лютого 2019 року; пункт 28), яка передбачає, що в процесах позбавлення власності держава повинна суворо дотримуватися процедури; для примусового позбавлення цього права мають бути вагомі причини і держава, в особі своїх уповноважених органів, повинна це довести неспростовними доказами. Як зазначив Європейський суд з прав людини у пунктах 48- 54 та тексті свого рішення у справі «Пічкур проти України» (заява № 10441/06) є порушенням ст. 14 Конвенції, згідно з якою користування правами та свободами має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою, доповнює інші основні її положення та протоколів до Конвенції; вона не існує незалежно, оскільки застосовується лише щодо «користування правами та свободами», що гарантуються цими основними положеннями; застосування статті 14 Конвенції необов`язково означає порушення одного з матеріальних прав, гарантованих Конвенцією; необхідно, але й також достатньо, щоб обставини справи входили «до сфери застосування» однієї або більше статей Конвенції; заборона дискримінації за статтею 14 Конвенції поширюється за межі використання прав та свобод, гарантування яких кожною державою вимагається Конвенцією та протоколами до неї. Вона також застосовується до тих додаткових прав, що входять до загальної сфери застосування будь-якої статті Конвенції, які держави добровільно вирішили гарантувати. Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. У зазначеному Висновку також акцентується увага на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Крім того, у пункті 80 рішення у справі «Перес проти Франції» («Perez v. France», заява № 47287/99) ЄСПЛ зазначив, що гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції право на справедливий судовий розгляд включає право сторін, що беруть участь у справі, представляти будь-які зауваження, які вони вважають доречними до їхньої справи. Оскільки метою Конвенції є забезпечення не теоретичних чи ілюзорних прав, а прав фактичних і ефективних (див. рішення у справі «Артіко проти Італії» (Artico v. Italy), заява № 6694/74, пункт 33), це право можна вважати ефективним тільки в тому випадку, якщо зауваження були дійсно «заслухані», тобто належним чином враховані судом, який розглядає справу. Отже, дія статті 6 Конвенції полягає в тому, щоб, серед іншого, зобов`язати суд провести належний розгляд зауважень, доводів і доказів, представлених сторонами у справі, неупереджено вирішуючи питання про їх належності до справи (див. рішення у справі «Ван де Хурк проти Нідерландів» (Van de Hurk v. Netherlands), заява № 16034/90, пункт 59). Також у пункті 71 рішення у справі «Пелекі проти Греції» (Peleki v. Greece, заява № 69291/12) ЄСПЛ нагадав, що внутрішнє рішення суду може бути визначене як «довільне» з огляду на порушення справедливого судового розгляду лише в тому випадку, якщо воно позбавлене міркувань або якщо це міркування ґрунтується на явній помилці факту чи закону, допущеної національним судом, що призводить до «заперечення справедливості» (Moreira Ferreira v. Portugal (no 2), заява № 19867/12, пункт 85). Із цього також випливає, що зобов`язання судових органів мотивувати свої рішення передбачає, що сторона судового розгляду може очікувати конкретної та чіткої відповіді на аргументи, що є визначальними для результату судового провадження. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги За таких обставин, колегія суддів дійшла до висновку про те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір відповідно до норм матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, у судових рішеннях повно і всебічно з`ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують. Оскільки суд касаційної інстанції залишає без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, то в силу статті 139 КАС України судові витрати новому розподілу не підлягають. Керуючись статтями 3, 341, 343, 344, 349, 350, 355, 356, 359, пунктом 4 Перехідних положень КАС України П О С Т А Н О В И В: Касаційну скаргу виконавчого комітету Рахівської міської ради залишити без задоволення Постанову Рахівського районного суду Закарпатської області від 26 жовтня 2016 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не може бути оскаржена. Головуючий суддя Я.О. Берназюк Судді І.В. Желєзний Н.В. Коваленко