Постанова 4855 № П/320/847/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № П/320/847/20 Суддя (судді) першої інстанції: Лисенко В.І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 вересня 2020 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді Безименної Н.В. суддів Бєлової Л.В. та Кучми А.Ю. розглянувши в порядку письмового провадження апеляційні скарги Капишіна Сергія Миколайовича, Офісу Генерального прокурора на рішення Київського окружного адміністративного суду від 04 травня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправними дій,- В С Т А Н О В И Л А: ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Офісу Генерального прокурора, в якому просив стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку - 122427 грн. та стягнути з Офісу Генерального прокурора середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні, обрахованого з моменту звільнення по дату винесення судового рішення виходячи із середньоденної заробітної плати - 1360,30 грн. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 04 травня 2020 року позов задоволено частково, визнано протиправною бездіяльність Генеральної прокуратури України щодо невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні, стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу в сумі 39698,57 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись із вказаним рішенням позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати його частково в частині відхилених позовних вимог. В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу Відповідач також подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. Вимоги апеляційної скарги обґрунтовані тим, що позивача звільнено з підстав та в порядку спеціального Закону, яким не передбачено виплату вихідної допомоги при звільненні, відтак, останній не набув права на її отримання. Відповідно до ч.1 ст.311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: 1) відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю; 2) неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання; 3) подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Беручи до уваги, що в суді першої інстанції справа розглядалась в порядку письмового провадження, враховуючи, що за наявними у справі матеріалами її може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів та з огляду на відсутність необхідності розглядати справу у судовому засіданні, беручи до уваги встановлений постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» карантину на всій території України, керуючись приписами ст.311 КАС України, справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження. Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав. Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, позивач працював в органах прокуратури України, а з 15.02.2013 - в Генеральній прокуратурі України, що підтверджується копією трудової книжки, долученої до матеріалів справи (а.с. 17-22). Наказом Генеральної прокуратури України № 1287ц від 29.10.2019 позивача звільнено з посади прокурора другого відділу процесуального керівництва Другого управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими центрального апарату Державного бюро розслідувань, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України та органів прокуратури на підставі п.9 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» з 30.10.2019 (а.с. 26). Департаменту планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності Генеральної прокуратури України наказано провести остаточний розрахунок та виплатити усі належні позивачу виплати при звільненні. На запит позивача від 21.11.2019 щодо оплати праці прокурорів і слідчих органів прокуратури, Листом Генеральної прокуратури України від 27.11.2019 № 19/4-2134 (вих-19) останнього повідомлено, що відповідно до Закону України «Про прокуратуру» у разі звільнення на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 цього Закону не передбачена виплата вихідної допомоги. Статтею 44 КЗпП України також не передбачено можливості виплати вихідної допомоги у розмірі середнього місячного заробітку працівникові у разі припинення з ним трудового договору на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру». Також, зазначено, що позивачу виплачено компенсацію за невикористані дні відпустки (а.с. 27-30). Згідно з довідкою Офісу Генерального прокурора від 13.02.2020 №21-243зп, виданої позивачу, середня заробітна плата, яка обчислена виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передували звільненню 30.10.2019, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати», складає 39698,82 грн. (із розрахунку середньоденної заробітної плати в розмірі 1890,42 грн.). Сума середньоденної заробітної плати складає 1890,42 грн. Сума середньої заробітної плати складає 39698,82 грн. (1890,42 грн. х 21 середня планова кількість робочих днів за серпень-вересень 2019). Згідно чинного законодавства з усіх нарахованих доходів утримуються обов`язкові платежі до бюджетів: військовий збір та податок з доходів фізичних осіб (а.с. 87-88). Вважаючи дії відповідача щодо невиплати вихідної допомоги у зв`язку із звільненням протиправними, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом. Суд першої інстанції, частково задовольняючи позовні вимоги, дійшов висновку, що бездіяльність відповідача щодо невиплати вихідної допомоги позивачу при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку є протиправною, а тому позовна вимога про стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь позивача вихідної допомоги підлягає частковому задоволенню, а саме у розмірі середнього місячного заробітку в сумі 39698,82 грн. За наслідками перегляду рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, в межах вимог та обґрунтувань апеляційних скарг, колегія суддів доходить наступних висновків. Спірні правовідносини, що склались між сторонами, регулюються Конституцією України, Законом України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1687, Кодексом законів про працю України, який визначає правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці, Законом України «Про оплату праці», який визначає економічні, правові та організаційні засади оплати праці працівників, які перебувають у трудових відносинах, на підставі трудового договору з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а також з окремими громадянами та сфери державного і договірного регулювання оплати праці і спрямований на забезпечення відтворювальної і стимулюючої функцій заробітної плати. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Відповідно до ст. 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у п. 6 ст. 36 та п. 1, 2 і 6 ст. 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (п. 3 ст. 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (ст.ст. 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у п. 5 ч. 1 ст. 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток. Згідно зі ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Частина 3 ст. 16 Закону України «Про прокуратуру» передбачає, що прокурор призначається на посаду безстроково та може бути звільнений з посади, його повноваження на посаді можуть бути припинені лише з підстав та в порядку, передбачених цим Законом. Відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру», чинного на час виникнення спірних правовідносин, прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Пункт 1 розділу ХІІІ Закону України «Про прокуратуру» зазначає, що цей Закон набирає чинності з 15 липня 2015 року, крім: п. 5 розділу XII (крім пп.пп. 3, 5, 8, 9, 12, 20, 42, 49, 63, 67), розділу XIII цього Закону, які набирають чинності з дня, наступного за днем його опублікування; ст.ст. 21, 28-38, 42, 44-50, 62-63, 65-79 цього Закону, які набирають чинності 15 квітня 2017 року; ст. 12 та Додатка до цього Закону щодо переліку та територіальної юрисдикції місцевих прокуратур, які набирають чинності з 15 грудня 2015 року. Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17 лютого 2015 року у справі №21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Так, з матеріалів справи вбачається, що наказом Генерального прокурора від 29.10.2019 № 1287ц позивача звільнено з посади прокурора на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону № 1697-VII з 30.10.2019. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» № 113-IX, який набрав чинності 25.09.2019, запроваджено реформування системи органів прокуратури. Відповідно до п. 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX з дня набрання ним чинності усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону № 1697-VІІ. За приписами п. 7 розд. II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ прокурори та слідчі органів прокуратури, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів і слідчих у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом. Підпунктом 1 п. 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ передбачено, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону № 1697-VІІ у разі неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію. Відповідач в апеляційній скарзі наголошує, що позивачем проігноровано зазначені вимоги законодавства і не подано заяву за відповідною формою до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію. Відповідач також зазначив, що позивача не було звільнено відповідно до будь-якої з наведених норм КЗпП України, у тому числі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України. Однак, на думку колегії суддів, та обставина, що під час звільнення позивача з роботи у наказі не було зазначено підставу для звільнення, а саме: п.1 ст. 40 КЗпП, не позбавляє відповідача обов`язку щодо виконання ним вимог трудового законодавства в частині виплати вихідної допомоги працівнику, що звільняється з роботи у порядку, визначеному законом з виплатою всіх гарантованих законодавством коштів, в т.ч. і вихідної допомоги. Виходячи із системного аналізу наведених норм Закону №1687 та КЗпП України, колегія суддів дійшла висновку, що вказаними нормами передбачено виключний перелік випадків, коли до відносин служби в органах прокуратури не можуть застосовуватися норми КЗпП України. Разом з тим, наведеними нормами не встановлено таких обмежень щодо виплати вихідної допомоги при звільненні. Аналізуючи зміст п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України (розірвання власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників) та п.9 ч.1 ст.51 Закону «Про прокуратуру» (прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури), суд приходить до висновку, що підстави зазначені в наведених нормах є тотожними. Оскільки Законом України «Про прокуратуру» не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні працівників прокуратури, до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми КЗпП України, що не суперечить спеціальному законодавству. Відтак, суд першої інстанції дійшов вірних висновків, що позивач має право на отримання вихідної допомоги відповідно до ст.44 Кодексу законів про працю у розмірі не менше середнього місячного заробітку, що становить 39698,82 грн. В той же час, щодо позовних вимог в частині стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь позивача середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, обрахованого з моменту звільнення по дату винесення судового рішення виходячи із середньоденної заробітної плати - 1360,30 грн., колегія суддів зазначає наступне. Статтею 117 КЗпП України встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Пунктом 20 постанови Пленуму Верховного суду України від 24.12.1999 № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» визначено, що установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності. У разі непроведення розрахунку у зв`язку із виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню у повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи. Враховуючи, що судом встановлено наявність у позивача права на отримання вихідної допомоги, яка не була виплачена в день його звільнення, колегія суддів доходить висновку про застосування до відповідача положень ст.117 КЗпП України шляхом стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку. Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати, відповідно до п.2 якого середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. За приписами абз.3 п.3 Порядку усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі. Пунктом 8 вищезазначеного Порядку встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Відтак, при обчисленні розміру середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу обрахуванню підлягає сума заробітку за робочі дні, виходячи із середньоденного заробітку, обчисленого відповідно до положень Порядку обчислення середньої заробітної плати. Так, враховуючи межі позовних вимог та дані наявної у матеріалах справи довідки про середню заробітну плату від 13.02.2020 №21-243зп (а.с.87), з урахуванням Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100, судом апеляційної інстанції встановлено, що середньоденна заробітна плата позивача становить 1890,42 грн., сума середнього заробітку за час за час затримки розрахунку по день ухвалення рішення судом першої інстанції становить за період з 30.10.2019 (наступний день після звільнення) по 04.05.2020 (дата ухвалення рішення судом першої інстанції) становить: 1890,42 грн (середньоденне грошове забезпечення) х 128 р.д. (робочих днів затримки) = 241973,76 грн. Однак, при визначенні розміру компенсації за затримку розрахунку необхідно виходити із принципу співмірності та враховувати розмір середнього заробітку позивача, суму заборгованості, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, те що відповідач є органом державної влади, фінансування якого здійснюється з державного бюджету та інші обставини справи. Колегія суддів звертає увагу, що частка невиплачених коштів складає 39698,82 грн. Тобто, заявлена до стягнення сума середнього заробітку за час затримки розрахунку є значно більшою, ніж несвоєчасно виплачена сума. Аналогічний висновок щодо застосування норм права викладений у постановах Верховного Суду від 18.07.2018 у справі № 825/325/16, від 24.07.2019 у справі № 805/3167/18-а, який в силу вимог ч. 5 ст. 242 КАС України має бути врахований судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин. При цьому, відповідно до ст.117 КЗпП України якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Виходячи з конкретних обставин справи, принципів законності та справедливості, враховуючи, що суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог щодо стягнення з відповідача вихідної допомоги, колегія судів доходить висновку, що сплаті на користь позивача підлягає частина середнього заробітку за час затримки розрахунку в розмірі, що складає 30000,00 грн, яка буде співмірною з урахуванням розміру спірної суми по компенсації та частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком у тому числі, й щодо періоду за який вона підлягає сплаті. Статтею 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Згідно з п. 2 ч. 1 ст.315 Кодексу адміністративного судочинства України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення. Відповідно до ч. 1 ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. З огляду на викладені обставини, з урахуванням наведених норм права, колегія суддів доходить висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог щодо стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача. На підставі вищенаведеного, колегія суддів вважає, що неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, неправильне тлумачення закону, призвели до помилкових висновків в частині відмови у задоволенні позовних вимог щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, що свідчить про наявність підстав для скасування рішення суду в цій частині та прийняття нової постанови. Керуючись ст.ст.243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів,- П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційні скарги ОСОБА_1 , Офісу Генерального прокурора - задовольнити частково. Рішення Київського окружного адміністративного суду від 04 травня 2020 року скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення з Офісу Генерального прокурора середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та прийняти в цій частині нову постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 - задовольнити частково. Стягнути з Офісу Генерального прокурора (код ЄДРПОУ 00034051) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30 жовтня 2019 року по 04 травня 2020 року у розмірі 30000,00 грн. ( тридцять тисяч грн. 00 коп.). В іншій частині рішення Київського окружного адміністративного суду від 04 травня 2020 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів, з урахуванням положень ст.329 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Текст постанови складено 17 вересня 2020 року. Головуючий суддя Н.В.Безименна Судді Л.В.Бєлова А.Ю.Кучма