Постанова Київський апеляційний суд № 372/996/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 372/996/20 Головуючий у суді І інстанції Тиханський О.Б. Провадження № 22-ц/824/9381/2020 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 16 вересня 2020 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Ігнатченко Н.В., суддів: Голуб С.А., Таргоній Д.О., за участю секретаря судового засідання - Войтенко О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Обухівського районного суду Київської області від 29 квітня 2020 року у справі за скаргою ОСОБА_1 на дії державного виконавця щодо винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, заінтересована особа - Обухівський міськрайонний відділ державної виконавчої служби Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), в с т а н о в и в: У березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаною вище скаргою, в якій просив визнати дії заступника начальника Обухівського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Прізова В.І. щодо винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 20 квітня 2011 року у виконавчому провадженні № 26859381 протиправними та скасувати дану постанову. На обґрунтування скарги заявник зазначив, що на початку березня 2020 року при оформленні правочину йому стало відомо, що на все його майно накладено арешт, реєстраційний номер обтяження - 11305979. Після звернення до Обухівського міськрайонного відділу державної виконавчої служби він отримав постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 20 квітня 2011 року у виконавчому провадженні № 26859381. Вважає, що вказана постанова винесена в порядку виконання судового рішення з порушенням норм процесуального права та вимог Закону України «Про виконавче провадження». Відповідно до виконавчого листа № 2-824/08 від 10 квітня 2009 року він був зобов`язаний судом знести самовільно збудовані споруди, тобто вчинити певні дії, однак державний виконавець в оскаржуваній постанові наклав арешт на все його майно у межах суми звернення стягнення 100 680 грн, яка у матеріалах виконавчого провадження не значиться. При цьому у нього будь-яких самовільно збудованих споруд не існує, а у власності перебуває будинок сезонного відпочинку за адресою: АДРЕСА_1 , тому з вини державного виконавця він не має можливості розпоряджатися своєю власністю, що є порушенням конституційного права на вільне володіння, розпорядження та користування майном. Ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 29 квітня 2020 року у задоволенні скарги відмовлено. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що дії державного виконавця щодо накладення арешту на майно заявника були прийняті та вчинені відповідно до вимог закону, в межах наданих йому повноважень, а права та свободи заявника не було порушено, тому підстав для задоволення скарги немає. Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, заявник подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати, з мотивів порушення судом першої інстанції норм процесуального і неправильного застосування норм матеріального права, та ухвалити нове судове рішення, яким скаргу задовольнити. Як на підставу своїх вимог заявник посилається на те, що суд першої інстанції залишив поза увагою, що виконавче провадження було відкрито щодо його зобов`язання вчинити певні дії, а арешт на майно в межах суми звернення, тобто постанова про накладення арешту суперечить постанові про відкриття виконавчого провадження. Він оскаржував тільки цю постанову, а інші процесуальні документи у виконавчому провадженні йому не надходили, тому про наявне обтяження майна не було відомо. При винесенні оскаржуваної постанови державним виконавцем порушено вимоги статі 57 Закону України «Про виконавче провадження» у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин, так як не зазначено, що сума 100 680 грн складає розмір стягнення або витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій. Державним виконавцем не доведено належними та допустимими доказами правомірність винесеної постанови, але судом це проігноровано. Відзив заінтересованої особина апеляційну скаргу до суду не надходив. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи, що з`явилися в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав. За правилом частин першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом встановлено, що рішенням Обухівського районного суду Київської області від 23 жовтня 2008 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області 26 лютого 2009 року, задоволено повністю позов прокурора Обухівського районну в інтересах держави в особі Обухівської районної державної адміністрації, Державного комітету України по водному господарству до ОСОБА_1 , треті особи: човново-стоянковий кооператив «Риф», Дніпровське басейнове управління водних ресурсів, про зобов`язання вчинити певні дії. Зобов`язано ОСОБА_1 знести самовільно збудовані будівлі (споруди) - житловий будинок та гараж, які розташовані на земельних ділянках №№ НОМЕР_1 , НОМЕР_2 в межах земельної ділянки, що перебуває в оренді човново-стоянковий кооператив «Риф» в м. Українка Обухівського району Київської області. Зобов`язано ОСОБА_1 привести земельні ділянки №№ НОМЕР_1 , НОМЕР_2 , якими він користується і які розташовані в межах земельної ділянки, що перебуває в оренді човново-стоянковий кооператив «Риф» в м. Українка Обухівського району Київської області, у попередній стан, що існував до моменту їх забудови. На підставі зазначеного рішення суду 10 квітня 2009 року було видано два виконавчі листи № 2-824/08, які за заявою стягувача - Обухівської районної державної адміністрації були направленні на виконання до відділу державної виконавчої служби Обухівського районного управління юстиції в Київській області. Постановою заступника начальника відділу Прізова В.І. від 1 березня 2011 року відкрито виконавче провадження № 26859381 в частині виконання виконавчого листа про зобов`язання боржника знести самовільно збудовані будівлі (споруди). Із матеріалів витребуваного судом першої інстанції в Обухівського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) виконавчого провадження № 26859381 вбачається, що державний виконавець проводив низку дій щодо примусового виконання рішення суду, проте бажаного результату це не дало, рішення суду від 23 жовтня 2008 року залишилося невиконаним. У зв`язку з цим, 20 квітня 2011 року заступник начальника відділу державної виконавчої служби Обухівського районного управління юстиції в Київській області Прізов В.І. виніс постанову про арешт майна боржника - ОСОБА_1 та оголошення заборони на його відчуження. Відповідно до положень статті 124, пункту 9 частини другої статті 129 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. Зазначене конституційне положення кореспондується та відображено у частині першій статті 18 ЦПК України, згідно якої судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. У рішенні Європейського суду з прав людини від 20 липня 2004 року у справі «Шмалько проти України» (заява № 60750/00) зазначено, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як невід`ємна частина «судового розгляду». Відповідно до змісту рішення Конституційного Суду України № 5-рп/2013 від 26 червня 2013 року по справі № 1-7/2013 виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави; невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом. У рішенні ЄСПЛ у справі «Войтенко проти України» від 29 червня 2004 року (заява № 18966/02) Високий суд нагадує практику, що неможливість для заявника домогтися виконання судового рішення, винесеного на його чи її користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, що викладене у першому реченні пункту першого статті 1 Протоколу № 1 (див. серед інших джерел, «Бурдов проти Росії», заява № 59498/00, § 40, ЄСПЛ 2002-III; «Ясіуньєне проти Латвії», заява № 41510/98, § 45, 6 березня 2003 року) - пункт

53. Згідно рішення Європейського суду з прав людини від 17 травня 2005 року у справі «Чіжов проти України» (заява № 6962/02), позитивним обов`язком держави є організація системи виконання рішень таким чином, щоб переконатися, що неналежне зволікання відсутнє та що система ефективна і законодавчо, і практично, а нездатність державних органів ужити необхідних заходів для виконання рішення позбавляє гарантії, передбаченої параграфом 1 статті 6 Конвенції. Державі належить позитивне зобов`язання організувати систему виконання рішень таким чином, щоб гарантувати виконання без жодних невиправданих затримок, і так, щоб ця система була ефективною як в теорії, так і на практиці, а затримка у виконанні рішення не повинна бути такою, що порушує саму сутність права. Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби й позови, що виникають із відносин щодо примусового виконання судових рішень. Статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII від 2 червня 2016 року встановлено, що виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження з примусового виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб). Відповідно до статті 447 ЦПК України, частини першої статті 19, частини першої статті 74 Закону № 1404-VIII сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи. За правилом частин першої, другої статті 6 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV від 21 квітня 1999 року у редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин, державний виконавець зобов`язаний використовувати надані йому права відповідно до закону і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб. Державний виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії (частина перша статті 11 Закону № 606-XIV). У частині третій статті 11 Закону № 606-XIV державний виконавець у процесі здійснення виконавчого провадження має право, зокрема, накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку. Згідно положень частини першої, другої статті 57 Закону № 606-XIV арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом: винесення постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах; винесення постанови про арешт коштів, що перебувають у касі боржника або надходять до неї; винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження; проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту. Постанова про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження виноситься державним виконавцем не пізніше наступного робочого дня після закінчення строку для самостійного виконання рішення (якщо така постанова не виносилася під час відкриття виконавчого провадження) та не пізніше наступного робочого дня із дня виявлення майна. Частиною третьою статті 57 Закону № 606-XIV встановлено, що постановами, передбаченими частиною другою цієї статті, може бути накладений арешт у розмірі суми стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій та застосованих державним виконавцем штрафів, на все майно боржника або на окремі предмети. Копії постанови, якою накладено арешт на майно боржника та оголошено заборону на його відчуження, державний виконавець надсилає органам, що здійснюють реєстрацію майна або ведуть реєстр заборони на його відчуження. У статті 75 Закону № 606-XIV було передбачено загальні умови виконання рішень, за якими боржник зобов`язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення. Судовим розглядом встановлено, що у зв`язку з невиконанням виконавчого документа в добровільному порядку та ігнорування вимог державного виконавця, заступником начальника відділу державної виконавчої служби Обухівського районного управління юстиції в Київській області Прізовим В.І. було винесено оскаржувану постанову про арешт майна боржника - ОСОБА_1 та оголошення заборони на його відчуження. Так, з матеріалів виконавчого провадження № 26859381, витребуваного судом першої інстанції, вбачається, що 18 березня 2011 року заступником начальника відділу складено вимогу-попередження державного виконавця № 1983 та 30 березня 2011 року складено акт державного виконавця щодо невиконання боржником ОСОБА_1 рішення суду та його нез`явлення до відділу ДВС Обухівського РУЮ 30 березня 2011 року. 14 квітня 2011 року державним виконавцем Прізовим В.І. здійснено вихід на місце виконання рішення суду ЧСК «Риф» та складено акт, з якого вбачається, що всі будинки, які підлягають знесенню зачинені і до них потрапити неможливо, приблизна вартість знесення одного будинку становить 200 000 грн. 5 грудня 2011 року та 13 січня 2012 року постановами державного виконавця при примусовому виконанні виконавчого листа № 2-824/08, виданого 10 квітня 2009 року Обухівським районним судом Київської області, накладено на боржника ОСОБА_1 штраф за невиконання боржником рішення суду. Встановлено, що державним виконавцем вчинялися й інші дії, направлені на виконання рішення суду, однак боржник уникає виконання покладеного на нього обов`язку знести самовільно збудовані будівлі (споруди), що є невиправданим затриманням виконання судового рішення і таке затримання є настільки довгим, що нівелюється сама сутність права, яке захищається частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Посилання заявника на те, що він не був повідомлений про дії державного виконавця відносно нього як боржника у виконавчому провадженні № 26859381, а саме відкриття виконавчого провадження є безпідставним та спростовується матеріалами цивільної справи та матеріалами самого виконавчого провадження, з яких вбачається, що ОСОБА_1 неодноразово звертався до суду з скаргами на дії державного виконавця відділу державної виконавчої служби Обухівського районного управління юстиції в Київській області щодо примусового виконання рішення Обухівського районного суду Київської області від 23 жовтня 2008 року, а також у відділ із заявою про відкладення виконавчих дій від 26 жовтня 2011 року. Враховуючи викладене, суд першої інстанції, перевіряючи законність дій заступника начальника Обухівського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Прізова В.І., пов`язаних з винесенням постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 20 квітня 2011 року, правильно встановив відповідність його дій положенням Закону України «Про виконавче провадження», у зв`язку з чим обґрунтовано вказав про відсутність правових підстав для скасування даної постанови у виконавчому провадженні № 26859381. Таким чином, установивши дійсні обставини справи, суд першої інстанції дав належну оцінку зібраним доказам, правильно застосував норми матеріального права, не допустив порушень норм процесуального права, які призвели б до неправильного вирішення спору, і дійшов обґрунтованого висновку про те, що дії державного виконавця щодо накладення арешту на майно заявника були прийняті та вчинені відповідно до вимог закону, в межах наданих йому повноважень, а права та свободи заявника не було порушено, тому підстав для задоволення скарги немає. Частинами першою, третьою статті 451 ЦПК України передбачено, що за результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу. Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги. Крім того, не зайвим буде зазначити, що стягувачем за виконавчим листом № 2-824/08 від 10 квітня 2009 року та у виконавчому провадженні № 26859381, відкритому 1 березня 2011 року, є Обухівська районна державна адміністрація Київської області, проте заявником у скарзі не визначено її як заінтересовану особу - стягувача, при тому, що оскарження дій державного виконавця в судовому порядку безпосередньо впливає на права та інтереси зазначеного місцевого органу державної виконавчої влади. Як роз`яснено в пункті 17 постанові постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року № 6 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах», сторона виконавчого провадження, яка звернулася до суду зі скаргою, бере участь в її розгляді як заявник, а інші учасники цього провадження, прав і обов`язків яких безпосередньо стосується розгляд і вирішення цієї скарги, - як заінтересовані особи. Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи посадової особи державної виконавчої служби розглядаються судом за загальними правилами ЦПК з особливостями, встановленими статтею 386 ЦПК 2004 року (на час розгляду скарги - статті 450 ЦПК України), за участю державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, рішення, дії або бездіяльність якої оскаржуються. До участі у справі як заінтересованої особи залучається інша сторона виконавчого провадження, оскільки судовим рішенням може бути вирішено питання про її права чи інтереси. Доводи апеляційної скарги, є ідентичними доводам скарги на дії державного виконавця, яким суд надав належну оцінку, висновки суду першої інстанції є достатньо аргументованими, тому колегія суддів доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника, при цьому враховуючи, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»). За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги є необґрунтованими та недостатніми для того, щоб дії державного виконавця були визнані неправомірними, а оскаржувана постанова скасована, ухвала суду першої інстанції про відмову у задоволенні скарги у даній справі постановлена відповідно до вимог матеріального та процесуального законодавства і підстави для її скасування відсутні. Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, то розподіл судових витрат відповідно до вимог статей 141, 382, 452 ЦПК України не проводиться. Керуючись статтями 367- 369, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Обухівського районного суду Київської області від 29 квітня 2020 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України. Головуючий Н.В. Ігнатченко Судді: С.А. Голуб Д.О. Таргоній