Постанова 4813 № 521/13017/19

Номер провадження: 22-ц/813/4782/20 Номер справи місцевого суду: 521/13017/19 Головуючий у першій інстанції Лічман Л.Г. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14.09.2020 року м. Одеса Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Драгомерецького М.М., суддів колегії: Громіка Р.Д., Дрішлюка А.І. при секретарі: Лопотан В.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 03 грудня 2019 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визначення розміру ідеальних часток у домоволодінні, визнання права власності на частку у домоволодінні, - В С Т А Н О В И В: 15 серпня 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовною заявою до ОСОБА_1 про визначення розміру ідеальних часток у домоволодінні, визнання права власності на частку у домоволодінні, яку в подальшому було уточнено. В обґрунтування остаточних позовних вимог зазначено, що позивач ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 11 липня 2002 року набув право власності на 33/100 часток домоволодіння АДРЕСА_1 , за виключенням літ. «В» та «И». Рішенням апеляційного суду Одеської області від 14 квітня 2011 року було визнано частково недійсним свідоцтво про право власності на домоволодіння, яке було видане 11.09.2001р. на ім`я ОСОБА_3 в частині права власності на частку домоволодіння, яка складається із житлового приміщення, визначеного у технічній документації під літ. «В» та літньої кухні «И». Даним рішенням суду також визнано частково недійсним договір дарування 33/100 частки домоволодіння, укладений ОСОБА_3 з ОСОБА_2 11.07.2002р. у частині домоволодіння, яке складається із житлового приміщення, визначеного у технічній документації під літ. «В» та літньої кухні літ. «И». Отже, ОСОБА_2 є власником житлового приміщення літ. «А», гаражу літ. «К» та сараю літ. «З», а також 33/100 часток № 1-4 огородження і 33/100 ІІ мостіння. Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 23 квітня 2015 року було задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 та визнано за нею право власності в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 на частину домоволодіння у АДРЕСА_1 , яке складається з житлового приміщення, визначеного у технічній документації літ. «В», літньої кухні літ. «И», навіс літ. «М», що складають 12/100 частин домоволодіння. Матеріали зазначеної справи містять довідку КП «ОМБТІ та РОН» щодо розрахунку ідеальних часток, де ОСОБА_4 належить 12/100 часток, ОСОБА_2 33/100 часток, ОСОБА_5 67/100 часток, що в сумі не становить одиницю. Вказане призвело до невірної реєстрації права власності за ОСОБА_1 частки, яка належить ОСОБА_2 .. На цей час частка ОСОБА_5 67/100 виділена в окреме домоволодіння. За відсутності вірного розрахунку ідеальних часток співвласників ОСОБА_1 та ОСОБА_2 неможливо відновити реєстрацію права власності позивача, який був її незаконно позбавлений. Згідно листа КП «БТІ» ОМР від 26.07.2017р. позивач дізнався, що замість часткового скасування права власності в частині літ. «В» та «И», було скасовано повністю. Виконати перерахунок часток неможливо без згоди співвласника. На запит адвоката отримано листа від 10.07.2017р., з якого вбачається, що право власності ОСОБА_2 на зазначені частки скасовано на підставі рішення судів Малиновського районного суду м. Одеси від 16.12.2010р., рішення апеляційного суду Одеської області від 14.04.2011р., ухвали ВССУ від 10.11.2011р., а також повідомлено, що ці дії були проведені у зв`язку з неможливістю визначити решту ідеальних часток. З відповідачем ОСОБА_1 позивач перебуває у спірних судових правовідносинах по інших справах, домовитися у досудовому порядку немає можливості, тому він змушений звернутися до суду. На підставі вищевикладеного, з урахуванням уточнених позовних вимог ОСОБА_2 просив суд, визначити розмір ідеальних часток ОСОБА_2 та ОСОБА_1 відповідно до першого варіанту розрахунку часток, відображеного у висновку судової будівельно-технічної експертизи, а також визнати за ОСОБА_2 права власності на 1/3 частку домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , яка складається з літ «А» - житлове, «К» - гараж, літ «З» - сарай, № 1-4 огорожа і II мощення. Крім того, ОСОБА_2 просив стягнути з відповідача судовий збір та витрати, пов`язані з проведенням експертизи. Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 03 грудня 2019 року позовну заяву ОСОБА_2 задоволено частково. Визначено, що частка ОСОБА_2 у праві власності у домоволодінні АДРЕСА_1 складає 1/3 частку. Визначено, що частка ОСОБА_1 у праві власності у домоволодінні АДРЕСА_1 складає 2/3 частки. Визнано за ОСОБА_2 право приватної власності на 1/3 частки домоволодіння АДРЕСА_1 , яка складається з: літ. А житлове, «К» - гараж, 43 % літ. «З» - сарай, № 1-4 огорожа, ІІ-мощення. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати у сумі 10 788 гривень Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 03 грудня 2019 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_2 в повному обсязі, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права. Відзив на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходив. В судове засіданні до суду апеляційної інстанції сторони не з`явились, але про розгляд справи вони сповіщались належним чином та завчасно. Від ОСОБА_1 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, у зв`язку із хворобою та проходженням стаціонарного лікування, однак на підтвердження клопотання не додано жодного доказу. Відповідно до ст. ст. 13, 43 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов`язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов`язки. На осіб, які беруть участь у справі, покладається загальний обов`язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки. При цьому під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов`язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов`язків в межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживати наданими правами. Згідно приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги. Окрім того, відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. При цьому, явка сторін не визнавалась апеляційним судом обов`язковою. На підставі зазначеного, колегія суддів дійшла до висновку розгляд справи за відсутності сторін. Виходячи з вищевказаного, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін, освідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її учасників. Відповідно до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. Повне судове рішення виготовлене 14 вересня 2020 року. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, розглянувши доводи, викладені в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм процесуального та матеріального права. У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. За змістом статей 15, 16 ЦК України особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною 2 статті 16 ЦК України. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. За змістом статей 316, 317, 321 ЦК України право власності це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але в межах, передбачених законом. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Частиною першою статті 356 ЦК України передбачено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Судом першої інстанції встановлено, що за договором дарування від 11 липня 2002 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Юрасовою А.М., зареєстрованого в реєстрі за №4688, ОСОБА_3 подарувала позивачу ОСОБА_2 33/100 часток домоволодіння АДРЕСА_1 . За заявою власника відчужені повністю літ. «А», «В» жилі, «И» літня кухня, «К» гараж, «З» сарай, 33/100 №1-4 огородження, 33/100 ІІ мостіння, житловою площею 67 кв.м. (т. 1, а.с. 18). Власниками домоволодіння під АДРЕСА_2 , є ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , якій належать житловий будинок літ. «Б» та літня кухня літ. «Л», а користувачем є ОСОБА_4 , що зазначено в довідці КП «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості» №1103601.060114 від 30 березня 2006 року (т. 1, а.с. 54). Заочним рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 09 липня 2007 року, що набрало законної сили, позов ОСОБА_5 до Одеської міської ради, ОСОБА_2 про визнання права власності та поділ спільної часткової власності задоволено, припинено право спільної часткової власності на належні ОСОБА_5 67/100 частин домоволодіння АДРЕСА_1 , визнано за ОСОБА_5 право власності на домоволодіння АДРЕСА_1 , яке в цілому складається з житлового будинку літ. Б, загальною площею 106,0 кв.м., житловою площею 63,5 кв.м., та самочинно збудованого нерухомого майна житлового будинку літ. Л, загальною площею 93,4 кв.м., житловою площею 75,2 кв.м., що складається з: 5-1 коридор, площею 2,6 кв.м., 5-2 кухня, площею 5,6 кв.м., 5-3 коридор, площею 3,6 кв.м., 5-4 ванна, площею 2,8 кв.м., 5-5 баня, площею 3,6 кв.м., 5-6 житлова кімната, площею 17,7 кв.м., 5-7 житлова кімната, площею 57,5 кв.м., що розташовані на земельній ділянці площею 369,1 кв.м., з них 105,1 кв. є ділянкою загального користування. Рішенням апеляційного суду Одеської області від 14 квітня 2011 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 листопада 2011 року, рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2010 року по справі №2-3548/2010 в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 та ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , УЖКГ та ПЕК Одеської міської ради, треті особи: ОСОБА_6 , приватний нотаріус Юрасова А.М., про визнання свідоцтва про право власності у порядку спадкування частково недійсним та визнання договору дарування частково недійсним скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про задоволення позову. Апеляційний суд визнав: частково недійсним свідоцтво про право власності на домоволодіння № НОМЕР_1 , видане 11 вересня 2001 року на ім`я ОСОБА_3 . Управлінням житлово-комунального господарства Одеського міськвиконкому на 33/100 частки домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , в частині права власності на частку домоволодіння, яка складається із житлового приміщення визначеного у технічній документації під літ. «В» та літньої кухні, визначеної у технічній документації під літ. «И», визнав частково недійсним договір дарування 33/100 частки домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , укладений ОСОБА_3 з ОСОБА_2 11 липня 2002 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського нотаріального округу Юрасовою А.М. та зареєстрований у реєстрі за №4688, у частині домоволодіння, яке складається із житлового приміщення визначеного у технічній документації під літ. «В» та літньої кухні, визначеної у технічній документації під літ. «И». В іншій частині рішення суду залишено без змін (т.1, а.с. 3041). Отже, на підставі рішення апеляційного суду Одеської області від 14 квітня 2011 року по справі №2-3540/2010 у власності позивача ОСОБА_2 залишилась частка домоволодіння АДРЕСА_1 , яка складається з житлового будинку під літ. «А», гаража літ. «К», сараю літ. «З», частина № 1-4 огородження, ІІ мостіння. Розмір ідеальної частки ОСОБА_2 у домоволодінні апеляційним судом не був визначений. Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 23 квітня 2015 року по справі №1519/18154/13 за позовом ОСОБА_1 до Одеської міської ради про визнання права власності в порядку спадкування, що набрало законної сили, визнано за відповідачкою ОСОБА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , право власності на частину домоволодіння АДРЕСА_1 , яка складається з житлового будинку під літ. «В» та літньої кухні під літ. «И», навіс літ «М», що складають 12/100 частин домоволодіння. В цьому рішенні не зроблено будь-якої оцінки заочному рішенню Малиновського районного суду м. Одеси від 09 липня 2007 року, яким припинено право спільної часткової власності між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , за нею визнано право власності на домоволодіння АДРЕСА_1 , яке раніше складало 67/100 частин домоволодіння АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 49-51). В рішенні Малиновського районного суду м. Одеси суду від 23 квітня 2015 року є посилання на довідку №438762.67.14 від 23 квітня 2013 року КП «Бюро технічної інвентаризації» Одеської міської ради, в якій зазначається, що був зроблений виділ 67/100 часток домоволодіння під АДРЕСА_2 , що належить ОСОБА_5 , в самостійну адресу: АДРЕСА_1 (т. 1, а.с. 49-51). Відповідачка ОСОБА_1 подала заяву про державну реєстрацію права власності на 12/100 частин домоволодіння, яка була здійснена 07 жовтня 2015 року, що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 19 липня 2017 року. Відомості про інших співвласників домоволодіння АДРЕСА_1 в Державному реєстрі відсутні (т. 1 а.с. 47-48). Вказані обставини і інформація, яка міститься в технічному паспорті на домоволодіння АДРЕСА_1 , свідчать, що у цьому домоволодінні залишились два співвласника ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з визначеними реальними частками, остаточно невизначеною ідеальною часткою ОСОБА_2 та визначеною ідеальною часткою ОСОБА_1 , без урахування виділу частки ОСОБА_5 в окремий житловий будинок. Таким чином, виникла правова невизначеність щодо часток ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у домоволодінні, що перешкоджає державній реєстрації за ОСОБА_2 права власності на належну йому частку. Порядок проведення робіт з поділу, виділу та розрахунку часток житлових будинків, будівель, споруд, іншого нерухомого майна, крім земельних ділянок, визначений Інструкцією щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об`єктів нерухомого майна, затвердженою наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 18 червня 2007 року №55 (далі Інструкція). Розділ 3 цієї Інструкції визначає порядок проведення робіт з розрахунку часток об`єктів нерухомого майна. Розрахунок часток у спільній власності на об`єкти нерухомого майна виконується за заявами всіх співвласників об`єктів нерухомого майна. У разі невідповідності розмірів часток, указаних у правовстановлюючих документах, реальним часткам за згодою всіх співвласників здійснюється розрахунок відповідних часток нерухомого майна з метою отримання відповідних правовстановлюючих документів. Право кожного співвласника в спільній частковій власності визначається часткою, яка виражається в простих правильних дробах, при цьому вказані в правовстановлюючих документах розміри часток співвласників на об`єкт нерухомого майна в сумі повинні становити одиницю. Пунктом 3.3 Інструкції встановлено, що за відсутності згоди всіх співвласників щодо зміни часток питання вирішується в судовому порядку. Відповідачка ОСОБА_1 не надає своєї згоди на визначення частки ОСОБА_2 і відповідної зміни своєї частки у праві власності на домоволодіння АДРЕСА_1 . Особливістю цієї справи є те, що право власності ОСОБА_2 на 33/100 часток домоволодіння було зменшене вказаним рішенням апеляційного суду Одеської області від 14 квітня 2011 року, по справі №2-3548/2010, право власності у ОСОБА_1 на частку домоволодіння, яка раніше належала ОСОБА_2 , також виникло на підставі рішення суду і третій співвласник став власником окремого житлового будинку, що мало своїм наслідком припинення з цим власником права спільної часткової власності. Ідеальні частки ОСОБА_2 та ОСОБА_1 були встановлені правовстановлюючими документами, в тому числі й рішеннями судів, відповідно до права власності позивача і відповідача на конкретні житлові і господарсько-побутові будівлі, які складають окремі об`єкти нерухомого майна в розумінні статті 181 ЦК України. Ці об`єкти навіть рахуються, як окремі квартири з відповідними номерами. Оскільки відповідачка ОСОБА_1 не надавала доступ працівникам КП «Бюро технічної інвентаризації» Одеської міської ради, яких суд зобов`язав провести перерахунок частин ОСОБА_2 та ОСОБА_1 до приміщення під літ. «А», літ. «А1», літ. «К» гаражу, сараю літ. «З» у домоволодінні за адресою: АДРЕСА_1 , суд першої інстанції вимушений був призначити судову будівельно-технічну експертизу. Висновком експерта №18-3698/5332 судової будівельно-технічної експертизи від 15 квітня 2019 року, виконаного експертами Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції, визначені три варіанти розрахунку ідеальних часток у домоволодінні АДРЕСА_1 , виходячи зі складу будівель: літ. «А» - житлове, літ. «К»- гараж, літ. «З» - сарай, літ. «В» - житлове, літ. «И» - літня кухня (т. 2, а.с. 2 -138). За таких підстав, задовольняючи позов, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачем ОСОБА_2 в судовому засіданні доведено належним чином те, що відповідачка ОСОБА_1 порушує його право власності на частку домоволодіння, що знаходиться у спільної часткової власності сторін у справі, оскільки не надає своєї згоди на визначення його частки і відповідної зміни своєї частки у праві власності на спірне домоволодіння внаслідок чого виникла правова невизначеність щодо часток сторін у справі у домоволодінні, що перешкоджає державній реєстрації за ОСОБА_2 права власності на належну йому частку. Суд першої інстанції правильно виходив з того, що відповідно до першого варіанту розрахунку ідеальних часток літ. «А» - житлове, літ. «К» - гараж, 43 % літ. «З» - сарай (57% є самочинними та в розрахунок ідеальних часток не включені) становлять 1/3 частку, а літ. «В» - житлове, літ. «И» - літня кухня становлять 2/3 частки й не прийняв до уваги інші варіанти розрахунку ідеальних часток судом, оскільки вони зроблені з урахуванням прибудови «А1» та частки ОСОБА_5 , яка виділена в окрему одиницю. Отже, розмір ідеальної частки ОСОБА_2 у домоволодінні АДРЕСА_1 , становить 1/3 частку, а ОСОБА_1 2/3 частки й за позивачем необхідно визнати право власності на 1/3 частки домоволодіння АДРЕСА_1 , яка складається з: літ. А житлове, «К» - гараж, 43 % літ. «З» - сарай, № 1-4 огорожа, ІІ- мостіння. Посилання відповідачки ОСОБА_7 в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним, необґрунтованим, оскільки судом не доведено, що з боку відповідачки порушено право позивача на право власності частки спірного домоволодінні, не приймається до уваги за таких підстав. Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Верховний Суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та,що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача». Судом першої інстанції з безспірністю та об`єктивністю встановлено, обставини, на які посилалася позивач, як на підставу своїх вимог, а саме те що через перешкоди співвласника ОСОБА_1 , який належить літ. «В» - житлове, літ. «И» - літня кухня, що становлять 2/3 частки у спірному домоволодіння, позивач не має можливості оформити права на права власності на частку у цьому домоволодінні, яка складається з: літ. А житлове, «К» - гараж, 43 % літ. «З» - сарай, № 1-4 огорожа, ІІ- мостіння. Проте, ні в суді першої інстанції, ні в суді апеляційної інстанції відповідачкою не доведено належним чином заперечення на позов, а саме, відсутність підстав для визначення ідеальної частки, належної позивачу, и визнання за ним права власності на цю частку у спірному домоволодінні. За своєю юридичною природою позов - це матеріально-правова вимога до суду заінтересованої особи (позивача) про здійснення правосуддя в цивільній справі на захист прав, свобод чи інтересів, порушених чи оспорюваних іншого особою (відповідачем). Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Захист цивільних прав це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав. Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відтак зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликане поведінкою іншої особи. Таким чином, підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту є порушення, невизнання або оспорення відповідного права. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. А також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або держави та суспільні інтереси. У абзаці 2 п. 11 постанови № 14 Пленуму «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року Верховний Суд України роз`яснив, що, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це. Таким чином, суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. В судовому засіданні позивачем з достовірністю та об`єктивністю доведено те, що відповідачка порушує його права на оформлення права власності на належну йому частку спірного домоволодіння, тому у відповідності до статей 15, 16 ЦК України порушене право позивача підлягає захисту судом шляхом визначення, що частка ОСОБА_2 у праві власності у домоволодінні АДРЕСА_1 складає 1/3 частку, визначення, що частка ОСОБА_1 у праві власності у домоволодінні АДРЕСА_1 складає 2/3 частки, визнання за ОСОБА_2 право приватної власності на 1/3 частки домоволодіння АДРЕСА_1 , яка складається з: літ. А житлове, «К» - гараж, 43% літ. «З» - сарай, №1-4 огорожа, ІІ - мостіння. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14. Згідно із частиною 4 статті 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в права власності навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». До цього правового висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 16 грудня 2015 року у справі №6-2510цс15. Системний аналіз наведених норм права, правового висновку Верховного Суду України, правового висновку Верховного Суду, положень Європейської конвенції з прав людини та практики Європейського суду з прав людини, дає підстави вважати, що рішення суду першої інстанції є справедливим, відповідає засаді верховенства права та його складовій принципу правової визначеності. Внаслідок вирішення спору позивач отримала ефективний засіб юридичного захисту свого права на мірне володіння майном, що передбачено статтею 13 та статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Також безпідставними є доводи відповідача ОСОБА_1 в апеляційній скарзі про те, що суд першої інстанції дав неналежну оцінку наявним у справі доказам, наданим відповідачкою, у тому числі численним судовим рішення, якими вирішувалися спори між співвласниками. Твердження відповідача ОСОБА_1 в апеляційній скарзі про те, що суд першої інстанції неправильно провів розподіл судових витрат, оскільки суд першої інстанції задовольнив позов частково, не приймається до уваги, за таки підстав. Дійсно, відповідно до частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до вимог частини 3 ст. 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес. Судом першої інстанції встановлено, що позивачем ОСОБА_2 при подачі позовної заяви сплачено судовий збір у розмірі 640, 00 грн. за позовну вимогу немайнового характеру та 5 000 грн. майнового. З врахуванням часткового задоволення позовних вимог, вказані суми судового збору у розмірі 5 640, 00 грн. (5 000 + 640) підлягають стягненню з відповідача на користь позивача. Крім того, ОСОБА_2 згідно акту №18-3698/5332 від 15 квітня 2019 року здачі-приймання висновку судового експерта сплачено 10 296, 00 грн.. Вирішуючи питання про перерозподіл судових витрат, суд першої інстанції правильно виходив з того, що зазначені судові витрати у вигляді сплати судових витрат у зв`язку з проведенням експертизи, пов`язані з безпосереднім інтересом ОСОБА_2 , що має значення для визначення його частки у праві спільної власності, з можливістю подальшого визнання права власності на визначену експертизою частку за цією особою. З врахуванням того, що метою призначення судової будівельно-технічної експертизи є визначення часток двох співвласників спірного домоволодіння ОСОБА_2 та ОСОБА_1 тому, враховуючи засаду пропорційності до предмета спору та ціни позову, значення справи для сторін, суд обґрунтовано поклав дані судові витрати на зазначених осіб в рівних частинах, а тому з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 стягується 5 148, 00 грн. (10 296 : 2) за проведення експертизи, а всього в загальному розмірі 10 788, 00 грн. (5 640,00 + 5 148,00). При цьому, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції задовольнив вимоги ОСОБА_2 у повному обсязі, тому підстав для перерозподілу судових витрат та зменшення розміру цих витрат, які присудженні з відповідачки немає. Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, дав їм правильну оцінку та правильно виходив з того, що є законні підстави для задоволення позову. Інших правових доводів апеляційна скарга не містить. У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28 жовтня 2010 року, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції(див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)». Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи. Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову задоволенні позову немає. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374 ч. 1 п. 1, 375, 382-384, 389 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 03 грудня 2019 рокузалишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду. Повний текст судового рішення складено: 14 вересня 2020 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький А.І. Дрішлюк Р.Д. Громік