Постанова КЦС ВС № 521/1488/18

Постанова Іменем України 03 травня 2022 року м. Київ справа № 521/1488/18 провадження № 61-14446св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф. Шиповича В. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач- ОСОБА_1 , відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 , в інтересах якої діє адвокат Дерментлі Родіон Савелійович, на рішення Малиновського районного суду м. Одеси, у складі судді Сегеди О. М., від 23 травня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Драгомерецького М. М., Громіка Р. Д., Дришлюка А. І., від 21 липня 2021 року, ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У січні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про усунення перешкод в користуванні власністю, вселення та визнання такими, що втратили право користування жилими приміщеннями. Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що вона є власником квартири АДРЕСА_1 . У вказаній квартирі зареєстровані колишній власник квартири ОСОБА_3 та члени його сім`ї ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , створюючи їй перешкоди у користуванні житлом. З урахуванням викладеного, позивач просила суд усунути перешкоди у здійсненні права власності, шляхом її вселення до спірної квартири та визнання ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 . Короткий зміст оскаржених судових рішень Рішенням Малиновського районного суду міста Одеси від 23 травня 2018 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 21 липня 2021 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Вселено ОСОБА_1 в квартиру АДРЕСА_1 , та належить їй на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 16 січня 2018 року. Зобов`язано ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 не чинити ОСОБА_1 перешкод у користуванні та розпорядженні квартирою АДРЕСА_1 . Визнано ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 такими, що втратили право користування житловою площею у квартирі АДРЕСА_1 . Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що відповідачі зареєстровані у спірній квартирі за згодою колишнього власника ОСОБА_3 , право власності якого припинилося у зв`язку із продажем квартири за договором від 16 січня 2018 року. Новий власник вправі користуватись і розпоряджатися на власний розсуд належним йому майном в силу положень закону, який захищає право власності. Суд не має підстав для втручання у право власності нового власника, який заперечує проти проживання в квартирі членів сім`ї колишнього власника. Крім того апеляційний суд врахував положення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постанові від 21 серпня 2019 року у справі №569/4373/16-ц щодо оцінки позовних вимог на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі представник ОСОБА_5 - адвокат Дерментлі Р. С., посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить оскаржені судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволені вимог позову ОСОБА_1 в повному обсязі. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції 25 серпня 2021 року представник ОСОБА_5 - адвокат Дерментлі Р. С. подав касаційну скаргу на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 23 травня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 21 липня 2021 року у справі № 521/1488/18. Ухвалою Верховного Суду від 07 жовтня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. У листопаді 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 27квітня 2022 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що ухвалюючи оскаржені судові рішення, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, від 30 червня 2021 року у справі № 707/2425/19, від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц, від 21 серпня 2019 року у справі №569/4373/16-ц. Суд першої інстанції помилково застосував до спірних правовідносин положення статті 98 Житлового кодексу УРСР (далі - ЖК УРСР) та визначив статус відповідачів, як тимчасових мешканців. Заявник звертає увагу касаційного суду на те, що в договорі купівлі-продажу, на підставі якого позивач набула право власності на спірну квартиру викладено застереження про відсутність судового спору щодо цієї квартири, а також прав третіх осіб (у тому числі за договором оренди (найму), як у межах України так і поза її межами). Суди попередніх інстанцій безпідставно не врахували судові рішення, ухвалені у цивільних справах № 521/1501/15-ц та № 521/7232/17, якими у задоволенні позову ОСОБА_3 , як колишнього власника, про визнання ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 такими, що втратили право користування спірною квартирою АДРЕСА_1 відмовлено. Суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові послався на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 05 листопада 2019 року, яке не було предметом апеляційного розгляду та не досліджувалося судом. Заявник вважає, що сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх. Законність такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя має бути оцінено на предмет пропорційного такого втручання. Відчуження спірної квартири ОСОБА_3 поставило під загрозу соціальний статус членів його сім`ї, які стали безхатченками, втративши право користування спірною квартирою, в якій проживали із січня 2009 року. Суд першої інстанції не перевірив надходження сплаченого позивачем судового збору. Крім того районний суд в оскарженому рішенні послався на договір купівлі-продажу від 30 травня 2018 року та положення Житлового кодексу, яких не існує, чому не було надано оцінку судом апеляційної інстанції. Відзив на касаційну скаргу не подано Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 . В спірній квартирі зареєстровані: ОСОБА_2 (член сім`ї колишнього власника) із 21 січня 2009 року, ОСОБА_3 (колишній власник) із 06 серпня 2008 року , ОСОБА_4 (член сім`ї колишнього власника) із 21 січня 2009 року та ОСОБА_5 з 21 січня 2009 року. Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 05 листопада 2019 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 25 березня 2021 року, у справі № 521/21386/18 відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_5 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про визнання договору купівлі-продажу квартири від 16 січня 2018 року недійсним, повернення сторін до первісного стану, виселення. Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 05 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Одеського апеляційного суду від 04 жовтня 2016 року, у справі №521/1501/15 відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 про визнання такими, що втратили право користування житловим приміщенням, і задоволено зустрічний позов ОСОБА_5 , поданий від власного імені та від імені та в інтересах ОСОБА_2 , ОСОБА_4 про вселення, ухвалено вселити ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 у квартиру АДРЕСА_1 .

Позиція Верховного Суду За змістом пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом (-ами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Касаційна скарга не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частин першої-другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб. Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також частина перша статті 405 ЦК України. Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК УРСР до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство. За змістом зазначених норм правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та, у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав. Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)). Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, обґрунтовано виходив із того, що відповідно до статей 319, 391 ЦК України наявні правові підстави для захисту порушеного права позивача шляхом визнання ОСОБА_5 , яка вселилась у квартиру, як член сім`ї колишнього власника - ОСОБА_3 , такою, що втратила право користування житлом. Апеляційний суд правильно звернув увагу на те, що рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 05 листопада 2019 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 25 березня 2021 року, у справі № 521/21386/18 відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_5 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 16 січня 2018 року. Врахування апеляційним судом рішення у справі № 521/21386/18, яке набрало законної сили, не є порушенням порядку дослідження доказів. Крім того на наявність спору в справі № 521/21386/18 вказувала і сама ОСОБА_5 в своїй апеляційній скарзі. Оцінюючи виселення ОСОБА_5 із квартири АДРЕСА_1 на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції, Верховний Суд враховує, що ОСОБА_5 не проживає у спірній квартири із 2014 року, а фактично мешкає в селі Фонтанка Лиманського району Одеської області. Отже посилання заявника в касаційній скарзі на те, що внаслідок ухвалення судами оскаржених рішень вона стане безхатченком є необґрунтованими. ОСОБА_5 намагалася оспорити договір купівлі-продажу квартири від 16 січня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , однак у задоволенні цього позову їй було відмовлено. Сам по собі факт невиконання колишнім власником квартири ОСОБА_3 рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 05 квітня 2016 року у справі №521/1501/15, не може покладати на ОСОБА_1 , як нового власника квартири, обов`язку безстроково та безоплатно забезпечувати ОСОБА_5 житлом. Висновки судів попередніх інстанцій за встановлених обставин не суперечать висновками, викладеними у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, від 30 червня 2021 року у справі № 707/2425/19, від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц, від 21 серпня 2019 року у справі №569/4373/16-ц, на які посилався заявник в касаційній скарзі. Помилкове зазначення судом першої інстанції найменування Житлового кодексу та описка в даті договору купівлі-продажу не можуть бути підставою для скасування оскаржених судових рішень з огляду на положення частини другої статті 410 ЦПК України. Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки суду, який їх обґрунтовано спростував. Натомість встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено зокрема статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц). Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з`ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів встановленим обставинам, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено. Оскільки рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 23 травня 2018 року та постанова Одеського апеляційного суду від 21 липня 2021 року відповідачами ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в касаційному порядку не оскаржуються, тому в силу положень статті 400 ЦПК України справа в частині позовних вимог ОСОБА_1 до вказаних відповідачів касаційним судом не переглядається. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_5 , в інтересах якої діє адвокат Дерментлі Родіон Савелійович, залишити без задоволення. Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 23 травня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 21 липня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович