Постанова Київський апеляційний суд № 755/4144/15-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 755/4144/15-ц Головуючий у І інстанції Чех Н.А. Провадження № 22-ц/824/2043/2020 Доповідач у ІІ інст. Таргоній Д.О. ПОСТАНОВА Іменем України 09 вересня 2020 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Таргоній Д.О., суддів: Голуб С.А., Ігнатченко Н.В., за участі секретаря Тимошевської С.І., розглянувшиу відкритому судовому засіданні в м. Києві матеріали цивільної справи за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 02 листопада 2015 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості по заробітній платі, середнього заробітку за час затримки розрахунку, моральної шкоди та про зобов`язання видати трудову книжку, УСТАНОВИВ: у лютому 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості із заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відшкодування моральної шкоди та зобов`язання видати трудову книжку. Вимоги за позовом обґрунтовував тим, що 24 грудня 2007 року між ним та відповідачем ОСОБА_1 як фізичною особою-підприємцем був укладений безстроковий трудовий договір, згідно з яким відповідач повинен був виплачувати йому заробітну плату не нижче мінімальної заробітної плати. З травня 2009 року відповідач перестав виплачувати заробітну плату в повному обсязі. Після розірвання трудового договору відповідач усі належні розрахунки з ним не здійснив, трудову книжку не видав. Позивач зазначає, що постановою Дніпровського районного суду міста Києва від 08 грудня 2011 року було встановлено, що відповідач умисно вчинив грубе порушення трудового законодавства, оскільки невчасно виплачував заробітну плату. В листі Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності (Київське міське відділення) від 29 січня 2010 року зазначено, що заборгованість відповідача з виплати заробітної плати ОСОБА_3 в період з травня по грудень 2009 року складає 5 098,35 грн.та не виплачена допомога по тимчасовій непрацездатності у сумі 94,62 грн. Крім того, відповідач не виплачував заробітну плату і в 2010 році та фактично розірвав трудовий договір, однак трудову книжку не повернув. На його звернення до Дніпровського районного центру зайнятості, йому надано письмову відповідь про те, що трудовий договір розірвано 30 вересня 2010 року. Однак, ні в указану дату, ні в подальшому відповідачем не здійснено виплату всіх належних йому сум, чим порушено вимоги трудового законодавства. Посилаючись на викладене, ОСОБА_3 просив стягнути з відповідача на його користь невиплачені в день розірвання трудового договору кошти, а саме: заробітну плату у розмірі 5 098,35 грн.; допомогу по тимчасовій непрацездатності в сумі 94,62 грн.; середній заробіток за весь час затримки розрахунку за період з жовтня 2010 року по жовтень 2015 року у розмірі 53 280 грн., виходячи з мінімальної заробітної плати в розмірі 888 грн., яка була встановлена станом на вересень 2010 року. Крім того, позивач просив відшкодувати на його користь моральну шкоду в розмірі 25 000 грн., заподіяну йому протиправними діями відповідача щодо невиплати заробітної плати, та зобов`язати відповідача видати трудову книжку. Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 02 листопада 2015 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 заборгованість по заробітній платі у сумі 5 098,35 грн., допомогу по тимчасовій непрацездатності - 94,62 грн., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 53 280 грн., моральну шкоду в розмірі 1 000 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено. В апеляційній скарзі представник відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_3 . Зокрема, в доводах скарги зазначав, що ухвалюючи рішення, суд першої інстанції так і не з`ясував, чим підтверджується наявність заборгованості по заробітній платі на дату звільнення, безпідставно звільнив позивача від доказування обставин по справі, посилаючись на постанову Дніпровського районного суду м. Києва у кримінальній справі №1-95/11, не дослідив і не здійснив оцінку всіх доказів по справі щодо заявлених позовних вимог, порушив процесуальні норми щодо обставин виключно певними засобами доказування, надав перевагу виключно доказам, які були подані позивачем і поклав їх в основу прийнятого оскаржуваного рішення, порушив приписи щодо рівності і змагальності сторін судового процесу і як наслідок - прийняв незаконне і необґрунтоване рішення. Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 02 березня 2016 року рішення суду першої інстанції було скасовано в частині стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні та в цій частині ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову. В іншій частині рішення суду залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 задоволені частково, рішення Апеляційного суду міста Києва від 02 березня 2016 року скасовано та справу направлено на новий розгляд до апеляційного суду. За результатами нового розгляду ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 06 березня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 02 листопада 2015 року змінено, зменшено розмір заборгованості по заробітній платі, стягнутої з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 , з 5 098,35 грн. до 2 432,62 грн., та зменшено середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 53 280 до 7 548 грн. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Постановою Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 06 березня 2017 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова касаційної інстанції мотивована тим, що визначаючи заборгованість по заробітній платі, у порушення вимог частини четвертої статті 338 ЦПК України, апеляційний суд не виконав вказівок, викладених в ухвалі Вищого спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року, які є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді справи, а саме не з`ясував період невиплати заробітної плати, з урахуванням того, що у постанові Дніпровського районного суду міста Києва від 08 грудня 2011 року вказано борг роботодавця за червень-вересень 2009 року в сумі 2 432,62 грн.; відповідач зазначає, що ОСОБА_3 не вийшов на роботу з 01 грудня 2009 року. Крім того, апеляційним судом неправильно визначено дату звільнення позивача, тобто не визначено розміри заробітних плат за останні два місяці, які необхідні для обчислення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тому рішення апеляційного суду в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні також підлягає скасуванню. В суді апеляційної інстанції, ОСОБА_3 та його представник - ОСОБА_5 , просили апеляційну скаргу відхилити залишити рішення суду першої інстанції без змін. Інші особи в судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги були повідомлені належним чином. Згідно вимог ч. 2 статті 372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши доповідь судді Таргоній Д.О., вислухавши пояснення осіб, які з`явились в судове засідання, з`ясувавши фактичні обставини справи та дослідивши матеріали справи, а також письмові докази у їх сукупності та співставленні, перевіривши законність оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційної скарги та з урахуванням висновків суду касаційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги, виходячи з таких підстав. В ході розгляду справи встановлено, що 24 грудня 2007 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 був укладений трудовий договір між працівником і фізичною особою, яка використовує найману працю, який належним чином зареєстрований в Київському міському центрі зайнятості. Трудовий договір знято із реєстрації у центрі зайнятості 30 вересня 2010 року у зв`язку зі звільненням ОСОБА_3 за прогул. З матеріалів справи також вбачається, що трудовий договір розірвано сторонами 30 листопада 2009 року на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України (прогул) та 30 вересня 2010 року знято із реєстрації у центрі зайнятості. У постанові Дніпровського районного суду міста Києва від 08 грудня 2011 року про закриття кримінальної справи (за фактом вчинення грубого порушення законодавства про працю) щодо ОСОБА_1 на підставі Закону України «Про амністію» зазначено, що заборгованість відповідача із виплати заробітної плати перед ОСОБА_3 за червень-вересень 2009 року становить 2 432 грн 62 коп. У листі Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності від 29 січня 2010 року зазначено, що заборгованість відповідача перед позивачем за травень-грудень 2009 року складає 5 098 грн. 35 коп. та не виплачена допомога по тимчасовій непрацездатності за 2009 рік в сумі 94 грн. 62 коп. Відповідно до положень статті 1 Закону України «Про оплату праці» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Згідно зі статтею 24 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. У разі, коли день виплати заробітної плати збігається з вихідним, святковим або неробочим днем, заробітна плата виплачується напередодні. Виплата заробітної плати здійснюється за місцем роботи. Забороняється провадити виплату заробітної плати у магазинах роздрібної торгівлі, питних і розважальних закладах, за винятком тих випадків, коли заробітна плата виплачується працюючим у цих закладах особам. За особистою письмовою згодою працівника виплата заробітної плати може здійснюватися через установи банків, поштовими переказами на вказаний ними рахунок (адресу) з обов`язковою оплатою цих послуг за рахунок роботодавця. За вимогами частини другої статті 30 Закону України «Про оплату праці» роботодавець зобов`язаний забезпечити достовірний облік виконуваної працівником роботи і бухгалтерський облік витрат на оплату праці у встановленому порядку. Відповідно до статті 57 ЦПК України( в редакції на час постановлення рішення судом першої інстанції), доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів. Кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (стаття 60 ЦПК України). Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина друга статті 59 ЦПК України). Звертаючись до суду у лютому 2015 року, позивач ОСОБА_3 просив стягнути із відповідача невиплачену при звільненні заробітну плату у розмірі 5 098,35 грн., допомогу по тимчасовій непрацездатності в сумі 94,62 грн., а також середній заробіток за весь час затримки розрахункупри звільненні. При цьому, єдиним доказом, який підтверджує розмір заборгованості по заробітній платі, позивач вважав лист Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності від 29 січня 2010 року, в якому зазначено, що під час перевірки діяльності ФОП ОСОБА_1 щодо повноти нарахування й своєчасності перерахування страхових внесків, правильності використання коштів Фонду, встановлено, що заборгованість із заробітної плати відповідача перед позивачем за травень-грудень 2009 року складає 5 098,35 грн. та не виплачена допомога по тимчасовій непрацездатності за 2009 рік в сумі 94,62 грн. У постанові Дніпровського районного суду міста Києва від 08 грудня 2011 року про закриття кримінальної справи (за фактом вчинення грубого порушення законодавства про працю) щодо ОСОБА_1 на підставі Закону України «Про амністію» зазначено, що заборгованість по заробітній платі перед ОСОБА_3 згідно платіжно-розрахункових відомостей за червень-вересень 2009 року становить 2 432,62 грн. Трудовий договір розірвано сторонами 30 листопада 2009 року на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України (прогул). Інших доказів, які б підтверджували, що ОСОБА_3 працював у відповідача в грудні 2009 року,матеріали справи не містять. Таким чином, оцінюючи у сукупності наявні в матеріалах справи докази, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку про те, що періодом невиплати заробітної плати ОСОБА_3 є червень - листопад 2009 року. Визначаючи розмір заборгованості по заробітній платі, апеляційний суд приймає до уваги висновки суду касаційної інстанції про те, що лист Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності від 29 січня 2010 року не є належним та допустимим доказом в розумінні статей 58, 59 ЦПК України 2004 року, оскільки Фонд соціального страхування України не є органом контролю за своєчасністю та повнотою нарахування і виплати заробітної плати найманим працівникам (застрахованим особам) роботодавцями (страхувальниками), які перебувають на обліку в робочих органах Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності. З метою встановлення розміру нарахованої, але не виплаченої заробітної плати ОСОБА_3 за спірний період апеляційним судом витребувано з Пенсійного фонду України витяг з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування - індивідуальні відомості про застраховану особі. Однак, з довідки за формою ОК-5 (індивідуальні відомості про застраховану особу) по ОСОБА_3 , яка надійшла з Пенсійного фонду України на вимогу суду, вбачається, що роботодавцем ФОП ОСОБА_1 нарахувань за період жовтень-грудень 2009 року здійснено не було.(том 2 а.с. 160) Враховуючи умови укладеного між сторонами трудового договору, відповідно до яких відповідач зобов`язався оплачувати працю позивача в розмірі не нижче мінімальної заробітної плати, при обрахуванні розміру заборгованості по заробітній платі апеляційний суд виходить із встановленого Законом України «Про державний бюджет України на 2009 рік» №835-VI розміру мінімальної заробітної плати, зокрема станом на жовтень 2009 року - 650 гривень, на листопад 2009 року - 744 гривень. Таким чином, загальна заборгованість ФОП ОСОБА_1 по виплаті заробітної плати позивачу становить 3826, 62 гривень і складається з заборгованості за період червень-вересень 2009 року в сумі 2432,62 грн., встановленої постановою Дніпровського районного суду міста Києва від 08 грудня 2011 року, та заборгованості за жовтень-листопад 2009 року 650+744=1394 грн. Що стосується позовних вимог в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, необхідно зазначити таке. Задовольняючи позов в частині стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час затримки розрахунку, а саме з жовтня 2010 року по жовтень 2015 року, в сумі 53 280 грн., суд першої інстанції виходив з того, що факт порушення відповідачем трудового права позивача на отримання розрахунку при звільненні встановлений в ході даного судового розгляду. Колегія суддів не може погодитись з таким висновком суду, оскільки по справі вбачається недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими. Відповідно до вимог ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України. Згідно зі ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір, підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримкипо день фактичного розрахунку. Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; при невиконанні такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена ст. 117 КЗпП України відповідальність. З матеріалів справ вбачається, що починаючи з грудня 2009 р. позивач не виходив на роботу та не надав відповідачеві будь-яких документів щодо поважності причин нез`явлення на роботі. Відповідно до ст. 24-1 КЗпП України трудові відносини, що виникають між фізичною особою - підприємцем та найманим працівником, оформлюються у порядку, який встановлений Міністерством праці та соціальної політики України за участю державної служби зайнятості. Встановлена форма трудового договору між працівником та фізичною особою - підприємцем і Порядок реєстрації трудового договору між працівником і фізичною особою затверджені наказом Міністерство праці та соціальної політики України № 260 від 08.06.2001 р., зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 27.06.2001 р. за № 554/5/5745. У разі розірвання трудового договору за ініціативою фізичної особи у випадках, визначених Кодексом законів про працю України, така особа зобов`язана письмово повідомити про свій намір працівникові та у визначені строки провести передбачений законодавством розрахунок. Державна служба зайнятості знімає з реєстрації трудовий договір за умов виконання зазначених вимог та подання документів, передбачених пунктом 5 Постанови Кабінету Міністрів України № 1168 від 29.10.2009 р. Встановлено, що ФОП ОСОБА_1 19 серпня 2010 року на адресу позивача ОСОБА_3 направлялись телеграми, з тексту яких вбачається, що відповідач запрошував позивача прибути на робоче місце для отримання заробітної плати, надання документів, що підтверджували б поважність причин його нез`явлення на роботі з грудня 2009 р. (том 1 а.с. 53). Дана телеграма була отримана ОСОБА_3 20.08.2010 року (том 1 а.с.55). Проте, позивач ОСОБА_3 для отримання заробітної плати не з`явився. Окрім того, 19.08.2010 р. відповідач телеграмою запросив позивача прибути 21.08.2010 р. о 14 год. до Дніпровського районного центру зайнятості м. Києва з метою звільнення, зняття трудового договору з реєстрації згідно чинного законодавства. Дана телеграма була вручена особисто позивачу, який на неї не відреагував. 24 серпня 2010 року відповідач здійснив позивачу поштовий переказ коштів (невиплачену заробітну плату) в сумі 2 432,62 грн., що підтверджується фіскальним чеком (том 1 а.с.58). Однак, позивач відмовився отримувати відповідні кошти, які були повернуті поштою на адресу відповідача (том 1 а.с.59). 07 жовтня 2010 року відповідач знову відправив позивачу телеграму, в якій запрошував останнього 08 жовтня 2010 року з`явитись для отримання належної йому заробітної плати (том 1 а.с.56). Ця телеграма була вручена особисто ОСОБА_3 07 жовтня 2010 року (том 1 а.с.57). Однак, позивач і цього разу не з`явився для отримання заробітної плати. В той же час, відповідачем суду не надано належних доказів, підтверджуючих ту обставину, що у період з дня розірвання трудового договору (30.11.2009 року) по 19 серпня 2010 року роботодавцем вживались заходи для повідомлення працівника про факт звільнення та про належні йому при звільненні нараховані суми. Постановою Верховного Суду України № 13 від 24.12.1999 року «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» роз`яснено, що установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. ОСОБА_3 , пред`явивши вимогу про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, будь-яких доказів, які б містили інформацію про те, що він звертався з відповідними заявами до відповідача про виплату йому заробітної плати і йому відмовлено у виплаті нарахованих сум, суду не надав і таких доказів справа не містить. З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що вимоги позивача про стягнення середнього заробітку підлягають задоволенню частково, а саме за період з 01 грудня 2009 року по 19 серпня 2010 року, коли роботодавцем було виконано свій обов`язок по повідомленню позивача про розмір нарахованих йому при звільненні сум. Зазначений період становить 178 робочих днів, тому виходячи із розміру середньоденної заробітної плати 32,41 грн. середній заробіток за час затримки розрахунку, що підлягає до стягнення з відповідача на користь ОСОБА_3 становить 5768, 98 грн. При цьому, для обрахування розміру середньоденної заробітної плати позивача апеляційний суд виходив із розміру мінімальної заробітної плати, встановленої на жовтень - листопад 2009 року, тобто за два останніх місяці до звільнення позивача з роботи: 650 грн. (мінімальна заробітна плата на жовтень 2009 року) + 744 грн. (мінімальна заробітна плата на листопад 2009 року)/ 43 робочих дні = 32,41 гривень. Колегія суддів не вбачає підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку за період, починаючи з 19.08.2010 року , оскільки відсутня вина ФОП ОСОБА_1 у неотриманні позивачем повного розрахунку при звільненні за цей період, так як відповідачем було здійснено вичерпний перелік дій по дотриманню вимог ч.1 ст.116 КЗпП України для виплати та перерахування коштів, належних позивачу при його звільненні з роботи. Інші доводи апеляційної скарги не впливають на рішення суду, а тому вони відхиляються колегією суддів. Підсумовуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині вирішення вимог про стягнення заборгованості по заробітній платі та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з мотивів, викладених вище. Оскільки рішення суду першої інстанції підлягає зміні, апеляційний суд здійснює новий розподіл судових витрат. Відповідно до частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. На підставі викладеного та керуючись ст. ст.268, 367, 368, 374, 376, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - задовольнити частково. Змінити рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 02 листопада 2015 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 заборгованості по заробітній платі, визначивши її розмір в сумі 3 826 (три тисячі вісімсот двадцять шість) гривень 62 копійки. Змінити рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 02 листопада 2015 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 середнього заробітку за час затримки розрахунку, визначивши його розмір в сумі 5 768 (п`ять тисяч сімсот шістдесят вісім) гривень 98 копійок. Змінити рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 02 листопада 2015 року в частині розподілу судових витрат, зазначивши, що до стягнення з ОСОБА_1 на користь держави підлягає судовий збір в розмірі 245,98 гривень. В решті рішення суду першої інстанції залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови виготовлено 10 вересня 2020 року. Реквізити сторін: позивач - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживає за адресою: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ; відповідач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проживає за адресою: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 . Суддя-доповідач Таргоній Д.О. Судді: Голуб С.А. Ігнатченко Н.В.