Постанова 4855 № 826/1270/18

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 826/1270/18 Суддя (судді) першої інстанції: Добрянська Я.І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 вересня 2020 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого: Бєлової Л.В. суддів: Аліменка В.О., Безименної Н.В. розглянувши у порядку письмового провадження у місті Києві апеляційну скаргу Громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 квітня 2020 року (справу розглянуто у порядку спрощеного провадження) у справі за адміністративним позовом Громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління ДМС в м. Києві про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, - В С Т А Н О В И В: У січні 2018 року позивач, громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 , звернувся до суду першої інстанції з адміністративним позовом, у якому просив: - визнати неправомірним та скасувати Наказ Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві №299 від 06.07.2017 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №103-17 від 01.11.2017р., яким відхилена скарга на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 квітня 2020 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено. Не погоджуючись з таким рішенням суду, позивачем подано апеляційну скаргу, у якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю. Апелянт мотивує свої вимоги тим, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, неповно з`ясовано обставини справи. В обґрунтування доводів апеляційної скарги позивач вказує, що відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення не враховано всіх обставин, за наявності яких позивач звернувся зі заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки, у позивача є обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування з політичних та релігійних причин в Російській Федерації. Згідно Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо перебігу процесуальних строків під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 18 червня 2020 року № 731-IX, процесуальні строки, які були продовжені відповідно до пункту 4 розділу X "Прикінцеві положення" Господарського процесуального кодексу України, пункту 3 розділу XII "Прикінцеві положення" Цивільного процесуального кодексу України, пункту 3 розділу VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" № 540-IX від 30 березня 2020 року, закінчуються через 20 днів після набрання чинності цим Законом. Протягом цього 20-денного строку учасники справи та особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цими кодексами), мають право на продовження процесуальних строків з підстав, встановлених цим Законом. Цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування. Закон № 731-IX опубліковано 16 липня 2020 року. Відповідно, строки, які були продовжені у зв`язку із поширенням коронавірусної хвороби, закінчуються 06 серпня 2020 року. Судом апеляційної інстанції ухвалою від 17 червня 2020 року встановлено строк десять днів, який обраховується з моменту отримання копії даної ухвали, але не раніше, ніж з дня закінчення карантину, запровадженого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID - 19, спричиненої коронавірусом SARS-Co V-2, протягом якого учасники справи можуть подати відзив на апеляційну скаргу разом з доказами його надсилання (надання) іншим учасникам справи та заперечення проти заяв і клопотань, якщо такі містяться в апеляційній скарзі. 03 липня до Шостого апеляційного адміністративного суду надійшов відзив Державної міграційної служби України, в якому відповідач підтримує позицію суду першої інстанції. Інші учасники справи не скористалися правом на продовження процесуального строку для подання відзиву на апеляційну скаргу. Відповідно до ст. 311 КАС України справа розглядається в порядку письмового провадження. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, позивач, ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин Росіїської федерації, народився в м. Серпухів Московської області (РФ), неодружений, за національністю - росіянин, за віросповідуванням - агностик. Країну походження залишив 03.05.2017 року легально, автомобільним сполученням. В Україну прибув 05.05.2017 року легально, залізничним сполученням. 15.06.2017 позивач звернувся до ГУ ДМС України в м. Києві із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Крім того, позивач надав паспорт громадянина РФ № НОМЕР_1 та паспорт для виїзду за кордон № НОМЕР_2 . В заяві від 15.06.2017 року позивач зазначив, що покинув країну походження через політичні причини, оскільки проти нього порушено два кримінальних провадження за пост в інтернеті у підтримку України проти Російської інтервенції в Сирію, а також за акцію спалення прапора Росії через, що його лікували декілька місяців у психіатричній лікарні. Позивач побоюється, що у разі повернення його до РФ, проти нього буде застосоване безстрокове лікування в психіатричній лікарні. Відповідно до висновку ГУ ДМС України у м. Києві від 06.07.2017р. справи №2017KYIV0040 щодо відмови в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту рекомендовано прийняти рішення про відмову позивачу в оформленні документів громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з необґрунтованістю заяви та відсутністю умов зазначених у п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Наказом ГУ ДМС України у м. Києві від 06.07.2017р. № 299 на підставі вищезазначеного висновку позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 10.07.2017р. Головним управління ДМС України у м. Києві надіслано позивачу Повідомлення № 179 про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 14.07.2017р. позивачем подано скаргу до Державної міграційної служби України на відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 05.09.2017 року наказом Державної міграційної служби України №226 було продовжено строк прийняття рішення за скаргою громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 до 09.11.2017 року для вивчення можливих загроз позивачу у разі його повернення до Російської Федерації, а також інших обставин, які стали підставою для відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 30.10.2017 року Державною міграційною службою України складено Висновок щодо відхилення скарги позивача на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі якого 01.11.2017 року прийнято рішення № 103-17 та 09.11.2017р. надіслано позивачу Повідомлення № 53 про відхилення скарги позивача на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вважаючи рішення про відмову у визнанні біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту протиправним, позивач звернувся з даним адміністративним позовом до суду. Суд першої інстанції у задоволенні адміністративного позову відмовив та зазначив, що в обґрунтування позовних вимог позивачем не надано відомостей, які б підтверджували факти переслідування позивача або його побоювань стати жертвою переслідувань чи розумної можливості того, що позивачу буде заподіяно шкоду або неприйнятні страждання у разі його повернення до країни громадянської належності та, відповідно, не доводять наявності підстав, передбачених законодавством, для надання позивачу статусу біженця або визнання його особою, яка потребує додаткового захисту. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на наступне. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначає Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Згідно з положеннями п. 1 ст. 1 цього Закону біженець - біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до пункту 13 частини 1 статті 1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Частинами першою та другою статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків). Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року поняття «біженець» включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця: 1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження; 3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань; 4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди. Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця (відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року стосовно статусу біженця) Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців( далі - УВКБ ООН), особа, яка клопоче про надання їй статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Згідно з п. 164, А, гл. V Керівництва особи, вимушені покинути країну походження в результаті внутрішніх та міжнародних озброєних конфліктів, звичайно не розглядаються як біженці за визначенням Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року про статус біженців. Конвенція не застосовується до конфліктів між групами, що змагаються чи за відсутності ефективного уряду, що відповідає за здійснення міжнародних зобов`язань у сфері прав людини. Загроза життю, безпеці та свободі внаслідок загально поширеного насильства чи систематичного порушення прав людини не є конвенційною ознакою для визнання біженцем. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Згідно із пунктом 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. УВКБ ООН у своїй позиції «Про обов`язки та стандарти доказів в заявах біженців» від 16 грудня 1998 року зазначає, що факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Натомість, у відповідача наявний обов`язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання. Згідно з наказом ГУ ДМС України у м. Києві від 06.07.2017р. № 299 позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у зв`язку з відсутністю умов, зазначених у п.п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Як вбачається з матеріалів справи, у заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 вказав, що в Російській Федерації проти нього відкрили дві кримінальні справи: за його пост в Інтернеті у підтримку України та проти російської інтервенції в Сирію, а також за акцію спалення прапора Росії, як знак протесту проти російської внутрішньої та зовнішньої політики. Заявник зазначав, що на початку 2017 року на Поклонній горі в місті Москва він намагався залити вічний вогонь кока-колою, був затриманий співробітниками поліції та направлений у відділок нга співбесіду, після чого його відправили у психіатричну лікарню на лікування. Також у своїй заяві позивач посилається на те, що не може повернутися до Росії, оскільки він порушив підписку про невиїзд, та у випадку повернення, його одразу буде поміщено в СІЗО, а також на думку його адвоката, позивача помістять в психіатричну лікарню для примусового лікування. В той же час, з матеріалів особової справи заявника вбачається, що він з дитинства страждає психічним розладом, з 1996 року перебував в психіатричних закладах, був госпіталізований батьками до психіатричної лікарні, та після виписки продовжував навчання вдома. Так, з висновку психіатричного закладу, в якому проходив обстеження та лікування, вбачається, що заявнику був встановлений діагноз F 21/8 по МБК-10: «шизотипическое расстройство личности (f 21.8 по МКБ 10) - психическое заболевание, характеризующееся аномалиями мишления и психоэмоциональных реакций, эксцентричным поведением, склонность к социальной изоляции. Симптомы болезни напоминают шизофрению, но проявлятся более стерто, не выражено…». Відтак, вірним є висновок суду першої інстанції про те, що примусове лікування позивача в психіатричній лікарні не могло бути спричинене його діяльністю, яку він вважає політично вмотивованою, оскільки психічними розладами позивач хворів ще з дитинства та проходив відповідне лікування. Окрім того, на загальнодоступних відеоматеріалах відображена інформація щодо позивача, який спалює державний прапор РФ, руйнує інформаційні стенди з рекламою партії «Єдина Росія» та оскверняє вічний вогонь намагаючись загасити його сечею, у зв`язку з чим проти нього і були порушені кримінальні справи то проведено лікування в психіатричній лікарні. Так, колегія суддів звертає увагу, що ст. 329 КК РФ передбачає покарання за «надругательство над Государственным гербом Российской Федерации или Государственным флагом Российской Федерации». Така діяльність позивача не може бути розцінена як політична або опозиційна, оскільки насамперед вона є протизаконною, за яку громадяни Російської Федерації несуть кримінальну відповідальність та іншу відповідальність згідно із законодавства РФ. Окрім цього, відповідачем під час моніторингу відкритих інтернет джерел також було виявлено відео, на якому позивач привселюдно біля церкви проводить ритуал та приносить в жертвоприношення Богу «Яхве» тварин, а саме: перерізає горло півню та розчленовує хом`яка. При цьому, діяльність позивача, яку він здійснював на території країни походження є протиправною відповідно до законодавства Російської Федерації, спрямована на явне порушення громадського порядку та закону. Так, заявник міг висловлювати свою громадянську та політичну позицію у законному порядку, однак натомість займався діяльністю, яка визнається протиправною на законодавчому рівні. Колегія суддів звертає увагу, що заявником не було надано підтвердження фактів здійснення над ним психологічного та фізичного насильства, або здійснення тиску з боку відповідних органів країни походження, що унеможливлювало б його існування на території відповідної країни, як і не надано жодних відомостей щодо участі у будь-яких релігійних, військових, громадянських організацій чи будь-яких політичних партіях; до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов`язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичних поглядів також причетний не був. За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що побоювання позивача щодо наявності для нього небезпеки в країні походження не є обґрунтованими, за відсутності фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними, та в матеріалах справи відсутні докази загрози безпеці позивача, життю чи свободі в країні походження з огляду на встановлені обставини. При цьому, доводи апелянта стосовно загальної ситуації щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може саме по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни громадянської належності позивачу буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода, політичні переслідування тощо, натомість, жодних доводів та доказів щодо наявності переслідувань або утисків відносно позивача, що відповідали б вимогам п.п.1, 13 частини першої ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не надано. Посилання позивача на політичну ситуацію в країні носять загальноінформаційний характер та не підтверджують побоювання позивача повертатися у країну своєї громадянської належності. При цьому, відповідачем при вирішенні питання про визнання Позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, всебічно та повно вивчено всі обставини справи, та встановлено відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту"» щодо позивача. Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відповідачем доведена правомірність винесеного рішення про відмову позивачу у визнанні біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, а позивачем не доведена наявність обставин, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», необхідних для задоволення його заяви, а тому в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 необхідно відмовити. Доводи апеляційної скарги жодним чином не спростовують висновків суду першої інстанції і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права, а відтак не є підставою для скасування рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 квітня 2020 року. Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Враховуючи вищевикладене, з`ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України та судову практику, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог Громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління ДМС в м. Києві про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії. Згідно з положеннями ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Відповідно до вимог ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Суд апеляційної інстанції зазначає, що рішення суду першої інстанції постановлене з додержанням норм матеріального і процесуального права, обставини справи встановлено повно та досліджено всебічно. Заслухавши доповідь головуючого судді, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню. Керуючись ст. 243, 315, 316, 322 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд П О С Т АН О В И В: Апеляційну скаргу Громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 квітня 2020 року - залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 квітня 2020 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту прийняття та може бути оскаржена протягом 30 днів, з урахуванням положень ст. 329 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Повний текст постанови складено 07.09.2020. Головуючий суддя Л.В. Бєлова Судді В.О. Аліменко, Н.В. Безименна