Постанова 4824 № 357/7886/18

Справа № 357/7886/18 Головуючий 1 інстанція- Кошель Б.І. Проваження № 22-ц/824/6308/2020 Доповідач апеляційна інстанція- Савченко С.І. П О С Т А Н О В А іменем України 03 вересня 2020 року м.Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Савченка С.І., суддів Верланова С.М., Мережко М.В., за участю секретаря Вергелес О.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма «Матюші» на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 27 січня 2020 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма «Матюші» до ОСОБА_1 , Товариства з додатковою відповідальністю «Шамраївський цукровий завод», Державного реєстратора Комунального підприємства Великодимерської селищної ради «Комунальна служба реєстрації речових прав» Мироненко Юлії Юріївни про визнання недісними правочинів та скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно,- в с т а н о в и в: У липні 2018 року позивач ТОВ Агрофірма «Матюші» звернулася до судуіз вказаним позовом, який мотивований тим, що 05 липня 2014 року Агрофірма уклала із відповідачкою ОСОБА_1 договір оренди належної відповідачці земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 2,1299 га, розташованої у межах Матюшівської сільської ради Білоцерківського району Київської області, кадастровий номер 3220483500:03:001:0024. Договір оренди був укладений строком на десять років та у встановленому законом порядку зареєстрований державним реєстратором реєстраційної служби Білоцерківського міськрайонного управління юстиції Київської області на підставі рішення від 09 квітня 2015 року за № 20232273. Наприкінці березня 2018 року Агрофірмі стало відомо із відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про те, що 15 березня 2018 року державним реєстратором КП Великодимерської селищної ради «Комунальна служба реєстрації речових прав» здійснено державну реєстрацію договору оренди землі, укладеного 02 березня 2018 року між відповідачами ОСОБА_1 і ТзДВ «Шамраївський цукровий завод», предметом якого є земельна ділянка площею 2,1299 га, що перебуває в оренді у Агрофірми. Вказував, що укладений між відповідачами договір оренди земельної ділянки суперечить діючому законодавству і порушує права Агрофірми як орендаря, оскільки попередній договір оренди, укладений 05 липня 2014 року між Агрофірмою та відповідачкою ОСОБА_1 , є чинним, не визнаний недійсним та не розірваний сторонами, а тому відповідачка не мала права - 2 - передавати ділянку в оренду іншій особі. З огляду на незаконність укладеного між відповідачами договору оренди підлягає скасуванню рішення державного реєстратора про реєстрацію за відповідачем права оренди як похідне. У зв`язку із наведеним просив суд визнати недійсним договір оренди земельної ділянки площею 2,1299 га, розташованої у межах Матюшівської сільської ради Білоцерківського району Київської області, кадастровий номер 3220483500:03:001:0024 укладений між ОСОБА_1 і ТзДВ «Шамраївський цукровий завод» 02 березня 2018 року року та скасувати рішення державного реєтратора про державну реєстрацію права оренди від 15 березня 2018 року. Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 27 січня 2020 року у задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись із рішенням суду, ТОВ Агрофірма «Матюші» подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове, яким позовні вимоги задоволити у повному обсязі, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, їх невідповідність обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права. Скарга мотивована помилковістю висновків суду про те, що укладений між відповідачами договір оренди не порушує права і інтереси позивача. При цьому суд залишив поза увагою, що станом на дату укладення договору оренди з позивачем державній реєстрації підлягало право оренди на земельну ділянку. Згідно висновку Верховного Суду у постанові від 20 лютого 2019 року (справа № 917/410/18) державна реєстрація це не підстава набуття права оренди земельної ділянки, а засвідчення державою вже набутого права оренди, яке виникло на підставі договору оренди землі, при цьому, факт реєстрації права оренди земельної ділянки є лише елементом юридичного складу, який тягне виникнення права оренди, а не є підставою його набуття. Сама по собі реєстрація права не є підставою виникнення права оренди, оскільки такої підстави закон не передбачає. Суд не звернув уваги, що Верховний Суд України неодноразово висловлювався, що державний реєстратор під час проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно зобов'язаний перевірити інформацію про наявність або відсутність вже зареєстрованих речових прав з метою недопущення одночасного існування їх подвійної державної реєстрації, і що факт чинності попередніх договорів оренди землі унеможливлює державну реєстрацію прав оренди згідно договорів оренди землі, укладених пізніше (постанови ВС України від 29 вересня 2015 року у справі № 802/37191, від 30 березня 2016 року у справі № 21-1434а15, від 15 листопада 2016 року у справі № 825/1287/15-а). Окрім того, суд не врахував доводи позивача про те, що під час розгляду МЮ України колективної скарги питання дійсності договору оренди, укладеного між Агрофірмою і відповідачкою, комісією не досліджувалося і не належить до повноважень комісії. Станом на дату вчинення між відповідачами оспорюваного договору від 02 березня 2018 року, укладений з позивачем договір оренди від 05 липня 2014 року був чинним. Суд не надав оцінки доводам позивача про те, що оспорюваний правочин від 02 березня 2018 року підписаний та переданий на державну реєстрацію відповідачами в той момент, коли у державному реєстрі був наявний запис про державну реєстрацію права оренди позивача на цю земельну ділянку, а згідно частини дев`ятої статті 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» датою і часом державної реєстрації права оренди є саме 02 березня 2018 року о 14:03:32. Скасування МЮ України державної реєстрації права оренди позивача на земельну ділянку з технічних причин не може вказувати на те, що така державна реєстрація скасовується з моменту внесення до державного реєстру запису про право оренди Агрофірми «Матюші» на цю ділянку, адже підстава вчинення реєстраційних дій - договір оренди від 12 червня 2014 року не втратила - 3 - чинність. При цьому у МЮ України відсутні повноваження розглядати скарги на дії державних реєстраторів, вчинені у період до 01 січня 2016 року, що підтверджується висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 06 лютого 2019 року у справі № 826/4906/17. Суд першої інстанції безпідставно ототожнив поняття «припинення дії договору оренди» та «внесення до державного реєстру запису про припинення іншого речового права - права оренди». Суд не дав належної оцінки доводам позивача про те, що рішення державного реєстратора підлягає скасуванню не лише із підстав недійсності оспорюваного договору оренди, але й з підстав порушення державним реєстратором норм законодавства у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно під час вчинення відповідних реєстраційних дій, зокрема ч.8 ст.18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Вважає, що поведінка ОСОБА_1 свідчить про її намір уникнути виконання зобов`язань за договором оренди від 12 червня 2014 року, що є порушенням принципу добросовісності і доктрини «venire contrafactum proprium» (заборони суперечливої поведінки), Дії ОСОБА_1 , яка 05 липня 2014 року уклала з Агрофірмою «Матюші» договір оренди, а 27 лютого 2018 року звернулася до МЮ України з колективною скаргою, в якій зазначила, що їй невідомо, хто здійснює обробіток належної їй земельної ділянки, і вона нібито не підписувала договір оренди від 05 липня 2014 року, суперечать попереднім заявам і поведінці ОСОБА_2 , а тому є недобросовісними. Відповідачі, які отримали копії ухвали про відкриття апеляційного провадження та копії апеляційної скарги з додатками 19 та 20 березня 2020 року, відзив на апеляційну скаргу до суду не подали. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 30 березня 2020 року, встановлений ст.371 ЦПК України строк розгляду апеляційних скарг, в тому числі строк подання відзиву, продовжено на строк дії такого карантину. Водночас Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо перебігу процесуальних строків під час дії карантину, встановленого КМ України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 18 червня 2020 року, встановлені попереднім законом строки закінчуються через 20 днів після набарання чинності цим законом, який набрав чинності 17 липня 2020 року. Отже, 06 серпня 2020 року строк на який продовжено розгляд апеляційної скарги та строк подання відзиву закінчив перебіг. В суді апеляційної інстанції представник ТОВ Агрофірма «Матюші» адвокат Танцюра Ю.Б. подану апеляційну скаргу та викладені в ній доводи підтримала, просила задоволити та скасувати рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області як незаконне. Відповідачі належним чином повідомлені про час розгляду справи, що стверджується рекомендованими повідомленнями про вручення судових повісток 21 та 22 липня 2020 року. Відповідачка ОСОБА_1 до суду не з`явилася, причин неявки не повідомила, що відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи. Представник відповідача ТзДВ «Шамраївський цукровий завод» подав клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку із поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19) до закінчення карантину. Суд прийшов до висновку про відсутність поважних причин неявки представника відповідача з таких міркувань. По-перше, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 30 березня 2020 року, - 4 - встановлені законом процесуальні строки щодо розгляду справи продовжено на строк дії такого карантину. Водночас Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо перебігу процесуальних строків під час дії карантину, встановленого КМ України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 18 червня 2020 року, встановлені попереднім законом строки закінчуються через 20 днів після набарання чинності цим законом, який набрав чинності 17 липня 2020 року. Тобто, 06 серпня 2020 року строк продовження розгляду справи закінчив перебіг. По-друге, встановлений постановою КМ України від 11 березня 2020 року карантин, у зв`язку із поширенням хвороби COVID-19, на даний час є адаптивним і не перешкоджає явці до суду учасника справи. Так постановою КМУ від 04 травня 2020 року № 343 дозволена діяльність адвокатів, нотаріусів, аудиторів та психологів, а постановою КМУ від 20 травня 2020 року № 392 запроваджено послаблення протиепідемічних заходів, передбачених п.3 цієї постанови, на території регіонів із сприятливою епідемічною ситуацією (у тому числі у м.Києві). Зокрема, дозволено із 22 травня 2020 регулярні та нерегулярні пасажирські перевезення автомобільним транспортом у міському, приміському, міжміському внутрішньообласному та міжнародному сполученні, а з 25 травня 2020 року - перевезення пасажирів метрополітенами. Наведене свідчить про усунення перешкод у реалізації учасниками справи своїх процесуальних прав. Такий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 16 липня 2020 року у справі № 924/369/19. По-третє, відповідно до ч.ч.1, 2, п.10 ч.3 ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Однією з основних засад здійснення цивільного судочинства є розумність строків розгляду справи судом. Окрім того, розгляд справи упродовж розумного строку є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, про що неодноразово вказував у своїх рішенням Європейський суд з прав людини. Зокрема, Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватись від використання прийомів, які пов`язані зі зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Апеляційна сарга ТОВ «Агрофірма «Матюші» не знаходить свого вирішення близько півроку, що не відповідає встановленим процесуальним законом строкам і свідчить про порушення розумних строків її розгляду. З огляду на викладене та з метою дотримання передбачених законом розумних строків розгляду справи, колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності представника відповідача, а вказані у його заяві про відкладення розгляду причини неявки визнати неповажними. Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з таких підстав. Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно грунтуватися на - 5 - засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до ст.264 ЦПК України судове рішення має відповідати в тому числі на такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам оскаржуване судове рішення відповідає не в повній мірі. Судом першої інстанції встановлено, що відповідачка ОСОБА_1 є власником земельної ділянки розміром 2,1299 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 3220483500:03:001:0024, розташованої у межах Матюшівської сільської ради Білоцерківського району Київської області. 05 липня 2014 року між ТОВ Агрофірма «Матюші» і ОСОБА_1 було укладено договір оренди землі, за умовами якого ОСОБА_1 передала, а Агрофірма прийняла у строкове платне користування для сільськогосподарського використання належну ОСОБА_1 земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Договір оренди укладений строком на 10 років і у встановленому законом порядку зареєстрований реєстраційною службою Білоцерківського міськрайонного управління юстиції Київської області на підставі рішення державного реєстратора від 09 квітня 2015 року за № 20610487. Згідно п.37 договору оренди цей договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. Також, судом встановлено, що наказом МЮ України № 729/5 від 15 березня 2018 року задоволена колективна скарга громадян, в тому числі відповідачки ОСОБА_1 , та серед іншого скасовано рішення про державну реєстрацію права оренди за ТОВ Агрофірма «Матюші» на належну ОСОБА_1 земельну ділянку кадастровий номер 3220483500:03:001:0024, яке було зареєстроване на підставі договору оренди від 05 липня 2014 року. Підставою для скасування рішення про державну реєстрацію права оренди на спірну земельну ділянку за ТОВ Агрофірма «Матюші» стало звернення власників земельних ділянок до Комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації Міністерства юстиції України із скаргою, яка обґрунтована тим, що договори оренди із ТОВ «Матюші» були зареєстровані за відсутності необхідних на те документів, зокрема, без підписаних власниками земельних ділянок договорів, заяв на вчинення реєстраційних дій, відповідних проплат за вчинення реєстраційних дій та інше. Окрім того, судом встановлено, що 02 березня 2015 року між відповідачами ОСОБА_1 і ТзДВ «Шамраївський цукровий завод» було укладено договір оренди землі, за умовами якого ОСОБА_1 передала Шамраївському цукровому заводу у строкове платне користування належну їй земельну ділянкудля ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 2,1299 га, розташовану у межах Матюшівської сільської ради Білоцерківського району Київської області, кадастровий номер 3220483500:03:001:0024. Договір оренди укладений строком на сім років і 15 березня 2018 року зареєстрований державним реєстратором КП Великодимерської селищної ради «Комунальна служба реєстрації речових прав». Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції обгрунтовував свої висновки - 6 - тим, що на момент здійснення державної реєстрації права оренди на спірну земельну ділянку розміром 2,1299 га за ТДВ «Шамраївський цукровий завод» державна реєстрація права оренди цієї ж ділянки за позивачем ТОВ Агрофірма «Матюші» була скасована, що у свою чергу свідчить про відсутність у позивача права оренди і як наслідок відсутність порушення його прав оспорюваним договором оренди як на момент реєстрації зазначених договорів так і на момент пред`явлення позову. При цьому суд виходив з того, що скасувавши рішення державного реєстратора про реєстрацію права оренди, держава офіційно не визнає і не підтверджує факту набуття позивачем права оренди на спірну земельну ділянку, належну відповідачці ОСОБА_1 , оскільки відповідні відомості виключені з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Такі висновки суду є правильними і такими, що відповідають обставинам справи і вимогам закону. Відповідно до ч.1 ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Згідно ч.1 ст.210 ЦК України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ч.1 ст.638 ЦК України). Відповідно до ч.2 ст.792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом, зокрема Земельним кодексом України та Законом України «Про оренду землі». Аналогічні положення містить ст.6 Закону України «Про оренду землі», згідно якої орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі. Передача в оренду земельних ділянок, які перебувають у власності, зокрема, громадян, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем (ст.124 ЗК України, ст.13 Закону України «Про оренду землі»). Відповідно до ст.ст.1, 13 Закону України «Про оренду землі» оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Відповідно до ч.5 ст.6 Закону України «Про оренду землі» право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону. Відповідно до ст.17 Закону України «Про оренду землі» об`єкт за договором оренди землі вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди, якщо інше не встановлено законом. Згідно із ст.125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. - 7 - Згідно ст.126 ЗК України право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Згідно п.1 ч.1 ст.2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Відповідно до ч.2 ст.3 цього Закону речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. А згідно ч.4 ст.3 цього Закону будь-які дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, можуть вчинятися, якщо речові права на таке майно зареєстровані згідно із вимогами цього Закону, крім випадків, коли речові права на нерухоме майно, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними згідно з частиною третьою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 28 цього Закону. Судом першої інстанції встановлено, що наказом МЮ України № 729/5 від 15 березня 2018 року рішення державного реєстратора від 09 квітня 2015 року про реєстрацію права оренди спірної земельної ділянки площею 2,1299 га за позивачем ТОВ Агрофірма «Матюші» на підставі договору оренди, укладеного 05 липня 2014 року між Агрофірмою і ОСОБА_1 ,скасовано. Зі скасуванням рішення державного реєстратора про реєстрацію за позивачем речового права на нерухоме майно - права оренди на спірну земельну ділянку та внесенням відповідних відомостей до Реєстру втрачаються ті правові наслідки, які з них випливають, а саме - скасовується державна реєстрація речового права і особа у відповідності до ч.2 ст.3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», ст.125 ЗК України вважається такою, що не набула відповідного речового права. За таких обставин, суд першої інстанції вірно відмовив у задоволенні позову в частині визнання правочину недійсним, оскільки укладення договору і реєстрація права оренди на спірну земельну ділянку на підставі договору за відповідачем ТзДВ «Шамраївський цукровий завод» після скасування реєстрації права оренди позивача, не порушує прав останнього. Такі ж правові позиції висловлені Верховним Судом у складі Касаційного цивільного суду у постановах від 01 квітня 2020 року (справа № 357/8110/18) та від 30 липня 2020 року (справа № 357/7734/18) з аналогічними обставинами за позовом ТОВ «Агрофірма «Матюші» до фізичних осіб і ТзДВ «Шамраївський цукровий завод» про визнання правочинів недійсними. Доводи апеляційної скарги ТОВ Агрофірма «Матюші» про відсутність уКомісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації МЮ України повноважень по розгляду колективної скарги на дії державного реєстратора за 2014-2015 роки, тобто до 01 січня 2016 року, та порушення МЮ України норм чинного законодавства, колегія суддів відхиляє як необгрунтовані. На час розгляду даної справи наказ МЮ України № 729/5 від 15 березня 2018 року про скасування рішення про державну реєстрацію права оренди за ТОВ Агрофірма «Матюші» на належну ОСОБА_1 земельну ділянку кадастровий номер 3220483500:03:001:0024, є чиним, не змінено, не скасовано, не визнано недійсним. Також, колегія суддів відхиляє як необґрунтовані доводи представника позивача щодо необхідності надання судом оцінки законності зазначеного наказу в межах розгляду - 8 - зазначеної справи, оскільки таке суперечить ч.1 ст.13 ЦПК України, згідно якої суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Вимог про визнання наказу незаконним позивачем не заявлялося і суд першої інстанції їх не розглядав. Колегія суддів вважає необгрунтованими доводи скарги про те, щопитання дійсності договору оренди земельної ділянки, укладеного між позивачем і ОСОБА_2 , не належить до компетенції Комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації МЮ України, а тому сам факт скасування державної реєстрації права оренди Агрофірми «Матюші» не тягне правових наслідків, оскільки договір оренди є чинним, презумпція його правомірності (ст.204 ЦК України) не спростована і всі права та обов`язки за договором мають виконуватися його сторонами, а тому укладення між відповідачами іншого договору оренди цієї земельної ділянки в період дії іншого договору оренди цієї ж ділянки, укладеного з позивачем, порушує його права. Як вище вказувалося договір оренди земельної ділянки відповідно до положень ч.1 ст.210 ЦК України, ст.125 ЗК України, ч.5 ст.6, ст.17 Закону України «Про оренду землі», ч.2 ст.3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» є вчиненим з моменту державної реєстрації цих прав, а саме право оренди виникає з моменту державної реєстрації цих прав. Відповідно земельна ділянка за договором оренди вважається переданою орендодавцем орендареві теж з моменту державної реєстрації права оренди (ст.17 Закону України «Про оренду землі»). Аналогічної позиції дотримується Верховний Суд України в ряді постанов: від 25 грудня 2013 року у справі № 6-118цс13, від 19 лютого 2014 року у справі № 6-162цс13, від 13 червня 2016 року у справі № 6-643цс16, від 18 січня 2017 року у справі № 6-2777цс16. Численною практикою Верховного Суду як у складі Касаційного цивільного суду так і Касаційного господарського суду неодноразово підтверджено висновок Верховного Суд України про те, що договір оренди земельної ділянки набирає чинності в момент його державної реєстрації. Такий же висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 (п.п.37-38 постанови), де Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права. Отже, у зв`язку із скасуванням рішення про державну реєстрацію права оренди за ТОВ Агрофірма «Матюші» на належну ОСОБА_2 земельну ділянку кадастровий номер 3220483500:03:002:0043, яке було зареєстроване на підставі договору оренди від 12 червня 2014 року, можна дійти наступних висновків. По-перше, в силу приписів п.1 ч.1 ст.2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» держава офіційно не визнає і не підтверджує факт набуття ТОВ Агрофірма «Матюші» права оренди на спірну ділянку. По-друге, внесення відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про скасування реєстрації, означає, що реєстрація права оренди за ТОВ Агрофірма «Матюші» скасована з моменту її вчинення, тобто із 24 березня 2015 року. По-третє, державна реєстрація права оренди, яка скасована у встановленому законом порядку, не створює юридичних наслідків та не свідчить, що зареєстрований з порушенням закону договір оренди набув чинності, у відповідності до вимог ст.125 ЗК України. Тобто, за умови відсутності здійснення державної реєстрації договору, як і за умови скасування незаконно проведеної реєстрації, договір оренди землі, укладений ТОВ Агрофірма «Матюші» є таким, що не набрав чинності, а відтак позивач не набув прав - 9 - орендаря за таким договорами і відповідно не є перешкодою для укладення відповідачкою ОСОБА_2 та державної реєстрації іншого договору оренди землі з іншим орендарем. За таких наведені у відзиві доводи не грунтуються на законі, оскільки укладенням та державною реєстрацією договору оренди землі між ОСОБА_1 та ТзДВ «Шамраївський цукровий завод» права позивача на оренду спірної земельної ділянки порушені не були з огляду на їх відсутність. Це ж стосується доводів скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно ототожнив поняття «припинення дії договору оренди» та «внесення до державного реєстру запису про припинення іншого речового права - права оренди» та залишив поза увагою допущені державним реєстратором порушення вимог закону у сфері державної реєстрації, який своїми діями зумовила існування подвійної реєстрації права оренди на одну і ту саму земельну ділянку за різними особами, які є необгрунтованими з викладених вище підстав. Аргумент апеляційної скарги про те, що поведінка ОСОБА_1 суперечить її попередній поведінці, і це є підставою для визнання недійсним оспорюваного договору, колегія суддів відхиляє з таких підстав. Визначена у п.6 ст.3 ЦК України засада цивільного законодавства добросовісність є певнии стандартом поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зроблено висновок, що «доктрина venirecontrafactum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «nonconcedit venire contrafactum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venirecontra factum propriumзнаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них». Застосування доктрини venirecontra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) є засобом для недопущення недійсності оспорюваного правочину всупереч принципу добросовісності, а не підставою для визнання його недійсним, як помилково вважає скаржник. Доводи апеляційної скарги про те, що суд формально розглянув справу та не навів аргументів відхилення доводів позивача щодо порушення відповідачами його прав під час укладання договорів та недобросовіснійсть їх дій, необгрунтовані. Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення ЄСПЛ у справах «Серявін та інші проти України», «Трофимчук проти України» "Проніна проти України»). Отже, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо наведення обґрунтування рішення, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. Відхиляючи даний довід колегія суддів враховує, що оскаржуване судове рішення в частині відмови у визнанні оспорюваного договору оренди недійсним відповідає критерію обґрунтованості судового рішення, оскільки при його ухваленні, суд навів чіткі висновки щодо підстав відмови у задоволенні вимог та дав належну і достатню оцінку доводам - 10 - позивача з урахуванням змісту його позовних вимог. Такі висновки є достатніми і зрозумілими та відповідають вимогам закону. Водночас доводи апеляційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржуване рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог ТОВ Агрофірма «Матюші» до державного реєстратора ухвалене без додержання норм процесуального права з наступних міркувань. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (ч.ч.1 та 3 ст.13 ЦПК України). Відповідачем у справі може бути фізична або юридична особа, а також держава (ч.2 ст.48 ЦПК України) до якої звернуті матеріально-правові вимоги позивача і яка, за твердженням позивача, є або порушником його прав, або необґрунтовано, на думку позивача, оспорює його права, і на якого внаслідок цього може бути покладено обов`язки судовим рішенням. Аналогічні роз`яснення містить п.11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», згідно якогооскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цієї особи, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це. Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість установлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (аналогічні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (п.41); від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц (п.49); від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (п.50); від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц (п.п.37,54); від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (п.31.4); від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (п.38), від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц (п.31), від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц (п.63) та від 11 вересня 2019 року у справі № 203/3682/17). Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для закриття провадження у справі, а є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог до цього відповідача, який не є належним (постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (п.40), від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (п.50), від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц (п.37,44), від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (п.31.10), від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (п.39). Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати У Верховного Суду від 01 квітня 2020 року в справі № 520/13067/17) «зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи підтверджують, що спір у позивачки є саме з ТзОВ «Кей-Колект» з приводу порушення ним права власності позивачки на квартиру внаслідок дій ТзОВ «Кей-Колект» щодо реєстрації за ним такого права. Фізична особа, яка досягла повноліття, у цивільному процесі може бути стороною саме як така особа, а не як нотаріус, державний реєстратор тощо. Отже позовна вимога про визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності на квартиру не може бути звернена до приватного нотаріуса, яку позивачка визначила співвідповідачем. Державний реєстратор, зокрема і приватний нотаріус, зобов`язаний - 11 - виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження незалежно від того, чи був цей реєстратор залучений до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, чи не був залучений. Встановивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 зроблено висновок, що «спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим. А тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб`єктного складу сторін. Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано». Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У справі, що переглядається, зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судом першої інстанції, та обставини справи підтверджують, що спір у ТОВ Агрофірма «Матюші» є з ТОВ «Шамраївський цукровий завод» та ОСОБА_1 Державний реєстратор КП Великодимерської селищної ради «Комунальна служба реєстрації речових прав» Мироненко Ю. Ю. є неналежним відповідачем. Тому у задоволенні позовних вимог ТОВ Агрофірма «Матюші» до державного реєстратора КП Великодимерської селищної ради «Комунальна служба реєстрації речових прав» Мироненко Ю. Ю. необхідно відмовити саме із зазначеної підстави, а тому постанова апеляційного суду в цій частині підлягає зміні в мотивувальній частині. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у складі Касаційного цивільного суду у постанові від 30 липня 2020 року у справі № 357/7734/18 з аналогічними обставинами за позовом ТОВ «Агрофірма «Матюші» до фізичних осіб і ТзДВ «Шамраївський цукровий завод» про визнання правочинів недійсними. З викладених підстав доводи апеляційної скарги Агрофірми «Матюші» щодо незаконності рішення державного реєстратора не лише із підстав недійсності оспорюваного договору оренди, але й з підстав порушення державним реєстратором норм законодавства у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно під час вчинення відповідних реєстраційних дій і призвели до виникнення ситуації з подвійною реєстрацією права оренди на одну і ту саму земельну ділянку за різними орендарями не мають правового значення. Відповідно до ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, невідповідність висновків суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. У відповідності до ч.4 ст.376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково, оскаржене рішення суду першої інстанції в частині відмови в - 12 - задоволенні позовних вимог ТОВ Агрофірма «Матюші» до державного реєстратора змінити, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови; в іншій частині оскаржене рішення слід залишити без змін. Оскільки апеляційний суд змінює частково судове рішення, але виключно у частині мотивів його прийняття, то новий розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись ст.ст.259, 374, 376, 381 ЦПК України, апеляційний суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма «Матюші» задоволити частково. Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 27 січня 2020 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ТОВ Агрофірма «Матюші» до державного реєстратора Комунального підприємства Великодимерської селищної ради «Комунальна служба реєстрації речових прав» Мироненко Юлії Юріївни змінити, виклавши мотивувальну частину рішення у редакції цієї постанови. В іншій частині рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 27 січня 2020 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення. Головуючий Судді: