Постанова Харківський апеляційний суд № 638/14198/18

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 серпня 2020 року м. Харків справа № 638/14198/18 провадження № 22-ц/818/2886/20 Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Тичкової О.Ю., суддів - Маміної О.В., Пилипчук Н.П. за участю секретаря - Супрун Я.С., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі - ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 18 лютого 2020 року у складі судді Шестака О.І., УСТАНОВИВ: У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Дзержинського районного суду м. Харкова із позовною заявою про визнання заповіту недійсним. Позов мотивований тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 в місті Харкові помер ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що є батьком позивача і відповідача. Після смерті батька відкрилась спадщина, тому позивач звернувся, у встановлений законом строк, до приватного нотаріуса ХМНО Коляди Ю.С. із заявою про прийняття спадщини, надав необхідні документи, що підтверджують його право на прийняття спадщини як спадкоємця першої черги. Після чого нотаріус повідомив йому, що ОСОБА_3 за життя залишив заповіт, посвідчений 13.06.2012 року Одинадцятою Харківською державною нотаріальною конторою за реєстром № 3-415, яким заповів належну йому частину квартири АДРЕСА_1 відповідачу. Зазначена квартира належала спадкодавцю на праві особистої власності в цілому. Тому з тексту заповіту не вбачається можливим зробити однозначний висновок стосовно розміру частки в квартирі відносно якої зроблено розпорядження спадкодавцем. Зазначене свідчить про те, що при оформленні заповіту нотаріусом порушені вимоги закону щодо до форми та змісту заповіту. Зазначені порушення призвели до того, що оспорюваний заповіт містить розпорядження, що суперечить вимогам законодавства та унеможливлює перехід спадщини від спадкодавця до спадкоємця. Тому заповіт, посвідчений 13.06.2012 Одинадцятою Харківською державною нотаріальною конторою за реєстром № 3-415, яким ОСОБА_3 заповідав належну йому частину квартири АДРЕСА_1 відповідачу ОСОБА_2 , має бути визнаний недійсним. Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 18 лютого 2020 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оспорюваний заповіт за формою та змістом відповідає вимогам чинного законодавства, особистий підпис заповідача у заповіті свідчить про його вільне волевиявлення та відповідність його волі розпорядження про призначення спадкоємців за заповітом. Незрозумілості тексту заповіту для позивача не є підставою для визнання заповіту недійсним. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, неповне з`ясування фактичних обставин справи, просить скасувати рішення суду першої інстанції та задовольнити його позовні вимоги у повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована тим, що двокімнатна квартира АДРЕСА_1 належала на праві власності ОСОБА_3 - Ѕ частина належала на підставі Свідоцтва про право власності на житло, виданого 30.06.1993 органом приватизації ХАВО за реєстровим № 122, зареєстрованого в Харківському міському БТІ 08.07.1993 за № В-126; Ѕ частина на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданог Шостою Харківською Державною нотаріальною конторою 12.08.2004, реєстровий № 4-5296. Таким чином, на момент складання ОСОБА_3 заповіту від 13.06.2012 на належну йому частину квартири АДРЕСА_1 , вказана квартира належала йому в цілому. Заповіт має бути складений так, щоб розпорядження заповідача не викликало незрозумілостей чи суперечок після відкриття спадщини. З тексту заповіту не вбачається можливості зробити одночасний висновок стосовно розміру частки відносно якої зроблено розпорядження спадкодавцем. Окрім того, вважає, що воля заповідача в заповіті вкладена незрозуміло, що позбавляє позивача як спадкоємця, та нотаріуса, можливості його виконати. Викладені обставини та вимоги ст.ст. 1216,1217,1233, 203, 1257 ЦК України, п. 2 глави 3 «Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України», затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5, вказують на порушення при оформленні заповіту вимог закону до форми та змісту заповіту (незрозумілість щодо частки в нерухомому майні), які призвели до того, що оспорюваний заповіт містить розпорядження, що суперечить вимогам законодавства та унеможливлює перехід спадщини від спадкодавця до спадкоємця. Наявність особистого розпорядження батька ОСОБА_3 на випадок його смерті від ІНФОРМАЦІЯ_3 , за змістом суперечить ЦК України, іншим актам законодавства та позбавляє права позивача прийняти спадщину за законом. Проте суд зазначені вище норми закону до спірних правовідносин не застосував та дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позову. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_4 , яка діє в інтересах ОСОБА_2 , просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а судове рішення - без змін. Зазначає, що позивачем не наведено жодної підстави, передбаченої законодавством, яка б могла поставити під сумнів дійсність заповіту. Тому суд ухвалив законне та обґрунтоване рішення. За змістом заповіту ОСОБА_3 заповідав належну йому частину квартири, а не частину належної йому квартири. Згідно даних інформаційної довідки на нерухоме майно від 21.09.2018 спадкодавцю на час складання заповіту на праві приватної власності належала квартира АДРЕСА_1 , частка власності 1/1. Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, суд уважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до ст. 375 Цивільного процесуального кодексу України (надалі ЦПК України) суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено наявними в матеріалах справи доказами, що ІНФОРМАЦІЯ_1 в місті Харкові помер спадкодавець ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що є батьком сторін у справі. Цей факт підтверджується копією свідоцтва про його смерть серії НОМЕР_1 , що видане Харківським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Харківській області 05 липня 2016 року, зроблено відповідний актовий запис № 10096. Цих обставин ніхто зі сторін не заперечує, у суду відсутні обґрунтовані сумніви у достовірності цих обставин та добровільності їх визнання ( а.с. 9). ОСОБА_3 за життя залишив заповіт, посвідчений 13.06.2012 року Одинадцятою Харківською державною нотаріальною конторою за реєстром № 3-415, яким заповів належну йому частину квартири АДРЕСА_1 , гр. ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , що є рідним братом позивача та відповідачем по справі (а.с. 6). На момент складання ОСОБА_3 заповіту від 13.06.2012 року на належну йому частину квартири, остання належала йому в цілому на праві особистої власності. Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 21.09.2018 № 138653330, 2-х кімнатна квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 41,6 кв.м належить на праві приватної власності ОСОБА_3 , частка власності: 1/1. Рішення про державну реєстрацію права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було прийнято 27 серпня 2004 року (а.с. 13 зворот ). Відповідно до ст. 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Заповіт є одностороннім правочином, оскільки залежить виключно від волі заповідача. Заповіт лише спрямовується на виникнення у спадкоємця прав та обов`язків, але до моменту смерті не створює їх у нього. Розпорядження, яке міститься у заповіті, набирає чинності лише у разі смерті заповідача. Згідно п. 1.5 глави 3 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусом України , затвердженого наказом Міністерства юстиції України 22.02.2012 року №296, в редакції чинній на час посвідчення заповіту, при посвідченні заповіту від заповідача не вимагається подання доказів, які підтверджують його право на майно, що заповідається. Пунктами 2.1, 2.2 глави 3 ІІ розділу Порядку передбачено , що заповіт має бути складений так, щоб розпорядження заповідача не викликало незрозумілостей чи суперечок після відкриття спадщини. Нотаріус перевіряє, чи не містить заповіт розпоряджень, що суперечать вимогам законодавства. 09 серпня 2019 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Колядою Ю.С. заведена спадкова справа № 9/2016 після смерті ОСОБА_3 на підставі заяви сина спадкодавця ОСОБА_2 про прийняття спадщини (а.с. 46, 48, 50). 13 вересня 2016 року з заявою про прийняття спадщини звернувся інший син спадкодавця ОСОБА_1 (а.с. 55). З заяв про прийняття спадщини вбачається, що склад спадкового майна ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відомий. В відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 посилається, що до складу спадкової маси за законом належить квартира АДРЕСА_2 , житловий будинок у с. Кринички Харківського району Харківської області, речі домашньої обстановки та вжитку, а також грошові кошти в установах банку. Крім того, з матеріалів справи вбачається, що сторонами по справі також були направлені заяви про прийняття спадщини до нотаріуса нотаріального округу Надимського району ЯНАО в Російській Федерації (а.с. 64-85). Відомостей, що у приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Харківської області Коляди Ю.С., у якої відкрита спадкова справа № 9/2016 до майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 , не має можливості виконати заповіт та видати спадкоємцю за заповітом відповідне свідоцтво про спадщину за заповітом, матеріали справи не містять. У статті 1233 ЦК України зазначено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Відповідно до вимог статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Згідно із статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу. Вимоги до форми заповіту та порядку його посвідчення встановлені статтею 1247 ЦК України, згідно якої загальними вимогами до форми заповіту є складання заповіту в письмовій формі із зазначенням місця та часу його складання, заповіт повинен бути особисто підписаний заповідачем. Стаття 1257 ЦК України передбачає вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним, в якій передбачено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Таке ж положення міститься і у частині 3 статті 203 ЦК України. Отже, заповіт, як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо). Із змісту наведених норм вбачається, що дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону є заповіт, який посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, відсутні порушення його форми та посвідчення, волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі. Суд першої інстанції, з яким погоджується апеляційний суд, дослідивши надані сторонами докази у їх сукупності, встановивши фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення, дійшов до обґрунтованого висновку про те, що оспорюваний заповіт за формою та змістом відповідає вимогам чинного законодавства, його зміст не викликає сумніву щодо дійсного волевиявлення заповідача. Обставини які б свідчили, що волевиявлення заповідача не відповідало його волі, не встановлено. За життя заповідач мав можливість у будь-який час скасувати заповіт. Право заповідача на скасування заповіту є невід`ємною частиною гарантованої Цивільним кодексом України свободи заповіту. Підставою скасування заповіту може бути тільки воля та бажання заповідача, який під час цієї дії був дієздатним, усвідомлював значення своїх дій, міг керувати ними та не помилявся щодо настання правових наслідків. Оскільки заповіт є одностороннім правочином, то згода осіб, зазначених в заповіті на його скасування не потрібна. Статтею 1254 ЦК України передбачені способи скасування заповіту: складання нового заповіту, який скасовує попередній, та скасування заповіту шляхом вчинення самостійного одностороннього правочину - скасування заповіту. Наявними в матеріалах справах доказами підтверджено, що за життя спадкодавця останній не змінив свою волю та волевиявлення з приводу залишення у спадок частини квартири АДРЕСА_1 , яка належала спадкодавцю на праві власності, своєму сину ОСОБА_2 . Відсутність в заповіті зазначення розміру частки квартири належної ОСОБА_3 на час його укладання, не свідчить про дефект форми або змісту заповіту та його недійсність у зв`язку з цим. З Інформації з Державного реєстру речових прав вбачається, що 27 серпня 2004 року, тобто до укладання заповіту, прийнято рішення про реєстрацію в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_3 право приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 , частка власності 1/1 ( а.с. 13 зворт). З урахуванням викладеного, доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції та не надано оцінки письмовим доказам у справі та не перевірено відповідність оспорюваного заповіту вимогам законодавства є безпідставними й такими, що спростовуються встановленими судом обставинами справи. Доводи ОСОБА_1 , наведені в обґрунтування апеляційної скарги про невідповідність оспорюваного заповіту вимогам законодавства не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки встановлених судом обставин. Не заслуговують на увагу і доводи ОСОБА_1 щодо неможливості реалізації ним як спадкоємцем своїх спадкових прав за оспорюваним заповітом, оскільки згідно умов заповіту частку належну спадкодавцю покійний батько заповів саме ОСОБА_2 . Звертаючись до суду з позовом позивач посилалася на те, що внаслідок незрозумілостей заповіту щодо розміру частки відносно якої зроблено розпорядження спадкодавцем, органи нотаріату не можуть виконати його, тому заповіт суперечить чинному законодавству, й має бути визнаний недійсним. Разом з тим, з матеріалів цивільної справи та наданих в обґрунтування вимог позовної заяви та апеляційної скарги позивачем не надано доказів того, що приватний нотаріус не має можливість видати свідоцтво про право власності на спірне майно у зв`язку з обставинами викладеними позивачем в обґрунтування своїх вимог. Статтею 1256 ЦК України передбачено, що тлумачення заповіту може бути здійснене після відкриття спадщини самими спадкоємцями. У разі спору між спадкоємцями тлумачення заповіту здійснюється судом відповідно до статті 213 цього Кодексу. Відповідно до вимог ст. 213 ЦК України на вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину. При цьому беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній рефері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з`ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін. Враховуючи, що сторони по справі не дійшли згоди щодо тлумачення змісту заповіту, відсутні підстави для задоволення позову з використанням правового механізму, встановленого ст. ст. 203, 215 ЦК України. Спір про тлумачення заповіту можливо вирішити шляхом пред`явлення відповідного позову згідно положень статей 213, 1256 ЦК України. Проте такі позовні вимоги ОСОБА_1 не заявлені, тому судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про необґрунтованість позову в заявлених межах та відсутність правових підстав для його задоволення. Обставини, на які посилається апелянт були предметом дослідження в суді першої інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства і з якою погоджується суд апеляційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржуване рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Враховуючи викладене вище, колегія суддів уважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому апеляційну скаргу ОСОБА_1 належить залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - залишити без змін. Відповідно до вимог ст. ст. 141, 382 ЦПК України та Закону України «Про судовий збір» у разі залишення апеляційної скарги без задоволення, судові витрати між сторонами не розподіляються. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 382 - 384 ЦПК України, суд ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 18 лютого 2020 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст судового рішення складено 17 серпня 2020 року. Головуючий О.Ю.Тичкова Судді О.В. Маміна Н.П.Пилипчук