Постанова 4824 № 355/1677/19

Єдиний унікальний номер справи 355/1677/19 Провадження №22-ц/824/8349/2020 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 23 липня 2020 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Журби С.О., суддів Писаної Т.О., Приходька К.П., за участю секретаря Тімуш Д.І. розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Баришівського районного суду Київської області від 19 березня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів на утримання неповнолітніх дітей, В С Т А Н О В И В: У листопаді 2019 року ОСОБА_2 звернулася до суду із позовом про стягнення аліментів на утримання неповнолітніх дітей, обґрунтовуючи його наступним: Під час спільного подружнього життя у сторін народилися діти - ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 . Діти проживають разом з матір`ю, а відповідач як батько дітей добровільно коштів на їх утримання не надає, що стало підставою для звернення до суду з даним позовом. Просила суд присудити до стягнення на її користь аліменти на утримання неповнолітніх дітей в твердій грошовій сумі в розмірі по 2000 грн. на кожну дитину щомісячно, але не менше ніж 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, до досягнення дитиною повноліття, починаючи з дня звернення до суду. РішеннямБаришівського районного суду Київської області від 19 березня 2020 року позов задоволений. Не погоджуючись із вказаним рішенням суду відповідач подав апеляційну скаргу, вважає, що ухвалене рішення прийнято з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права, а висновки суду вважає такими, що не відповідають обставинам справи та вимогам закону. Посилається на те, що судом зазначено про визнання позову відповідачем, але він не брав участі у справі і свої пояснення у справі не надавав. Крім того судом не досліджено, чи порушуються права відповідача. Висновок суду щодо неутримання батьком неповнолітніх дітей вважає таким, що не відповідає дійсності, оскільки він добровільно надавав кошти на утримання дітей. Крім того судом безпідставно задоволена вимога про стягнення аліментів саме в твердій грошовій сумі, оскільки відповідач має офіційну постійну роботу, а його доходи не є мінливими. Позивач не довела своїх посилань на недостатність коштів, які вона заробляє, на утримання дітей, на що суд уваги не звернув. Із зазначених підстав просив рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким присудити до стягнення з відповідача аліменти на утримання неповнолітніх дітей в частці від доходу, а саме у розмірі 1/3 частини, але не менше ніж 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку до досягнення дітьми повноліття. У відповідності до положень ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів прийшла до висновку, що підстави для його зміни чи скасування відсутні. Свою незгоду з ухваленим по суті справи рішенням апелянт обґрунтовує тим, що судовим рішенням помилково вказано про визнання позову, оскільки він не брав участі у справі і свої пояснення у справі не надавав. Крім того посилається на те, що питання порушення прав відповідача судом не досліджено, оскільки визнання позову не було безумовним. Зазначена позиція апелянта не може бути прийнята колегією суддів апеляційного суду з огляду на її невідповідності вимогам закону та матеріалам справи. У відповідності до положень ст.206 ЦПК України відповідач може визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі. У разі визнання відповідачем позову суд за наявністю для цього законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Підставою для відмови у прийнятті визнання позову відповідачем є лише факт невідповідності такої вказаної вимоги закону або порушення ним прав, свобод чи інтересів інших осіб. З аналізу вказаної норми вбачається, що відповідач має право визнати позов повністю або частково, і такі дії є проявом принципу диспозитивності цивільного судочинства. Визнання позову відповідачем - це безумовне погодження задовольнити вимогу позивача в тому вигляді, в якому вона міститься у позовній заяві, і воно є обов`язковим для суду за винятком випадку, коли такі дії відповідача суперечать законодавству або порушують права і охоронювані законом інтереси інших осіб. Таким чином, оскільки вматеріалах справи (а.с.25) міститься заява ОСОБА_1 , подана безпосередньо ним 04.03.2020 року до канцелярії Баришівського районного суду Київської області, в якій міститься прохання відповідача про розгляд даної справи у його відсутність, і в якій зазначено про визнання позову в повному обсязі, враховуючи законність такої вимоги та відсутність порушень прав інших осіб, у суду були відсутні підстави для її неприйняття. Не заперечував факт подання такої заяви й сам апелянт. В даному випадку сторона відповідача в поданій заяві не ставила свою дію - визнання позову в повному обсязі в залежність від будь-яких інших обставин, за таких умов таке визнання можливо вважати безумовним. Зважаючи на те, що таке визнання позову не суперечить вимогам закону та не порушує прав третіх осіб, передбачені законом підстави для його відхилення відсутні, що в свою чергу обумовлює можливість задоволення позову. Крім того апелянт посилається на безпідставність присудження до стягнення аліментів в твердій грошовій сумі, оскільки він має офіційну, постійну роботу та його доходи не є мінливими. За змістом ст.ст. 181, 182 СК України, кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються за рішенням суду у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина. Відповідно до положень ст.ст.183, 184 СК України суд за заявою одержувача може визначити розмір аліментів у вигляді частки від заробітку (доходу) матері, батька дитини або у твердій грошовій сумі. З наведеного вбачається, що підстави визначення розміру аліментів у частках від заробітку (доходу) або у твердій сумі визначаються з урахуванням як положень ст.182 СК України, так і положень ст.ст. 183, 184 СК України, тому доводи апелянта в цій частині є необґрунтованими, оскільки присудження до стягнення аліментів в твердій грошовій сумі тоді, коли батько має офіційне та постійне місце роботи, не заборонене чинним законодавством. При вирішенні справи суд першої інстанції належним чином врахував визнання позову відповідачем, внаслідок чого прийшов до висновку про те, що заявлений позивачем щомісячний розмір аліментів у твердій грошовій сумі є належним, достатнім та відповідає обставинам справи. При цьому жодного доказу, який би доводив позицію апелянта щодо невідповідності встановленого при вирішенні справи розміру аліментів, до суду представлено не було. За відсутності домовленості між батьками про сплату аліментів на дитину той із них, з ким вона проживає, вправі звернутися до суду із відповідним позовом (п. 17 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» № 3 від 15 травня 2006 року). Згідно положень ст. 180 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред`явлення позову (ч.1 ст. 191 СК України). Таким чином, суд першої інстанції правомірно встановив, що із відповідача на користь позивача підлягають стягнення аліменти в твердій грошовій сумі на утримання неповнолітніх дітей. Ст. 12 ЦПК України встановлено принцип змагальності сторін в цивільному процесі, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених Законом. При цьому сторона самостійно несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Обов`язок доведення своєї позиції за допомогою належних та допустимих доказів міститься і в ст. 81 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За таких умов суд може приймати та покладати в основу рішення по справі лише ті обставини, які були доведені сторонами. При цьому сторона сама визначає обсяг та достатність доказів, що надає до суду, а витребування таких доказів судом самостійно без наявності передбачених законом підстав у чітко визначених випадках було б порушення принципу змагальності сторін в судовому процесі, що є неприпустимим. У відповідності до положень ст. 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Окрім наведеного колегія судів апеляційного суду зважає й на те, що усі викладені в апеляційній скарзі доводи апелянта фактично направлені на доведення факту взагалі безпідставності стягнення з нього аліментів, оскільки він добровільно надає кошти на утримання дітей. В той же час належних та допустимих доказів з даного приводу матеріали справи не містять. Представлені апелянтом до суду копії чеків за листопад 2019, грудень 2019 та січень 2020 року про перерахування коштів на ім`я ОСОБА_2 не можуть вважатися доказом постійного тривалого матеріального утримання двох малолітніх дітей їх батьком, відтак така позиція залишилася недоведеною та не може бути прийнята судом. Відповідно до ч.1 ст. 3 Конвенції про права дитини, частин 7,8 ст. 7 СК України, під час вирішення будь - яких питань щодо дітей суд повинен виходити з найкращого забезпечення інтересів дітей. Згідно з ч.ч.1, 2 ст.27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789 ХІІ (78912) та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини. Зважаючи на викладене, колегія суддів приходить до висновку про те, що зазначені в апеляційній скарзі доводи апелянта не можуть доводити незаконність оскаржуваного рішення суду. Розглядаючи спір, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив і оцінив обставини справи відповідно до наявних у ній на час розгляду матеріалів та представлених сторонами доказів, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, рішення є законним та обґрунтованим, правові підстави для його скасування чи зміни відсутні, відтак апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення. Згідно зі ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 374, 375, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Баришівського районного суду Київської області від 19 березня 2020 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий С.О. Журба Судді Т.О. Писана К.П. Приходько