Постанова Другий апеляційний адміністративний суд № 520/13676/19

Головуючий І інстанції: Чудних С.О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 серпня 2020 р. Справа № 520/13676/19 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді Катунова В.В., Суддів: Бершова Г.Є. , Ральченка І.М. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 02.06.2020, майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022 по справі № 520/13676/19 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України , Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення і наказу, зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернулась до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області, в якому просила: - скасувати рішення Державної міграційної служби України від 28.11.2019 №207-19; - скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 21.10.2019 № 537 про відмову ОСОБА_1 в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області прийняти стосовно ОСОБА_1 рішення про прийняття заяви про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 02.06.2020 адміністративний позов ОСОБА_1 залишено без задоволення. Не погоджуючись із прийнятим рішенням, позивач звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій зазначає, що оскаржуване рішення суду не відповідає вимогам матеріального та процесуального права, а саме, судом першої інстанції неповно з`ясовано та не доведено обставини, що мають значення для справи, висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, в зв`язку з чим просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги та рішення суду першої інстанції залишити без змін з посиланням на те, що оскаржуване судове рішення відповідає нормам чинного законодавства, а висновки суду є законними та обґрунтованими. На підставі п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України справа розглядається в порядку письмового провадження. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними у ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що у задоволенні апеляційної скарги належить відмовити з огляду на таке. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 - громадянка Гвінейської Республіки, звернулась 21.10.2019 до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 21 жовтня 2019 року позивач отримала повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області № 95 від 21.10.2019 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до вказаного повідомлення, підставою для відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є наказ № 537 від 21.10.2019 Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області. 28 жовтня 2019 року ОСОБА_1 звернулась до Державної міграційної служби України зі скаргою на відмову Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Державної міграційної служби України від 28.11.2019 № 207-19 скарга ОСОБА_1 на рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відхилена. Підставою для прийняття вказаного рішення став висновок Державної міграційної служби України від 28.11.2019 о/с № 2019КН/о-157, відповідно до якого обставини, викладені в наказі Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області № 537 від 21.10.2019 про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянки Республіки Гвінея ОСОБА_1 не дають підстав для висновку про те, що територіальним органом ДМС допущено порушення або неправильне застосування положень законодавства, яке призвело до невірного прийняття рішення по справі. 09 грудня 2019 року ОСОБА_1 отримала повідомлення Державної міграційної служби України про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 06.12.2019 №

109. Не погоджуючись з правомірністю прийняття спірних рішень, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції правильно встановив правовідносини між сторонами по справі, застосував відповідні норми матеріального та процесуального права та виходив з наступного. Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011. Порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, регламентується нормами статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Так, зокрема, частиною 1 зазначеної статті передбачено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Процедура розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, врегульована нормами Правил, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України №649 від 07.09.2011 (далі по тексу Правила). Відповідно до пункту 2.1 Розділу ІІ Правил, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", в тому числі, перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 цього Закону порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; а також протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно пунктом 2.4 Розділу ІІ Правил у разі наявності передбачених Законом підстав територіальний орган ДМС ухвалює рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке оформлюється наказом. Після ухвалення рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС: - видає особі письмове повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із зазначенням підстав для відмови у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - під підпис ознайомлює заявника з порядком оскарження рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - вносить відповідні відомості до журналу реєстрації осіб. Нормами частини 6 статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" встановлено, що Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Таким чином, підставою для відмови в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, згідно з нормами частини 6 статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" є, в тому числі, повторне звернення особи до уповноваженого органу із заявою з тих самих підстав, з яких раніше їй вже було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1цього Закону. Судовим розглядом встановлено, що ОСОБА_1 відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, якій раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Так, з оскаржуваного наказу Головного управління ДМС України в Харківській області № 537 від 21.10.2019 вбачається, що при перевірці поданої заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту встановлено, що ОСОБА_1 вперше заяву про надання статусу біженцем подала до Державного комітету України у справах національностей та релігій Управління міграційної служби в Харківській області 03.02.2011, проте заявниці відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вдруге ОСОБА_1 звернулась до відділу по роботі з біженцями та соціальної інтеграції УСІОБГ ГУ ДМС України в Харківській області 29.01.2015, проте на підставі рішення ДМС України від 12.08.2015 № 517-15 заявниці відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. ОСОБА_1 оскаржила вищевказане рішення у судовому порядку, постановою Харківського окружного адміністративного суду від 25 листопада 2015 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 19 січня 2016 року, в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії - відмовлено повністю. Постановою Верховного Суду від 31.07.2018 (справа №820/9850/15) відмовлено в задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 , рішення першої та другої інстанції залишено без змін. Втретє ОСОБА_1 звернулась до відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції УСІ ОБГ ГУ ДМС України в Харківській області 08.10.2018, проте заявниці відмовлено в прийнятті документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач оскаржила вищевказане рішення у судовому порядку, рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 11 червня 2019 року адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та наказу, зобов`язання вчинити певні дії - залишено без задоволення. Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 14 серпня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Ухвалою Верховного Суду від 09 вересня 2019 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за скаргою ОСОБА_1 . Відповідно до частини шостої статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Згідно з положеннями статті 40 Директиви Європейського парламенту та Ради ЄС №2013/32/ЕU від 26.06.2013 "Про загальні процедури надання і позбавлення міжнародного захисту (перероблена)" з метою прийняття рішення щодо прийнятності розгляду повторної заяви про надання міжнародного захисту, таку заяву має бути попередньо вивчено на предмет нових відомостей, що виникли або були подані заявником. Якщо після попереднього вивчення відповідних фактів заявником будуть надані нові відомості, які значно підвищують ймовірність того, що він може кваліфікуватися як біженець відповідно до Директиви 2011/95/ЄС, заява розглядається по суті. При цьому, Директива регламентує, що якщо заявник подає повторну заяву без надання нових доказів або аргументів, недоцільно було б вимагати від держав-членів ЄС проведення нової процедури в повному обсязі. У таких випадках держави-члени повинні мати право відхилити заяву як неприйнятну для розгляду відповідно до принципу неприпустимості повторного розгляду. На основі проведення порівняльного аналізу положень Директиви Європейського парламенту та Ради ЄС "Про загальні процедури надання і позбавлення міжнародного захисту» №2013/32/ЕU від 26.06.2013 та норм національного законодавства у вказаній сфері можна дійти висновку, що "повторна заява" означає подальшу заяву, подану особою, якій відмовлено у наданні захисту на підставі відсутності умов, зазначених у пунктах 1 та частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", після прийняття остаточного рішення за попередньою заявою, у зв`язку з виникненням зазначених обставин. Поняття "нові обставини" може застосовуватись лише за умови коли заявник, у ході проведення попередньої процедури, не з власної вини був не в змозі обґрунтувати факти, зазначені в пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", включаючи процедуру оскарження відповідного рішення. Матеріалами справи встановлено, що будь-яких посилань або доказів про обґрунтованість побоювань за особисту небезпеку та переслідувань на батьківщині заявником не наведено. У зв`язку з цим, слід зазначити, що нові умови, які з`явилися у правовій дефініції "додатковий захист" можуть бути застосовані лише у випадку наявності загрози життю, безпеці чи свободі заявника, оскільки вони є похідними від вказаних обставин. Проте наведений елемент (наявність особистої загрози життю, безпеці чи свободі заявника) визнано недостовірним, тому він не може бути взятим до уваги. Відповідно до пунктів 1 та 13 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Згідно з абзацу 4 частини 1 статті 6 Закону "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. За змістом пункту 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Пунктами 66 та 195 названого Керівництва передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення достатньо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. У кожному окремому випадку усі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, а потім особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити усі доводи та достовірність тверджень заявника. Таким чином, особа, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, має навести факти, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Згідно пункту 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують додаткового захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільні пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є послідовними та правдоподібними і не протирічать загальній та конкретній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, зобов`язана вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа зобов`язана надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця мають враховуватися всі чотири підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, що визначені ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року. Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. В обґрунтування заяви позивач зазначила, що за етнічним походженням вона пулар. В Гвінеї представники етнічної групи малінке переслідують представників етнічної групи пулар. Також позивач зазначила, що за віросповіданням вона мусульманка, та в неї є позашлюбна дитина, за що її не приймуть в Гвінеї , оскільки у них це заборонено. Як вбачається із матеріалів особової справи позивача, ОСОБА_1 12.02.2008 покинула країну постійного проживання, мала дозвіл на виїзд - студентську візу, до України прибула літаком до аеропорту "Бориспіль" через Марокко та Турцію. На час подання заяви перебуває в Україні нелегально. Позивач зазначила, що не може повернутись в країну походження, оскільки вона мусульманка та має позашлюбну дитину. Вказані обставини можуть створити проблеми, оскільки її релігія не дозволяє мати позашлюбних дітей. Отже, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до відділу ГУ ДМС України в Харківській області позивач звернувся 21.10.2019 перебуваючи в Україні нелегально. Також, зі змісту вказаної заяви судом встановлено, що позивач повідомила про ті обставини, що вона не піддавалась будь-яким переслідуванням через приналежність до раси, національності, релігії, соціального положення, політичних поглядів. Крім того, у позивача в Гвінеї залишилась дочка ІНФОРМАЦІЯ_1 . Також слід зазначити, позивач взагалі не повідомила фактів щодо її переслідувань в країні громадянського походження, а отже, позивач не навела фактів, які можуть бути визнані підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні у відповідності до умов, передбачених пунктом 1, пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", через недоведеність позивачем загрози його життю, фізичній цілісності чи свободі в Республіці Гвінея, а також можливості застосування до неї нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину. Судом також не встановлено фактів, які б свідчили про важку ситуацію у країні походження позивача та які б були підставою для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні відповідно до пункту 1, пункту 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". В ході вивчення ситуації у відкритих джерелах по країні походження позивача в тому числі, щодо контролювання ситуації представниками етнічної групи "малінке" у регіоні проживання заявника, встановлено, що етнічна група фульбе (пьоль) є домінуючим етносом на території Гвінеї та складає більше 30% населення країни. У порівнянні з іншими африканськими державами, у Гвінеї ступінь реального впливу міжетнічних протиріч на внутрішньополітичні процеси значно нижче. За наведених обставин суд погоджується з твердженням відповідача про те, що заява ОСОБА_1 не містить об`єктивного елементу обґрунтованості побоювань, що є необхідним для вирішенням питання оформлення його документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. З огляду на викладене, є обґрунтованим зазначений висновок в частині правомірності наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 21.10.2019 № 537 про відмову ОСОБА_1 в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з цим, підстав для задоволення його скарги на це рішення відсутні. Таким чином і рішення Державної міграційної служби України від 28.11.2019 №207-19 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є законним та обґрунтованим. Відповідно до ч.ч. 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Апелянт не надав до суду належних доказів, що б підтверджували факт протиправності рішення суду першої інстанції. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення адміністративного позову. Ухвалюючи дане судове рішення колегія суддів керується ст. 322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення "Серявін та інші проти України") та Висновком № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень. Згідно рішення Європейського суду з прав людини по справі "Серявін та інші проти України"(п.58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Враховуючи вище зазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору по даній справі, колегія суддів прийшла до висновку про відсутність необхідності надання відповіді на аргументи учасників процесу, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення. Відповідно до ст. 242 КАС України, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених такими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Таким чином, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, внаслідок чого апеляційна скарга залишається без задоволення, а рішення суду - без змін. Керуючись ст. ст. 243, 250, 311 , 315, 316, 321 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 02.06.2020 по справі № 520/13676/19 залишити без змін . Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Суддя-доповідач В.В. Катунов Судді Г.Є. Бершов І.М. Ральченко