Постанова 4806 № 306/930/19

Справа № 306/930/19 ПОСТАНОВА І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 04 серпня 2020 року м. Ужгород Закарпатський апеляційний суд у складі: Головуючого - судді Бисага Т.Ю. суддів: Кожух О.А., Куштана Б.П., за участі секретаря: Волощук В.І., за участі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Свалявського районного суду від 20 вересня 2019 року, головуючий суддя Вінер Е.А., у справі за позовом ОСОБА_1 до приватного підприємства фірми «Полата» про видачу належно оформленої трудової книжки, проведення остаточного розрахунку при звільненні, видачу наказу про звільнення, нарахування та сплату єдиного соціального внеску, видачу довідки про роботу та виплату всіх сум за весь час затримки по день фактичного розрахунку, В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до приватного підприємства фірми «Полата» про видачу належно оформленої трудової книжки, проведення остаточного розрахунку при зільненні, видачу наказу про звільнення, нарахування та сплату єдиного соціального внеску, видачу довідки про роботу та виплату всіх сум за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Рішенням Свалявського районного суду від 20 вересня 2019 року в задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу в якій просить рішення скасувати та ухвалити по справі нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги зводяться до цитування положень ст.ст.47,116 КзпП України та до твердження про незастосування судом першої інстанції ст.ст. 9, 41, 44, 47, 49, 116, 117 КЗпП України і неправильне застосування судом ст.ст.40, 42, 233, 253 цього ж Кодексу. У подальшому, після відкриття апеляційного провадження, представник позивача - адвокат Ракущинець A.A. надав письмові пояснення від 20.01.2020 р. У письмових поясненнях на апеляційну скаргу представник ОСОБА_4 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторони, представників, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія приходить до наступного висновку. Судом встановлено, що згідно наказу № 39-к від 04 листопада 2008 року приватного підприємства фірми Полата щодо особового складу ОСОБА_1 призначено на посаду директора з 04 листопада 2008 року (а.с.8). В пункті 5 рішення власника №01/2017 ПП Фірма "ПОЛАТА" від 06 березня 2017 року зазначено, що 06 березня 2017 року звільнити з посади директора підприємства ОСОБА_1 , відповідно до п.5 ч.1 ст.41 Кодексу законів про працю України. Однак, апелянт вважає, що суд першої інстанції порушив норми матеріального права, а саме ст.17 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», згідно з якою не допускається звільнення за ініціативою адміністрації особи з інвалідністю. Згідно з ч.3 ст.17 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» не допускається звільнення за ініціативою адміністрації особи з інвалідністю з мотивів інвалідності. Тобто, даною нормою закону встановлена заборона звільнення працівника з інвалідністю саме з мотивів наявності у нього інвалідності. Натомість позивач звільнений з роботи не з мотивів наявності у нього інвалідності, а у зв`язку з припиненням його повноважень як директора (посадової особи) підприємства на підставі п.5 ч.1 ст.41 КЗпП України. Відтак застосування у даному випадку положень ч.3 ст.17 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» є безпідставним. Згідно з висновком Верховного Суду щодо застосування п.5 ч.1 ст.41 КЗпП України, викладеному в його постанові від 11.07.2018р. в цивільній справі №724/140/16-ц, припинення трудового договору з посадовою особою на підставі цієї норми КЗпП України залежить від волі власника приватного підприємства, здійснюється на підставі відповідного рішення останнього і видання окремого наказу про звільнення не потребує. За приписами ч.4 ст.263 ЦПК України висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду, обов`язково підлягають врахуванню судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин. Отже, рішення власника підприємства від 06.03.2017р. №01/2017 про звільнення позивача є належним і достатнім документом для припинення трудового договору з останнім, а тому за своєю правовою природою прирівнюється до наказу про його звільнення. Відповідно до пункту 1.3 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників при влаштуванні на роботу працівники зобов`язані подавати трудову книжку. Пунктом 4 постанови КМУ від 27.04.93 №301 «Про трудові книжки працівників» встановлено, що відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації. Саме позивач повинен був при прийнятті його на роботу до підприємства надати свою трудову книжку та як директор був зобов`язаний забезпечити її облік і зберігання на підприємстві. Натомість, у день звільнення позивача його трудова книжка на підприємстві була відсутня, а тому підприємство було позбавлене можливості таку йому видати. Постановою Закарпатського апеляційного суду від 24.01.2019р. у цивільній справі №306/1648/17 за позовом ОСОБА_1 до підприємства про зміну дати звільнення на час видачі йому копії наказу про звільнення, трудової книжки та проведення остаточного розрахунку про звільненні встановлено, що позивач 18.06.2013р. особисто отримав в Мукачівському об`єднаному управлінні Пенсійного фонду України Закарпатської області оригінал своєї трудової книжки, де оформляв свою пенсійну справу, та не надав доказів, що після цього здав цю книжку на підприємство. З урахуванням вищенаведених обставин суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позивач не спростував і твердження представника підприємства про відсутність його трудової книжки на підприємстві, зв`язку з чим відсутня вина підприємства у невидачі позивачеві трудової книжки. За приписами ч.4 ст.82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. З урахуванням наведеного слід визнати, що оригінал трудової книжки й надалі наявний у позивача. Законодавством України не передбачено обов`язку роботодавця видавати працівникові дублікат трудової книжки на наявності в останнього її оригіналу. Відтак, вимога позивача про видачу йому належно оформленої трудової книжки при звільненні може бути виконана за умови надання ним підприємству оригіналу цієї книжки. Відповідно до ст.62 Господарського кодексу (ГК) України підприємство як організаційна форма господарювання - це самостійний суб`єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб`єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами. Стаття 63 ГК України передбачає такий вид підприємства як приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб`єкта господарювання (юридичної особи). Згідно з ст.65 цього Кодексу управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і участі в управлінні трудового колективу. Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів. Для керівництва господарською діяльністю підприємства власник (власники) безпосередньо або через уповноважені органи чи наглядова рада такого підприємства (у разі її утворення) призначає (обирає) керівника підприємства, який є підзвітним власнику, його уповноваженому органу чи наглядовій раді. Керівник підприємства, головний бухгалтер, члени наглядової ради (у разі її утворення), виконавчого органу та інших органів управління підприємства відповідно до статуту є посадовими особами цього підприємства Положення цих норм ГК України спростовують твердження представника позивача як про відсутність у позивача (директора підприємства) статусу посадової особи, так і про неможливість звільнення позивача на підставі п.5 ч.1 ст.41 КЗпП України. Що стосується вимог щодо проведення остаточного розрахунку при звільненні. Відповідно до ст.256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Статтею 257 цього Кодексу передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Згідно з ч.1 ст.258 цього ж Кодексу для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. За приписами частини першої ст.233 КЗпП України працівник може звернутися до суду з заявою про вирішення трудового спору в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. А частиною другою цієї ж статті КЗпП України встановлено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019р. у справі №910/4518/16 наведено правовий висновок стосовно структури заробітної плати. Зокрема зазначено, що така складається лише з основної і додаткової заробітної плати, як винагороди за працю. Отже, компенсація за невикористані відпустки і додаткові відпустки, а також вихідна допомога при звільненні не є заробітною платою, а тому до вимог про їх стягнення застосовується позовна давність, передбачена ч.1 ст.233 КЗпП України. Оскільки позивач не оспорює своє звільнення, тобто не вимагає поновлення на роботі, до його вимог не може застосовуватися місячний строк позовної давності. Відтак, до його вимог про компенсацію за невикористані основні і додаткові відпустки і вихідну допомогу при звільненні підлягає застосуванню встановлений ст. 233 КЗпП України тримісячний строк позовної давності. Про своє звільнення позивачу було відомо ще у квітні 2017 року, про що він сам вказує у позовній заяві. А з рішенням власника підприємства від 06.03.2017р. №01/2017 про таке звільнення позивач ознайомився 29 березня 2018 року під час дослідження цього документа у судовому засіданні Свалявського районного суду Закарпатської області при участі позивача з розгляду вже згаданої цивільної справи №306/1648/17 за позовом позивача до підприємства про зміну дати і причини звільнення. Підтвердженням цього є журнал судового зсідання від 29.03.2018 року у цій цивільній справі №306/1648/17 (копія журналу судового засідання наявна в матеріалах даної справи №306/930/19). Таким чином, позивач мав звернутися до суду з позовними вимогами, за виключенням вимоги про виплату заборгованості по заробітній платі, протягом трьох місяців з дня знайомлення (29.03.2018р.) з рішенням власника Підприємства від 06.03.2017р. №01/2017 про своє звільнення, а саме тільки до 29 червня 2018 року. Натомість з даним позовом позивач звернувся до суду тільки у травні 2019 року, тобто після спливу встановленого законом строку позовної давності, і клопотання про його поновлення не заявив. За приписами ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Відтак, рішення суду першої інстанції в частині правового обґрунтування підстав для відмови у задоволенні позовних вимог слід змінити, а резолютивну частину рішення - залишити без змін. Керуючись ст. 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, п.п. 3, 4 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Свалявського районного суду від 20 вересня 2019 року змінити в частині правового обґрунтування. Резолютивну частину рішення залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повний текст постанови суду складено 7 серпня 2020 року. Головуючий Судді