Постанова 4804 № 229/4110/19

Єдиний унікальний номер 229/4110/19 Номер провадження 22-ц/804/1727/20 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 05 серпня 2020 року м. Бахмут Донецька область Донецький апеляційний суд у складі: головуючого судді Канурної О.Д., суддів: Мальованого Ю.М., Мірути О.А. за участю секретаря судового засідання: Гуляєва М.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Бахмуті Донецької області апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дружківського міського суду Донецької області від 24 січня 2020 року у цивільній справі № 229/4110/19 за позовною заявою Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «КАМОС» до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про визнання договору недійсним (суддя першої інстанції ОСОБА_3 ), - В С Т А Н О В И В: У липні 2019 року позивач - Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю «КАМОС» звернувся до Дружківського міського суду Донецької області з позовною заявою до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про визнання договору недійсним. В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що між ним та ОСОБА_2 укладено договір оренди землі від 01 листопада 2007 року, зареєстрований у Ясинуватському районному відділі Донецької регіональної філії державного підприємства «Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах», про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 19.08.2009 року за № 04.09.170.00069, згідно якого орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку загальною площею 6,52 га (кадастровий номер 1425583100:02:000:0116), яка розташована на території Новобахмутовської сільської ради. Строк дії цього договору визначений на 15 років. 24 травня 2019 року відповідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, позивачу стало відомо, що у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зазначено, що вищевказана земельна ділянка одночасно перебуває у користуванні для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) у ОСОБА_1 . Державна реєстрація цього права відбулась 21.07.2017 року, номер запису про право 36250111. Таким чином, на одну й ту же земельну ділянку одночасно укладено два договори на її користування. Позивач вважає, що вказана ситуація є протиправною та порушує права орендаря, оскільки позивач має переважне право перед ОСОБА_1 на укладання договору оренди на цю земельну ділянку і її використання. Уклавши договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) з ОСОБА_1 - ОСОБА_2 порушила переважне право позивача на укладання договору оренди землі на новий строк. Орендар, який належно виконував обов`язки за мовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі) лише після закінчення терміну, на який укладено договір оренди землі. Позивач же звернувся в суд з позовом до закінчення терміну, на який було укладено договір оренди землі, або його дострокове розірвання. Відповідно до п. 35 договору оренди від 01.11.2007 року, дія договору припиняється в разі: закінчення строку, на який його було укладено; придбання орендарем земельної ділянки у власність; викупу земельної ділянки для суспільних потреб або примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності в порядку, встановленому законом; ліквідації юридичної особи орендаря; в інших випадках, передбачених законом. Відповідно до ст. 6 Закону України «Про оренду землі» в редакції, що діяла на час укладення договору оренди між позивачем та ОСОБА_2 , орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбаченим Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі. Згідно зі ст. 6 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», що діяла на час укладання договору оренди між позивачем та ОСОБА_2 , систему органів державної реєстрації прав становить спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів, як держатель Державного реєстру прав. Тобто, договір оренди земельної ділянки, укладений між позивачем та ОСОБА_2 , був зареєстрований 19 серпня 2009 року відповідно до вимог законодавства, що діяло на той час, а тому він є чинним з моменту його державної реєстрації і діє протягом 15 років, тобто до 19.08.2024 року. Право користувача (землекористувача) спірної земельної ділянки за ОСОБА_1 було зареєстровано відповідно до законодавства 21.07.2017 року. Тобто, право користування однією земельною ділянкою на теперішній час мають дві особи, оскільки договір оренди земельної ділянки, укладений між позивачем та ОСОБА_2 не припинив свою дію до теперішнього часу і є дійсним. Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 24.05.2019 року, право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), що належить ОСОБА_2 зареєстроване за ОСОБА_1 , не припинено. Це свідчить про те, що угода між відповідачами від 21.07.2017 року є чинною. Позивач - Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю «КАМОС» просив суд першої інстанції визнати недійсним договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) загальною площею 6,52 га, кадастровий номер 1425583100:02:000:0116, розташованої на території Новобахмутівської сільської ради Ясинуватського району Донецької області, який був укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , зареєстрований 21 липня 2017 року; стягнути солідарно з відповідачів на користь позивача судові витрати. Рішенням Дружківського міського суду Донецької області від 24 січня 2020 року позовні вимоги Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «КАМОС» до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про визнання договору недійсним, задоволені. Визнано недійсним договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) земельної ділянки загальною площею 6,52 га, кадастровий номер 1425583100:02:000:0116, розташованої на території Новобахмутівської сільської ради Ясинуватського району Донецької області, що був укладений 23 жовтня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , який зареєстрований Костянтинівською міською радою 21 липня 2017 року, номер запису про державну реєстрацію 36250111. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь Сільськогосподарського Товариства з обмеженою відповідальністю «КАМОС» судові витрати по сплаті судового збору в сумі 960,50 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Сільськогосподарського Товариства з обмеженою відповідальністю «КАМОС» судові витрати по сплаті судового збору в сумі 960,50 грн. Із вказаним вище рішенням суду не погодилася відповідач - ОСОБА_1 та подала апеляційну скаргу, яка разом з матеріалами справи надійшла до Донецького апеляційного суду. В обґрунтування апеляційної скарги ОСОБА_1 посилається на те, що вважає рішення суду незаконним і необґрунтованим і таким, що підлягає скасуванню через недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права і неправильне застосування норм матеріального права. Відповідач ОСОБА_1 просить Донецький апеляційний суд скасувати рішення Дружківського міського суду Донецької області від 24 січня 2020 року про задоволення позовних вимог Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «КАМОС» до ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про визнання недійсним договору про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) земельної ділянки загальною площею 6,52 га, кадастровий номер 1425583100:02:000:0116, розташованої на території Новобахмутівської сільської ради Ясинуватського району Донецької області, що був укладений 23 жовтня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , який зареєстрований Костянтинівскою міською радою 21 липня 2017 року, номер запису про державну реєстрацію 36250111 та прийняти інше рішення про відмову позивачу в задоволенні його позовних вимог. Всі судові витрати, в тому числі зі сплати судового збору, покласти на позивача. Ухвалою Донецького апеляційного суду від 13 квітня 2020 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою відповідача та надано позивачу та відповідачу по справі строк для надання відзиву на апеляційну скаргу в письмовій формі до 23 квітня 2020 року. До Донецького апеляційного суду надійшов відзив від відповідача ОСОБА_2 (а.с. 114-118). В судове засідання Донецького апеляційного суду 05.08.2020 року відповідач ОСОБА_1 не з`явилася, хоча своєчасно і належним чином була повідомлена про час і місце розгляду справи, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення (а.с. 150). В судове засідання Донецького апеляційного суду 05.08.2020 року відповідач ОСОБА_2 не з`явилася, про час і місце розгляду справи була повідомлена належним чином відповідно до ст.ст. 128, 130 ЦПК України (а.с. 153). В судове засідання Донецького апеляційного суду 05.08.2020 року представник позивача - Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «КАМОС» не з`явився, хоча своєчасно і належним чином був повідомлений про час і місце розгляду справи, що підтверджується рекомендованими повідомленнями про вручення поштового відправлення (а.с. 149, 151). Частиною 2 статті 372 ЦПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши суддю - доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає з наступних підстав. Згідно з частиною 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відповідно до частини 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частиною 1 ст. 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно частини 2 вказаної вище статті, суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Вказаним вимогам закону рішення суду першої інстанції відповідає в повній мірі з наступних підстав. Судом першої інстанції при розгляді справи встановлено, що ОСОБА_2 є власником земельної ділянки кадастровий номер 1425583100:02:000:0116, площею 6,52 га, яка розташована на території Новобахмутівської сільської ради Ясинуватського району Донецької області, цільове призначення земельної ділянки - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, про що свідчить державний акт на право власності на земельну ділянку серії ДН № 137588, виданий 13 червня 2005 року Ясинуватською районною державною адміністрацією Донецької області. 01 листопада 2007 року між ОСОБА_2 та СТОВ «КАМОС» укладено договір оренди землі б/н, відповідно до умов якого ОСОБА_2 , як орендодавець, надає, а СТОВ «КАМОС», як орендар, приймає в строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення, яка знаходиться на території Новобахмутівської сільської ради Ясинуватського району Донецької області, площею 6,52 га (рілля), строком на 15 років; орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі у розмірі 1,1% нормативної грошової оцінки, що становить 485,01 грн. на рік, до кінця поточного року. Договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. Договір зареєстрований у Ясинуватському районному відділі Донецької регіональної філії Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах», про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 19.08.2009 року за № 04.09.170.00069. Тобто договір оренди землі № б/н від 01.11.2007 року, укладений між ОСОБА_2 та СТОВ «КАМОС» був зареєстрований 19.08.2009 року відповідно до вимог законодавства, що діяло на той час, та є чинним з моменту його державної реєстрації до 19 серпня 2024 року. 23 жовтня 2012 року між ОСОБА_2 , як орендодавцем, та ОСОБА_1 , як орендарем, укладено договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), згідно якого власник надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку загальною площею 6,520 га, кадастровий номер 1425583100:02:000:0116, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться на території Новобахмутівської сільської ради Ясинуватського району Донецької області; договір укладено на 100 років, починаючи з дати його реєстрації; за користування земельною ділянкою орендар сплачує орендну плату в розмірі 80000 грн. Право користування за цим договором зареєстровано 21.07.2017 року, номер запису 36250111, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 24.05.2019 року. Задовольняючи позовні вимоги позивача, суд першої інстанції виходив з того, що між СТОВ «КАМОС» та ОСОБА_2 01 листопада 2007 року укладений договір оренди земельної ділянки, який є дійсним, а тому оспорюваний договір про встановлення права користування цієї ж земельної ділянки, укладений 23 жовтня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , є недійсним відповідно до вимог статей 203, 215 ЦК України. Такі висновки суду першої інстанції відповідають вимогам матеріального закону, зроблені із дотриманням норм процесуального права, а також відповідають фактичним обставинам справи та наявним в матеріалах справи письмовим доказам. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частиною третьою вказаної вище статті передбачено, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Частиною четвертою статті 124 Земельного кодексу України передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Як вбачається із частини 1 статті 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до частини 1 статті 629 ЦК України, договір є обов`язковим для виконання сторонами. Згідно з частиною другою статті 792 ЦК України, відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом. Відповідно до статті 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Частиною 1 статті 95 ЗК України, частиною 1 статті 25 Закону України «Про оренду землі» встановлено, що орендар земельної ділянки має право, зокрема, самостійно господарювати на землі з дотримання умов договору оренди землі. Згідно із частиною 2 статті 95 ЗК України, статті 27 Закону України «Про оренду землі» орендареві забезпечується захист його права на орендовану земельну ділянку нарівні із захистом права власності на земельну ділянку відповідно до закону. Відповідно до частин 2, 3 статті 152 ЗК України, власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, визнання угоди недійсною. Аналогічні положення містить і частина 2 статті 16 ЦК України, згідно якої одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним. Статтею 125 ЗК України передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Починаючи з 2004 року та до теперішнього часу правові, економічні, організаційні засади створення у складі державного земельного кадастру єдиної системи державної реєстрації речових прав на земельні ділянки та інше нерухоме майно, обмежень цих прав регулюються Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» від 01 липня 2004 року № 1952-IV. Вказаний Закон регулює відносини, пов`язані з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно всіх форм власності, їх обмежень та правочинів щодо нерухомості. Відповідно до статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Державний реєстр речових прав на нерухоме майно - єдина державна інформаційна система, що містить відомості про права на нерухоме майно, їх обтяження, а також про об`єкти та суб`єктів цих прав. Частинами 3, 4 та 6 статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» визначено, що права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до набрання чинності цим Законом, визнаються дійсними у разі відсутності їх державної реєстрації, передбаченої цим Законом, за таких умов: якщо реєстрація прав та їх обтяжень була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, або якщо на момент виникнення прав та їх обтяжень діяло законодавство, що не передбачало обов`язкової реєстрації таких прав та їх обтяжень. Будь-які правочини щодо нерухомого майна (відчуження, управління, іпотека тощо) вчиняються, якщо право власності чи інше речове право на таке майно зареєстровано згідно з вимогами цього Закону, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті та статтею 4-1 цього Закону. Частиною п`ятою статті 6 Закону України «Про оренду землі» від 06 жовтня 1998 року, право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону. Відповідно до частин другої-четвертої статті 3 Закону № 1952-IV, речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 01 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації. Будь-які дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, можуть вчинятися, якщо речові права на таке майно зареєстровані згідно із вимогами цього Закону, крім випадків, коли речові права на нерухоме майно, що виникли до 01 січня 2013 року, визнаються дійсними згідно з частиною третьою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 28 цього Закону. Указом Президента України від 17 лютого 2003 року «Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру», який в силу статті 106 Конституції України є обов`язковим до виконання на території України, на Державний комітет України по земельних ресурсах покладено обов`язок щодо здійснення у складі державного земельного кадастру реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них, договорів оренди земельних ділянок. На виконання вказаного Указу Президента України Державним комітетом України по земельних ресурсах було видано наказ від 02 липня 2003 року № 174 «Про затвердження Тимчасового порядку ведення державного реєстру земель», який втратив чинність на підставі наказу Міністерства аграрної політики та продовольства від 07 липня 2012 року № 408 «Про визнання таким, що втратив чинність, наказу Держкомзему України від 02 липня 2003 року № 174». Тимчасовим порядком функції щодо внесення відомостей до Державного реєстру земель покладалися на реєстраторів Державного реєстру земель - структурні підрозділи Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах», які, крім іншого, здійснювали видачу державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, реєстрацію договорів оренди землі (суборенди), а також вели Книгу реєстрації договорів оренди землі. Зі змісту наявного в матеріалах справи договору оренди, укладеного 01 листопада 2007 року між ОСОБА_2 та СТОВ «КАМОС» вбачається, що його зареєстровано 19 серпня 2009 року у Ясинуватському районному відділі Донецької регіональної філії Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах», про що у Книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі вчинено запис № 04.09.170.000269 (а.с.6-7). Тобто договір оренди землі № б/н від 01 листопада 2007 року, укладений між ОСОБА_2 та СТОВ «КАМОС», був зареєстрований 19 серпня 2009 року відповідно до вимог законодавства, що діяло на той час, та є чинним з моменту його державної реєстрації до 19 серпня 2024 року. Відповідно до оспорюваного договору про встановлення права користування земельною ділянкою від 23 жовтня 2012 року, укладеному між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 вбачається, що право користування спірною земельною ділянкою ОСОБА_1 зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права 21 липня 2017 року за № 36250111 (а.с. 11). Законодавством не було передбачено автоматичного перенесення відомостей про реєстрацію договорів оренди земельних ділянок з Державного реєстру земель до Державного реєстру прав, що призвело до того, що у Державному реєстрі прав була відсутня інформація про чинні правовідносини оренди земельних ділянок, права на які виникли до 2013 року. Отже, з метою запобігання виникненню подвійної реєстрації права оренди однієї земельної ділянки, дотримання гарантій достовірності зареєстрованих прав на нерухоме майно, визначених державою, абзацом першим пункту 8-1 частини 2 статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» передбачено обов`язок державного реєстратора прав на нерухоме майно під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 01 січня 2013 року запитувати від органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, які відповідно до чинного на момент оформлення права законодавства проводили таке оформлення, інформацію (довідки, копії документів тощо), необхідну для реєстрації прав та їх обтяжень, якщо такі документи не були подані заявником або якщо документи, подані заявником, не містять передбачених цим Законом відомостей про правонабувача або про нерухоме майно. Органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, до яких надійшов запит, зобов`язані безоплатно в установленому законодавством порядку протягом трьох робочих днів надати державному реєстратору відповідну інформацію, зокрема щодо оформлених речових прав на нерухоме майно, у тому числі земельні ділянки. Разом з цим, порядок проведення державної реєстрації прав визначено статтею 15 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», а також Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року №

868. Пунктами 8 та 13 цього Порядку передбачено, що для проведення державної реєстрації прав заявник подає органові державної реєстрації прав, нотаріусові, заяву. Разом із заявою заявник подає необхідні для державної реєстрації прав документи, визначені цим Порядком, їх копії, документ, що підтверджує внесення плати за надання витягу з Державного реєстру прав, та документ про сплату адміністративного збору. Для проведення державної реєстрації речових прав необхідними документами є документи, що підтверджують виникнення, перехід або припинення таких прав на нерухоме майно, та інші документи, визначені цим Порядком, зокрема, укладений в установленому законом порядку договір, предметом якого є нерухоме майно, права щодо якого підлягають державній реєстрації, або речове право на нерухоме майно чи його дублікат (пункти 36, 37 Порядку). Відповідно до пункту 15 Порядку під час розгляду заяви і документів, що додаються до неї, державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно, їх обтяженнями, зокрема щодо: 1) обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення (у встановлених законом випадках); 2) повноважень заявника; 3) відомостей про нерухоме майно, речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, наявних у Державному реєстрі прав та поданих документах; 4) наявності обтяжень прав на нерухоме майно, зареєстрованих відповідно до закону; 5) наявності факту виконання умов правочину, з якими закон та/або договір (угода) пов`язує можливість проведення державної реєстрації виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав. Аналогічна правова норма визначена статтею 9 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», де вказано, що державний реєстратор: встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення (у випадках, встановлених законом); відповідність повноважень особи, яка подає документи на державну реєстрацію прав та їх обтяжень; відповідність відомостей про нерухоме майно, наявних у Державному реєстрі прав та поданих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно, зареєстрованих відповідно до вимог цього Закону; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або договір (угода) пов`язує можливість проведення державної реєстрації виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав. Згідно з частиною четвертою статті 15 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» державній реєстрації підлягають виключно заявлені права та їх обтяження за умови їх відповідності законодавству і поданим документам. У свою чергу, пунктом 96 Порядку передбачено, що державний реєстратор встановлює наявність (відсутність) записів про: державну реєстрацію права власності або іншого речового права на нерухоме майно у Реєстрі прав власності на нерухоме майно - під час проведення вперше державної реєстрації права власності на нерухоме майно у Державному реєстрі прав; обтяження нерухомого майна іпотекою в Державному реєстрі іпотек - під час проведення вперше державної реєстрації права власності на нерухоме майно або іпотеки у Державному реєстрі прав; обтяження речових прав на нерухоме майно в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна - під час проведення державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав; обтяження податковою заставою речових прав на нерухоме майно у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна, порядок доступу до якого встановлює Мін`юст, - під час проведення державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав. Вимогами пункту 94 Порядку також встановлено, що під час проведення державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав державний реєстратор використовує дані Реєстру прав власності на нерухоме майно, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, Державного реєстру іпотек та Державного реєстру обтяжень рухомого майна для цілей справляння адміністративного збору та/або перенесення відомостей із зазначених реєстрів до Державного реєстру прав. Державний реєстратор у разі відсутності відомостей у Державному реєстрі прав та Реєстрі прав власності на нерухоме майно використовує реєстраційні дані, які містяться на паперовому носії інформації (реєстрові книги та реєстраційні справи, ведення яких здійснювали підприємства бюро технічної інвентаризації), - у разі їх наявності в органі державної реєстрації прав. Тобто, аналіз наведених норм дає підстави вважати, що до повноважень державного реєстратора входить дослідження документів на предмет їх відповідності вимогам законодавства, визначення факту виникнення у заявника речового права на нерухоме майно або ж його обтяження, а також встановлення відсутності суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно. Крім того, саме зазначені положення Закону встановлюють межі дослідження наведених юридичних фактів. Цими межами і є подані документи та права, які з них виникають. Межею встановлення юридичних фактів щодо речових прав на нерухоме майно або їх обтяжень, які виникли внаслідок правочину, є сам правочин. Державний реєстратор має провести аналіз змісту та форми документів, оскільки, по-перше, для державної реєстрації може подаватися підроблений документ, а тому відповідальність перед законним власником за проведення державної реєстрації прав на підставі такого документа може нести держава в особі державного реєстратора; по-друге, при складанні документа особа, яка здійснювала його підготовку, може допустити технічну помилку у імені суб`єкта, адресі об`єкта або в інших відомостях, у зв`язку з чим зі змісту цього документа будуть витікати суперечності. Державний реєстратор у силу свого правового статусу не може сліпо слідкувати документам тих органів, які їх видали. За нього несе відповідальність держава, а тому він повинен робити все в межах його компетенції для того, щоб надати учасникам обороту нерухомості державні гарантії охорони та захисту їх прав на нерухомість. Ця обставина, у свою чергу, має позитивно впливати на весь оборот об`єктів нерухомого майна й захищеність прав його учасників, оскільки мінімізує ризики державної реєстрації прав на нерухоме майно або їх обтяжень з помилками. Наведене відповідає засадам державної реєстрації прав, закріпленим статтею 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», зокрема, частини 2 цієї норми, яка обумовлює, що держава гарантує достовірність зареєстрованих прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Таким чином, державний реєстратор під час проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно у вигляді проведення реєстрації спірного договору про встановлення права користування земельною ділянкою, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 мав обов`язок перевірити, зокрема, інформацію про наявність або відсутність вже зареєстрованих речових прав, у тому числі, з метою недопущення одночасного існування їх подвійної державної реєстрації. З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що укладення договору про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 суперечить частині 1 статті 95 ЗК України, частині 1 статті 25 Закону України «Про оренду землі», Закону України від 01.07.2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та порушує права позивача, як орендаря земельної ділянки, які підлягають захисту шляхом визнання оспорюваного договору оренди недійсним. Враховуючи, що одна і та ж сама земельна ділянка не може одночасно бути об`єктом оренди за двома різними договорами, укладеними із різними орендарями, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для визнання оспорюваного договору про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб недійсним на підставі частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України. Доводи апеляційної скарги відповідача ОСОБА_1 про те, що у справі відсутні будь-які докази, які свідчать про те, що ОСОБА_2 взагалі коли-небудь укладала з позивачем договір оренди, а значить, відсутні і докази наявності існування державної реєстрації права оренди позивача на земельну ділянку з кадастровим номером 1425583100:02:000:0116 і сама наявність існування державної реєстрації декількох прав оренди на одну й ту саму земельну ділянку, є безпідставними, оскільки не відповідають встановленим обставинам справи. Судом встановлено і підтверджується відповідними доказами, що укладений 01.11.2007 р. між відповідачем ОСОБА_2 та СТОВ «ім. С.М.Кірова» договір оренди землі, був укладений саме з позивачем по справі. Це підтверджується протоколом № 2 від 18.11.2015 р. Зборів учасників СТОВ «ім. С.М.Кірова», відповідно до якого змінено найменування Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Ім. С.М.Кірова» на Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю «КАМОС» (а.с.12); відомостями з оплати за оренду землі за 2011 2015 роки, з яких вбачається, що відповідач ОСОБА_2 отримувала орендну плату (а.с.54-57). Дані, що орендна плата була отримана відповідачем за договором оренди іншої земельної ділянки чи з інших підстав, в матеріалах справи відсутні. Крім того, з даних відомостей вбачається, що відповідач отримувала орендну плату вже після укладення оскаржуваного договору, що теж спростовує доводи апелянта про відсутність будь-яких договірних відносин між відповідачем ОСОБА_2 та позивачем. Також апеляційний суд не приймає доводи скарги, щодо відсутності доказів на підтвердження державної реєстрації права оренди земельної ділянки за договором від 01 листопада 2007 року, укладеним між позивачем та відповідачем ОСОБА_2 , оскільки копія договору містить запис про таку реєстрацію з зазначенням дати 19.08.09р. та номеру - 04.09.170.00069, що узгоджується нормами діючого на час укладання даного договору законодавства. Згідно з частиною першою статті 27 Закону України «Про оренду землі» орендареві забезпечується захист його права на орендовану земельну ділянку нарівні із захистом права власності на земельну ділянку відповідно до закону. Орендодавець зобов`язаний не вчиняти дій, які би перешкоджали орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою (абзац четвертий частини другої статті 24 Закону України «Про оренду землі»). Доводи апеляційної скарги про ненадання судом першої інстанції оцінки фактичним обставинам справи не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду, наведеними в описовій частині оскаржуваного рішення. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Доводи апеляційної скарги відповідача ОСОБА_1 про те, що в договорі оренди від 01.11.2007 року відсутня його істотна умова кадастровий номер, а тому договір не був укладений, оскільки сторони не досягли згоди з усіх його істотних умов, є безпідставними, оскільки на час укладення і реєстрації вказаного вище договору оренди частина перша статті 15 Закону України «Про оренду землі» не відносила до його істотних умов кадастровий номер земельної ділянки. Крім того, в Державному акті на право власності на земельну ділянку серії ДН № 137588, який міститься в матеріалах справи (а.с. 8) та є невід`ємною частиною договору оренди землі, зазначено кадастровий номер 1425583100-02-000-0116, який відповідає такому номеру, вказаному в договорі емфітевзису (а.с. 40 41). Доводи апеляційної скарги відповідача ОСОБА_1 про те, що суд першої інстанції не зазначив, які саме права позивача як орендаря були порушені оспорюваних правочином, є безпідставними, оскільки внаслідок укладення між відповідачами Договору емфітевзису було порушено право СТОВ «КАМОС» на користування спірною земельною ділянкою, яке виникло та існує на підставі раніше вчиненого правочину. Доводи апеляційної скарги відповідача ОСОБА_1 про те, що норми Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не могли бути застосовані до спірних правовідносин, оскільки позивач не заявляв вимогу про скасування рішення про державну реєстрацію права користування спірною земельною ділянкою за договором емфітевзису, є безпідставними, оскільки як і право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), так і право оренди земельної ділянки підлягають обов`язковій державній реєстрації, а тому з метою встановлення факту правомірності набуття таких прав сторонами правочинів, суд першої інстанції обґрунтовано застосував приписи вказаного вище Закону. Вказане вище узгоджується з висновками Верховного суду, викладеними у Постанові від 24 червня 2020 року у справі № 229/4059/19, провадження № 61-1970св20. Посилання в апеляційній скарзі відповідача ОСОБА_1 на те, що суд першої інстанції при ухваленні рішення вийшов за межі позовних вимог, є безпідставним, оскільки суд першої істанції вказану вище справу розглянув в межах заявлених позовних вимог. Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують правильність висновку суду по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права. Апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції повно та всебічно розглянув справу, правильно встановив обставини справи та відповідні їм правовідносини, наданим доказам дав правильну правову оцінку і обґрунтовано у відповідності з вимогами матеріального і процесуального права дійшов до висновку про задоволення позовних вимог позивача. На підставі викладеного вище, апеляційний суд вважає, що підстав для скасування рішення Дружківського міського суду Донецької області від 24 січня 2020 року і задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 немає. Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Дружківського міського суду Донецької області від 24 січня 2020 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Судді: Повний текст постанови складений 06 серпня 2020 року Суддя: О.Д.Канурна