Постанова 4803 № 209/4255/18

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/1293/20 Справа № 209/4255/18 Суддя у 1-й інстанції - Багбая Є. Д. Суддя у 2-й інстанції - Лаченкова О. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 липня 2020 року Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду області в складі: головуючого - Лаченкової О.В. суддів - Варенко О.П., Городничої В.С. при секретарі - Василенко М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпрі апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 , на рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 02 вересня 2019 року по справі за позовом ОСОБА_2 до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про стягнення заробітної плати, середнього заробітку за час відпусток та стягнення моральної шкоди та за зустрічним позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про зміну підстав розірвання трудового договору,- ВСТАНОВИЛА: В лютому 2018 року до Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області надійшов позов ОСОБА_2 до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про стягнення заробітної плати, середнього заробітку за час відпусток та стягнення моральної шкоди. В лютому 2019 року до Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області надійшов зустрічний позов Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про зміну підстав розірвання трудового договору. Рішенням Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 02 вересня 2019 року первісний цивільний позов ОСОБА_2 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про стягнення заробітної плати, середнього заробітку за час відпусток та стягнення моральної шкоди задоволено частково. Стягнуто з фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 /місце реєстрації АДРЕСА_1 , місце проживання АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 / на користь ОСОБА_2 /місце проживання АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 / невиплачену заробітну плату за період з 5 травня 2018 року по 1 грудня 2018 року у розмірі 26075 /двадцять шість тисяч сімдесят пять / гривень, середній заробіток за всесь час відпусток за період з 2006 року по 2017 рік у розмірі 10712 /десять тисяч сімсот дванадцять / гривень 82 копійки, та моральну шкоду в розмірі 2000 гривень. В іншій частині позовних вимог ОСОБА_2 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про стягнення заробітної плати, середнього заробітку за час відпусток та стягнення моральної шкоди відмовлено. В задоволенні зустрічного цивільного позову фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про зміну підстав розірвання трудового договору відмовлено повністю. Стягнуто з фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 /місце реєстрації АДРЕСА_1 , місце проживання АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 / на користь ОСОБА_2 /місце проживання АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 / понесені позивачем судові витрати на сплату судового збору в розмірі 704 гривні 80 копійок. Стягнуто з фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 /місце реєстрації АДРЕСА_1 , місце проживання АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 / на користь держави судовий збір в розмірі 768 гривень 40 копійок. В апеляційній скарзі Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 , просить скасувати рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 02 вересня 2019 року по справі №209/4255/18 та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про стягнення заробітної плати, середнього заробітку за час відпусток та стягнення моральної шкоди відмовити у повному обсязі. У відзиві ОСОБА_2 на апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду м.Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 02 вересня 2019 року просить рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 02 вересня 2019 року залишити без змін, а апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 без задоволення. Вислухавши доповідь судді, пояснення осіб, які з`явилися в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_2 працювала у ФОП ОСОБА_1 на посаді продавця продовольчих товарів з 30.09.2005 року до 06.12.2018 року по договору, який був зареєстрований в Дніпродзержинському міському центрі зайнятості за реєстраційним номером № 8676 від 30.09.2005 року (а.с.7-8,9, 10-13, 19, 22-23). 02 листопада 2018 року ОСОБА_1 письмовим повідомленням № 1 вперше запропоновано ОСОБА_2 з`явитися до міського центру зайнятості 09.11.2018 року на 10.00 годин або інший зручний для неї час для розірвання трудового договору (а.с. 84, 86, 87). 17 листопада 2018 року ОСОБА_1 письмовим повідомленням № 2 повторно запропоновано ОСОБА_2 з`явитися до міського центру зайнятості 30.11.2018 року на 10.00 годин або інший зручний для неї час для розірвання трудового договору (а.с. 85, 86, 88-89). 06 грудня 2018 року ОСОБА_2 надала ОСОБА_1 письмову розписку про розірвання трудового договору та отримання від нього 5000 грн. в рахунок виплати лікарняних листів з 24.09.2018 року по 04.10.2018 року та з 08.10.2018 року по 12.08.2018 року, а також компенсації за 24 дня щорічної відпустки за 2018 рік (а.с. 90). Також, судом першої інстанції встановлено, що згідно наданих первісним позивачем відомостей ПФУ з Реєстру індивідуальних відомостей про застрахованих осіб, з 01.01.2018 року по 01.10.2018 року ОСОБА_2 отримувала заробітну плату в сумі 3725,00 гривень (а.с. 17-18). Отже, позивач має право на отримання компенсації за невикористані дні щорічної відпустки, оскільки знаходився з відповідачем в трудових відносинах з 29 червня 1993 року по 25 серпня 2015 року та виконував свої трудові обов`язки в повному обсязі, а також при звільненні не отримав грошової компенсації за невикористані дні щорічної відпустки. Аналізуючи встановлені обставини справи, суд першої інстанції правильно виходив з того, що Конституцією України, як Основним Законом, закріплено право на працю і заробітну плату, а саме у ст.43 зазначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Згідно ст.94 КЗпП України дано визначення заробітної плати, а саме заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Відповідно до ст.97 КЗпП України власник або уповноважений ним орган чи фізична особа не має права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами, колективними договорами. Статтею 21 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору і згідно ст. 22 цього Закону суб`єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами. Відповідно до частини 1 статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. Відповідно до ч.1 ст. 83 КЗпП України та ч.1 ст. 24 закону України «Про відпустки» у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки. Крім того, частиною 1 ст.116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Згідно ч.2 ст.233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право на звернення до суду з позовом про стягнення належній йому зарплати без обмеження будь-яким строком. Також, у зв`язку з невиконанням відповідачем своїх зобов`язань, ОСОБА_2 зазнала певні моральні страждання, що відтворилися в переживаннях через порушення нормального образу життя та відсутністю значної суми грошей на які позивач розраховувала, що призвело до необхідності застосовувати додаткові зусилля для організації нормального життя,. Отже, з урахуванням зазначеного та того, що у ФОП ОСОБА_3 наявна заборгованість по заробітній платі перед позивачем, тому суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що необхідно стягнути з відповідача на користь ОСОБА_2 заборгованість по невиплаченій заробітній платі за період з 5 травня 2018 року по 1 грудня 2018 року у розмірі 26075грн. та моральну шкоду у розмірі 2000 грн . Стосовно позовних вимог щодо виплати середнього заробітку за час відпусток, необхідно зазначити наступне. Судом першої інстанції встановлено, що тривалість щорічної оплачуваної відпустки ОСОБА_2 у ФОП ОСОБА_1 за трудовим договором сторін від 30.09.2005 року, сторонами згідно діючого трудового законодавства України було визначено тривалістю у 24 календарних дні (а.с. 19 зв., а.с. 43). 10 грудня 2018 року Державною службою України з питань праці ГУД у Дніпропетровської області складено Акт інспекційного відвідування фізичної особи ОСОБА_1 , який використовував найману працю, де зазначено про виявленні у ОСОБА_1 порушення трудового законодавства в тому числі відносно ОСОБА_2 , зокрема щодо відсутності інформації про надання щорічних відпусток ОСОБА_2 (ст. 74 КЗпП), щодо ненадання відпусток повної тривалості (ст. 80 КЗпП), щодо відсутності доплати в святкові дні 07.01.2018 року і 09.05.2018 року (ст. 107 КЗпП), щодо відсутності підписів ОСОБА_2 у відомостях про заробітну плату в період з грудня 2017 року по жовтень 2018 рік (ст. 115 КЗпП), невиплату лікарняних та компенсації ОСОБА_2 за невикористані відпустки при її звільненні (ст. 83, 116 КЗпП) (а.с.94-99). Пунктом 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 року, встановлено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. Пунктом 7 Постанови Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. №100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» визначений порядок нарахування виплат за час щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або компенсації за невикористані відпустки, тривалість яких розраховується в календарних днях і провадиться шляхом ділення сумарного заробітку за останні перед наданням відпустки 12 місяців або за менший фактично відпрацьований період на відповідну кількість календарних днів року чи меншого відпрацьованого періоду (за винятком святкових і неробочих днів, встановлених законодавством). Одержаний результат перемножується на число календарних днів відпустки. А тому, колегія суддів приймає розрахунок наведений судом першої інстанції стосовно компенсації за дні невикористаної щорічної відпустки з 2006 року по 2017 рік у розмірі 10712,82 грн., оскільки він є вірний та проведений з дотриманням вимог чинного законодавства. Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_2 , суд першої інстанції правильно дійшов до висновку про стягнення з ФОП ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 невиплаченої заробітної плати за період з 5 травня 2018 року по 1 грудня 2018 року у розмірі 26075 гривень, середнього заробітку за весь час відпусток за період з 2006 року по 2017 рік у розмірі 10712, 82 грн. та моральної шкоди в розмірі 2000 гривень, оскільки встановлений факт невиплати заробітної плати ОСОБА_2 та наявна заборгованість ФОП ОСОБА_1 перед позивачем, а тому позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими. Щодо зустрічних позовних вимог ФОП ОСОБА_1 необхідно зазначити наступне. Як вбачається з матеріалів справи в обґрунтування зустрічних позовних вимог ФОП ОСОБА_1 зазначив, що не зважаючи на те, що працівник ОСОБА_2 з 13.10.2018р. по 06.12.2018р. (майже два місяці) без поважних причин була відсутня на роботі, він підписав угоду про розірвання трудового договору та звільнив робітника за ч.1 ст.36 КЗпП, оскільки розраховував на відсутність будь-яких претензій з її боку. Виплатив працівнику всі компенсації, нарахування та задовольнив всі інші претензії майнового характеру, про що свідчить розписка ОСОБА_2 . Однак внаслідок подальшої протиправної поведінки ОСОБА_2 відносно нього він вимушений вживати додаткових заходів безпеки, переховуватись, а також відволікатись від ведення бізнесу, систематично відвідувати органи Держпраці, надавати принизливі пояснення, що порушило нормальні життєві і ділові зв`язки через неможливість продовження активного громадського і ділового життя, порушення стосунків з оточуючими людьми та діловими партнерами. А тому вважає, що угода про припинення трудового договору може бути розірвана, підстава звільнення працівника ОСОБА_2 змінена з ч.1 ст.36 на ч.З ст.40 КЗпП і робітник має відшкодувати роботодавцю моральну шкоду. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ФОП ОСОБА_1 , суд першої інстанції дійшов до правильного та обґрунтованого висновку, що відсутні правові підстави та достатні й допустимі докази на обґрунтування зустрічних позовних вимог. Доводи апеляційної скарги, що ОСОБА_2 не надано жодного доказу на підтвердження не виплати їй компенсації неоплачених відпусток з 2006 по 2017 роки, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки звільнення за ст. 36 КзпП України не виключає будь-яких претензій з боку працівника, а домовленості щодо розрахунку при звільненні між сторонами матеріалами справи не встановлено. Відповідно до ч.2 ст. 116 КзпП України, в разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму. Таким чином ,не можна стверджувати, що сторони не мають претензій одна до одної, бо порядок розрахунку передбачає строки і виплату неоспорюваних сум (ч.2 ст. 116 КзпП України), а інші виплати є предметом розгляду у судовій справі. Посилання апелянта, що судом першої інстанції не взято до уваги те, що Акт інспекційного відвідування винесеним ГУ Держпраці у Дніпропетровській області від 10.12.2018 року №ДН 2167/274/НД/АВ оскаржувався ФОП ОСОБА_1 в Дніпропетровському окружному адміністративному суді у справі №160/2627/19, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки судом першої інстанції досліджено всі наявні в справі докази, а також враховано визнані сторонами обставини справи, викладені у позовних заявах по суті справи. Разом з тим, відповідач не вказує на порушення судом норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права, а оперує лише тією обставиною, що акт інспекційного відвідування фізичної особи, яка використовує найману працю №ДН2167/274/НД/АВ від 10.12.2018 року скасовано та незважає на інші обставини справи, які були встановлені судом першої інстанції після оцінки доказів, що знаходяться в матеріалах справи. Приведені в апеляційній скарзі інші доводи про те, що суд не дав оцінки наданих ним доказам не можуть бути прийняті до уваги, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці, та особистого тлумачення апелянтом норм матеріального та процесуального права. Відповідно до ст.89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Порушень норм матеріального та процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування чи зміни рішення в оскаржуваній частині не встановлено, а тому апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду в оскаржуваній частині без змін. Відповідно до ст.141 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишаючи рішення суду без змін не змінює розподіл судових витрат. Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів,- ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 02 вересня 2019 - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий суддя О.В.Лаченкова Судді О.П.Варенко В.С.Городнича