Постанова 4857 № 380/2025/20

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 липня 2020 рокуЛьвівСправа № 380/2025/20 пров. № А/857/7331/20 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого-судді: Курильця А.Р., суддів: Качмара В.Я., Мікули О.І., з участю секретаря Пильо І.І., представника позивача Зубача А.З., представника відповідача Борківського О.Р., розглянувши у відкритому судовому засіданні в апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 13 травня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління Служби безпеки України у Львівській області про визнання протиправною бездіяльність, зобов`язання вчинити дії,- суддя в 1-й інстанції Лунь З.І., час ухвалення рішення 13.05.2020 року, місце ухвалення рішення м.Львів, дата складання повного тексту рішення 13.05.2020 року, в с т а н о в и в: У березні 2020 року ОСОБА_1 (далі позивач) звернувся з позовом до Управління Служби безпеки України у Львівській області (далі відповідач) про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2018 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 08.12.2017 року; зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2017 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 08.12.2017 року; зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період із 08.12.2017 по день фактичного розрахунку. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 13 травня 2020 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за відпустку як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2017 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, 08.12.2017 року. Зобов`язано відповідача нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2017 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, 08.12.2017 року. Відмовлено у задоволенні вимоги про зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період із 08.12.2017 року по день фактичного розрахунку. Не погоджуючись з вказаним рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, просить зазначене судове рішення в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про зобов`язання виплатити середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні скасувати та ухвалити нове про задоволення позову в повному обсязі. Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що судом вже встановлено протиправність невиплати позивачу грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки при звільненні, що є безумовною підставою для виплати середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Представник відповідача в судовому засіданні апеляційну скаргу заперечив, зазначивши, що вини роботодавця у затримці розрахунку при звільненні немає, оскільки всі виплати здійснювались негайно після отримання коштів з бюджету. Крім того, оскільки відповідачем компенсація за рішенням суду повністю не виплачена, позивачем сформульовано вимогу щодо захисту ще не порушеного права. Представник позивача в судовому засіданні апеляційну скаргу підтримав з мотивів, викладених в ній, просить скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову та прийняти нове про задоволення позовних вимог в повному обсязі. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового розгляду, перевіривши матеріали справи та проаналізувавши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до переконання, що подана апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з таких мотивів. Відповідно до ч.1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. З матеріалів справи вбачається, що позивач у період з 20.08.1996 року по 08.12.2017 року проходив військову службу у відповідача. Згідно із довідкою відповідача від 07.11.2017 року № 1041 позивач у період з 18.08.2014 року по 19.09.2014 року, з 02.12.2015 року по 02.03.2016 року та з 23.05.2017 року по 20.09.2017 року безпосередньо брав участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності суверенітету та територіальної цілісності України в регіоні/регіонах проведення антитерористичної операції . 22.01.2015 року Службою безпеки України позивачу видано посвідчення учасника бойових дій. Наказом Голови Служби безпеки України від 08.12.2017 року позивача звільнено з військової служби за підпунктом «а» (у запас Служби безпеки України) пункту 61, підпунктом «г» пункту 63 (у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів) та пунктом 88-1 Положення про проходження військової служби військовослужбовцями Служби безпеки України та виключено зі списків особового складу. Згідно із інформацією щодо проведених грошових нарахувань та виплат при звільненні з військової служби позивача останньому здійснено такі виплати: 15.12.2017 року грошове забезпечення з 27.11.2017 року по 08.12.2017 року у розмірі 8160,02 грн; 15.01.2018 року преміювання за грудень 2017 року у розмірі 2988,61 грн; 19.01.2018 року одноразову грошову допомогу при звільненні з військової служби у розмірі 185002,94 грн; 26.12.2017 року, 23.06.2018 року та 19.09.2019 року компенсацію вартості неотриманого речового майна у сукупності в розмірі 33474,24 грн. Оскільки позивачу не було виплачено грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, 20.12.2019 року він звернувся до відповідача із заявою про нарахування та виплату грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки та виплату середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Відповідач, листом від 16.01.2020 року № 62/11/1-М-710/14, повідомив позивача про те, що оскільки додаткова відпустка учасникам бойових дій відповідно до ст. 16-2 Закону України «Про відпустки» не має обов`язкового щорічного характеру, вона не надається у наступному році у разі її невикористання в минулому році, зокрема, після закінчення дії особливого періоду, з урахуванням норм ст. 10-1 вказаного Закону. Також відповідач повідомив позивача, що згідно з роз`ясненням Міністерства соціальної політики України від 08.02.2016 року № 107/13/84-16 додаткова відпустка учасникам бойових дій не відноситься до виду щорічних відпусток. Рішенням суду першої інстанції задоволено позовні вимоги в частині протиправності ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за відпустку як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2017 рік. Вказане сторонами не оскаржується, а тому суд переглядає рішення в частині відмови в задоволенні вимоги про виплату позивачу середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період із 08.12.2017 року по день фактичного розрахунку. Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. З матеріалів справи видно, що виключення позивача зі списків особового складу 08.12.2017 року відбулося без проведення остаточного фактичного розрахунку. Таким чином, вимога про нарахування позивачу середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні з 08.12.2017 року по день фактичного розрахунку є передчасною, відтак не підлягає задоволенню. Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне. Як неодноразово зазначав Верховний Суд питання відповідальності за затримання розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. У той же час такі питання врегульовані КЗпП України. В силу статей 47, 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Згідно зі статтею 117 КЗпП в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок виплатити всі суми, що належать йому; у разі невиконання такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена ст. 117 КЗпП відповідальність. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а тому працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в ч. 1 ст. 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення. Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати належних працівникові при звільненні сум. Апеляційний суд, бере до уваги те, що остаточний розрахунок при звільненні з позивачем проведений не був, водночас, визнає право позивача отримати компенсацію за фактичний час затримки розрахунку при звільненні. Метою застосування передбаченої ст. 117 КЗпП відповідальності є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків. Обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу проводиться згідно з вимогами постанови КМУ від 08.02.1995 року № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (далі Порядок). Абз. 3 п. 3 Порядку передбачено, що усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі. Відповідно до п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення. За змістом п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. Згідно з п. 5 Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться, виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати. П. 8 Порядку встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Відповідно до довідки про грошове забезпечення позивача за жовтень-листопад 2017 року, витребуваної судом апеляційної інстанції у відповідача, за два останні повні місяці позивачу нараховано грошове забезпечення у розмірі 34928,57 грн. Відтак середньоденна заробітна плата становить 572,60 грн (за останні 2 місяці 34928,57 грн /61 календарний день за останні два повні місяці 2017 року перед звільненням). Отже, середній заробіток за весь час затримки розрахунку становить 342987,40 грн (572,60 грн х 599 днів включно з днем прийняття рішення суду). Оскільки, грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку позивачу не виплачено в день його виключення із списків частини, вказане свідчить про те, що при звільненні відповідач не провів повного розрахунку. Тому відповідно до ст. 117 КЗпП, за період із 09.12.2017 року (день наступний за днем звільнення та виключення зі списків особового складу) до моменту винесення оскаржуваного рішення - 29.07.2020 року позивач має право на виплату середнього заробітку за період затримки такого розрахунку в розмірі 342987,40 грн без утримання податку на доходи фізичних осіб та інших обов`язкових платежів. Проте, апеляційний суд зазначає, що звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач. З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 року у справі № 761/9584/15-ц. Враховуючи те, що сума середнього заробітку за період затримки виплати компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій набагато перевищує розмір самої невиплаченої суми компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, апеляційний суд вважає за можливе, враховуючи встановлені обставини справи, принципи законності та справедливості, те, що відповідач є органом державної влади, фінансування якого здійснюється з державного бюджету, застосувати до даних правовідносин принцип співмірності та визначити, що позивач має право на виплату середнього заробітку за період затримки розрахунку при звільненні, а саме невиплату компенсації за всі невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2015 по 2017 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби у розмірі 150000 грн. Наведений висновок зроблений на підставі правової позиції щодо застосування принципу співмірності до подібних правовідносин викладеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 року по справі № 806/345/16, Верховного Суду від 18.07.2018 року у справі № 825/325/16, Верховного Суду від 04.04.2018 року у справі № 524/1714/16-а, Верховного Суду України у постанові від 24.10.2011 року у справі № 6-39цс11. Щодо заперечення відповідача про передчасність такої вимоги, оскільки фактичного розрахунку проведено не було, колегія суддів звертає увагу на висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 року у справі № 821/1083/17 з якої слідує, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими ЦК України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення. Незважаючи на те, що позивачеві, окрім грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, виплачені інші види грошового забезпечення, підстави для задоволення позовної вимоги про зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні наявні. Такі висновки узгоджуються з наведеними вище правовими нормами та встановленими обставинами справи. Апелянт просить стягнути витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 9500 грн. Судом встановлено, що між позивачем та адвокатським об`єднанням «Адвокатська компанія «А.З. Партнери» укладено договір про надання правової допомоги № б/н від 21.02.2020 року, згідно якого замовник сплачує винагороду в розмірі 1500 грн. за одну юридичну годину (безпосереднє надання правової допомоги) та 500 грн. за одну технічну годину (час доїзду до місця надання допомоги, очікування замовника, тобто час, в який послуга безпосередньо не надається, але який треба потратити адвокату). Загальна кількість годин наданих послуг -6 год. На підтвердження здійснених витрат суду надано виписку з рахунку адвокатського об`єднання про сплату позивачем 9500 грн.; договір про надання правової допомоги, рахунок № 654 від 14.07.2020 року (а.с. 88-95). Згідно з ч. 1,3 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до положень п. 1 ч. 3 ст. 132 КАС України до витрат, пов`язаних з розглядом справи належать витрати на професійну правничу допомогу. Згідно з ч. 1-3 ст. 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 4 ст. 134 КАС України). Відповідно до ч.7 ст. 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. Розмір витрат на оплату послуг адвоката, виходячи із положень ч. 5 ст. 134 КАС України, має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись (ч. 9 ст. 139 КАС України). Зміст наведених положень законодавства дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень. Апеляційний суд звертає увагу на те, що при визначенні суми відшкодування судових витрат суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг. Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені договором про надання правничої допомоги, платіжними документами про оплату таких послуг, розрахунками таких витрат тощо. Водночас, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, потребують дослідження на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категорії складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26.02.2015 у справі «Баришевський проти України», від 10.12.2009 у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12.10.2006 у справі «Двойних проти України», від 30.03.2004 у справі «Меріт проти України» заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим. Статтею 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено такі види адвокатської діяльності як надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Відповідно до ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009, передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема, в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права. З наведеного вбачається, що компенсації підлягає надана правова допомога, а не час очікування адвоката на клієнта чи технічна година, яка вказана у договорі. А тому в компенсації такої суд вважає за необхідне відмовити. Щодо часу надання правової допомоги, то колегія суддів, звертаючи увагу на складність справи, форму та зміст апеляційної скарги, критерій розумності розміру витрат, вважає за необхідне відшкодувати 6000 грн. (1000 грн. за одну юридичну годину * 6 год.) витрат на професійну правничу допомогу. З огляду на вищевикладене, доводи апеляційної скарги є суттєвими і складають підстави для висновку про порушення судом першої інстанції норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, через що постанова суду підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про часткове задоволення позовних вимог. Керуючись ст.ст. 308,315,317,321,322,325,328,329 КАС України, суд, - п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 13 травня 2020 року у справі № 380/2025/20 скасувати в частині відмови в задоволенні вимоги про зобов`язання Управління Служби безпеки України у Львівській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період із 08.12.2017 по день фактичного розрахунку та прийняти в цій частині постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково. Зобов`язати Управління Служби безпеки України у Львівській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період із 09.12.2017 по 29.07.2020 року у розмірі 150000 (сто п`ятдесят тисяч) гривень, без утримання податку на доходи фізичних осіб та інших обов`язкових платежів. В решті рішення суду першої інстанції залишити без змін. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління Служби безпеки України у Львівській області (79012, м. Львів, вул. Вітовського, 55, код ЄДРПОУ 20001591) в користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) 6000 (шість тисяч) гривень понесених судових витрат на професійну правничу допомогу. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного суду лише з підстав, визначених ст. 328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя А. Р. Курилець судді В. Я. Качмар О. І. Мікула Повне судове рішення складено 30 липня 2020 року