Постанова 4855 № 640/22396/21

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/22396/21 Суддя (судді) першої інстанції: Аверкова В.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 грудня 2022 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді Єгорової Н.М., суддів Федотова І.В., Чаку Є.В., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційні скарги ОСОБА_1 та Апарату Верховної ради України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 червня 2022 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії, - ВСТАНОВИЛА: Позивач звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Апарату Верховної Ради, в якому просила суд: - визнати протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 26 листопада 2007 року по 31 березня 2015 року; - зобов`язати Апарат Верховної Ради нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 26 листопада 2007 року по 31 березня 2015 року; - зобов`язати Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки з 12 грудня 2012 року по день фактичного розрахунку, з 31 жовтня 2013 року по день фактичного розрахунку, з 27 листопада 2014 року по день фактичного розрахунку, з 31 березня 2015 року по день фактичного розрахунку. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 червня 2022 року адміністративний позов задоволено. Визнано протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні щорічної відпустки за період роботи з 26 листопада 2007 року по 31 березня 2015 року. Зобов`язано Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної відпустки за період роботи з 26 листопада 2007 року по 31 березня 2015 року. Зобов`язано Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Не погодившись з таким рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржуване судове рішення в частині незадоволеної позовної вимоги та ухвалити нове судове рішення у відповідній частині, яким: - зобов`язати Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки з 12 грудня 2012 року по день фактичного розрахунку, з 31 жовтня 2013 року по день фактичного розрахунку, з 27 листопада 2014 року по день фактичного розрахунку, з 31 березня 2015 року по день фактичного розрахунку; - стягнути з відповідача судові витрати. В обґрунтування апеляційної скарги позивач зазначила, що відсутність у рішенні суду дат з яких відповідач повинен виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку може ускладнити виконання рішення суду. Також апелянт зазначила, що судом безпідставно не задоволено вимогу про стягнення з відповідача судових витрат. Також не погодившись з таким рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати його та постановити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі. В обґрунтування апеляційної скарги відповідач зазначив, що Апарат Верховної Ради України лише здійснював документальне та фінансове обслуговування трудових правовідносин між позивачем та його роботодавцем - народним депутатом України. При цьому трудовий договір між позивачем та Апаратом Верховної Ради України не підписувався. Здійснення фінансового обслуговування помічників- консультантів народних депутатів України можливе виключно в межах наявних коштів, виділених бюджетними призначеннями, про що прямо зазначено в пп. 1 п. 10 розділу II Положення про Апарат Верховної Ради України. Відповідач наголошує також на тому, що на час звільнення позивача з посади помічника-консультанта народного депутата України між ним та Апаратом Верховної Ради України не існувало спору щодо розміру суми, належної при звільненні, тому застосування до спірних правовідносин положень ст.ст. 116, 117 Кодексу законів про працю України є необґрунтованим. Позивач подав відзив на апеляційну скаргу відповідача, в якому зазначила, що беручи до уваги те, що ОСОБА_1 була прийнята та звільнена з посади помічника-консультанта народного депутата України розпорядженнями керівника Апарату Верховної Ради України, необхідно дійти висновку про перебування у трудових відносинах саме із відповідачем, а не із народним депутатом України. Тому видатки з виплати грошової компенсації має нести Апарат Верховної Ради України у межах кошторису витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України. При цьому, відсутність бюджетного асигнування не звільняє відповідача від виплати гарантованої законом компенсації при звільненні. У межах встановленого судом строку відзиву на апеляційну скаргу позивача не надійшло. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Предметом апеляційного оскарження є судове рішення, яке прийняте судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, у зв`язку з чим колегія суддів вважає за можливе у відповідності до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України розглянути справу в порядку письмового провадження. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги необхідно задовольнити частково, а рішення суду першої інстанції - змінити, виходячи з наступного. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 працювала на посаді помічника- консультанта народного депутата України з наступною кількістю днів невикористаної відпустки: 6 скликання - з 26 листопада 2007 року по 12 грудня 2012 року - 65,5 календарних днів щорічної основної відпустки; 7 скликання - з 13 грудня 2012 року по 31 жовтня 2013 року - 26,5 календарних днів щорічної відпустки та 0,5 календарних днів щорічної додаткової відпустки, всього 27 днів; 7 скликання - з 01 листопада 2013 року по 27 листопада 2014 року - 32 календарних днів щорічної основної відпустки; 8 скликання - з 01 грудня 2014 року по 31 березня 2015 року - 10 календарних днів щорічної основної відпустки. При звільненні позивачем подано заяву від 29 червня 2021 року про надання довідок щодо заробітної плати та виплату належної їй суми компенсації за невикористану частину щорічної відпустки. Однак, листом від 29 липня 2021 року № 15/26-2021/251509 Апарат Верховної Ради України відмовив у виплаті грошової компенсації за невикористану відпустку, оскільки народний депутат самостійно у межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, здійснює розподіл місячного фонду оплати праці та компенсацію за невикористану відпустку. Вважаючи бездіяльність відповідача протиправною, яка полягає у ненарахуванні та невиплаті грошової компенсації за невикористані дні основної відпустки, позивач звернулась до адміністративного суду з вказаною позовною заявою. Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 34 Закону України "Про статус народного депутата України" народний депутат може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються цим та іншими законами та прийнятим відповідно до них Положенням про помічника-консультанта народного депутата, яке затверджується Верховною Радою України. Згідно з ч. 3 ст. 34 вказаного Закону помічники-консультанти народного депутата працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах. Помічники-консультанти народного депутата, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України. ОСОБА_1 працювала помічником-консультантом народного депутата за строковим трудовим договором на постійній основі і була прикріплена для кадрового та фінансового обслуговування саме до Апарату Верховної Ради України. На виконання ст. 34 Закону України "Про статус народного депутата України" постановою Верховної Ради України від 13 жовтня 1995 року № 379/95-ВР було затверджено Положення про помічника-консультанта народного депутата України (далі - Положення). Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 4.4 вказаного Положення помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законодавством не передбачено інше. За наявності підстав помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надаються додаткові відпустки, передбачені ст. 4 Закону України "Про відпустки". Судом першої інстанції встановлено, що натомість відповідач не погоджується з покладенням на нього обов`язку щодо виплати грошової компенсації за невикористані дні відпустки. Механізм та можливість виплати такої компенсації на час звільнення ОСОБА_1 з посади помічника-консультанта народного депутата не були передбачені Законом України "Про статус народного депутата України". Такі правовідносини не були врегульовані також Положенням. Водночас ч. 3 ст. 2 Закону України "Про відпустки" передбачено, що право на відпустки забезпечується: гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом; забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону. Відповідно до ч. 2 ст. 24 Закону України "Про відпустки" у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи. Положеннями ст. 83 Кодексу законів про працю України також передбачено, що заміна відпустки грошовою компенсацією не допускається, крім випадків звільнення працівника, який не використав відпустки. Питання субсидіарного застосування норм трудового законодавства до правовідносин, пов`язаних із проходженням та звільненням з публічної служби, неодноразово розглядалися Верховним Судом. Так, у постановах від 15 березня 2019 року у справі № 814/2594/16, від 07 серпня 2019 року у справі № 820/5122/17, від 16 квітня 2020 року у справі № 2а-5178/12/1470 Верховний Суд зазначив, що при розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовим актом перевага надається спеціальному. При цьому субсидіарне застосування загальних норм можливе в тих випадках, коли спірні правовідносини не врегульовані нормами спеціального законодавства або врегульовані не повністю. Враховуючи, що спеціальне законодавство на час звільнення позивача з посади помічника-консультанта народного депутата не врегульовувало питання виплати компенсації за невикористані дні оплачуваної відпустки, колегія суддів вважає можливим застосувати до спірних правовідносин положення ст.ст. 2, 24 Закону України "Про відпустки", ст. 83 Кодексу законів про працю України. Відповідно до ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Визначальним для вирішення цього спору є те, що положеннями трудового законодавства ОСОБА_1 гарантовано право на отримання грошової компенсації за невикористані дні оплачуваної відпустки у разі звільнення з роботи. Відповідач вважає, що у нього відсутній обов`язок проводити нарахування і виплату такої компенсації, оскільки всі виплати здійснюються особисто народним депутатом України в межах місячного фонду заробітної плати його помічників-консультантів. Також відповідач наголошує на відсутності трудових відносин між ним та ОСОБА_1 .. Надаючи правову оцінку зазначеним доводам, колегія суддів враховує, що позивача було прийнято на посаду помічника-консультанта народного депутата та звільнено з цієї посади саме на підставі наказів керівника Апарату Верховної Ради України. Позивача як помічника-консультанта народного депутата, який працював у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, було прикріплено для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України, як це передбачено ч. 3 ст. 34 Закону України "Про статус народного депутата України". За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що обов`язок виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за всі невикористані дні оплачуваної відпустки при його звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата покладається саме на Апарат Верховної Ради України. Колегія суддів враховує, що згідно з ч. 3 ст. 34 Закону України "Про статус народного депутата України" народний депутат самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, який встановлюється йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України; здійснює їх підбір, розподіляє обов`язки між ними та здійснює особисто розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів. Особливості оплати праці помічника-консультанта народного депутата України визначені в ст. 4.1 Положення, згідно з якою розмір загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України встановлюється Верховною Радою України. У межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, народний депутат України самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах; здійснює розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів, що не може бути нижчим за встановлену законом мінімальну заробітну плату; надає помічникам-консультантам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань. Зазначені норми права вказують на те, що народний депутат із загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата, встановленого Верховною Радою України, здійснює розподіл фонду саме заробітної плати помічників-консультантів та надає їм матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про оплату праці" до складових заробітної плати належать: - основна заробітна плата - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців; - додаткова заробітна плата - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій; - інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми. Згідно з пп. 2.2.12 п. 2 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 №5, суми грошових компенсацій у разі невикористання відпусток є платою за невідпрацьований час. Таким чином, грошова компенсація за невикористані дні оплачуваної відпустки на час звільнення позивача з посади помічника-консультанта не була віднесена до виплат, розподіл яких здійснює народний депутат із загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата. Відповідно до п. 1 розділу І Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25 серпня 2011 року № 769, Апарат Верховної Ради України є постійно діючим органом, який здійснює правове, наукове, організаційне, документальне, інформаційне, експертно-аналітичне, фінансове і матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України, її органів та народних депутатів України. До повноважень Апарату Верховної Ради України у сфері фінансового та матеріально-технічного забезпечення діяльності Верховної Ради України, згідно з пп.пп. 1, 5 п. 10 вказаного Положення належить, зокрема, забезпечення фінансування діяльності Верховної Ради України та її Апарату відповідно до видатків, передбачених кошторисом витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України, а також забезпечення в установленому порядку належних умов праці, соціально-побутових та житлових умов народних депутатів України, працівників Апарату. З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачу належить виплатити грошову компенсацію за всі невикористані дні оплачуваної відпустки за рахунок видатків Апарату Верховної Ради України у межах кошторису витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України. Колегія суддів наголошує також на тому, що виплата роботодавцем працівнику грошової компенсації за невикористану оплачувану відпустку при звільненні з роботи є однією із основних державних соціальних гарантій, закріплених на законодавчому рівні у Законі України "Про відпустки" та Кодексі законів про працю України, а її виплата не може ставитись у залежність від наявності відповідного фонду чи бюджетних призначень на здійснення фінансового обслуговування помічників-консультантів народних депутатів Конституційний Суд України неодноразово висловлював правову позицію щодо неможливості поставити гарантовані законом виплати, пільги тощо в залежність від видатків бюджету. У рішенні від 09 липня 2007 року № 6-рп/2007 Конституційний Суд України вказав на те, що невиконання державою своїх соціальних зобов`язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави. Держава, запроваджуючи певний механізм правового регулювання відносин, зобов`язана забезпечити його реалізацію. Інакше всі негативні наслідки відсутності такого механізму покладаються на державу. Отже, рішення суду першої інстанції про задоволення позовної вимоги позивача про зобов`язання Апарату Верховної Ради України нарахувати та виплатити їй грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної відпустки за період роботи з 26 листопада 2007 року по 31 березня 2015 року є законним і обґрунтованим. Приймаючи рішення про задоволення позовної вимоги щодо зобов`язання Апарату Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці помічників-консультантів народного депутата, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику при звільненні всіх належних сум, тому застосуванню підлягають норми ст.ст. 116, 117 Кодексу законів про працю України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення. Враховуючи невиплату позивачу компенсації за невикористану відпустку в день його звільнення за наявності законних підстав для здійснення такої виплати, та, як наслідок, не проведення повного розрахунку під час звільнення, суд першої інстанції прийшов до висновку, що позовні вимоги про зобов`язання Апарату Верховної Ради України виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку підлягають задоволенню. Разом з тим, зобов`язання відповідача нарахувати і виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні оплачуваної відпустки саме на підставі судового рішення не змінює правової природи такої виплати як коштів, що належали до виплати позивачу на день його звільнення зі служби. Колегія суддів враховує правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, відповідно до якої якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити відшкодування, зазначене в ч. 1 ст. 117 КЗпП України. У вказаному судовому рішенні також викладено правовий висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата, яка полягає у несвоєчасній виплаті компенсації за невикористані дні відпустки, в порядку, визначеному ст. 117 КЗпП України. Доводи апеляційної скарги відповідача зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Колегія суддів звертає увагу, що суд першої інстанції задовольнив повністю позовні вимоги позивача, зокрема, вимогу про зобов`язання Апарату Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, однак не зазначив дати, відповідно до яких відповідач повинен виплатити середній заробіток, а саме з 12 грудня 2012 року по день фактичного розрахунку, з 31 жовтня 2013 року по день фактичного розрахунку, з 27 листопада 2014 року по день фактичного розрахунку, з 31 березня 2015 року по день фактичного розрахунку. З огляду на викладене, резолютивна частина рішення суду підлягає зміні у відповідній частині зобов`язання. Окрім того, ч. 1 ст. 139 КАС України передбачено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Статтею 132 КАС України визначено види судових витрат. Так, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи. Відповідно до статті 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі. Питання, які вирішує суд при ухваленні рішення визначені статтею 244 КАС України. Так, під час ухвалення рішення суд вирішує: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин; 4) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 5) як розподілити між сторонами судові витрати; 6) чи є підстави допустити негайне виконання рішення; 7) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. Отже, питання розподілу судових витрат не є вимогою адміністративного позову, яка направлена на захист порушених суб`єктом владних повноважень прав, свобод або законних інтересів позивача. Розподіл судових витрат має компенсаційний характер і є певною мірою відповідальністю кожної зі сторін за вчинення дій, в тому числі процесуальних, під час розгляду справи. Вирішення цього питання є обов`язком суду, яке вирішується за результатами розгляду справи в залежності від того, яке рішення приймається судом. Аналогічна правова позиція щодо процесуального статусу вимог про відшкодування судових витрат висловлено у постанові Верховного Суду від 20 жовтня 2020 року у справі № 520/928/19. Колегія суддів зауважує, що особа, яка оскаржує до суду неправомірні дії (бездіяльність) чи рішення суб`єкта владних повноважень, не лише зазнає шкоду від цих порушень, але і змушена нести додаткові витрати, пов`язані з судовим провадженням. Відтак, якщо рішенням суду встановлено, що дії (бездіяльність) чи рішення суб`єкта владних повноважень були неправомірними, то необхідно не лише нівелювати пряму шкоду, нанесену особі внаслідок цих порушень, але й компенсувати всі витрати, які особа зазнала для захисту своїх прав під час судового оскарження таких дій, бездіяльності чи рішень. Як свідчать матеріали справи, позивачем при зверненні з позовом до суду першої інстанції було сплачено судовий збір у розмірі 908,00 грн. Відповідно до квитанції від 09 серпня 2021 року №0.0.2224022564.1. Відтак, враховуючи все вище викладене, суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку, судові витрати відшкодуванню не підлягають, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору. Судовою колегією враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення. Приписи п. п. 1, 4 ч. 1, ч. 2 ст. 317 КАС України визначають, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. У зв`язку з цим колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу - задовольнити частково, а рішення суду першої інстанції - змінити у мотивувальній та резолютивній частинах. Керуючись ст. ст. 242 - 244, 250, 308, 311, 312, 315, 317, 320, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів,- ПОСТАНОВИЛА: Апеляційні скарги ОСОБА_1 та Апарату Верховної ради України задовольнити частково. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 червня 2022 року змінити у резолютивній частині та викласти четвертий абзац його резолютивної частини у наступній редакції: "Зобов`язати Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки з 12 грудня 2012 року по день фактичного розрахунку, з 31 жовтня 2013 року по день фактичного розрахунку, з 27 листопада 2014 року по день фактичного розрахунку, з 31 березня 2015 року по день фактичного розрахунку. Стягнути з Апарату Верховної Ради України (01008, м. Київ, вул. Грушевського, 5, ідентифікаційний код 20064120) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) витрати зі сплати судового збору в розмірі 908,00 (дев`ятсот вісім) грн. В іншій частині рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 червня 2022 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий суддя Н.М. Єгорова Судді І.В. Федотов Є.В. Чаку