Постанова 4813 № 523/5994/16-ц

Номер провадження: 22-ц/813/5281/20 Номер справи місцевого суду: 523/5994/16-ц Головуючий у першій інстанції Кисельов В. К. Доповідач Погорєлова С. О. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30.06.2020 року м. Одеса Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Одеського апеляційного суду у складі: головуючого судді: Погорєлової С.О. суддів: Заїкіна А.П., Таварткіладзе О.М. за участю секретаря: Томашевської К.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 у справі за позовом ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах, а також від імені та в інтересах свого малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 (третя особа - Орган опіки та піклування Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради) про визнання договору дарування недійсним, вселення, на рішення Суворовського районного суду м. Одеси, ухвалене під головуванням судді Кисельова В.К. 16 грудня 2019 року у м. Одеса, - встановила: У квітні 2016 року до Суворовського районного суду м. Одеси звернулась ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах, а також від імені та в інтересах свого малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 про визнання договору дарування недійсним, вселення. В обґрунтування позовних вимог позивачка посилалась на наступні обставини. Так, 08 січня 2000 р. між, ОСОБА_2 та ОСОБА_5 був зареєстрований шлюб. 06 вересня 2000 р. відповідачем ОСОБА_1 у порядку дарування була придбана квартира за адресою: АДРЕСА_1 , де позивачка з 11 вересня 2000 р. проживала та була зареєстрована. Чоловік позивачки ОСОБА_5 проживав та був зареєстрований там же з 13 червня 2001, що підтверджується довідками - виписками з домової книги про склад сім`ї та прописку №3041 від 29 березня 2009 та №3042 від 29 березня 2009 р. 07 вересня 2000 р. ОСОБА_1 підписав заяву, відповідно до якої він зобов`язується надати громадянці ОСОБА_2 право на проживання та прописки в належній йому на праві особистої власності частини домоволодіння, що знаходиться в АДРЕСА_2 . Вищевказана заява була підписана у присутності приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Колмакової Н.В., яка встановила особу та засвідчила справжність підпис громадянина ОСОБА_1 .. Позивачка стверджує, що відповідач ОСОБА_1 не виконує свої обов`язки та не дає їй можливості проживати в даному жилому приміщенні. 08 жовтня 2009 у ОСОБА_2 та ОСОБА_5 народився син - ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 від 04 листопада 2009 р. З ІНФОРМАЦІЯ_3 , після народження дитини, малолітній ОСОБА_3 проживав спільно з батьками за адресою: АДРЕСА_2 . З часом виявилось, що малолітній ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , хворіє, та йому поставлено діагнози: F21, FF0, F90, дитина страждає на змішаний специфічний розлад психічного розвитку на резидуально-органічній основі ОНР - 1-го рівня, Г-81.3, має грубу затримку психо-мовного розвитку, розлад спектра аутизму, вибірковість в їжі. Окрім того, дитина хворіє на дуже тяжку хворобу головного мозку, у нього наявні 2 пухлини головного мозку розміром понад 4 см, що підтверджується комп`ютерною томографією. У зв`язку з фізіологічними та психічними захворюваннями сина, він потребує постійної уваги та значних коштів на лікування, догляд, медичні обстеження, реабілітацію, тощо. З вересня 2014 року чоловік ОСОБА_6 перестав проживати зі своєю сім`єю, не спілкується та не допомагає дитині. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси по справі №522/24000/14-ц від 24 березня 2015р. шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 було розірвано. Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 04 листопада 2014 року по справі № 523/12612/14-ц ОСОБА_2 та її малолітній син, ОСОБА_3 були визнані такими, що втратили право користування жилою площею домоволодінні, яке розташоване за адресою; АДРЕСА_2 . Рішенням апеляційного суду Одеської області від 23 грудня 2015 р. вищевказане рішення Суворовського районного суду м. Одеси по справі № 523/12612/14-ц від 04 листопада 2014 р. було скасовано. ОСОБА_2 вказувала у позові, що коли її справа розглядалась у апеляційному суді Одеської області, ОСОБА_1 10 вересня 2015 р., незаконно, зняв її з реєстрації та переоформив право власності на 3/32 частки домоволодіння, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , шляхом укладання договору дарування з ОСОБА_4 , який був посвідчений державним нотаріусом Другої одеської нотаріальної контори Арабаджи К.Г. Позивачка вважала, що договір дарування серії НАР № 027681 від 10 вересня 2015 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 (далі - Договір), у порушення ч. 1 ст. 224 ЦК укладений без згоди органу опіки та піклування, порушив права малолітньої дитини та створив позивачці та її малолітньому сину перешкоди у користуванні домоволодінням, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 . Батьки малолітнього сина, ОСОБА_3 , - ОСОБА_2 та ОСОБА_5 були зареєстровані та проживали за адресою: АДРЕСА_1 , і відповідно, право користування цього житлового приміщення мав ОСОБА_3 . На підставі викладеного, позивачка просила суд: 1.Визнати недійсним договір дарування серії НАР №027681 від 10 вересня 2015 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , посвідчений державним нотаріусом Другої Одеської нотаріальної контори Арабаджи К.Г.; 2.Вселити ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та її малолітнього сина, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у домоволодіння, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_3 ., а.с. 3-12) Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах, а також від імені та в інтересах свого малолітнього сина ОСОБА_3 , було задоволено частково. Визнано недійсним договір дарування від 10 вересня 2015р., відповідно до якого ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) передав, а ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_4 ) безоплатно прийняла майно у власність, а саме 3/32 частки домоволодіння АДРЕСА_2 , посвідчений державним нотаріусом Другої Одеської державної нотаріальної контори Арабаджи К.К., у реєстрі за 3-1643, номер запису про право власності: 11109384. Вселено ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 у будинок (3/32 АДРЕСА_4 АДРЕСА_2 . Позовні вимоги ОСОБА_2 про вселення у будинок ( АДРЕСА_5 - залишено без задоволення. Стягнуто з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_2 судові витрати у розмірі 551 гривня 21 копійка. На вказане судове рішення була принесена апеляційна скарга ОСОБА_1 , в якій останній просить рішення суду скасувати, та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. На думку апелянта, судом першої інстанції не було враховано, що на продавця квартири ОСОБА_1 , який є дідусем ОСОБА_3 , не будучи при цьому опікуном дитини, не поширюються обмеження, передбачені ст. 71 ЦК України в частині необхідності отримання дозволу опіки та піклування на відчуження нерухомості, а тому суд дійшов помилкового висновку про недійсність договору дарування 3/32 частки спірного домоволодіння. Згідно з Указом Президента України від 13 березня 2020 року № 87/2020 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 березня 2020 року «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки в умовах спалаху гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року №211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» з метою попередження розповсюдження захворюваності на гостру респіраторну інфекцію, спричинену коронавірусом COVID-19, на всій території України установлено карантин. Рада суддів України рекомендувала у період карантину встановити особливий режим роботи судів України, а саме: роз`яснити громадянам можливість відкладення розгляду справ у зв`язку із карантинними заходами (Лист Ради суддів України від 16 березня 2020 року, адресований Верховному Суду, Вищому антикорупційному суду, місцевим та апеляційним судам). Пунктами 1, 5 розпорядження Голови Одеського апеляційного суду від 16 березня 2020 року зі змінами «Про тимчасові заходи з метою попередження розповсюдження захворюваності на гостру респіраторну інфекцію, спричинену коронавірусом COVID-19» передбачено, що тимчасово, на час установлення на території України карантину, зупиняється розгляд справ у відкритих судових засіданнях за участю учасників судового процесу та припинено їх пропуск до залів судових засідань на час вжитих заходів. Вказане розпорядження видано з метою забезпечення здійснення правосуддя Одеським апеляційним судом, забезпечення доступу громадян до правосуддя під час дії установленого державою карантину. Згідно із ч. 2 ст. 372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Виходячи з вищевказаного, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, освідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її учасників. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав. Як вбачається з матеріалів справи, ухвалюючи судове рішення в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування серії НАР № 027681 від 10 вересня 2015 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , посвідчений державним нотаріусом Другої Одеської нотаріальної контори Арабаджи К.Г., суд першої інстанції виходив з того, що вказаний договір порушує права малолітнього ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 , оскільки останній втрачає право користування даним жилим приміщенням. Окрім того, ОСОБА_1 під час укладення договору дарування було достовірно відомо, що його онук був після народження проживав у будинку. У зв`язку із викладеним, суд вважав, що для укладення даного договору дарування необхідно було отримати дозвіл органу опіки та піклування. Однак, колегія суддів не може погодитись зі вказаним висновком суду з наступних підстав. Як вбачається з матеріалів справи, відповідно до договору дарування від 10 вересня 2015 р., ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) передав, а ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_4 ) безоплатно прийняла майно у власність, а саме - 3/32 частки домоволодіння АДРЕСА_2 , посвідчений державним нотаріусом Другої Одеської державної нотаріальної контори Арабаджи К.К., у реєстрі за№ 3-1643, номер запису про право власності: 11109384 (т.1, а.с. 17). Оцінюючи доводи щодо відсутності правових підстав для визнання оскаржуваного правочину недійсним відповідно до правил статей 203, 215 ЦК України, колегія суддів виходить з наступного. Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов`язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов`язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування. Згідно з положеннями частин четвертої та п`ятої статті 177 СК України, орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло. За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним. За таких обставин, вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним. Оскільки особа, яка відчужила нерухоме майно - ОСОБА_1 , є дідом, а не батьком дитини, яка проживає як член сім`ї власника у спірному домоволодінні, а тому на неї не поширюється обмеження, передбачене ст. 71 ЦК України, а відтак суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку про задоволення вимог позову, оскільки для укладення ОСОБА_1 оспорюваного договору дарування частини домоволодіння згоди органу опіки і піклування не потребувалося. Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб. Частиною першою статті 156 ЖК Української РСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України. Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство. За змістом зазначених норм правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником квартири (будинку), ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Таким чином, малолітній ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , мав право лише на проживання у спірному домоволодінні до укладення оспорюваного договору дарування між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 . Враховуючи, що права та інтереси малолітнього ОСОБА_3 вчиненням оспорюваного правочину не порушені, то відсутні правові підстави для визнання його недійсним. ОСОБА_3 має право на проживання за місцем проживання кожного з батьків, а тому його житлові права відчуженням частини домоволодіння, що належала його діду, не порушені. Відповідно до частини першої статті 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Однак, вищевказане не було враховане судом першої інстанції, у зв`язку із чим колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним договору дарування від 10 вересня 2015р., відповідно до якого ОСОБА_1 передав, а ОСОБА_4 безоплатно прийняла майно у власність, а саме 3/32 частки домоволодіння АДРЕСА_2 , підлягає скасуванню із ухваленням в цій частині нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Вказане відповідає правової позиції, висловленої у постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного суду від 20 березня 2019 р. по справі №1612/2343/12. Що стосується іншої частини позовних вимог ОСОБА_2 , то суд першої інстанції дійшов вірного висновку про їх обґрунтованість, виходячи з наступного. Так, 08 січня 2000 р. між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 був зареєстрований шлюб. 06 вересня 2000 р. відповідач ОСОБА_1 , на підставі договору дарування, набув право власності на 3/32 частки домоволодіння АДРЕСА_2 . 07 вересня 2000 р. ОСОБА_1 підписав заяву, відповідно до якої він зобов`язався надати громадянці ОСОБА_2 право на проживання та прописки в належній йому на праві особистої власності частини домоволодіння, що знаходиться в АДРЕСА_2 . ОСОБА_2 та ОСОБА_5 з 11 вересня 2000 р. вселились на проживали у будинку АДРЕСА_2 , в цьому ж будинку вони були зареєстровані. ІНФОРМАЦІЯ_3 . у ОСОБА_2 та ОСОБА_5 народився син - ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 від 04 листопада 2009 р. (т1, а.с. 13). З ІНФОРМАЦІЯ_3 , після народження, малолітній ОСОБА_3 проживав спільно з батьками за адресою: АДРЕСА_2 . Після народження виявилось, що малолітній ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , хворіє, та йому поставлено ряд медичних діагнозів, дитина страждає на змішаний специфічний розлад психічного розвитку на резидуально-органічній основі ОНР - 1-го рівня, Г-81.3, має грубу затримку психо-мовного розвитку, розлад спектра аутизму, вибірковість в їжі. Окрім того, дитина хворіє на дуже тяжку хворобу головного мозку (т.1., а.с. 14-16). Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 04 листопада 2014 р. по справі № 523/12612/14-ц року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 були визнані такими, що втратили право користування жилою площею домоволодіння, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_2 . (т.1., а.с. 43) Рішенням апеляційного суду Одеської області від 23 грудня 2015 р. рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 04 листопада 2014 р. було скасовано в частині визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування жилою площею в будинку АДРЕСА_2 , та в цій частині ухвалене нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання такою, що втратила право користування жилою площею домоволодіння, - відмовлено (т.1., а.с.18). Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 08 червня 2016 р. касаційну скаргу ОСОБА_1 було задоволено, скасовано рішення апеляційного суду Одеської області від 23 грудня 2015 р., справу направлено на новий розгляд до апеляційного суду Одеської області (т.1, а.с. 76-79). Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 28 листопада 2016 р. заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 04 листопада 2014 р. було залишено без змін. (т.1, а.с. 162-165) Згідно відповіді на адвокатський запит, Суворовський РВ у м. Одесі ГУ ДМС України в Одеській області повідомив суду, що 15 березня 2016 р. ОСОБА_3 був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 . Однак, у зв`язку із помилковою реєстрацію дитини, було направлено висновок до Департаменту надання адміністративних послуг ОМР для прийняття рішення щодо скасування даної реєстрації (т.1, а.с. 183-184). Судом першої інстанції під час розгляду справи також оглядалась домова книга зареєстрованих осіб у будинку АДРЕСА_2 з якої вбачається, що дійсно, в даному будинку були зареєстровані лише ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (т.1., а.с. 187-188). З інформації, яка була отримана судом від Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської Ради було встановлено, що реєстрацію малолітнього ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_2 , було скасовано 21 січня 2017 р. на підставі висновку ГУДМСУ в Одеській області від 29 листопада 2016 р. (т.1, а.с. 227-244). Отже, судом першої інстанції вірно встановлено, що з жовтня 2009 р. малолітній ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживав спільно з батьками за адресою: АДРЕСА_2 ., однак, при цьому не був зареєстрований за вищевказаною адресою. Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 29 ЦК України, місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. За змістом частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Відповідно до ч. 1 ст. 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. Згідно ч. 2 ст. 64 ЖК України до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Частиною 3 ст. 64 ЖК України встановлено, що якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї. У відповідності до ч. 1 ст. 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Приписами ч. 2 ст. 65 ЖК України встановлено, що особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням. Згідно ч. 1 ст. 156 ЖК України, члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Відповідно до ч. 4 ст. 156 ЖК України, до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. На підставі викладеного, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що малолітній ОСОБА_3 набув право користування житлом спільно з батьками за адресою: АДРЕСА_2 , на підставі факту його народження. Вказане узгоджується із правовою позицією, висловленою у постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного суду від 04 липня 2018 р. по справі № 711/4431/17. Отже, враховуючи, що рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 04 листопада 2014 року по справі № 523/12612/14-ц малолітній ОСОБА_3 не був визнаний таким, що втратив право користування жилою площею у домоволодінні, яке розташоване за адресою; АДРЕСА_2 , то суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що останній зберіг право користування даним житловим приміщенням. Колегія суддів вважає необґрунтованим посилання у апеляційній скарзі ОСОБА_1 про те, що право користування малолітньої дитини спірним житловим приміщенням порушує права власника цього приміщення - ОСОБА_4 , оскільки апелянт не є законним представником власника, а тому не може ставити питання про порушення прав та інтересів вказаної особи всупереч її волевиявленню. У разі порушення її законних прав та інтересів, власник домоволодіння ОСОБА_4 має право самостійно або через свого законного представника звернутися до суду із відповідними позовними вимогами. Крім того, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що, оскільки вищевказаним рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 04 листопада 2014 року ОСОБА_2 була визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням у будинку АДРЕСА_2 , то правові підстави для її вселення у даний будинок - відсутні. Судом також вірно зазначено у рішенні про необхідність стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_2 судові витрати у розмірі 551 гривня 21 копійка При зазначених обставинах, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно й всебічно дослідив та надав оцінку вказаним обставинам по справі, у зв`язку із чим рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2019 року підлягає залишенню без змін у частині задоволення позовних вимог щодо вселення ОСОБА_3 у будинок (3/32 частки) АДРЕСА_2 , залишення без задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про вселення у будинок ( АДРЕСА_5 , та стягнення судових витрат. В іншій частині позову, як вже вказувалось вище, має бути відмовлено. Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 376,381-384, 390 ЦПК України, колегія суддів, - постановила: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2019 року - скасувати в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах, а також від імені та в інтересах свого малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про визнання недійсним договору дарування від 10 вересня 2015 р. Ухвалити у цій частині нове судове рішення. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах, а також від імені та в інтересах свого малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про визнання недійсним договору дарування від 10 вересня 2015 року, 3/32 частки домоволодіння АДРЕСА_2 , посвідчений державним нотаріусом Другої Одеської державної нотаріальної контори Арабаджи К.К., у реєстрі за № 3-1643, номер запису про право власності: 11109384, - відмовити. В іншій частині судове рішення залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку за правилами ст. 389 ЦПК України. Повний текст судового рішення складений 15 липня 2020 року. Головуючий С.О. Погорєлова Судді А.П. Заїкін О.М. Таварткіладзе