Постанова 4814 № 541/2889/19

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 541/2889/19 Номер провадження 22-ц/814/1690/20Головуючий у 1-й інстанції Куцин В. М. Доповідач ап. інст. Карпушин Г. Л. П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 липня 2020 року м. Полтава Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:головуючого (судді-доповідача): Карпушина Г.Л., суддів: Одринської Т.В., Пікуль В.П., при секретарі судового засідання: Ряднині І.В., - розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 12 травня 2020 року (ухвалене суддею Куцин В.М., повний текст рішення складено суддею 22 травня 2020 року) у справі за позовом ОСОБА_1 до Миргородської міської ради про визнання права власності на частину житлового будинку з господарськими спорудами за набувальною давністю,- В С Т А Н О В И В : У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Миргородського міськрайонного суду Полтавської області з вказаним позовом, в якому просила суд визнати за нею за набувальною давністю право власності на 1/3 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться по АДРЕСА_1 . В обгрунтування позовних вимог зазначила, що згідно з договором купівлі-продажу від 12.05.1964 року, посвідченого Миргородською державною нотаріальною конторою 12.05.1964 за реєстром № 1295, ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_3 та ОСОБА_4 купили в рівних частинах будинок з надвірними господарчими побудовами, що знаходиться в АДРЕСА_2 . Вказане домоволодіння 20 травня 1964 року було зареєстроване за ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в Лубенському міжміському бюро технічної інвентаризації в реєстровій книзі № 19 під №

119. В подальшому було змінено адресу цього домоволодіння з АДРЕСА_3 . Вказувала, що ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер. 8 серпня 1989 року державним нотаріусом Миргородської державної нотаріальної контори Наконечною Н.П. дружині померлого - ОСОБА_5 , було видано свідоцтво про право на спадщину на 1/6 частину житлового будинку з надвірними побудовами, що знаходиться в АДРЕСА_1 . При цьому в примітці до свідоцтва зазначено, що на 2/6 частини, що залишились, свідоцтво про право на спадщину буде видано додатково.Згідно з договором дарування частини будинку від 22 листопада 1997 року, посвідченого Першою Миргородською держнотконторою за №2-3765, ОСОБА_6 подарувала ОСОБА_7 2/3 частини будинку з надвірними побудовами, що знаходиться в АДРЕСА_1 АДРЕСА_2 ). ІНФОРМАЦІЯ_2 року ОСОБА_8 померла. Вказувала, що згідно договору дарування частини житлового будинку від 30 червня 2004 року, посвідченого державним нотаріусом Другої Миргородської державної нотаріальної контори та зареєстрованого в реєстрі за № 1301, ОСОБА_7 подарував належні йому 2/3 частини жилого будинку з господарчими та побутовими спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_1 , - ОСОБА_1 . Згідно з витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 14.07.2004 № 4141755, виданим ДКП «Миргородтехінвентаризація», за нею зареєстроване право власності на вказане нерухоме майно.При цьому, хоч на той час вона проживала з ОСОБА_7 однією сім`єю як чоловік і дружина і продовжувала з ним проживати в будинку по АДРЕСА_1 і надалі до його смерті, яка настала ІНФОРМАЦІЯ_3 , їй нічого не було відомо про власника іншої 1/3 частини цього будинку, вона вважала, що ОСОБА_7 подарував їй весь будинок, в ньому проживала тільки їхня сім`я і у їхньому користуванні був весь будинок і земельна ділянка, на якій він розташований.Саме в зв`язку з тим, що вона розпочала вирішувати питання приватизації земельної ділянки стали відомі викладені вище обставини переходу права власності на будинок, які відбувалися до неї. Згідно з довідкою ДКП «Миргородтехінвентаризація» від 02.12.2019 № 1397-Т станом на 31 грудня 2012 року за даними інвентаризаційної справи право власності на будинковолодіння в АДРЕСА_1 , зареєстроване за ОСОБА_1 на 2/3 частини та за ОСОБА_9 на 1/3 частини. Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 22.12.2019 № 194382422 право власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 за ОСОБА_9 з розміром частки 1/3 та за ОСОБА_1 з розміром частки 2/3. Таким чином, відомості про наявність нових власників частки будинковолодіння, що належала ОСОБА_9 , відсутні, проте вказане нерухоме майно безхазяйним не визнане. В той же час, оскільки частка ОСОБА_9 в натурі не виділена, позивач живе в будинку по АДРЕСА_1 з часу набуття нею права власності на частину будинку, то вона відкрито володіє і користується, а також несе витрати по утриманню, і часткою ОСОБА_9 , тобто фактично здійснює функції власника, але не може юридично оформити ці правовідносини, оскільки на даний час власник цього майна їй невідомий. Посилається на те, що на даний час їй не відомо, чи видавалось свідоцтво про право на спадщину на 2/6 частини будинку, що залишились після видачі свідоцтва про право на спадщину ОСОБА_5 , тобто їй невідомий правонаступник попереднього власника майна, тому відповідачем за даним позовом зазначена Миргородська міська рада, яка є органом, уповноваженим управляти майном територіальної громади м. Миргорода. Вказує, що право власності ОСОБА_9 на 1/3 частину будинку по АДРЕСА_1 припинилося відповідно до п.11 ч.1 ст. 346 ЦК України внаслідок смерті власника, тому позивач ОСОБА_1 більше 15 років відкрито та безперервно володіє цією часткою будинку та несе тягар її утримання, а даних про те, що право власності на це майно перейшло до іншої особи немає, і до цього часу ніхто не пред`явив до до неї вимоги про реалізацію свого права власності, тому вважає, що є всі передьбачені законом підстави для визнання за нею права власності на вказану частку будинку за набувальною давністю. Рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 12 травня 2020 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Миргородської міської ради про визнання права власності на частину житлового будинку з господарськими спорудами за набувальною давністю відмовлено. З вказаним рішенням суду не погодилася ОСОБА_1 та подала на нього апеляційну скаргу, в якій прохає рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 12 травня 2020 року скасувати та постановити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. Апелянт вважає, що рішення суду першої інстнації є незаконним, необгрунтованим, а також таким, що прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права. Посилається на те, що висновки суду першої інстанції не грунтуються на зібраних по справі доказах. Зокрема вказує, що твердження суду першої інстанції про те, що захист її права можливий шляхом укладення правочинів із спадкоємцями власника спірного майна ОСОБА_9 є безпідставними, оскільки вони протягом 40 років з дня смерті ОСОБА_9 не оформили своє право власності на спадкове майно, що свідчить про їх небажання це робити, а можливість примусити їх оформити своє право власності щоб потім укласти з нею відповідні правочини не передбачено законом. Відзив на апеляційну скаргу від учасників справи до суду апеляційної інстанції не надходив. Судове засідання проводилось в порядку письмового провадження за відсутності сторін по справі, з дотриманням принципу гласності судового процесу та забезпеченням сторонам права на своєчасне та повне отримання інформації про хід та результати розгляду справи. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів, приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення виходячи з наступних підстав. У відповідності з ч.1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Частиною 1 ст. 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України,суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Згідно ч.1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, щозгідно договору купівлі-продажу від 12.05.1964 року, посвідченого Миргородською державною нотаріальною конторою 12.05.1964 ОСОБА_2 продала а ОСОБА_3 та ОСОБА_4 купили в рівних частинах будинок з надвірними господарчими побудовами, що знаходиться в АДРЕСА_2 . Вказане домоволодіння 20 травня 1964 року було зареєстроване за ОСОБА_3 та ОСОБА_9 в Лубенському міжміському бюро технічної інвентаризації в реєстровій книзі № 19 під № 119 (а.с.4-6). В подальшому було змінено адресу цього домоволодіння з АДРЕСА_3 . ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть НОМЕР_1 від 08.12.1980 (а.с. 7). Відповідно до свідоцтва про право на спадщину від 08 серпня 1989 року посвідченого державним нотаріусом Миргородської державної нотаріальної контори Наконечною Н.П. ОСОБА_5 успадкувала після смерті ОСОБА_9 1/6 частину житлового будинку з надвірними побудовами, що знаходиться в АДРЕСА_1 . При цьому в примітці до свідоцтва зазначено, що на 2/6 частини, що залишились, свідоцтво про право на спадщину буде видано додатково (а.с. 8). Згідно з договором дарування частини будинку від 22 листопада 1997 року, посвідченого Першою Миргородською державною нотаріальною конторою ОСОБА_6 подарувала ОСОБА_7 2/3 частини будинку з надвірними побудовами, що знаходиться в АДРЕСА_1 (а.с. 9). ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_8 померла, що підтверджується свідоцтво про смерть серії НОМЕР_2 від 17.12.1997 (а.с. 10). Відповідно до договору дарування частини житлового будинку від 30 червня 2004 року, посвідченого державним нотаріусом Другої Миргородської державної нотаріальної контори Швед Анатолій Іванович подарував належні йому 2/3 частини жилого будинку з господарчими та побутовими спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_1 , - ОСОБА_1 . Згідно з витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 14.07.2004 № 4141755, виданим ДКП «Миргородтехінвентаризація», за нею зареєстроване право власності на вказане нерухоме майно (а.с. 11,12). Згідно з довідкою ДКП «Миргородтехінвентаризація» від 02.12.2019 № 1397-Т станом на 31 грудня 2012 року за даними інвентаризаційної справи право власності на будинковолодіння в АДРЕСА_1 , зареєстроване за ОСОБА_1 на 2/3 частини та за ОСОБА_9 на 1/3 частини (а.с. 14). ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_7 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_3 від 04.11.2019 (а.с. 13). Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 22.12.2019 № 194382422 право власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 за ОСОБА_9 з розміром частки 1/3 та за ОСОБА_1 з розміром частки 2/3 (а.с. 15). Відповідно до спадкової справи, що заведена після смерті ОСОБА_9 , спадкоємцями є дружина померлого ОСОБА_6 , син ОСОБА_10 , дочка ОСОБА_11 . Дочка померлого ОСОБА_12 спадщину не прийняла (а.с. 45-54). Відмовляючи позивачу у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, позивачу ОСОБА_1 з часу набуття права власності на частину домоволодіння на підставі договору дарування було достовірно відомо, що 1/3 частина спірного житлового будинку їй не належить, отже вона не могла бути впевненою у тому, що на це майно не претендують інші особи (спадкоємці) і отримала це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього, а тому не можна вважати володіння позивачем вказаним нерухомим майном добросовісним. З урахуванням викладеного суд дійшов висновку, що в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/3 частину житлового будинку з господарськими спорудами, розташованих за адресою АДРЕСА_1 , за набувальною давністю необхідно відмовити Розглядаючи спір, судова колегія вважає, що суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Відповідно до положень ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Згідно правового висновку Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17, ВПВС погодилася з правовим висновком КЦС ВС, викладеним у постанові від 1 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц, про те, що при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. За висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності. ВПВС додатково визначила, що однією з умов набуття права власності на нерухоме майно за набувальною давністю є добросовісність особи саме на момент заволодіння нею чужим майном. Відсутність добросовісності в позивача під час заволодіння ним спірним майном звільняє від потреби аналізувати інші умови набуття права власності за набувальною давністю, передбачені статтею 344 ЦК України: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Згідно з ч.1 ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. При вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке: володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна; володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності. Набуття права власності на чужі речі можливе лише за наявності наступних умов: законний об`єкт володіння, добросовісність володіння, відкритість володіння, давність володіння та його безперервність (строк володіння). Тобто, набуття права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх вказаних умов у сукупності. Безтитульне володіння - це фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Наявність у володільця певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності. Добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном. За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного суду від 01 серпня 2018 року № провадження 61-19156св18. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Тобто, позивач, як володілець майна, повинна бути впевненою у тому, що на це майно не претендують інші особи і вона отримала це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього. Як вбачається із матеріалів справи, що позивачу ОСОБА_1 з часу набуття права власності на частину домоволодіння на підставі договору дарування було достовірно відомо, що 1/3 частина спірного житлового будинку їй не належить, отже вона не могла бути впевненою у тому, що на це майно не претендують інші особи(спадкоємці) і отримала це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього, а тому не можна вважати володіння позивачем вказаним нерухомим майном добросовісним. Таким чином, колегія суддів вважає, що позивач була обізнана про власника спірного нерухомого майна, а отже знала, що заволоділа чужою річчю, тому її володіння не призводить до набуття права власності незалежно від тривалості такого володіння. Володіння майном вважатиметься добросовісним лише в тому випадку, якщо у момент набуття річчю її набувач не знав та не міг знати, що він володіє чужою річчю. Посилання апелянта на те, що на момент набуття права власності на 2/3 частини домоволодіння по АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 30 червня 2004 року вона вважала, що набула право власності на весь будинок, оскільки на той момент вже проживала в цьому будинку однією сім`єю з ОСОБА_7 з1998 року і він ніколи не повідомляв її про те, що він не є власником всього будинку є необгрунтованими та спростовуються матеріалами справи. Також не заслуговують на увагу доводи апелянта про те, що вона добросовісно заволоділа та відкрито користувалася спірним нерухомим майном, несе тягар його утримання, та після смерті чоловіка ОСОБА_7 вона, як його дружина та спадкоємиця, відкрито і безперервно володіє вказаними нерухомим майном, як і свідчення свідків, не спростовують зазначених вище висновків суду. Зважаючи на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що оскільки спірне домоволодіння зареєстроване за ОСОБА_9 з розміром часки 1/3 та за ОСОБА_1 з розміром частки 2/3, тому позивач була обізнана відносно власника спірного майна, отже відсутні підстави для застосування інституту набувальної давності, оскільки це є можливим лише, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності. Тому, суд першої інстанції дійшов до правильного висновку щодо відмови у задоволенні позовних вимог. Висновки суду першої інстанції відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані. Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, на законність судового рішення не впливають. Згідно з пунктом 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України у мотивувальній частині рішення зазначаються мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (частини перша, друга та п`ята статті 263 ЦПК України). Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що «якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов`язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система» (пункти 34-35). Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення. Враховуючи викладене та конкретні обставини справи, судове рішення відповідає вимогам норм матеріального і процесуального права і тому, колегія апеляційного суду вважає, що правових підстав для його скасування немає, а тому доводи апеляційної скарги підлягають залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишенню без змін. Судові витрати понесені сторонами в зв`язку з переглядом судового рішення розподілу не підлягають, оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення. За таких обставин, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, а тому задоволенню вони не підлягають. Керуючись ст. 367, 374, 375, 382-384 ЦПК України, - П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 12 травня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня набрання нею законної сили. Повний текст постанови виготовлено 22 липня 2020 року. Головуючий суддя : ___________________ Г.Л. Карпушин Судді: ________________ Т.В. Одринська _______________ В.П. Пікуль Виготовлено з автоматизованої системи документообігу суду 22.07.2020 Помічник судді Я.В. Цюра