Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 320/70/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 320/70/19 Суддя (судді) першої інстанції: Васильченко І.П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 липня 2020 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді Безименної Н.В. суддів Кучма А.Ю. та Бєлової Л.В. розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 березня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України про визнання протиправним та скасування підпункту 2 пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 06 серпня 2014 року №409, - В С Т А Н О В И Л А: ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Кабінету Міністрів України, в якому просив визнати протиправним та скасувати пп. 2 п. 2 постанови Кабінету Міністрів України № 409 від 06.08.2014. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 березня 2020 року у задоволенні позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись із зазначеним рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги. Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги позивач зазначив, що пп. 2 п. 2 постанови Кабінету Міністрів України № 409 від 06.08.2014, яка є підзаконним актом, прямо суперечить ст.13 п.27 пп.4 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та Конституції України, зокрема, ст.ст. 3, 8 ,21 ,22, 46, 58 ,64. Відповідач відзив на апеляційну скаргу не подавав. В суді першої інстанції його позиція обґрунтовувалась тим, що при прийнятті оскаржуваної постанови дотримано вимоги законодавства щодо особливостей прийняття нормативно-правових актів, передбачених Законами України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про Кабінет Міністрів України» та регламентом Кабінету Міністрів України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 18.07.2007 №

950. Відповідно до ч. 1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: 1) відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю; 2) неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання; 3) подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). В силу положень п.3 ч. 1 ст. 311 КАС України, беручи до уваги, що рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку письмового провадження та враховуючи, що за наявними у справі матеріалами її може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, з огляду на відсутність необхідності розглядати справу у судовому засіданні, беручи до уваги встановлений постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» карантину на всій території України, керуючись приписами ст.311 КАС України, справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, позивач є інвалідом ІІ групи і має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - інвалідів війни, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 (а.с.17). Відповідно до копії паспорту громадянина України позивач зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 . Позивач внесений до Єдиного державного автоматизованого реєстру осіб, які мають право на пільги з урахуванням доходів, як особа з інвалідністю війни другої групи, що підтверджується листом Свалявської районної державної адміністрації Закарпатської області від 16.11.2018 №С-352/01-31 (а.с.15). 06.08.2014 Кабінетом Міністрів України з метою забезпечення державних соціальних гарантій у сфері житлово-комунального обслуговування, приведення існуючих норм споживання житлово-комунальних послуг до їх фактичного обсягу споживання, дотримання принципу соціальної справедливості під час надання пільг і субсидій, відповідно до ст.ст. 5 і 9 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» прийнято постанову № 409 «Про встановлення державних соціальних стандартів у сфері житлово-комунального обслуговування». Відповідно до п. 2 вказаної постанови установлено громадянам, які відповідно до законодавства мають пільги на оплату житлово-комунальних послуг, соціальну норму житла для: 1) оплати користування житлом/утримання житла - 21 кв. метр загальної площі на одну особу та додатково 10,5 кв. метра на сім`ю; 2) централізованого та індивідуального опалення (теплопостачання) незалежно від джерела та виду енергії - 21 кв. метр опалювальної площі на одну особу та додатково 10,5 кв. метра на сім`ю. Для сімей ветеранів війни, що складаються лише з непрацездатних осіб (ст.ст. 12, 13, 14 і 15 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту») у разі користування газопостачанням зазначена норма становить 42 кв. метри опалювальної площі на одну особу, яка має право на знижку плати, та додатково 21 кв. метр на сім`ю. Разом з тим, позивач вказує, що прийняття даної постанови суперечить положенням Конституції України та чинному законодавству та порушує його права, відтак, звернувся до суду з даним адміністративним позовом. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, дійшов висновку, що акт в цілому узгоджується з вимогами чинного законодавства і прийнятий відповідно до обставин, що склалися, тобто є вірним по суті, то окремі порушення встановленої процедури прийняття акта не можуть бути підставою для визнання його недійсним. Водночас, проект оскаржуваної постанови розроблений Міністерством регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України та погоджено без зауважень відповідними заінтересованими органами. За наслідками перегляду рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, колегія суддів доходить наступних висновків. В силу вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ст. 113 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених цією Конституцією. Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України. Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов`язковими до виконання (ст.117 Конституції України). Основоположними принципами діяльності Кабінету Міністрів України є дотримання верховенства права, законності, поділу державної влади, безперервності, колегіальності, солідарної відповідальності, відкритості та прозорості відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону України «Про Кабінет Міністрів України». Відповідно до ч.ч.1, 2, 4 ст. 49 вказаного закону, Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов`язкові для виконання акти - постанови і розпорядження. Акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України. Акти Кабінету Міністрів України, які відповідно до закону є регуляторними актами, розробляються, розглядаються, приймаються та оприлюднюються з урахуванням вимог Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності». Відповідно до ч. 2 ст. 50 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» проекти актів Кабінету Міністрів України готуються міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, державними колегіальними органами, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями. Згідно з ч. 1 ст. 51 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України приймаються на засіданнях Кабінету Міністрів України шляхом голосування більшістю голосів від посадового складу Кабінету Міністрів України, визначеного відповідно до ст. 6 цього Закону. Якщо проект рішення отримав підтримку рівно половини посадового складу Кабінету Міністрів України і за цей проект проголосував Прем`єр-міністр України, рішення вважається прийнятим. Закон України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» визначає правові засади формування та застосування державних соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію закріплених Конституцією України та законами України основних соціальних гарантій. Згідно зі ст. 5 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» державні соціальні стандарти і нормативи формуються, встановлюються та затверджуються у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України за участю та погодженням з іншими сторонами соціального партнерства, якщо інше не передбачено Конституцією України та законами України. В матеріалах справи наявні додані відповідачем до письмових заперечень копії матеріалів підготовки проекту оскаржуваної постанови, зокрема: пояснювальна записка до проекту постанови (а.с.124-126); довідка про погодження проекту постанови (а.с.127-128); висновки Міністерства юстиції України за результатом правової експертизи (а.с.129-140); порівняльна таблиця до проекту постанови (а.с.141-168), довідка щодо відповідності зобов`язанням України сфері європейської інтеграції та праву ЄС проекту постанови (а.с.169), витяги з протоколів, зокрема, протокол від 06.08.2014 №59 засідання Кабінету Міністрів України, на якому прийнято постанову Кабінету Міністрів України, з чого вбачається та як вірно зазначено судом першої інстанції, що виданню оскаржуваної постанови передувала процедура підготовки проекту постанови, яка відповідає вимогам ст. 50 Закону України «Про Кабінет Міністрів України». Проект оскаржуваної постанови розроблено Міністерством регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України, погоджено без зауважень Міністерством соціальної політики, Держпідприємством, Міністерством економічного розвитку та торгівлі України, із зауваженнями, які в подальшому враховані, погоджений Міністерством енергетики та вугільної промисловості України, Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики. Водночас, апелянтом не наведено, які процедурні порушення було допущено відповідачем під час прийняття оскаржуваних положень нормативно-правового акту. Позивач стверджує, що норми Постанови №409 не роз`яснюють і не доповнюють Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», а допускають звуження змісту та обсягу існуючих прав. Зокрема, позивач зазначає, що в Законі № 3551-ХІ п.5 ст.13 зазначено про 100% знижку сплати за користування комунальними послугами, а для сімей, які складаються лише з непрацездатних осіб - передбачена знижка у подвійному розмірі і до набрання чинності постановою №409 він мав пільгу на газ у 624 м3 за місяць, натомість, тепер вона становить 238 м3. Так, відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» особам з інвалідністю внаслідок війни та прирівняним до них особам (ст. 7) надається 100-процентна знижка плати за користування комунальними послугами (газом, електроенергією та іншими послугами) та скрапленим балонним газом для побутових потреб в межах середніх норм споживання. При цьому, абзаци 2 та 3 п.5 ч.1 ст.13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» передбачають, що площа житла, на яку надається знижка, при розрахунках плати за опалення становить 21 кв. метр опалювальної площі на кожну особу, яка постійно проживає у житловому приміщенні (будинку) і має право на знижку плати, та додатково 10,5 кв. метра на сім`ю. Для сімей, що складаються лише з непрацездатних осіб, надається 100-процентна знижка за користування газом для опалювання житла на подвійний розмір нормативної опалювальної площі (42 кв. метри на кожну особу, яка має право на знижку плати, та 21 кв. метр на сім`ю); Підпунктом 2 п. 2 Постанови №409 від 06.08.2014 передбачено, що площа централізованого та індивідуального опалення (теплопостачання) незалежно від джерела та виду енергії становить - 21 кв. метр опалювальної площі на одну особу та додатково 10,5 кв. метра на сім`ю. Для сімей ветеранів війни, що складаються лише з непрацездатних осіб (ст.ст. 12, 13, 14 і 15 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту») у разі користування газопостачанням зазначена норма становить 42 кв. метри опалювальної площі на одну особу, яка має право на знижку плати, та додатково 21 кв. метр на сім`ю. Тобто, оскаржувані положення підзаконного нормативно-правового акта не суперечать вимогам Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» і відповідають встановленим в ньому нормативам. В той же час, в матеріалах справи відсутні документи щодо площі квартири позивача, опалювальної площі квартири, яку займає його сім`я, докази сплати комунальних послуг, зокрема, за газопостачання, та порівняння їх вартості до набрання чинності Постановою №409 та після. Жодних доказів отримання субсидії чи пільг (або відмову в їх наданні), направлення актів-претензій чи листів до виконавця послуг матеріали справи також не містять. Відповідно до п.1 ст.72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Однак, на підтвердження порушення своїх прав та інтересів у зв`язку з прийняттям Кабінетом Міністрів України оскаржуваної Постанови №409, позивачем належних та допустимих доказів до суду не надано. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 25 листопада 1997 № 6-зп частину 2 ст.55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо вважають, що ці рішення, дія чи бездіяльність порушують їхні права і свободи або перешкоджають здійсненню цих прав і свобод, а тому потребують правового захисту в суді. З викладеної правової позиції Конституційного Суду України випливає, що умовою для звернення особи до суду з позовом щодо оскарження рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб є наявність у позивача переконання в порушенні його прав або свобод чи в існуванні перешкод у здійсненні цих прав. Порушенням суб`єктивного права особи є створення будь-яких перепон у реалізації нею свого суб`єктивного права, що унеможливлюють одержання особою того, на що вона має право розраховувати в разі належної поведінки зобов`язаної особи. Отже, неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану суб`єктивних прав та обов`язків особи, тобто припинення чи неможливість реалізації права та/або виникнення додаткового обов`язку. Таким чином, якщо особа вважає, що її суб`єктивне право у певних правовідносинах не може бути реалізованим належним чином, або на неї протиправно поклали певний обов`язок, така особа має право звернутися за судовим захистом. У разі відповідного звернення особи суд повинен розглянути питання щодо наявності порушення суб`єктивного права заявника у конкретних правовідносинах і на підставі цього розв`язати спір. Крім того, судовому захисту підлягає також охоронюваний законом інтерес. У Рішенні від 1 грудня 2004 № 18-рп/2004 Конституційний Суд України розтлумачив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам . Отже, охоронюваний законом інтерес полягає у прагненні особи набути певних матеріальних або нематеріальних благ з метою задоволення певних потреб, якщо такі прагнення є абстрактними, тобто не випливають із певного суб`єктивного права у конкретних правовідносинах. Тому порушенням охоронюваного законом інтересу, яке дає підстави для звернення особи за судовим захистом, є створення об`єктивних перешкод на шляху до здобуття відповідного матеріального та/або нематеріального блага. Водночас за відсутності об`єктивного порушення прав чи законних інтересів особи її вимоги не підлягають задоволенню. Викладені конституційні норми кореспондуються з нормами Кодексу адміністративного судочинства України. Згідно із ч.1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. У відповідності до ч.1 ст.5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист. Отже, судовому захисту в адміністративних судах підлягають порушені права, свободи та законні інтереси особи в публічно-правових відносинах. При цьому визначальним для вирішення питання про обґрунтованість вимог особи у розв`язанні публічно-правового спору є встановлення факту порушення відповідних прав, свобод чи інтересів такої особи. В свою чергу, порушення прав, свобод та інтересів особи наявне тоді, коли сталися зміни стану суб`єктивних прав та обов`язків особи, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов`язку в публічно-правових відносинах. Відповідні зміни або перешкоди можуть бути створені протиправними рішеннями, діями або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень. Якщо відповідні рішення, дії чи бездіяльність протиправно, на думку особи, спричинили виникнення, зміни чи припинення прав та обов`язків особи (тобто є юридично значимими), особа може порушити питання про визнання протиправними таких рішень, дій чи бездіяльності в судовому порядку. Таким чином, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, які породжують, змінюють або припиняють права та обов`язки у сфері публічно-правових відносин, вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, якщо позивач вважає, що цими рішеннями, діями чи бездіяльністю його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або має місце інше ущемлення прав чи свобод. При цьому, позивач на власний розсуд визначає, чи порушені його права рішеннями, дією або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень. Водночас задоволення відповідних вимог особи можливе лише в разі об`єктивної наявності порушення, тобто встановлення, що рішення, дія або бездіяльність протиправно породжують, змінюють або припиняють права та обов`язки у сфері публічно-правових відносин. Реалізуючи передбачене ст. 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту. Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб відновлення порушеного права позивача. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові». Водночас, під час розгляду справи позивач з посиланням на належні та допустимі докази не довів суду, в чому саме полягає порушення особисто його прав та інтересів у зв`язку з прийняттям Кабінетом Міністрів України оскаржуваної постанови. В свою чергу, з огляду на письмові докази, що наявні в матеріалах справи, судом не встановлено порушення матеріальних прав та інтересів позивача в зв`язку з прийняттям оскаржуваної постанови. Сама по собі суб`єктивна незгода позивача з пп.2 п.2 оскаржуваної Постанови №409, як такого, що суперечить положенням Конституції України та чинному законодавству, у випадку відсутності доказів щодо порушення майнових прав позивача, не може бути підставою для скасування такої норми підзаконного нормативно-правового акта. Щодо посилання апелянта на рішення Конституційного суду України №3-р/2020 від 27 лютого 2020 року, як на таке, що тісно переплітається з позовними вимогами позивача, колегія суддів зазначає наступне. Вказаним рішенням Конституційний Суд визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), окреме положення п. 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статей 12, 13, 14, 15 та 16 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування. Конституційний Суд дійшов висновку, що Бюджетним Кодексом не можна вносити зміни до інших законів України, зупиняти їх дію чи скасовувати їх, а також встановлювати інше (додаткове) законодавче регулювання відносин, відмінне від того, що є предметом спеціального регулювання іншими законами України. Конституційний Суд України вважає, що встановлення п. 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Кодексу іншого, ніж у ст.ст. 12, 13, 14, 15 та 16 Закону № 3551, законодавчого регулювання відносин у сфері надання пільг ветеранам війни спричиняє юридичну невизначеність при застосуванні зазначених норм Кодексу та Закону № 3551, що суперечить принципу верховенства права, встановленому ст. 8 Конституції України. Дійсно, зазначеним рішенням усунено розбіжності в забезпеченні відновлення соціальних гарантій та пільг учасникам бойових дій та особам, прирівняних до них, особам з інвалідністю внаслідок війни, учасникам війни, особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року № 3551-ХІІ, та особам, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, однак, у зв`язку з недоведеністю апелянтом протиправності наслідків прийняття відповідачем оскаржуваної постанови, посилання апелянта на рішення Конституційного суду України №3-р/2020 від 27 лютого 2020 року є безпідставним. Апелянт також зазначив, що не отримував письмового відзиву відповідача та як наслідок був позбавлений права заперечувати проти його доводів. В переліку додатків до відзиву на адміністративний позов відповідач зазначив про докази направлення копії відзиву позивачу, однак, в матеріалах справи такі докази відсутні. Втім, колегія суддів зазначає, що окремі процесуальні порушення в даному випадку не призвели до неправильного вирішення справи, а тому не можуть бути підставою для скасування правильного по суті судового рішення, в розумінні ст.317 КАС України. З огляду на викладені обставини, за результатами розгляду апеляційної скарги, з урахуванням наведених норм права, колегія суддів дійшла висновку про відсутність обставин щодо звуження майнових прав позивача у зв`язку з прийняттям відповідачем оскаржуваного нормативно-правового акту, відтак, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції прийняв правомірне та законне рішення. На підставі вищенаведеного, приймаючи до уваги, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, рішення суду ґрунтується на засадах верховенства права, є законним і обґрунтованим, висновки суду першої інстанції доводами апелянта не спростовані, колегія суддів доходить висновку про відсутність підстав для його зміни або скасування. Керуючись ст.ст.243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів,- П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 березня 2020 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів, з урахуванням положень ст.329 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Текст постанови складено 23 липня 2020 року. Головуючий суддя Н.В.Безименна Судді Л.В.Бєлова А.Ю.Кучма