Постанова Запорізький апеляційний суд № 336/5082/17

Дата документу 14.07.2020 Справа № 336/5082/17 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Є.У.№ 336/5082/17 Головуючий у 1 інстанції: Дацюк О.І. № 22-ц/807/2229/20 Суддя-доповідач: Крилова О.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 липня 2020 року м. Запоріжжя Запорізький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого: Крилової О.В. суддів: Кухаря С.В. Полякова О.З. секретар: Бєлова А.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 21 квітня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи без самостійних вимог на предмет спору: районна адміністрація Запорізької міської ради по Шевченківському району, ОСОБА_4 , про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення, ВСТАНОВИВ В вересні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи без самостійних вимог на предмет спору: районна адміністрація Запорізької міської ради по Шевченківському району, ОСОБА_4 , про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення. В обґрунтування позову зазначав, що квартира АДРЕСА_1 на праві спільної сумісної власності належить позивачеві ОСОБА_1 та третім особам ОСОБА_4 на ОСОБА_5 . У вказаній квартирі з 1999 року постійно проживає ОСОБА_2 , яка перебувала у шлюбі з ОСОБА_4 , а згодом у цій же квартирі оселилась і онука позивача ОСОБА_4 , 2006 року народження. Водночас внаслідок зіпсування стосунків із ОСОБА_2 позивач разом із дружиною ОСОБА_5 згодом переїхав до будинку АДРЕСА_2 . Після розірвання шлюбу між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 у 2016 році ОСОБА_4 також переїхав до будинку по АДРЕСА_3 залишились проживати ОСОБА_2 та неповнолітня ОСОБА_4 . Вказуючи, що право власності на квартиру належить позивачеві та третім особам, натомість як відповідачі не мають законних підстав для проживання у квартирі, адже ОСОБА_2 зареєстрована проживаючою у будинку АДРЕСА_4 , а відповідач ОСОБА_4 у будинку АДРЕСА_2 . Посилаючись на зазначені обставини просив суд, усунути йому перешкоди у користуванні квартирою та виселити ОСОБА_2 та ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_1 . Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 21 квітня 2020 року позов залишено без задоволення. Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло № 10734 від 14.04.2000 року квартира АДРЕСА_5 належала на праві спільної сумісної власності ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 (т. 1 а.с. 6). ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла, що підтверджено актовим записом про смерть (т. 1 а.с. 86), відомості про оформлення спадщини після її смерті суду не надані, як пояснили ОСОБА_1 та ОСОБА_4 свідоцтва про право на спадщину вони не отримували. Батьками неповнолітньої ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є ОСОБА_2 та ОСОБА_4 (т. 1 а.с. 13). Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 05.10.2016 року шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 розірвано. Сторонами не заперечується факт вселення ОСОБА_2 у 1999 році в квартиру АДРЕСА_1 за згодою усіх мешканців квартири, постійне проживання ОСОБА_2 з 1999 року, а ОСОБА_4 з моменту народження - з 2006 року, у вказаній квартирі, а також і проживання ОСОБА_2 разом з ОСОБА_4 у тій же квартирі після розірвання шлюбу із ОСОБА_4 .. Районною адміністрацією Запорізької міської ради по Шевченківському району до суду направлено заяву, в якій висловлені заперечення проти задоволення позову ОСОБА_1 у зв`язку із відсутністю у неповнолітньої ОСОБА_4 права власності на інше житло. ОСОБА_2 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_4 , ОСОБА_4 зареєстрована проживаючою у АДРЕСА_6 , де зареєстрований проживаючим також і ОСОБА_4 (т. 1 а.с. 45, 215, 216). З інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що ОСОБА_2 та ОСОБА_4 на праві власності будь-яких об`єктів нерухомості, зокрема і житла, не мають. Вирішуючи спір, суд першої інстанції керувався положеннями ст. 156 ЖК України, за якою члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. Як правильно зазначив суд першої інстанції, за ст. 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Суд першої інстанції відмовляючи у задоволенні позову виходив з того, що ОСОБА_2 вселилась у квартиру за згодою усіх її мешканців, будучи членом сім`ї ОСОБА_4 , який в подальшому в ході приватизації набув права власності на квартиру в числі інших співвласників, неповнолітня ОСОБА_4 як донька ОСОБА_4 та онука ОСОБА_1 з моменту народження мешкає у квартирі, обидві відповідачки тривалий час безперервно на законних підставах користуються цією квартирою, тож вони набули права користування цією квартирою в установленому порядку та у відповідності до вищевикладених положень чинного законодавства. На цей висновок суду не впливає реєстрація відповідачів за іншими адресами, адже права власності на житло, в якому відповідачі зареєстровані, вони не мають, а сама по собі реєстрація місця проживання не створює обумовленого законом права користування вказаним житлом, адже є лише засобом обліку державою місця проживання або перебування фізичних осіб. Враховуючи, що підстав для визнання ОСОБА_2 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування цією квартирою, суд першої інстанції вважав неможливим їх виселення. За ст. 406 ЦК сервітут, який був створений наданням згоди на проживання в квартирі може бути припиненим лише у визначених випадках, до яких не відноситься той, який є підставою для заявленого позивачем у цій справі позову. Крім того, сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Судом першої інстанції правильно зазначено що ОСОБА_4 є донькою ОСОБА_4 та онукою ОСОБА_1 , тож продовжує залишатись членом їх родини незалежно від розірвання шлюбу між батьками, а відтак до неї положення ст. 406 ч. 1 п. 4 ЦК України застосовуватись не можуть. Правомірним є і посилання суду першої інстанції на міжнародне законодавство та застосування принципу пропорційності. Так, повага до права людини на житло закріплена також у статті 8 Європейської Конвенції з прав людини і основоположних свобод. У разі порушення цих прав передбачено право на судовий захист. Ніхто не може примусово бути позбавлений житла, безпідставно виселений із нього або визнаний таким, що втратив право користування жилим приміщенням. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на державні органи зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення ЄСПЛ у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21 лютого 1990 року). В контексті вищезазначених положень, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену п. 2 ст. 8 ЄКПЛ, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене з погляду пропорційності у контексті відповідних принципів ст. 8 Конвенції. Погоджуючись з висновками суду першої інстанції, судова коелігя враховує також що сам по собі факт припинення між власником житла та особами, які набули права користування ним на законних підставах, шлюбних відносин без оцінки законності такого виселення та пропорційності такого втручання в право на житло особи, яку виселяють, унеможливлює вичленення. . Виселення відповідача в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення права останнього на житло, внаслідок яких відповідач може втратити не лише право на користування житлом, а й позбутися такого права взагалі та стати безхатченком. Також судова колегія враховує правильний висновок суду першої інстанції щодо того, що сам позивач внаслідок проживання у квартирі ОСОБА_2 та ОСОБА_4 не обмежений у праві проживати в квартирі, користуватись нею або розпорядитись в установленому законом порядку, тож в даному випадку виселення з квартири відповідачів є способом захисту, який є непропорційним ступеню порушення права власності позивача на цю квартиру та не переслідує легітимної мети. До того ж судова колегія звертає увагу на те, що позивач не є єдиним власником спірного житла, жодних доказів на підтвердження неможливості проживання у спірній квартирі не надав, посилаючись лише на те,що відповідач чинить сварки. Натомість визначення порядку користування помешканням, яке мають право займати члени сім`я власника, в тому числі колишні, визначається його власником. Також власником можуть були визначені інші умови користування житлом. Відтак суд першої інстанції зробив правильний висновок про те що позивачем не доведено, що обраний ним спосіб захисту порушеного права є пропорційним ступеню його порушення. Тож суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, виходив з наявних у матеріалах справи доказів, наданих позивачем у відповідності із процесуальним законом, і керувався принципами змагальності та диспозитивності цивільного судочинства. Наведені вище обставини свідчать про те, що суд першої інстанції, мотивуючи своє рішення, вірно проаналізував норми закону та дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог . Доводи скарги та матеріали справи не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи були допущені порушення норм матеріального чи процесуального права. З огляду на викладене, судова колегія не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування оскаржуваного судового рішення. 02 квітня 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 30 березня 2020 року № 540-IX (далі - Закон № 540-IX). За змістом підпункту 3 пункту 12 розділу XII «Прикінцевих положень» вказаного Закон № 540-IX під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 49, 83, 84, 170, 178, 179, 180, 181, 185, 210, 222, 253, 275, 284, 325, 354, 357, 360, 371, 390, 393, 395, 398, 407, 424 цього Кодексу, а також інші процесуальні строки щодо зміни предмета або підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, подання доказів, витребування доказів, забезпечення доказів, а також строки звернення до суду, подання відзиву та відповіді на відзив, заперечення, пояснень третьої особи щодо позову або відзиву, залишення позовної заяви без руху, подання заяви про перегляд заочного рішення, повернення позовної заяви, пред`явлення зустрічного позову, заяви про скасування судового наказу, розгляду справи, апеляційного оскарження, розгляду апеляційної скарги, касаційного оскарження, розгляду касаційної скарги, подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами продовжуються на строк дії такого карантину. Керуючись ст. ст. 374, 375, 382 ЦПК України, суд,- П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 21 квітня 2020 року по цій справі залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 20 липня 2020 р. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19) процесуальні строки щодо касаційного оскарження продовжуються на строк дії такого карантину. Головуючий О.В. Крилова Судді: С.В. Кухар О.З. Поляков