Постанова Івано-Франківський апеляційний суд № 344/21178/18

Справа № 344/21178/18 Провадження № 22-ц/4808/803/20 Головуючий у 1 інстанції Бородовський С. О. Суддя-доповідач Девляшевський ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 липня 2020 року м. Івано-Франківськ Івано-Франківський апеляційний суд в складі: судді-доповідача Девляшевського В.А., суддів: Бойчука І.В., Фединяка В.Д., секретаря Турів О.М., з участю: відповідача - ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_2 ; представника позивача - ОСОБА_3 , розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського міського суду, ухвалене головуючим суддею Бородовським С.О. 03 березня 2020 року, в с т а н о в и в: У грудні 2018 року ОСОБА_4 звернувся до ОСОБА_1 з позовом про стягнення грошових коштів за борговою розпискою. Позовні вимоги були мотивовані тим, що 07 серпня 2017 року між ним та відповідачкою було укладено договір позики, за яким ОСОБА_1 отримала грошові кошти у розмірі 35 000 доларів США з кінцевим строком повернення до 31 грудня 2017 року, про що нею власноручно було складено розписку. Однак, у встановлений строк ОСОБА_1 грошові кошти не повернула. Посилаючись на те, що в добровільному порядку ОСОБА_1 відмовилась повертати отримані нею кошти, позивач ОСОБА_4 просив стягнути з неї в судовому порядку заборгованість у розмірі 1 162 175,08 грн, з яких 35 000 доларів США, що еквівалентно 974 050 грн - сума основного боргу, 28 020,61 грн - сума трьох процентів річних за період з 01 січня 2018 року по 16 грудня 2018 року та 160 104,47 грн - сума процентів від позики за несвоєчасне повернення боргу за період з 01 січня 2018 року по 24 вересня 2018 року на рівні облікової ставки НБУ. Рішенням Івано-Франківського міського суду від 03 березня 2020 року позов ОСОБА_4 задоволено частково. Постановлено стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 868 350 грн. В іншій частині позову відмовлено. Не погоджуючись із даним рішенням суду, представник ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, у якій посилається на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин справи, які мають значення для справи. Зокрема, представник апелянта вважає помилковим висновок суду першої інстанції про доведеність факту отримання відповідачем коштів за договором позики, оскільки вона не отримувала від позивача ОСОБА_4 жодних коштів, а тому договір позики нею не укладався. Також суд першої інстанції необґрунтовано залишив поза увагою пояснення ОСОБА_1 про те, що позивач передавав кошти не їй, а її колишньому чоловіку - ОСОБА_5 , з яким позивач мав дружні та ділові стосунки. Не взято до уваги судом першої інстанції й те, що влітку 2017 року їй стало відомо, що ОСОБА_5 навесні 2017 року взяв гроші у ОСОБА_4 на розвиток спільного бізнесу, але не повернув їх. Не враховано судом першої інстанції й того, що 07 серпня 2017 року ОСОБА_5 попросив її поїхати разом з ним до позивача ОСОБА_4 , які переконали її написати документ про отримання нею від позивача грошових коштів у розмірі 35 000 доларів США, і в разі неповернення їх - у власність ОСОБА_4 перейдуть належні їй два паркомісця у м. Києві. Представник апелянта звертає увагу апеляційного суду на те, що документ під назвою «Договір позики», наданий позивачем в якості доказу укладення договору позики, має зовсім іншу правову природу, ніж та, яку називає позивач. Крім того, представник ОСОБА_1 зауважує, що факт отримання коштів за договором позики від ОСОБА_4 саме ОСОБА_5 , а не відповідачем ОСОБА_1 підтверджується поясненнями самого позивача, даними ним в якості потерпілого в рамках кримінального провадження №12018110030002803. При цьому, зазначає представник апелянта, у договорі позики фігурує сума 35 000 грн, а в рамках вищезазначеного кримінального провадження - фактично ця ж сума - у розмірі 32 000 грн. Також представник апелянта зазначає, що судом першої інстанції безпідставно відхилено клопотання відповідача про виклик в судове засідання позивача ОСОБА_4 для дачі ним особистих пояснень. На думку представника відповідача, про безгрошовість договору позики свідчить також й те, що відповідач не здійснювала жодних значних покупок, не придбавала нерухомість чи автомобілі, не оформлювала депозити, не засновувала фірми, що свідчить про те, що жодних коштів від ОСОБА_4 вона не отримувала. Представник відповідача наголошує на те, що ОСОБА_1 сама стала потерпілою від шахрайських дій колишнього чоловіка ОСОБА_5 , у зв`язку з чим її визнали потерпілою в межах кримінального провадження №12018090010002549 по обвинуваченню ОСОБА_5 . Також представник апелянта зауважує, що при встановленні судом факту неотримання позичальником від позикодавця грошей або речей, визначених родовими ознаками, договір позики вважається неукладеним, а тому підстави для оспорювання ОСОБА_1 договору позики відсутні. Посилаючись на необґрунтованість рішення суду, представник ОСОБА_1 просить його скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі. Позивач ОСОБА_4 своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 не скористався, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направляв, що не перешкоджає апеляційному перегляду рішення суду першої інстанції. В засіданні апеляційного суду ОСОБА_1 та її представник апеляційну скаргу підтримали з мотивів, викладених у ній. Представник позивача ОСОБА_4 доводи апеляційної скарги заперечив, зазначивши, що його довіритель заперечує твердження ОСОБА_1 про отримання суми боргу (35000 доларів США) її чоловіком, а не нею. Пояснив, що оригінал боргової розписки, складення якої ОСОБА_1 не заперечується, знаходиться у ОСОБА_4 , і вона може бути на вимогу суду пред`явлена. Із визначеним судом першої інстанції розміром заборгованості представник позивача погодився. Рішення суду вважає законним та обґрунтованим, а тому просить залишити його без змін. Вислухавши суддю-доповідача, пояснення відповідача ОСОБА_1 та її представника, представника позивача ОСОБА_4 , перевіривши матеріали справи, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав. Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_4 , суд першої інстанції прийшов до висновку, що складена відповідачем ОСОБА_1 боргова розписка про отримання нею 35 000 доларів США від ОСОБА_4 свідчить про укладення між сторонами договору позики та наявність підстав для стягнення своєчасно неповернутих коштів у користь позивача. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення відсотків за користування позикою та відсотків за несвоєчасне повернення боргу на рівні облікової ставки НБУ, суд першої інстанції дійшов висновку, що проценти сплачуються за користування грошовими коштами, а не за прострочення виконання грошового зобов`язання. Рішення суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення на користь позивача відсотків за користування позикою та відсотків за несвоєчасне повернення боргу на рівні облікової ставки НБУ жодним із учасників справи не оспорюється, а тому у відповідності до ст. 367 ЦПК України у зазначеній частині не переглядається. З висновками місцевого суду про стягнення суми, отриманої в борг, колегія суддів погоджується з таких підстав. Судом першої інстанції встановлено і з матеріалів справи вбачається, що 07 серпня 2017 року ОСОБА_1 склала розписку, згідно якої вона взяла в позику у ОСОБА_4 35 000 доларів США у термін до 31 грудня 2017 року. В якості підтвердження намірів вчасного і повного повернення суми позики ОСОБА_1 надала в заставу паркомісця, які у випадку неповернення позики переходять у власність ОСОБА_4 (а.с. 6). Апеляційний суд зауважує, що факт написання боргової розписки відповідач ОСОБА_1 визнала в суді першої інстанції та не заперечувала під час перегляду справи в апеляційному суді. Однак, відповідач заперечує отримання у позивача вказаних грошових коштів у позику на власні потреби. Вищевказане дає підстави для висновку, що між сторонами виникли договірні правовідносини з приводу повернення боргу за договором позики на підставі розписки. Апеляційний суд зауважує, у відповідності до ч.1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. У ч.1 ст. 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов`язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Такі правові висновки сформульовані у постанові Верховного Суду від 30 червня 2020 року при розгляді справи № 497/468/17. Також колегія суддів звертає увагу на те, що, у разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору і зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми. При цьому факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позичальника до позикодавця. Верховний Суд у постанові від 22 серпня 2019 року у справі №369/3340/16-ц вказав, що досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки. Аналізуючи вищезазначені норми права та зміст боргової розписки, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що складена ОСОБА_1 боргова розписка про отримання нею в борг від ОСОБА_4 35 000 доларів США та наявність оригіналу боргової розписки у позивача, свідчить про доведеність існування між сторонами правовідносин за договором позики. Крім того, слід зазначити, що укладений між сторонами договір позики у вигляді розписки підписаний позичальником та позикодавцем, містить умови отримання позичальником у борг грошових коштів та зобов`язання щодо їх повернення не пізніше 31 грудня 2017 року, які ОСОБА_1 не виконала, а тому вимоги ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики є обґрунтованими. Апеляційний суд відхиляє твердження ОСОБА_1 про те, що грошові кошти отримувала не вона, а її колишній чоловік ОСОБА_5 , оскільки даний факт не підтверджено жодними допустимими та належними доказами. Кримінальні провадження, на які посилається ОСОБА_1 , не завершені, а отже вина ОСОБА_5 в шахрайських діях щодо неї у встановленому законом порядку не підтверджена. Не заслуговують уваги посилання відповідача ОСОБА_1 про те, що у договорі позики фігурує сума 35 000 грн, а в рамках кримінального провадження про обвинувачення ОСОБА_5 - фактично ця ж сума - у розмірі 32 000 грн, що підтверджує отримання грошових коштів саме ОСОБА_5 , оскільки за змістом повідомлення про підозру ОСОБА_6 ним отримано від ОСОБА_4 20 000 доларів США та 12 000 доларів США різними платежами, в різний час. А ОСОБА_1 відповідно до власноручної розписки отримала від позивача іншу суму - 3 5000 доларів США. Не можуть бути прийняті до уваги й доводи ОСОБА_1 про те, що вона не здійснювала жодних значних покупок, не придбавала нерухомість чи автомобілі, не оформлювала депозити, не засновувала фірми, оскільки зазначене про безгрошовість договору позики не свідчить. Інші доводи апеляційної скарги є ідентичними доводам позивача у суді першої інстанції, яким місцевий суд надав належну оцінку. Висновки суду є достатньо аргументованими, а тому апеляційний суд вважає, що повторно відповідати на ті самі аргументи заявника необхідності немає. При цьому апеляційний суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»). Вищевикладене свідчить про те, що апеляційна скарга є безпідставною, а тому не підлягає задоволенню. Таким чином, судове рішення в даній справі ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги зводяться лише до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду першої інстанції. З огляду на вищенаведене апеляційна скарга відповідно до частини 1 статті 375 ЦПК України підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Керуючись ст. ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384, 389 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Івано-Франківського міського суду від 03 березня 2020 року в даній справі - без змін. Постанова суду набирає законної сили з дня її проголошення, і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повного її тексту. Повний текст постанови складено 15 липня 2020 року. Суддя-доповідач: В.А. Девляшевський Судді: І.В. Бойчук В.Д. Фединяк