Постанова 4807 № 320/4154/19

Дата документу 08.07.2020 Справа № 320/4154/19 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний №320/4154/19 Головуючий у 1 інстанції Редько О.В. Провадження № 22-ц/807/2275/20 Суддя-доповідач Онищенко Е.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 липня 2020 року м. Запоріжжя Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі: головуючого Онищенка Е.А. суддів: Бєлки В.Ю., Кухаря С.В. за участю секретаря судового засідання Книш С.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 24 квітня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Громадської організації «Добробут» за участю третьої особи Департаменту державної архітектурно-будівельної інспекції у Запорізькій області про виділ в натурі та визнання права власності на квартиру як самостійний об`єкт нерухомого майна,- В С Т А Н О В И Л А: У травні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Громадської організації «Добробут» за участю третьої особи Департаменту державної архітектурно-будівельної інспекції у Запорізькій області про виділ в натурі та визнання права власності на квартиру як самостійний об`єкт нерухомого майна. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 10 квітня 2003 року виконавчим комітетом Мелітопольської міської ради було прийнято рішення за № 85/1 про реєстрацію громадської організації «Добробут», а тому було зареєстровано статут громадської організації та видано свідоцтво про реєстрацію об`єднання громадян. Рішенням Мелітопольської міської ради від 15 квітня 2003 року дев`ятиповерхова будівля гуртожитку, яка знаходиться в АДРЕСА_1 була передана в колективну власність громадської організації «Добробут» для проживання в ньому членів цього громадського об`єднання. На підставі рішення Управління комунальної власності Мелітопольської міської ради 19 червня 2003 року передало громадській організації «Добробут» у колективну власність гуртожиток АДРЕСА_1 . 26 липня 2003 року виконавчим комітетом Мелітопольської міської ради було видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, на підставі якого гуртожиток на праві колективної власності належить громадській організації «Добробут». 02.07.2004 року громадська організація «Добробут» на підставі договору оренди (найму) передала ОСОБА_1 в платне користування на умовах найму нежитлові приміщення (хол, загальна кухня) для проведення реконструкції. Загальними зборами громадської організації «Добробут» було прийнято рішення про здійснення реконструкції будівлі гуртожитку АДРЕСА_1 , у зв`язку з чим було отримано дозвіл на реконструкцію № 227/4 від 16.09.2003 року, вихідні дані для проектування та здійснення проектно вишукувальних робіт, архітектурно планове завдання для реконструкції будівлі гуртожитку. Було замовлено проект реконструкції будівлі гуртожитку АДРЕСА_1 , розроблено кошторис реконструкції будівлі гуртожитку для створення житлового будинку квартирного АДРЕСА_2 . АДРЕСА_3 року між громадською організацією АДРЕСА_4 » та ОСОБА_1 було укладено договір за № 3 на реконструкцію і утримання квартири. 03 жовтня 2004 року між громадською організацією «Добробут» та ОСОБА_1 була укладена додаткова угода № 3, якою внесені додаткові пункти до Договору. Всі зобов`язання за Договором та Додатковою угодою вона виконала. За рахунок її грошових коштів, внесених в реконструкцію будівлі гуртожитку, були виконані будівельні роботи з реконструкції будівлі, в результаті чого були перебудовані та переплановані нежитлові приміщення (хол, загальна кухня) в окремо ізольовану квартиру під №5. Після проведення реконструкції, згідно затвердженого проекту, актів закріплення квартир та повної сплати членських внесків за дольовою участю, частка позивача становила 57,2/4487 будівлі. На підставі рішення загальних зборів громадської організації «Добробут» від 07 березня 2019 року за № 42 ОСОБА_1 було надано згоду на оформлення права власності на квартиру АДРЕСА_5 , загальною площею 57,2 кв.м. Позивач, вважає, що, оскільки договір на реконструкцію і утримання квартири не визнаний судом недійсним, з урахуванням вимог ст. 204 ЦК України, він є правомірним, за своїм характером та змістом правового регулювання вказаний договір відноситься до договорів про спільну діяльність, укладений з метою забезпечення реалізації членами громадської організації своїх конституційних прав на житло, в зв`язку з чим, відповідно до вимог ст. ст. 509, 629 ЦК України підлягає обов`язковому виконанню сторонами. На підставі ст. 328 ЦК України, вважає, що є всі законні підстави для визнання за нею права власності на двокімнатну квартиру АДРЕСА_5 , загальною площею 57,2 кв.м., а на підставі ч.ч.1, 2 ст. 364 ЦК України вважає, що вона має право на виділ у натурі її частки із майна, що є у спільній частковій власності. Просила суд виділити їй в натурі та визнати за нею право власності на двокімнатну квартиру АДРЕСА_5 , загальною площею 57,2 кв.м. Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 24 квітня 2020 року у задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що висновки суду першої інстанції про те, що внаслідок реконструкції гуртожитку виник новий об`єкт нерухомого майна у вигляді квартири, яка в подальшому повинна бути здана в експлуатацію та проведена її державна реєстрація є помилковим. Нормативно-правові акти, які діяли на час надання ГО "Добробут" дозволу на реконструкцію та дозволу на виконання будівельних робіт з реконструкції будівлі гуртожитку та передбачали прийняття за наслідками такого будівництва новоутвореного об`єкту в експлуатацію, втратили свою чинність та не можуть бути застосовані щодо наслідків будівництва позивачем та відповідачем об`єкту містобудування. Діючі нормативно-правові акти не передбачають як надання дозволу на перепланування, переобладнання чи реконструкцію об`єкту, збудованого сторонами, так і прийняття його до експлуатації за результатами виконання робіт, які не пов`язані із втручанням в несучі чи огороджувальні конструкції будівлі. Квартира не є об`єктом містобудування і на її перепланування чи перебудову не поширюється положення Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", оскільки квартира є складовою будинку, щодо якого цим законом передбачено порядок будівництва та прийняття його до експлуатації, у випадку виконання робіт, які за своїм характером, призводять до обов`язковості прийняття будинку до експлуатації. За таких умов утворене в результаті реконструкції будівлі гуртожитку нерухоме майно у вигляді ізольованої однокімнатної квартири не підлягає прийняттю в експлуатацію, а право власності на неї виникло з моменту завершення будівництва, а не з моменту прийняття до експлуатації та державної реєстрації. Крім того, скаржником зазначено, що суд першої інстанції не звернув уваги на встановлені постановою Запорізького апеляційного суду від 16 січня 2019 року у справі №320/2324/15 обставини, а саме: що позивач є співвласником будівлі гуртожитку. За таких обставин вважає помилковими висновки суду, що виключно ГО "Добробут" є власником будівлі. Встановлені судовим рішенням обставини дають підстави для виділення частки, яка належить позивачу в натурі, а відсутність згоди ГО "Добробут" на укладання договору про виділення частки в натурі вказує на наявність спору між сторонами у справі. Відзив на апеляційну скаргу не надходив. Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю - доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне. Згідно п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків. Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам. Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що в результаті реконструкції будівлі гуртожитку під окрему квартиру виник новоутворений об`єкт нерухомого майна - квартира. Об`єкти нерухомого майна, зважаючи на свою специфіку, після завершення будівництва підлягають прийняттю до експлуатації та державній реєстрації. Відповідно до ч.3 ст.3 закону №1952-ІV права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього закону, виникають з моменту такої реєстрації. Отже, моментом виникнення права власності на новостворене нерухоме майно є державна реєстрація. У зв`язку із цим до виникнення права власності на таке майно право власності існує лише на матеріали, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення) майна. Таким чином, законом не передбачено можливість визнання права власності на новостворене майно в судовому порядку, якщо право власності на таке майно не було зареєстроване раніше в установленому законодавством порядку. Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про виділ майна, з посиланням на ст. 364 ЦК України, суд першої інстанції зазначив, що вказана правова норма закріплює право співвласника майна на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Як вбачається з матеріалів справи саме ГО "Добробут" є власником будівлі гуртожитку, ОСОБА_1 не є власником ні будівлі гуртожитку, ні спірного майна, тобто новоствореної в результаті реконструкції квартири, тому пред`явлення позовної вимоги про виділ майна в натурі, з застосуванням ст. 364 ЦК України, є передчасним. Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції з виходячи з наступного. Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що рішенням виконавчого комітету Мелітопольської міської ради від 10.04.2003 року № 85/1 зареєстровано ГО «Добробут» та видано свідоцтво про реєстрацію об`єднання громадян від 10.04.2003 року за №

4. Рішенням Мелітопольської міської ради від 15.04.2003 року № 21 передано дев`ятиповерхову будівлю гуртожитку, яка знаходиться в АДРЕСА_1 у колективну власність ГО «Добробут». 19 червня 2003 року Управління комунальної власності Мелітопольської міської ради передало ГО «Добробут» у колективну власність гуртожиток АДРЕСА_6 23 АДРЕСА_1 . 25 травня 2004 року між ОСОБА_1 (іменована Співвласником) та ГО «Добробут» (іменоване Товариством) укладений договір за № 3 на реконструкцію і утримання квартири, відповідно до якого ОСОБА_1 взяла на себе зобов`язання з дольової участі в переобладнанні квартири, а ГО «Добробут» прийняла зобов`язання з організації роботи по переобладнанню квартири, які виділена співвласнику відповідно до проекту. Співвласник вносить кошти на переобладнання квартири в строки, вказані підрядником, розмір, яких визначається, виходячи з фактичних витрат організації на переобладнання кожному конкретному підряднику. 02 липня 2004 року між ГО «Добробут та членом вказаної організації ОСОБА_1 укладено договір найму (оренди) приміщення в будівлі гуртожитку, відповідно до якого ГО «Добробут» передало ОСОБА_1 у користування приміщення, на 2-му поверху гуртожитку, а саме нежитлові приміщення: загальна кухня, хол, для проведення реконструкції в окрему квартиру. Згідно з актом приймання-передачі від 02.07.2004 року ОСОБА_1 прийняла від ГО «Добробут» приміщення на 2-му поверсі в гуртожитку для проведення реконструкції згідно проекту під окрему двокімнатну квартиру за АДРЕСА_7 , що складається з нежитлових приміщень: загальна кухня, хол. 03 жовтня 2004 року між ОСОБА_1 та ГО «Добробут» укладена додаткова угода за №3, якою внесені додаткові пункти до договору від 25.05.2004 року, зокрема договір доповнено п. 4.1.4, відповідно до якого ГО «Добробут» зобов`язана виділити співвласнику у власність його долю нерухомого майна в натурі (згідно технічного паспорту на перебудовану квартиру), при наявності підтверджуючих документів проведеної реконструкції, технічного паспорту та повної сплати членських внесків згідно дольової участі в проведенні реконструкції та утримання організації, пунктом 4.2.10, відповідно до якого співвласник зобов`язаний укласти строковий договір найму квартири до виконання п.4.1.4 доповнення до договору, а також п. 4.4.5, відповідно до якого, співвласник має право вимагати від організації не чинити перешкоди у виділенні йому у власність його долі нерухомого майна в натурі при виконання усіх умов договору про реконструкцію та утримання квартири (договору про спільну діяльність) та додаткових умов. Згідно акту приймання-передачі квартири АДРЕСА_5 від 05.10.2004 року ГО «Добробут» передала, а ОСОБА_1 прийняла у користування двокімнатну квартиру АДРЕСА_5 після проведеної реконструкції. Загальна площа квартири складає 57,2 кв.м. та відповідає технічному паспорту на квартиру від 02.10.2004 року /а.с.31/. Згідно договору про передання прав на реконструйований (збудований) об`єкт рухомого майна від 05.07.2006 року, ГО «Добробут» передала ОСОБА_1 всі майнові права та права замовника на окремо ізольовану квартиру АДРЕСА_5 , утвореної в результаті проведення реконструкції будівлі гуртожитку в житловий будинок за рахунок коштів (членських внесків) ОСОБА_1 на фінансування робіт з реконструкції, з метою подальшого прийняття в експлуатацію новоутвореної квартири та реєстрації права власності на цей об`єкт за ОСОБА_1 11 лютого 2019 року зареєстровано право власності за ГО «Добробут» на будівлю гуртожитку АДРЕСА_1 , що підтверджується копією витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, а на підставі рішення загальних зборів ГО «Добробут» від 07.03.2019 року за № 42, ОСОБА_1 надано згоду на оформлення права власності на квартиру АДРЕСА_5 , загальною площею 57,2 кв. м., доля якої становить 57,2/4487. Положеннями ч. 1 ст. 331 ЦК України визначено, що право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Статтями 13, 41 Конституції України закріплено основні правові принципи регулювання відносин власності, головним із яких є принцип рівного визнання й захисту усіх форм власності. За приписами статті 328 ЦПК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом. Згідно ч. 2 ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. Положеннями ч.3 ст. 331 ЦПК України визначено, що до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). У разі необхідності особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, може укласти договір щодо об`єкта незавершеного будівництва після проведення державної реєстрації права власності на нього відповідно до закону. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", державна реєстрація прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. За приписами ч. 3 ст. 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації. Судом першої інстанції вірно встановлено, що ЗУ "Про регулювання містобудівної діяльності" встановлює правові та організаційні основи містобудівної діяльності і спрямований на забезпечення сталого розвитку територій з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів. Згідно ч. 5 ст. 26 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" проектування та будівництво об`єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку: 1) отримання замовником або проектувальником вихідних даних; 2) розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 цього Закону, її експертизи; 3) затвердження проектної документації; 4) виконання підготовчих та будівельних робіт; 5) прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів; 6) реєстрація права власності на об`єкт містобудування. Частиною другою статті 34 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" встановлено Перелік будівельних робіт, які не потребують документів, що дають право на їх виконання, та після закінчення яких об`єкт не підлягає прийняттю в експлуатацію, затверджується Кабінетом Міністрів України. Згідно з Переліком будівельних робіт, які не потребують документів, що дають право на їх виконання, та після закінчення яких об`єкт не підлягає прийняттю в експлуатацію, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 7 червня 2017 р. №406, із змінами внесеними Постановою КМ №236 від 20.03.2019 року до таких будівельних робіт відносяться, в тому числі: роботи з переобладнання та перепланування жилого будинку і жилого приміщення, а також нежилого будинку, будівлі, споруди, приміщення в них, виконання яких не передбачає втручання в огороджувальні та несучі конструкції та/або інженерні системи загального користування; щодо об`єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об`єктів з незначними (СС1), з середніми (СС2) та значними (СС3) наслідками; реконструкція, капітальний ремонт, технічне переоснащення внутрішніх систем. Положеннями ст. 100 ЖК України визначено, що виконання наймачем робіт з переобладнання та перепланування жилого будинку і жилого приміщення, які не передбачають втручання в несучі конструкції та/або інженерні системи загального користування, не потребують отримання документів, що дають право на їх виконання. Після завершення зазначених робіт введення об`єкта в експлуатацію не потребується. За приписами ст. 152 ЖК України, виконання власниками робіт з переобладнання та перепланування жилого будинку і жилого приміщення приватного житлового фонду, які не передбачають втручання в несучі конструкції та/або інженерні системи загального користування, не потребує отримання документів, що дають право на їх виконання. Після завершення зазначених робіт введення об`єкта в експлуатацію не потребується. Відповідно до Правилами утримання жилих будинків та прибудинкових територій, затверджених наказом Державного комітету з питань житлового господарства від 17.05.2005 року №76, перепланування - це перенесення і розбирання перегородок, перенесення і влаштування дверних прорізів, улаштування і переустаткування тамбурів, прибудова балконів на рівні перших поверхів багатоповерхових будинків. Згідно роз`яснень, викладених в листі Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 08.08.2012 року № 7/17-12928 "Щодо віднесення окремих об`єктів соціальної сфери до об`єктів реконструкції та капітального ремонту", за визначенням, наведеним у державних будівельних нормах ДБН А.2.2-3-2012 "Склад та зміст проектної документації на будівництво" реконструкція - перебудова введених в експлуатацію в установленому порядку об`єктів будівництва, яка передбачає удосконалення виробництва, підвищення його техніко-економічного рівня та якості продукції, що виготовляється, поліпшення умов експлуатації та проживання, якості послуг, зміну основних техніко-економічних показників (кількість продукції, потужність, функціональне призначення, геометричні розміри тощо). Враховуючи вищевикладене, судом першої інстанції вірно встановлено, що перепланування, переобладнання та реконструкція є окремими поняттями та мають суттєві відмінності. Згідно зі звітом про проведення технічного обстеження будівельних конструкцій та інженерних мереж об`єкта на можливість безпечної експлуатації та реконструкції від 23.03.2015 року об`єктом обстеження була реконструкція гуртожитку під багатоквартирний житловий будинок (а.с.60). З інших документів, доданих до позову, також вбачається, що була проведена саме реконструкція приміщення, що складалось з нежитлових приміщень: частки загальної кухні, холу в окрему квартиру, яка складається з двох житлових кімнат, кухні, ванної кімнати, туалету, коридору, двох балконів. З огляду на викладене, роботи, які були проведені в гуртожитку призвели до зміни зовнішніх характеристик об`єкта, його геометричних розмірів та функціонального призначення, що свідчить про проведення реконструкції об`єкта, а не його переобладнання чи перепланування. Постанова Кабінету Міністрів України від 7 червня 2017 року №406 із змінами, внесеними Постановою КМ №236 від 20.03.2019 року, на яку скаржник посилається як на підставу для задоволення її позову, не може бути застосована на спірних правовідносин, оскільки, до робіт, які не потребують документів, що дають право на їх виконання, та після закінчення яких об`єкт не підлягає прийняттю в експлуатацію, відносять роботи лише з реконструкції внутрішніх систем, тобто: опалення, вентиляції, водопостачання та водовідведення, а не реконструкції жилого будинку і жилого приміщення, а також нежилого будинку, будівлі, споруди, приміщення в них. Відповідно до п. п.1.6, 1.7, 1.9-1.12 договору про передання прав на реконструйований (збудований) об`єкт рухомого майна від 05.07.2006 року вбачається, що після реконструкції будівлі гуртожитку під окрему квартиру виник новоутворений об`єкт нерухомого майна квартира, яка в подальшому повинна бути здана в експлуатацію та проведена її державна реєстрація. Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що створений в результаті реконструкції будівлі гуртожитку новостворений об`єкт нерухомого майна квартира підлягає прийняттю до експлуатації та державній реєстрації. Порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 13.04.2011 року №461, а порядок державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 р. №1127. Згідно п.41 вказаного Порядку для державної реєстрації права власності на новозбудований об`єкт нерухомого майна подаються: документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта; технічний паспорт на об`єкт нерухомого майна; документ, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси; письмова заява або договір співвласників про розподіл часток у спільній власності на новозбудований об`єкт нерухомого майна (у разі, коли державна реєстрація проводиться щодо майна, що набувається у спільну часткову власність); договір про спільну діяльність або договір простого товариства (у разі, коли державна реєстрація проводиться щодо майна, будівництво якого здійснювалось у результаті спільної діяльності). Колегією суддів встановлено, що в матеріалах справи відсутні відомості щодо державної реєстрації спірного майна, тобто окремої квартири, органом, що здійснює державну реєстрацію. Визнання права власності в судовому порядку залишається винятковим способом захисту і суд не може заміняти органи, які здійснюють державну реєстрацію. Згідно ст. 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Враховуючи те, що ОСОБА_1 не є власником спірного майна (окремої квартири), її права відповідачем не оспорюються, а визнаються, між сторонами відсутній спір, а тому відсутні підстави для захисту права власності в судовому порядку. Посилання скаржника на ст. ст. 204, 328 ЦК України, як на підставу для виникнення у неї права власності на квартиру АДРЕСА_8 є помилковим, оскільки предметом договору на реконструкцію та утримання спірної квартири від 25.05.2004 року є порядок проведення реконструкції та утримання спірного майна, а не перехід права власності на спірне майно від однієї особи до іншої. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовної вимоги щодо виділення майна в натурі, оскільки вона є похідною від вимоги про визнання права власності на це майно, яка задоволенню не підлягає. Враховуючи вищевикладене, колегією суддів встановлено, що суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржуване рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права. При цьому, одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (пункт 46 рішення). Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03). Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі скаржник. З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог. Частиною першою статті 229 ЦПК України передбачено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази. Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів. Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Докази та обставини, ні які посилається скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідження та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права. На підставі наведеного, висновки суду першої інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права. Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону. З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог. На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається. Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,- ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 24 квітня 2020 року у цій справі залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення. Повний текст судового рішення складено 14 липня 2020 року. Головуючий Судді: