Постанова 4824 № 372/4513/19

Справа № 372/4513/19 Головуючий 1 інстанція- Зінченко О.М. Провадження № 22-ц/824/8185/2020 Доповідач апеляційна інстанція- Савченко С.І. П О С Т А Н О В А іменем України 09 липня 2020 року м.Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Савченка С.І., суддів Верланова С.М., Мережко М.В., за участю секретаря Вергелес О.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 23 березня 2020 року у справі за позовом Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення боргу за кредитним договором,- в с т а н о в и в: У грудні 2019 року АТ «ПриватБанк» звернувсядо суду із вказаним позовом, який мотивований тим, що 22 червня 2006 року між банком і відповідачкою ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № К3М0АЕ15004609, згідно якого банк надав відповідачці кредит для купівлі автомобіля у розмірі 15200 доларів США терміном на п`ять років зі сплатою процентів у розмірі 0,88 % на місяць на суму залишку заборгованості, а позичальник зобов`язався повернути отриманий кредит та сплатити проценти за його користування. Вказував, що за умовами кредитного договору позичальниця ОСОБА_1 мала повертати кредит та проценти щомісячними платежами до 25 числа кожного місяця, однак не виконувала цих обов`язків, після закінчення терміну надання кредиту має заборгованість, яка станом на 26 листопада 2019 року становить 207363,21 долари США, з яких тіло кредиту - 11409,49 доларів США, проценти - 39356,25 доларів США, комісія - 1330 доларів США та пеня - 155267,47 доларів США. Посилаючись на ст.1054 ЦК України та умови кредитного договору, просив стягнути з відповідачки на користь банку частину боргу у вигляді тіла кредиту у розмірі 11409,49 доларів США, що еквівалентно 274398,23 грн.та судові витрати. Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 23 березня 2020 року позов задоволено. Стягнуто із ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» борг за кредитним договором у розмірі 11409,49 доларів США, що еквівалентно 274398,23 грн., а також витрати по сплаті судового збору у розмірі 4115,97 грн. Не погоджуючись із рішенням, відповідачка ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права. Скарга мотивована неврахуванням судом доказів та заяв, поданих нею разом - 2 - із відзивом на позов. Зокрема, судом не врахована наявність рішення Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 16 березня 2012 року за позовом банку до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет застави. Позивач, зловживаючи правами повторно звернувся до суду із позовом про стягнення боргу, не повідомивши про попереднє рішення, що є зловживанням і підставою для відмови у відкритті провадження. Суд не врахував часткове погашення боргу відповідачкою на суму 8389,98 доларів США, що стверджується квитанціями, а також факт передання відповідачкою до банку заставного автомобіля для реалізації. Судом не застосвано позовну давність згідно заяви відповідачки. АТ КБ «ПриватБанк» подав відзив на апеляційну скаргу, де вказав, що суд першої інстанції прийняв законне і обгрунтоване рішення і правомірно задоволив позовні вимоги, а доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 є безпідставними і надуманими, не грунтуються на вимогах закону, не спростовують висновків суду. В суді апеляційної інстанції представник відповідачки ОСОБА_1 адвокат Василевська А.А. апеляційну скаргу та викладені в ній доводи підтримала, просила задоволити та скасувати рішення Обухівського районного суду Київської області як незаконне. Представник АТ КБ «ПриватБанк» Гордієнко В.А. в суді апеляційної інстанції проти задоволення апеляційної скарги заперечувала, посилаючись на законність і обгрунтованість судового рішення та відсутність підстав для його скасування. Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з таких підстав. Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно грунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Відповідно до ст.264 ЦПК України судове рішення має відповідати в тому числі на такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Зазначеним вимогам оскаржуване судове рішення відповідає не в повній мірі. Судом встановлено, що 22 червня 2006 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», і відповідачкою ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № К3М0АЕ15004609, згідно якого банк надав відповідачці кредит для придбання автомобіля у розмірі 15200 доларів США терміном до 22 червня 2011 року за процентною ставкою із розрахунку 0,88 % на місяць на суму залишку заборгованості, а позичальник зобов`язався повернути отриманий кредит та сплатити проценти за його користування. Повернення кредиту згідно п.1.1 кредитного договору передбачено шляхом внесення позичальником щомісячних платежів до 25 числа кожного місяця у розмірі 366,27 доларів США, який включає тіло кредиту і проценти. Також, судом встановлено, що відповідачка ОСОБА_1 не виконувала в повному - 3 - обсязі обов`язків по поверненню кредиту, після закінчення терміну надання кредиту має заборгованість, яка відповідно до наданого банком розрахунку станом на 26 листопада 2019 року становить 207363,21 долари США. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції прийшов до висновків, що відповідачка ОСОБА_1 не в повній мірі виконувала обумовлені кредитним договором обов`язки і не повертала щомісяця у повному обсязі отримані нею кредитні кошти, що призвело до виникнення заборгованості і у свою чергу свідчить про порушення прав АТ КБ «ПриватБанк»як кредитора і необхідність їх захисту стягнення боргу за кредитом із позичальника. Проте, колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду, оскільки суд допустив неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, що потягло неправильне застосування норм матеріального права і як наслідок невірне вирішення спору. Вирішуючи спір, суд не звернув уваги та не дав оцінки запереченням відповідачки проти позову, викладеним у поданому нею відзиві на позовну заяву (а.с.30-33), а також доданим до відзиву доказам (а.с.34-49), зазначивши у рішенні, що відповідачка заперечень проти позову до суду взагалі не направляла, що суперечить матеріалам справи. Зокрема судом не було встановлено, що на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором № К3М0АЕ15004609 між сторонами 22 червня 2006 року було укладено договір застави належного позичальниці ОСОБА_1 автомобіля «Volkswagen New Beetle» 2001 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , вартість якого сторони договору на момент його укладення визначили у розмірі 96006,76 грн. (а.с.46-49). З огляду на невиконання умов кредитного договору 22 червня 2009 року у м.Києві співробітниками ЗАТ КБ «ПриватБанк» було вилучено у відповідачки вказаний автомобіль «Volkswagen New Beetle» 2001 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , як предмет застави, що стверджується актом прийняття автомобля у позичальниці ОСОБА_1 . Даний акт містить опис автомобіля, його ідентифікаційні дані та технічний стан, а також відмітку про те, що позичальниця передала автомобіль для реалізації і направлення коштів на погашення боргу (а.с.42-43). У зв`язку із передачею автомобіля на реалізацію відповідачка ОСОБА_1 03 липня 2009 року видала співробітникам ЗАТ КБ «ПриватБанк» довіреність, якою уповноважила їх продати лежний їй навтомобіль (а.с.44). Окрім того, рішенням Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 16 березня 2012 року задоволено позов ПАТ «КБ «ПриватБанк» про звернення стягнення на предмет застави. Ухвалено в рахунок погашення боргу за кредитним договором № K3M0AE15004609 від 22 черня 2006 року в сумі 262452,19 грн. звернути стягнення на предмет застави: автомобіль «Volkswagen», модель «NewBeetle», 2001 року випуску, № кузова/шасі НОМЕР_2 , реєстраційний номер НОМЕР_1 , що належить на праві власності ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_3 ) шляхом продажу вказаного автомобіля ПАТ КБ «Приват Банк» з укладанням від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, із зняттям вказаного автомобіля з обліку в органах ДАІ України, а також наданням ПАТ КБ «Приват Банк» всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу Рішення суду набрало законної сили (а.с.107-108). Ухвалою Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 02 квітня 2018 року відмовлено ПАТ «КБ «ПриватБанк» у задоволенні заяви про зміну способу виконання рішення шляхом стягнення з відповідачки ОСОБА_1 боргу у розмірі 32859,51 доларів США, що еквівалентно 262452,19 грн. Нез`ясування судом наведених обставин потягло незастосування закону, який підлягав - 4 - застосуванню. Згідно ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк зобов`язується надати грошові кошти позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно ст. 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися заставою. Згідно ст.1 Закону України «Про заставу» та ст.572 ЦК України застава є способом забезпечення зобов`язань; у силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Відповідно до ч.4 ст.591 ЦК України, якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до ст.112 цього Кодексу, якщо інше не встановлено договором або законом. Такі ж положення містить ст.24 Закону України «Про заставу», згідно якої у випадках, коли суми, вирученої від продажу предмета застави, недостатньо для повного задоволення вимог заставодержателя, він має право, якщо інше не передбачено законом чи договором, одержати суму, якої не вистачає для повного задоволення вимоги, з іншого майна боржника в порядку черговості, передбаченої законодавством України. Аналіз змісту даних норм дає підстави для висновку, що у випадку обрання кредитором способу захисту порушеного права шляхом зверення стягнення на предмет застави погашення боргу має відбуватися саме за рахунок реалізації заставного майна. Водночас право на отримання суми, якої не вистачає, з іншого майна боржника виникає у кредитора виключно за сукупності двох обставин, а саме - реалізації заставленого майна та недостатності вирученої від продажу суми для задовлення його вимог в повному обсязі. Такий підхід законодавця обумовлений тим, що при вилученні предмета застави, який перебуває у заставодержателя, і за відсутності його реалізації неможливо визначити розмір боргу, оскільки боржник втрачає заставне майно і має повернути борг лише коли суми, вирученої від продажу предмета застави, недостатньо для повного задоволення його вимог. Відповідна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25 вересня 2019 року у справі № 756/11989/15-ц, де змінюючи мотивувальну частину рішень суду першої і апеляціної інстанції про відмову ПриватБанку у позові про стягнення боргу за кредитом при наявності судового рішення про звернення стягнення на заставлений автомобіль, Верховний Суд зазначив, що вирішення в 2010 році в судовому порядку питання звернення стягнення на предмет застави на погашення всієї суми кредитної заборгованості відповідача, в тому числі і по тілу кредиту, унеможливлює повторне стягнення цієї суми. У зв`язку з наведеним підстав для задоволення позову банку про стягнення з боржника 2845,4 доларів США заборгованості за кредитом немає. А тому Верховний Суд змінив мотивувальну частину судових рішень, вказавши що підставою відмови у позові є його недоведеності, а не пропуск строку позовної давності. Схожі за змістом правові позиції сформульовані Верховним Судом у постанові від 25 вересня 2019 року у справі№ 754/5730/15-ц та у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 467/395/16-ц, в яких Верховний Суд вказав, що право у позивача щодо стягнення залишку боргу за кредитним договором виникає на підставі положень ст.591 ЦК України та ст.24 Закону України «Про заставу». При розгляді справи суд першої інстанції наведеного не врахував та не встановив чи має право позивач на повторне стягнення тіла кредиту, яке вже стягнуто за судовим рішенням за рахунок предмета застави. - 5 - Також, колегія суддів вважає помилковими висновки суду першої інстанції щодо наявності у відповідачки заборгованості за кредитним договором у сумі 207363,21 грн. Погодившись із наданим банком розрахунком боргу, суд не звернув уваги, що борг, який включає проценти та пеню, розрахований за період по 26 листопада 2019 року, хоча строк дії договору закінчися ще 22 червня 2011 року. При цьому суд не врахував, що право банку нараховувати проценти за кредитом припинилося зі спливом 22 червня 2011 року строку кредитування, а нарахування процентів поза межами строку дії договору (строку кредитування) суперечить закону, зокрема ст.1048 ЦК України. Це ж стосується неустойки (штраф, пеня), під якою згідно ч.1 ст.549 ЦК України розуміється грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредитору у разі порушення боржником зобов`язання. За змістом ст.ст.546, 549, 550, 551 ЦК України неустойка за своєю правовою природою є додатковим (акцесорним) способом забезпечення виконання зобов`язань і, будучи цивільно-правовою санкцією, у всіх випадках є елементом самого забезпеченого зобов`язання, а відтак може нараховуватися лише в межах погодженого сторонами строку дії договору. Такий правовий висновок Великої Палати Верховного Суду міститься у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц, де Велика Палата вказала, що право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з ч.2 ст.1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені ч.2 ст.625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Аналогічні висновки містяться у цілому ряді постанов Великої Палати Верховного Суду, в тому числі у постановах: від 28 березня 2018 року по справі № 444/9519/12 та від 04 липня 2018 року по справі № 310/11534/13-ц. Отже, нарахування процентів за користування позиченими грошовими коштами поза межами встановленого сторонами строку договору позики законом не передбачено. Окрім того, колегія суддів не може погодитися із рішенням суду в частині зазначення у резолютивній частині рішення як про стягнення боргу в іноземній валюті, так і одночасно еквіваленту у гривні, оскільки таке формулювання може викликати двозначне тлумачення способу виконання рішення сторонами. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16-ц послалася, що зазначення судом у своєму рішенні двох грошових сум, які необхідно стягнути з боржника, внесло двозначність до розуміння суті обов`язку боржника, який може бути виконаний примусово. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні. Тому, як суд першої інстанції, так і апеляційний суд помилково зазначили у своїх рішеннях висновок про стягнення з відповідача на користь позивачів боргу одночасно з визначенням у іноземній валюті та в еквіваленті у гривні. З огляду на те, що кредит надавався в іноземній валюті, за наявності у банку відповдіних ліцензій та дозволів, то стягнення також має відбуватися виключно в іноземній валюті. Такі ж висновки зроблені Верховим Судом України у постанові від 16 вересня 2015 року справі № 6-190цс15 та постанові від 10 лютого 2016 року у справі № 6-1680цс15. При цьому, колегія суддів враховує, що апеляційна скарга відповідачки не містить доводів щодо незаконності рішення в частині стягнення процентів і пені поза межами строку дії договору, а також щодо одночасного зазначення у резолютивній частині про стягнення - 6 - боргу у іноземній валюті та гривні, проте, колегія суддів керується наступним. Відповідно до приписів ч.4 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права. Враховуючи, що при вирішенні спору суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, що регулюють неустойку (ст.ст.546,549 ЦК), проценти (ст.1048 ЦК) та обіг іноземної валюти (ст.ст.192,193,524 ЦК) колегія суддів згідно ч.4ст.367 ЦПК України вважає за необхідне вийти за межі доводів апеляційної скарги з метою дотримання вимог закону та прав і законних інтересів відповідача. Відповідно до ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норми матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. З викладених вище підстав колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалене за неповного з`ясування обставин справи, з неправильним застосуванням норм матеріального права та підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог за їх безпідставністю, оскількивирішення у 2012 році в судовому порядку питання про звернення стягнення на предмет застави для погашення всієї суми кредитної заборгованості відповідачки, в тому числі і по тілу кредиту, унеможливлює повторне стягнення цієї суми. При цьому, відмовляючи у задоволенні вимог банку про стягнення боргу за кредитним договором, колегія суддів враховує, що позивач не обгрунтовує свої вимоги про стягнення боргу посиланням на ст.591 ЦК України та ст.24 Закону України «Про заставу», зокрема що суми недостатньо. Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що позивач, зловживаючи правами повторно звернувся до суду із позовом про стягнення боргу, не повідомивши про попереднє рішення, наявність якого є підставою для закриття провадження з огляду на те, що спір уже вирішено Індустріальним районним судом м.Дніпропетровська, який своїм рішенням від 16 березня 2012 року в рахунок погашення боргу звернув стягнення на предмет застави необгрунтовані. Згідно з п.3 ч.1 ст.255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду ухвалене з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Відповідно до наведеної норми позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору. В даному випадку нетотожні предмети спору, зокрема у справі 2012 року - це звернення стягнення на предмет застави, у даній справі - стягнення боргу, що унеможливлює закриття провадження. Доводи скаржниці про необхідність застосування строку позовної давності колегія суддів відхиляє як необгрунтовані. Згідно приписів ст.ст.264, 265 ЦПК України, суд в обов`язковому порядку спочатку має встановити чи були порушені невизнані або оспорені права позивача, а вже потім вирішувати чи підлягає порушене право до захисту, чи слід застосувати строк позовної давності. Недоведеність позову є самостійною підставою для відмови у його - 7 - задоволенні (п.11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі») Також колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про неврахування судом часткового погашення боргу відповідачкою на суму 8389,98 доларів США, що стверджується квитанціями. Розмір боргу відповідачки за кредитним договором після закінчення терміну його дії встановлено рішенням Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 16 березня 2012 року, яким визначено борг у розмірі 262452,19 грн. Рішення суду набрало законної сили, а тому обставини щодо розміру боргу відповідно до ч.4 ст.82 ЦПК не підлягають доказуванню. Решта доводів апеляційної скарги враховані при скасуванні рішення. Викладені у поясненнях на апеляційну скаргу доводи позивача щодо його права на повторне стягнення тіла кредиту з огляду на нереалізацію заставного майна колегія суддів відхиляє як необгрунтовані, оскільки позивач на ці обставини в позовній заяві не посилався, не зазначивши у позові про існування договору застави та про судове рішення щодо звернення стягнення.Відповідно будь-яких доказів про причини нереалізації автомобіля з часу його вилучення із 22 червня 2009 року (більше 10 років) позивач не надав і дані підстави позову взагалі не були предметом розгляду у суді першої інстанції (правова позиція у постанові Верховного Суду від 25 вересня 2019 року у справі № 756/11989/15-ц, де Верховний Суд вказав, що заявляючи вимоги про стягнення боргу, банк в обґрунтування позовних вимог на обставини недостатності суми, вирученої від продажу на підставі рішення суду предмета застави, для задоволення вимог заставодержателя, не посилався. За таких обставин доводи касаційної скарги з посиланням на обставини, що не були предметом розгляду суду першої інстанції, не заслуговують на увагу). Це ж стосується посилань у поясненнях на судову практику, зокрема на постанови Верховного Суду: від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц; від 28 серпня 2019 року у справі № 759/4036/18 та від 05 грудня 2018 року у справі № 761/31346/13-ц, які є необгрунтованими, оскільки, стосуються справ з іншими фактичними обставинами, а саме пов`язаних із зверненням стягнення на об`єкти нерухомого майна (іпотеки), правовідносини за яким є відмінними від застави і регулюються окремим Законом. Це по-перше. По-друге, у наведених справах висновки суду є подібними до наведених вище. Зокрема у постанові від 28 серпня 2019 року у справі № 759/4036/18 Верховний Суд вказав, що наявність рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом стягнення заборгованості за кредитним договором у непогашеній частині заборгованості, оскільки застосування кредитором іншого законного способу для захисту свого порушеного та не поновленого боржником належним чином права не є подвійним стягнення заборгованості. Аналогічні висновки викладені й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц в якій зазначено, що здійснення особою права на захист не може ставитися в залежність від застосування нею інших способів правового захисту. Забезпечувальне зобов'язання має додатковий (акцесорний) характер, а не альтернативний основному. У разі задоволення не в повному обсязі вимог кредитора за рахунок забезпечувального обтяження основне зобов'язання сторін не припиняється, однак змінюється щодо предмета та строків виконання, встановлених кредитором, при зверненні до суду, що надає кредитору право вимоги до боржника, у тому числі й шляхом стягнення решти заборгованості за основним зобов`язанням (тілом кредиту) в повному обсязі та процентів і неустойки згідно з договором, нарахованих на час звернення до суду з вимогою про дострокове виконання кредитного договору, на погашення яких виявилася недостатньою сума коштів, отримана від реалізації заставного майна під час виконання судового рішення. - 8 - Вказані висновки зводяться до того, що стягнення боргу можливе проте у випадку реаліації предмета іпотеки і недостатності суми для погашення боргу. Відповідно до ст.141, п.4 ч.1 ст.382 ЦПК України, суд покладає на позивача витрати відповідачки по оплаті судового збору за подачу апеляційної скарги та витрати на правничу допомогу, які підтверджені належними доказами Керуючись ст.ст.259, 374, 376, 381 ЦПК України, апеляційний суд,- п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволити частково. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 23 березня 2020 року скасувати і ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення боргу за кредитним договором. Стягнути із Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк»(місцезнаходження: м.Київ, вул.Грушевського 1-д, МФО 305299, код ЄДРПОУ 14360570) на користь ОСОБА_1 (мешкає: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 ) судові витрати, а саме судовий збір у розмірі 6173 гривні 95 коп. та витрати на правничу допомогу у розмірі 3500 грн. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення. Головуючий Судді: