Постанова 4854 № 420/5527/19

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 08 липня 2020 р.м.ОдесаСправа № 420/5527/19 Головуючий в 1 інстанції: Бойко О.Я. П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді доповідача Кравця О.О. судді Домусчі С. Д. судді за участю секретаря Коваля М.П. Недашковської Я.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Управління патрульної поліції в Одеській області Департаменту патрульної поліції на рішення та на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2019 року по справі № 420/5527/19 прийнятих в порядку письмового провадження у складі судді Бойко О.Я. за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Департаменту патрульної поліції України патрульної поліції в Одеській області , за участю третіх осіб - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання протиправною бездіяльність , стягнення матеріальних збитків та відшкодування моральної шкоди,- ВСТАНОВИВ: І. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ І РІШЕННЯ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ: 20.09.2019 ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Департаменту патрульної поліції Управління патрульної поліції в Одеській області в якому просив: Визнати неправомірною бездіяльність відповідача Департаменту патрульної поліції Управління патрульної поліції в Одеській області, яка виразилась у невиконанні своїх службових обов`язків, а саме не реагуванні на виклик про скоєння кримінального правопорушення та невиїзд на місце скоєння кримінального правопорушення за чотири кратним викликом ОСОБА_1 , які мали місце 10 січня 2019 року у м. Одеса за адресою вул. Кримська

82. Визнати неправомірною дією відповідача Департаменту патрульної поліції Управління патрульної поліції в Одеській області, яка виразилась у підробці дати написання відповіді №161зі/41/13/03/03-19, яка виразилась у внесенні у офіційну відповідь відомостей, які не відповідають дійсності, створенні дати написання документу заднім числом. Визнати неправомірною дією відповідача - Департаменту патрульної поліції Управління патрульної поліції в Одеській області, яка виразилась у неправомірній відмові у наданні інформації на запит ОСОБА_1 від 27.02.2019 року та що відображено у офіційній відповіді від 05.03.2019 року за №161зі/41/13/03/03-19. Визнати неправомірною бездіяльність ненадання відповіді відповідача Департаменту патрульної поліції Управління патрульної поліції в Одеській області, у строки та спосіб, передбачені вимогами ЗУ Про звернення громадян, у порядку якого відповідач мав намір розглядати інформаційний запит ОСОБА_1 від 27.02.2019 р. та про що сповістив офіційною відповіддю за № 161зі/41/13/03/03-19. Стягнути з відповідача Департаменту патрульної поліції Управління патрульної поліції в Одеській області, на користь позивача ОСОБА_1 компенсацію завданих матеріальних збитків у розмірі 30 000 (тридцять тисяч),00 гривень у які покладено вартість віднятого у кримінальний спосіб інструменту та 24000 (двадцять чотири тисячі),00 гривень за несплачені аліменти дітям. Стягнути з відповідача Департаменту патрульної поліції Управління патрульної поліції в Одеській області, на користь позивача ОСОБА_1 компенсацію завданої моральної шкоди у розмірі 69000(шістдесят дев`ять тисяч гривень),00. Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2019 року у задоволенні клопотання представника відповідача про залишення адміністративного позову без розгляду відмовлено. Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2019 року було закрито провадження в частині стягнення з Департаменту патрульної поліції Управління патрульної поліції в Одеській області компенсації моральних збитків у розмірі 30 000 грн .( вартість інструменту ) та 24000 грн( за несплачені аліменти дітям). Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2019 року адміністративний позов був задоволений частково:визнана неправомірною бездіяльність Департаменту патрульної поліції Управління патрульної поліції в Одеській області, яка виразилась у невиконанні своїх службових обов`язків, а саме не реагуванні на виклик про скоєння кримінального правопорушення та невиїзд на місце скоєння кримінального правопорушення за чотири кратним викликом ОСОБА_1 , які мали місце 10 січня 2019 року у м. Одеса за адресою вул. Кримська 82, визнана неправомірною дія Департаменту патрульної поліції Управління патрульної поліції в Одеській області, яка виразилась у неправомірній відмові у наданні інформації на запит ОСОБА_1 від 27.02.2019 року та що відображено у офіційній відповіді від 05.03.2019 року за №161зі/41/13/03/03-19, визнана неправомірною бездіяльність Департаменту патрульної поліції Управління патрульної поліції в Одеській області, а саме ненадання відповіді у строки та спосіб, передбачені вимогами ЗУ Про звернення громадян, у порядку якого відповідач мав намір розглядати інформаційний запит ОСОБА_1 від 27.02.2019 р. та про що сповістив офіційною відповіддю за № 161зі/41/13/03/03-19, стягнуто з Департаменту патрульної поліції Управління патрульної поліції в Одеській області, на користь позивача ОСОБА_1 компенсацію завданої моральної шкоди у розмірі 6000( шість тисяч),00 грн. , у решті позовних вимог було відмовлено. II. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ВИМОГ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ , УЗАГАЛЬНЕНІ ДОВОДИ АПЕЛЯНТА ТА ІНШИХ УЧАСНИКІВ АПЕЛЯЦІЙНОГО ПРОВАДЖЕННЯ: Не погоджуючись з рішенням та ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2019 року, представник Управління патрульної поліції в Одеській області Департаменту патрульної поліції подав апеляційну скаргу, в якій вважає, що судом 1-ї інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права та просив їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким залишити позовну заяву без розгляду в частині вимог про визнання неправомірною бездіяльності відповідача, яка виразилась у невиконанні службових обов`язків стосовно не реагування на виклик про скоєння кримінального правопорушення, в задоволенні решти позовних вимог відмовити повністю. Вимоги апеляційної скарги представник Управління патрульної поліції в Одеській області Департаменту патрульної поліції обґрунтовує тим, що станом на час звернення позивача до суду (20.09.2019 року) із позовом по справі № 420/5527/19 останнім щодо вимоги про визнання неправомірною бездіяльності відповідача, яка виразилась у невиконанні службових обов`язків стосовно не реагування на виклик про скоєння кримінального правопорушення було пропущено 6-ти місячний строк, передбачений ст.. 122 КАС України. Будь-які поважні причини пропуску цього строку позивачем не вказувались, клопотання про «поновлення» такого строку не заявлялись, ухвалою від 11.11.2019 року про відкриття провадження у справі такий строк не поновлювався. В той же час, апелянт наголошує на тому, що ні Суворовський ВП в м. Одесі ГУНП в Одеській області, ні його працівники не перебувають у підпорядкуванні та не є співробітниками УПП в Одеській області ДПП чи Департаменту патрульної поліції. Таким чином відповідач не може нести відповідальність за діяння працівників іншого органу (підрозділу). III. ПРОЦЕДУРА АПЕЛЯЦІЙНОГО ПРОВАДЖЕННЯ: Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 17 березня 2020 року розгляд справи призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні на 08.04.20 р. о 14:00 год. Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 19.06.2020 року до участі у справі були залучені треті особи - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Особи, що беруть участь у справі, про час і місце судового розгляду були сповіщені належним чином відповідно до ст.124 -127 КАС України, позивач після оголошеної перерви до судового засідання не з`явився ,про причини неявки суд не повідомив, представник апелянта Гузенко А.М. та третя особа ОСОБА_3 до судового засідання з`явились. Апеляційний суд, заслухавши доповідача,доводи учасників справи, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, вважає, що вона підлягає частковому задоволенню з наступних підстав IV. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ : Судом 1-ої інстанції було встановлено, що 10.01.2019 року позивач тричі викликав наряд поліції на місце скоєння правопорушення. Виклики позивачем наряду поліції зафіксовані в журналі Єдиного обліку, що підтверджується листом Головного управління Національної поліції в Одеській області Суворовський відділ поліції в м. Одесі від 19.03.2019 №39/446/зі/еп (а.с.11). В матеріалах справи наявна ухвала Суворовського районного суду м. Одеси від 01.07.2019 р. пол. справі №523/3181/19, якою зобов`язано посадових осіб Суворовського ВП в м. Одесі ГУНП в Одеській області внести до ЄРДР відомості про вчинення кримінального правопорушення за заявою позивача від 10.01.2019 р. (а.с.46). 27.02.2019 р. ОСОБА_1 звернувся до начальника Управління патрульної поліції в Одеській області з інформаційним запитом щодо бездіяльності працівників патрульної поліції , яки не з`явилися після звернення 10.01.2019 року о 13.51 год. (№ 32136425) , о 14.21 год.( № 332137404) та о 14.51 год.( № 32138505). Департамент Патрульної поліції Управління патрульної поліції в Одеській області листом від 05.03.2019 року за № 161зі/41/13/03/03-19 надало відповідь, згідно з якою звернення буде розглянуто відповідно до вимог Закону України «Про звернення громадян», яку позивач отримав 18.03.2019 року. ГУ Національно поліції в Одеській області листом від 19.03.2019 року за № 39/446/зі/еп надало відповідь та підтвердило заявнику про наявність фактів звернення 10.01.2019 року о 13.50 год. (№ 32136425), о 14.21 год.( № 332137404), о 14.56 год.( № 32138505), о 15.11 год.( № 32139351). Витягом з бази даних МВС України також підтверджена наявність фактів звернення 10.01.2019 року о 13.51 год. (№ 32136425, направлений на виконання ОСОБА_2 ) , о 14.32 год.( № 332137404, направлений на виконання ОСОБА_2 ) , о 14.56 год.( № 32138505 направлений на виконання ОСОБА_2 ), о 16.10 год. (№ 32138505 , направлений ОСОБА_3 ) Заява позивача відповідала вимогам ст. 19 Закону України "Про доступ до публічної інформації". Судом апеляційної інстанції було встановлено , що 15.07.2019 року ОСОБА_1 звернувся із позовом до Одеського окружного адміністративного суду до Департаменту патрульної поліції Управління патрульної поліції в Одеській області, про визнання неправомірними бездіяльність, дії та стягнення матеріальних та моральних збитків. Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 22.07.2019 р. позов був залишений без руху. Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 03.09.2019 р., яка набула законної сили, позов був повернутий позивачу. 20.09.2019 р. ОСОБА_1 вдруге звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з аналогічним адміністративним позовом. Заява про поновлення процесуального строку на звернення до суду із позовом позивачем не подавалась. V. РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА ТА ОЦІНКА СУДУ (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин): Згідно з ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України Про доступ до публічної інформації від 13.01.2011 №2939-VI, публічна інформація - це відображена та документована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Частиною першою статті 13 Закону України Про доступ до публічної інформації встановлено, що розпорядниками інформації для цілей цього Закону є: - суб`єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб`єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов`язковими для виконання; - юридичні особи, що фінансуються з державного, місцевих бюджетів, бюджету Автономної Республіки Крим, - стосовно інформації щодо використання бюджетних коштів; - особи, якщо вони виконують делеговані повноваження суб`єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання освітніх, оздоровчих, соціальних або інших державних послуг, - стосовно інформації, пов`язаної з виконанням їхніх обов`язків; - суб`єкти господарювання, які займають домінуюче становище на ринку або наділені спеціальними чи виключними правами, або є природними монополіями, - стосовно інформації щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них. Згідно з ст.19 Закону України "Про доступ до публічної інформації" передбачено, що запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні. Запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту. Запит на інформацію може бути індивідуальним або колективним. Запити можуть подаватися в усній, письмовій чи іншій формі (поштою, факсом, телефоном, електронною поштою) на вибір запитувача. Письмовий запит подається в довільній формі. Системний аналіз норм вказаного закону дає підстави вважати, що доступ до публічної інформації, крім передбаченої цим Законом публічної інформації з обмеженим доступом, щодо якої існує спеціальний порядок її поширення, можливо за допомогою двох способів, а саме: отримання такої інформації з загальнодоступних встановлених законом джерел оприлюднення суб`єктами владних повноважень публічної інформації, або за результатами надання такої інформації - у відповідь на конкретне відповідне звернення особи. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 22 Закону України Про доступ до публічної інформації розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту, якщо не володіє і не зобов`язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит. Також, статтею 23 Закону України "Про доступ до публічної інформації" забезпечено право запитувача інформації на оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації. Відповідно до частини 2 наведеної статті встановлено, що запитувач має право оскаржити: 1) відмову в задоволенні запиту на інформацію; 2) відстрочку задоволення запиту на інформацію; 3) ненадання відповіді на запит на інформацію; 4) надання недостовірної або неповної інформації; 5) несвоєчасне надання інформації; 6) невиконання розпорядниками обов`язку оприлюднювати інформацію відповідно до статті 15 цього Закону; 7) інші рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації, що порушили законні права та інтереси запитувача. Частиною 3 цієї ж статті встановлено, що оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації до суду здійснюється відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України. Згідно з ч. 1 ст. 8 Закону України Про Національну поліцію поліція діє виключно на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України. Відповідно до ч.1 ст. 1 Закону України "Про Національну поліцію" Національна поліція України - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку. Згідно з ч.1 ст. 17 Закону України "Про Національну поліцію" поліцейським є громадянин України, який склав Присягу поліцейського, проходить службу на відповідних посадах у поліції і якому присвоєно спеціальне звання поліції. Згідно з ст.19 Закону України "Про доступ до публічної інформації" передбачено, що запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні. Запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту. Запит на інформацію може бути індивідуальним або колективним. Запити можуть подаватися в усній, письмовій чи іншій формі (поштою, факсом, телефоном, електронною поштою) на вибір запитувача. Письмовий запит подається в довільній формі. Відповідно до ст. 56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. На підставі ч.1 ст. 23 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її права. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Згідно з ст. 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом. Згідно ст. 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи. Згідно з роз`ясненнями, викладеними в п. п. 3, 4, 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків. У позовній заяві про відшкодування (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Таким чином, обов`язок доказування завданої моральної шкоди, її розміру та інших обставин, покладається на особу, що звертається з таким позовом. Відповідно до п. 10-1 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 25.05.2001 року «Про внесення змін і доповнень у Постанову Пленуму Верховного Суду України №4 від 31.03.1995 р. «Про судову практику по справах про відшкодування морального ( нематеріального) шкоди» при розгляді справ про позовам про відшкодування моральної шкоди на підставі ст. 56 Конституції України судам при встановленні факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями ,діями або бездіяльністю органа державної влади , місцевого самоврядування або їх посадовими або службовими особами при здійсненні ними своїх повноважень він підлягає відшкодуванню за рахунок держави або місцевого самоврядування. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювана, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювана та вини останнього в її заподіянні. Відповідно до ст.8 Конституції України, ст.6 КАС України та ч.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 року ,суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року (надалі Конвенція) , була ратифікована Законом України N 475/97-ВР від 17.07.97, та відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства. Згідно ч.1 ст.6 Конвенції , кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо апеляційне оскарження існує в національному правовому порядку, держава зобов`язана забезпечити особам під час розгляду справи в апеляційних судах, в межах юрисдикції таких судів, додержання основоположних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції, з урахуванням особливостей апеляційного провадження, а також має братися до уваги процесуальна єдність судового провадження в національному правовому порядку та роль у ньому апеляційного суду (див., рішення у справі Подбіельські та ППУ Полпуре проти Польщі (Podbielski and PPU Polpure v. Poland) від 26 липня 2005 року, заява № 39199/98, п. 62 та у справі Воловік проти України (Volovik v. Ukraine) від 6 грудня 2007 року, заява № 15123/03.). Право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду (див. рішення у справі Golder v. the United Kingdom від 21 лютого 1975 року, Серія A № 18, п. 36), не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги. Однак право доступу до суду не може бути обмежено таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати законну мету та бути пропорційними між використаними засобами та досягнутими цілями (див. рішення у справі Guйrin v. France від 29 липня 1998 року, Reports of Judgments and Decisions 1998-V, p. 1867, § 37). Правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, має на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані. У той же час такі правила в цілому або їх застосування не повинні перешкоджати сторонам використовувати доступні засоби захисту (див. рішення у справі Pйrez de Rada Cavanilles v. Spain від 28 жовтня 1998 року, Reports 1998-VIII, p. 3255, § 45). Оскільки питання стосується принципу юридичної визначеності, це піднімає не лише проблему трактування правових норм у звичайному сенсі, а також і проблему недоцільного формулювання процесуальних вимог, яке може перешкоджати розгляду позову щодо суті, тим самим спричиняючи порушення права на ефективний судовий захист (див., mutatis mutandis, рішення у справі Miragall Escolano and others v. Spain, заява № 38366/97, § 37, ECHR 2001-I; та у справі Zvolskа and Zvolskа v. the Czech Republic, заява № 46129/99, § 51, ECHR 2002-IX). Норми, що регулюють строки подачі скарг, безсумнівно, спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя і юридичної визначеності. Зацікавлені особи мають розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані. У той же час такі норми та їх застосування не повинні перешкоджати учасникам провадження використовувати доступні засоби захисту (див. рішення у справі Мельник проти України (Melnyk v. Ukraine), заява № 23436/03, пункти 2223, від 28 березня 2006 року). Згідно ст.3 КАС України ( в ред.,діючої з 15.12.2017 року) порядок здійснення адміністративного судочинства встановлюється Конституцією України, цим Кодексом та міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору. Провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов`язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам судового процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі. За приписами пункту 5 частини 1 статті 171 КАС України суддя після одержання позовної заяви з`ясовує, чи позов подано у строк, установлений законом (якщо позов подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до суду, то чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними). Відповідно до частини 3 статті 123 КАС України якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду. Частиною 4 статті 9 КАС України встановлено, що суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Відповідно до ч. 1 ст. 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Частиною 2 ст.122 КАС України визначено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. За приписами ч. 1 та 6 статті 121 КАС України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Пунктом 9 ч.4 ст. 169 КАС України передбачено, що позовна заява повертається позивачеві у випадках, передбачених частиною другою статті 123 цього Кодексу. Згідно п.8 ч.1: ч. 3;4 ст.240 КАС України , суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду, у тому числі , з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу; Про залишення позову без розгляду суд постановляє ухвалу. Ухвала суду про залишення позову без розгляду може бути оскаржена. Особа, позов якої залишено без розгляду, після усунення підстав, з яких позов було залишено без розгляду, має право звернутися до адміністративного суду в загальному порядку. Згідно ч.5 ст.21 КАС України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб`єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновку суду першої інстанції Апеляційний суд вважає, що строк звернення до суду обчислюється за загальним правилом з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. При цьому «повинна» слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов`язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо: особа знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені; рішення скероване на її адресу поштовим повідомленням, яке вона відмовилася отримати або не отримала внаслідок неповідомлення відправника про зміну місця проживання; про порушення її прав знали близькі їй особи. День, коли особа дізналася про порушення свого права, - це встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулося порушення їх прав, свобод чи інтересів. Цим днем може бути, зокрема, день надходження поштового відправлення, в якому особі надіслано рішення, яке вона оскаржує. Строки мають суттєве значення в правовому регулюванні суспільних відносин. З ними пов`язані початок і закінчення дії правової норми матеріального права, вони вказують на своєчасне здійснення прав і обов`язків, визначають момент настання чи припинення виконання будь-якої процесуальної дії. Можливість захисту прав та інтересів у багатьох випадках залежить від дотримання строків, встановлених законом для звернення за захистом прав та інтересів, розглядом і вирішенням адміністративних справ, оскарженням і переглядом постанов, інших актів у адміністративних справах. Зазначені строки дисциплінують суб`єктів адміністративного судочинства, роблять процес динамічним і прогнозованим. Без наявності строків на ту чи іншу процесуальну дію або без їх дотримання в адміністративному судочинстві виникнуть порушення прав сторін - учасників адміністративного процесу. Недотримання встановлених законом строків тягне чітко визначені юридичні наслідки. Аналогічна правова позиція ,зазначена у постанові Верховного Суду від 13.03.2018 року по справі № 800/474/17 , Положення ч.4 ст.9,ч.3 ст. 123 ,п.5 ч. 1 ст. 171 КАС України свідчать, що питання дотримання позивачем строку звернення з позовом з`ясовується судом на стадії відкриття провадження у справі, і якщо пропуск такого строку для суду є очевидним, такий позов підлягає залишенню без руху. Втім, законодавець допускає ймовірність виявлення судом факту недотримання строку звернення до суду і після відкриття провадження у справі, внаслідок чого позов може бути залишений без розгляду. При цьому приписи статті 123 КАС України передбачають право особи подати заяву про поновлення пропущеного строку звернення до суду з наведенням поважних причин такого пропуску. На думку апеляційного суду , таке право особи має бути реалізоване шляхом проведення судом підготовчого судового засідання з метою з`ясування відповідної позиції позивача з приводу пропуску ним строку звернення до суду з наданням йому можливості навести поважні причини такого пропуску. Разом з тим, в силу положень глави 10 КАС України «Розгляд справ за правилами спрощеного позовного провадження» підготовче засідання при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження не проводиться. З огляду на зазначене, апеляційний суд вважає, що у разі виникнення питання про залишення позову без розгляду після відкриття провадження у справі, розгляд якої вирішено проводити за правилами спрощеного позовного провадження, то вирішення вказаного питання не видається за можливе без виклику сторін. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 08.08.2019 у справі № 480/106/19 . Апеляційний суд вважає, що позовні вимоги щодо визнання неправомірною бездіяльність відповідача Департаменту патрульної поліції Управління патрульної поліції в Одеській області, яка виразилась у невиконанні своїх службових обов`язків, а саме не реагуванні на виклик про скоєння кримінального правопорушення та невиїзд на місце скоєння кримінального правопорушення за чотири кратним викликом ОСОБА_1 , які мали місце 10 січня 2019 року у м. Одеса за адресою вул. Кримська 82, підлягають залишенню без розгляду , у зв`язку із пропуском граничного строку звернення до суду із адміністративним позовом, у зв`язку із відсутністю у справі належних, достатніх, достовірних та допустимих доказів поважності причин пропуску вказаного строку, так як відповідно до відомостей зазначених позивачем у позові порушення його прав зі сторони відповідача мало місце 10.01.2019 р. під час виклику поліції, але позивач вперше звернувся із позовом до суду 15.07.2019 року , який був йому повернутий у зв`язку із невиконанням вимог суду про усунення недоліків позовної заяви -03.09.2019 року та знов звернувся 20.09.2019 року незважаючи на те, що, а ні при першому зверненні до суду 15.07.2019 року , а ні при другому зверненні до суду 20.09.2019 року заява про поновлення процесуального строку звернення до суду із позовом після спливу 6 місячного строку, встановленого ч.2 ст.122 КАС України позивачем не подавалась, так як обмеження права на доступ до суду , у зв`язку із пропуском строку позовної давності було б пропорційним та відповідало принципу правової визначеності ,тому апеляційний суд погоджується із відповідними доводами апелянта . Щодо інших позовних вимог , то граничний строк звернення , із врахуванням звернення до суду із позовом 20.09.2019 року після отримання відповіді позивачем 18.03.2019 року - сплинув 19.09.2019 року , тому обмеження права на доступ до суду , у зв`язку із одноденним пропуском строку позовної давності було б непропорційним , а право доступу до суду не може бути обмежено таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність, такі правила в цілому або їх застосування не повинні перешкоджати сторонам використовувати доступні засоби захисту тому апеляційний суд відхиляє відповідні доводи апелянта в частині зазначених позовних вимог . Можливість віднесення інформації до конфіденційної, таємної чи службової не слід розуміти як єдину достатню підставу для обмеження доступу до конкретної інформації, що містить ознаки будь-якого із названих видів інформації. Запровадження обмеження доступу до конкретної інформації за результатами розгляду запиту на інформацію допускається лише за умови застосування вимог пунктів 1 3 частини другої статі 6 Закону України № 2939-VI. Ці вимоги називають «трискладовим тестом», який повинна пройти публічна інформація для визначення її відкритою чи обмеженою. За умови додержання сукупності всіх трьох підстав може бути обмежено доступ до інформації (постанова пленуму Вищого адміністративного суду України від 29 вересня 2016 року № 10 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства про доступ до публічної інформації»). Положення частини другої статті 6 Закону України № 2939-VI передбачають вимоги до обмеження доступу до інформації, а не підстави для надання такого доступу. Такий підхід ґрунтується на тому, що статтею 1 цього Закону закріплена презумпція відкритості публічної інформації, доступ до якої може бути обмеженою лише у разі, якщо розпорядник інформації обґрунтує це на підставі «трискладового тесту». Отже, тягар доведення того, що доступ до інформації може бути обмежений, покладається на розпорядника публічної інформації. Таким чином, відмова у наданні інформації є обґрунтованою у разі, якщо розпорядник в листі вказує, якому саме з інтересів загрожує розголошення запитуваної інформації, в чому полягає істотність шкоди цим інтересам від її розголошення, чому шкода від оприлюднення такої інформації переважає право громадськості знати цю інформацію в інтересах національної безпеки, економічного добробуту чи прав людини. Аналогічна правова позиція вказана у Постанові Верховного Суду від 18 липня 2019 року у справі № 554/11837/14-а. Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків. Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 30 січня 2018 року в справі № 804/2252/14, яка, в силу приписів ч.5 ст.242 КАС України, враховується судом. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Сам по собі факт наявності шкоди ще не породжує обов`язку її компенсації, оскільки необхідно довести наявність всіх складових цивільно-правової відповідальності, при цьому правильно визначивши суб`єкт такої відповідальності. Аналогічна правова позиція ,зазначена у Постанові Верховного Суду від 23 травня 2018 року по справі № 336/3072/17-ц, Зі змісту ст. 56 Конституції України, випливає, що основною умовою такого розгляду є те, що моральна шкода повинна бути заподіяна (похідною) протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин. Сам лише факт порушення прав позивача не може слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди. Крім того, визнання судом протиправною бездіяльності відповідача стосується виключно меж застосування законодавства про виконавче провадження, у той час як моральна шкода має бути обов`язково підтверджено належними та допустимими доказами. Аналогічна правова позиція ,зазначена у постанові Верховного Суду від 25 квітня 2018 року по справі №816/1321/16 , Таким чином, апеляційний суд вважає , що факт заподіяння позивачу моральної шкоди, у зв`язку з неправомірними діями та/або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача - не підтверджені достовірними ,достатніми , належними та допустимими доказами та погоджується із відповідним твердженням апелянта. (2) Висновки апеляційного суду: Доводи апеляційної скарги частково спростовують висновки суду першої інстанції і приймаються апеляційним судом , як підстави для частково скасування судових рішень суду 1-ої інстанції . Апеляційний суд, враховуючи принципи верховенства права та правової визначеності , належного врядування , правові позиції Верховного суду ,вважає помилковим висновок суду 1-ої інстанції, щодо наявності підстав для задоволення позову у частині вимог ОСОБА_1 до Департаменту патрульної поліції України патрульної поліції в Одеській області про визнання неправомірною бездіяльність відповідача Департаменту патрульної поліції Управління патрульної поліції в Одеській області, яка виразилась у невиконанні своїх службових обов`язків, а саме не реагуванні на виклик про скоєння кримінального правопорушення та невиїзд на місце скоєння кримінального правопорушення за чотири кратним викликом ОСОБА_1 , які мали місце 10 січня 2019 року у м. Одеса за адресою вул. Кримська, 82, та вважає наявними підстави залишення вказаних позовних вимог без розгляду , у зв`язку із пропуском граничного строку звернення до суду із адміністративним позовом та відсутності поважності причин пропуску вказаного строку. Також апеляційний суд вважає помилковим висновок суду 1-ої інстанції, щодо наявності підстав для задоволення позову у частині вимог ОСОБА_1 про стягнення з відповідача Департаменту патрульної поліції Управління патрульної поліції в Одеській області, на користь позивача ОСОБА_1 компенсації завданої моральної шкоди, у зв`язку відсутністю доказів обґрунтування розміру заподіяної шкоди та наявності причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача . Таким чином, суд апеляційної інстанції доходить до висновку , що порушення норм процесуального права призвели до неправильного вирішення справи судом 1-ої інстанції, тому апеляційну скаргу слід задовольнити частково, частково скасувати ухвалу та рішення суду 1-ої інстанції та ухвалити у цій частині по справі нове судове рішення , яким позовні вимоги щодо визнання неправомірною бездіяльність відповідача Департаменту патрульної поліції Управління патрульної поліції в Одеській області, яка виразилась у невиконанні своїх службових обов`язків, а саме не реагуванні на виклик про скоєння кримінального правопорушення та невиїзд на місце скоєння кримінального правопорушення за чотири кратним викликом ОСОБА_1 , які мали місце 10 січня 2019 року у м. Одеса за адресою вул. Кримська 82, залишити без розгляду, а у задоволенні вимог про стягнення з відповідача Департаменту патрульної поліції Управління патрульної поліції в Одеській області, на користь позивача ОСОБА_1 компенсації завданої моральної шкоди слід відмовити. В іншій частині судові рішення Одеського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2019 року слід залишити без змін. Керуючись ст.8,19,22 Конституції України, ст. 6 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року, ст. 3,6,7,21,123,238,239,240,242,246,308,309,310, 315, 317,320,321,322,32,329 КАС України, суд апеляційної інстанції,

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Управління патрульної поліції в Одеській області Департаменту патрульної поліції на рішення та на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2019 року задовольнити частково. Ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2019 року та рішення Одеського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2019 року скасувати у частині вирішення адміністративного позову ОСОБА_1 до Департаменту патрульної поліції України патрульної поліції в Одеській області про визнання неправомірною бездіяльність відповідача Департаменту патрульної поліції Управління патрульної поліції в Одеській області, яка виразилась у невиконанні своїх службових обов`язків, а саме не реагуванні на виклик про скоєння кримінального правопорушення та невиїзд на місце скоєння кримінального правопорушення за чотири кратним викликом ОСОБА_1 , які мали місце 10 січня 2019 року у м. Одеса за адресою вул. Кримська 82, та у частині стягнення відшкодування моральної шкоди. Ухвалити у цій частині нове судове рішення: Адміністративний позов у частині вимог ОСОБА_1 до Департаменту патрульної поліції України патрульної поліції в Одеській області про визнання неправомірною бездіяльність відповідача Департаменту патрульної поліції Управління патрульної поліції в Одеській області, яка виразилась у невиконанні своїх службових обов`язків, а саме не реагуванні на виклик про скоєння кримінального правопорушення та невиїзд на місце скоєння кримінального правопорушення за чотири кратним викликом ОСОБА_1 , які мали місце 10 січня 2019 року у м. Одеса за адресою вул. Кримська, 82 залишити без розгляду. У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 щодо про стягнення відшкодування моральної шкоди відмовити. В іншій частині судові рішення Одеського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2019 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути, у разі відповідності вимогам ст.328 КАС України, оскаржена в касаційному порядку до Верховного суду протягом 30-ти днів Повне судове рішення складене та підписане 13.07.2020 року Головуючий суддя Кравець О.О. Судді Домусчі С.Д. Коваль М.П.