Постанова 4803 № 201/17000/17

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/5249/20 Справа № 201/17000/17 Суддя у 1-й інстанції - Наумова О. С. Суддя у 2-й інстанції - Пищида М. М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 липня 2020 року м. Дніпро Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі: головуючого Пищиди М.М. суддів Ткаченко І.Ю., Каратаєвої Л.О. за участю секретаря судового засідання Бондаренка В.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 24 березня 2020 року у справі за скаргою ОСОБА_1 на дії та бездіяльність Держави Україна щодо виплатити боргу, зобов`язання негайно виплатити борг заявнику (стягувачу), - В С Т А Н О В И Л А: У грудні 2019 році скаржник звернувся до суду зі скаргою на дії та бездіяльність Держави Україна щодо виплати боргу, зобов`язання негайно виплатити борг заявнику (стягувачу). В обґрунтування скарги, зазначає, що постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 08.05.2018 р. у справі № 201/17000/17 на його користь з державного бюджету стягнуто 30 000,00 грн. немайнової шкоди, завданої незаконним позбавленням свободи 14.09.2009р. Копія цього рішення було направлено Апеляційним судом Дніпропетровської області до Державної казначейської служби України листом від 10.05.2018р. № 25306 № 22ц/774/2451//18вих і разом із заявою від 22.05.2018р. про виконання вказаного рішення від 22.05.2018р. Стягувачем. Рішення відповідач не виконує більше року. Правовідносини між сторонами у спорі врегульовані крім законодавства України (ст. 18 ЦПК України, ст.ст. 55 і 124 Конституції України) рішеннями ЄСПЛ у справах «Заїченко проти України» від 22.11.2007р., «Аграчова та інші проти України» від 06.12.2018р., постановою Верховного Суду від 01.04.2019р. у справі № 200/7261/13. Крім того, спірні відносини стосовно компенсації за незаконне позбавлення позивача свободи врегульовані п. 5 ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, п. 5 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, згідно з якими компенсація включно з відшкодуванням шкоди гарантується відповідачем. Ці положення за ст. 10 ЦПК України мають перевагу над недоліками законодавства України та дурістю окремих суддів відповідача, наприклад, судді Наумової О.С. Представника відповідача у даних правовідносинах визначає за усталеною практикою не заявник, а сам відповідач (діючий від його імені суд). Зазначив лише, що спірні відносини перебувають у компетенції Державної казначейської служби України, Мінюсту, прокуратури, Державного бюро розслідувань, Верховного Суду, тому залишає питання про визначення належного представника на розсуд суду. Керуючись ст.ст. 10, 18, 82 і 451 ЦПК України, рішеннями ЄСПЛ у справах «Заїченко проти України», «Аграчова та інші проти України», постановою Верховного Суду від 01.04.2019р. у справі № 200/7261/13, просив визнати протиправною діяльність і бездіяльність відповідача стосовно виплати боргу, зобов`язати його негайно виплатити заявникові (стягувану) борг (а.с.1). Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 24 березня 2020 року провадження за скаргою ОСОБА_1 на дії та бездіяльність Держави Україна щодо виплатити боргу, зобов`язання негайно виплатити борг заявнику (стягувачу) закрито. Роз`яснено заявникові, що справа відноситься до предметної юрисдикції адміністративного суду (а.с.189-194). Не погодившись з вказаною ухвалою, ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу суду, скаргу задовольнити. В обґрунтування апеляційної скарги посилається на те, що судом першої інстанції було неповно та неправильно встановлено деякі обставини, що мають значення для справи, внаслідок неправильного дослідження і оцінки наданих суду доказів (а.с.197). Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає за потрібне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наступного. Судом першої інстанції встановлено, що за даними Єдиного державного реєстру судових рішень, ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 09.01.2018р. у справі № 201/17000/17 за заявою ОСОБА_1 стягнуто на його користь у рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним затриманням його співробітниками міліції 14.09.2009р., за рахунок коштів державного бюджету 10 000 грн. Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 08.05.2018р. ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 09.01.2018р. змінено в частині правового обґрунтування відмови у задоволенні заяви про стягнення моральної шкоди і змінено ухвалу, збільшивши розмір стягнутої шкоди з 10 000 грн. до 30 000 грн. За результатами оскарження Державною казначейською службою України ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 09.02.2018р. про повернення апеляційної скарги апелянту, постановою Верховного Суду від 08.05.2019р. ухвалу апеляційного суду від 09.02.2018р. скасовано і повернуто справу для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження за скаргою казначейської служби, а постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 08.05.2018р. залишено без змін. За результатами розгляду апеляційної скарги Державної казначейської служби України, постановою Дніпровського апеляційного суду від 23.10.2019р. ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 09.01.2018р. змінено в частині правового обґрунтування відмови у задоволенні заяви про стягнення моральної шкоди і змінено ухвалу, збільшивши розмір стягнутої шкоди з 10 000 грн. до 30 000 грн. Як вказує заявник, копія постанови Апеляційного суду Дніпропетровської області від 08.05.2018р. була направлена цим судом до Державної казначейської служби України листом від 10.05.2018р. разом із заявою від 22.05.2018р. про виконання цього рішення стягувачем. Судом також установлено, що заявник вже завертався до суду зі скаргою на бездіяльність Державної казначейської служби України. Ухвалою Бабушкінського районного суду (суддя Женеску Є.В.) від 20.12.2018р. по справі № 201/17000/17 (провадження 4-с/2011/18) провадження по справі було закрите у зв`язку із тим, що скарга не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. Ухвала суду першої інстанції залишена без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 28.03.2019р. по справі № 22-ц/803/4267/19 колегією суддів у складі головуючого Свистунової О.В., суддів Красвітної Т.П. і Єлізаренко І.А. Заявник після того повторно звернувся з аналогічною скаргою до суду у порядку цивільного судочинства. Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 04.12.2019р. по справі № 201/17000/17 (провадження № 4с/201/82/2019 ) під головуванням судді Наумової О.С. провадження за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Державної казначейської служби України про зобов`язання негайно виплатити борг закрито і роз`яснено заявникові, що справа відноситься до предметної юрисдикції адміністративного суду. Закриваючи провадження у справі на підставі п.1 ч.1 ст. 255 ЦПК України, суд першої інстанції виходив з того, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Згідно зі ст. 447 ЦПК України, сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи. Частиною 1 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» та ст. 447 ЦПК України передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами, права чи свободи яких порушено, до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Згідно зі ст. 449 ЦПК України та ч. 5 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» відповідну скаргу може бути подано протягом 10 днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи законних інтересів; а також у триденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її права, у разі оскарження рішення виконавця про відкладення проведення виконавчих дій. Відповідно до ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» (частина перша статті 5 Закону України «Про виконавче провадження»). Згідно зі ст. 6 Закону України «Про виконавче провадження» у випадках, передбачених законом, рішення щодо стягнення майна та коштів виконуються органами доходів і зборів, а рішення щодо стягнення коштів - банками та іншими фінансовими установами. Рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів. У випадках, передбачених законом, рішення можуть виконуватися іншими органами. Органи та установи, зазначені в частинах першій - третій цієї статті, не є органами примусового виконання. Аналогічне положення закріплено в ч. 1 ст. 1 Закону України від 02 червня 2016 року № 1403-VIII «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», відповідно до якого примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених Законом України «Про виконавче провадження» випадках - на приватних виконавців. Заходами примусового виконання рішень є: 1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об`єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; 2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; 3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; 4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов`язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; 5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом (ст. 10 Закону України «Про виконавче провадження»). Згідно зі ст. 14 Закону України «Про виконавче провадження» учасниками виконавчого провадження є виконавець, сторони, представники сторін, прокурор, експерт, спеціаліст, перекладач, суб`єкт оціночної діяльності - суб`єкт господарювання, особи, права інтелектуальної власності яких порушені, - за виконавчими документами про конфіскацію та знищення майна на підставі статей 176, 177 і 229 Кримінального кодексу України, статті 51-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Для проведення виконавчих дій виконавець за потреби залучає понятих, працівників поліції, представників органів опіки і піклування, інших органів та установ у порядку, встановленому цим Законом. Сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ. Боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов`язок щодо виконання рішення (частини 1, 2 ст. 15 Закону України «Про виконавче провадження»). Виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії (ч. 1 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження»). З 01 січня 2013 року набрав чинності Закон України від 05.06.2012р. № 4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» (далі - Закон № 4901-VI), який встановлює гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України «Про виконавче провадження», та особливості їх виконання. За нормами Закону № 4901-VI держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є державний орган; державне підприємство, установа, організація; юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства. Законом № 4901-VI також визначено порядок виконання рішень суду про стягнення коштів з державного органу. Так, статтею 3 цього Закону передбачено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. Відповідно до пункту 1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.04.2015р. № 215 (далі - Положення № 215), Держказначейство є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів. Згідно з п. 3 Положення № 215 основними завданнями Держказначейства є: 1) реалізація державної політики у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів; 2) внесення на розгляд Міністра фінансів пропозицій щодо забезпечення формування державної політики у зазначених сферах. Пунктом 9 Положення № 215 передбачено, що Держказначейство здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи. 16.02.2013р. набрав чинності в новій редакції Порядок виконання рішень, який визначає механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення (затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011р. № 845 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 30.01.2013 р. № 45). За правилами пункту 3 Порядку рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів до органів Казначейства (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників - у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій). За положеннями зазначеного Порядку виконання рішень безспірне списання коштів за рішенням судів здійснюється з рахунків боржника у межах відкритих асигнувань, а в разі їх відсутності територіальний орган Держказначейства надсилає боржнику вимогу, якою зобов`язує здійснити дії, спрямовані на виконання рішення суду та пошук відкритих асигнувань. У такому випадку орган Держказначейства може заборонити боржнику здійснювати інші видатки, окрім захищених статей, передбачених Бюджетним кодексом України. Аналіз наведеного законодавства в сукупності дає підстави для висновку, що Держказначейство не є ані органом примусового виконання судових рішень, ані учасником, зокрема стороною виконавчого провадження і відповідно не здійснює заходів з примусового виконання рішень в порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження», а є встановленою Законом № 4901-VI особою здійснювати гарантоване державою забезпечення виконання рішень суду способом безспірного списання коштів з рахунку боржника (державного органу, державного підприємства або підприємства, примусова реалізація майна якого забороняється) у визначених Законом № 4901-VIвипадках та з урахуванням установлених ним особливостей за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. Відповідно до положень пункту 15 Порядку виконання рішень дії органів Держказначейства з виконання виконавчих документів можуть бути оскаржені до Держказначейства або суду. Проте ні в цьому Порядку, ні в Законі № 4901-VI не зазначено, до якого суду оскаржуються рішення, дії або бездіяльність органів Держказначейства. Разом з тим Закон України «Про виконавче провадження» установлює правило, згідно з яким рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом (ч. 11 ст. 74 цього Закону). Водночас можливість та порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів Держказначейства цим Законом не визначено. Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», який визначає основи організації та діяльності з примусового виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) органами державної виконавчої служби та приватними виконавцями, їхні завдання та правовий статус, також не визначено порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів Держказначейства. Як уже було зазначено, Держказначейство - не орган примусового виконання судових рішень, а згідно з пунктом 1 Положення № 215 центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів, який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів. У свою чергу, згідно зі статтею 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист. Згідно із ч. 1 ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. Вказаний висновок суду узгоджується з висновком Великої палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 20.06.2018р. у справі № 916/1227/16. Велика палата Верховного Суду у постанові від 13.02.2019р. у справі № 199/9550/15-ц також дійшла висновку, що оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів ДКСУ при виконанні судових рішень, ухвалених у порядку цивільного судочинства, статтею 383 ЦПК України не передбачено. Відповідно до ч. 1 ст. 181 КАС України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. Оскільки іншого порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності інших органів, які виконують судові рішення при вчиненні виконавчих дій не передбачено, такі дії підлягають оскарженню у позовному провадженні в порядку адміністративного судочинства. Зазначений порядок є універсальним і відповідає вимогам ефективного захисту сторін виконавчого провадження у разі вчинення виконавчих дій іншими органами та установами, а не державними чи приватними виконавцями. У цій постанові Великої палати Верховного Суду (від 13.02.2019р. у справі № 199/9550/15-ц) міститься посилання на те, що аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.12.2018р. у справі № 204/2221/17 (провадження № 14-416цс18). Враховуючи зазначене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правомірно закрив провадження у справі, оскільки скарга заявника не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. Крім того, слід зазначити, що у скарзі заявник вказував, що спірні відносини перебувають у компетенції Державної казначейської служби України, Мінюсту, прокуратури (при цьому не визначив якої саме прокуратури), Державного бюро розслідувань, Верховного Суду, тому залишив питання про визначення належного представника на розсуд суду. Водночас, як вірно зазначив суд першої інстанції, суд розглядає справи у межах заявлених вимог, але з урахуванням вимог ч. 1 ст. 450 ЦПК України, згідно із якою скарга розглядається за участю стягувача, боржника і державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби чи приватного виконавця, рішення, дія чи бездіяльність яких оскаржуються. Оскільки рішення у справі № 201/1700/17 було постановлено за участю відповідача - Державної казначейської служби України, а також заявник визначив його заінтересованою особою, Державну казначейську службу України залучено до участі у справі. Інші учасники визначені самим заявником у скарзі. Але під час розгляду скарги в судовому засіданні 24.03.2020р., що здійснювалося за допомогою фіксації технічними засобами, заявник повідомив, що у скарзі «основним відповідачем» є Державна казначейська служба України. Згідно із ч. 2 ст. 2 ЦК України учасником цивільних відносин є Держава Україна. Відповідно до ч. 4 ст. 58 ЦПК України Держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада беруть участь у справі через відповідний орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник, інша уповноважена особа відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування), або через представника. Відповідно до ч. 4 ст. 55 КАС України Держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада беруть участь у справі через відповідний орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник, інша уповноважена особа відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування), або через представника. Згідно з п. 7) ч. 1 ст. 4 КАС України суб`єкт владних повноважень - орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг; Отже, з наведених норм слідує, що Держава України є учасником як цивільних так і публічно-правових відносин, але участь у судовій справі бере через відповідний орган державної влади. Тому сама по собі Держава України не може бути учасником судового провадження у справі, яка розглядається у порядку КАС України чи в порядку ЦПК України. Приведені в апеляційній скарзі доводи апелянтом не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення апелянтом норм процесуального закону. Відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена. Згідно з ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Таким чином доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав вважати, що судом порушено норми процесуального права, у зв`язку з чим апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції без змін. На підставі викладеного, керуючись ст. 367, 368, 374, 375, 381- 384 ЦПК України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 24 березня 2020 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена відповідно до чинного законодавства. Судді: