Постанова 4855 № 640/8808/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/8808/20 Суддя (судді) першої інстанції: Літвінова А.В. Суддя-доповідач: Губська Л.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 липня 2020 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Головуючого судді: Губської Л.В., суддів: Епель О.В.,Оксененка О.М., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 травня 2020 року по справі за адміністративним позовом Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» до Печерського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про визнання протиправною та скасування постанови,- В С Т А Н О В И В: Акціонерне товариство «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» звернулось до суду з даним позовом,в якому просило визнати протиправною та скасувати постанову державного виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління юстиції Коваль Л.І. про відкриття виконавчого провадження від 04.03.2020 ВП №61444274 на виконання постанови від 23.01.2020 ВП №61041183. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що пунктом 3 Розділу ІІІ. Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України «Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації», який набрав чинності 20.10.2019, встановлена пряма заборона вчиняти виконавчі дії, в тому числі й щодо виконання рішень судів, якими встановлено стягнення грошових коштів з позивача, а відтак, всі виконавчі провадження, відкриті станом на 20.10.2019, у тому числі і ВП 60953721, де боржником є АТ «Українська залізниця», підлягають завершенню, а виконавчі документи - поверненню стягувачу на підставі п. 9 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження». Також позивач доводить, що державним виконавцем не вчинялись дії, спрямовані на примусове виконання наказу Господарського суду Дніпропетровської області від 01.10.2019 № 904/3079/19, а рішення виконано боржником добровільно, відповідно відсутні підстави для стягнення з нього виконавчого збору. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 травня 2020 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено, при цьому суд першої інстанції виходив з того, що позивачем сплачено заборгованість 18.02.2020, тобто вже після винесення постанови про відкриття виконавчого провадження №61041183, згідно вимог статті 27 Закону України «Про виконавче провадження». При цьому, судом відхилено посилання позивача на Закон №145-ІХ, оскільки позивачем оскаржується постанови про відкриття виконавчого провадження від 04.03.2020 в межах виконавчого провадження №61444274, при цьому, не оскаржується постанова про стягнення виконавчого збору від 23.01.2020 в рамках виконавчого провадження № 61041183, таким чином, положення цього Закону не мають застосовуватись з огляду на предмет позову. Не погоджуючись з судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про задоволення позову. Доводи апеляційної скарги аналогічні тим, що викладені в позовній заяві, яким, як вважає апелянт, судом першої інстанції не надано належної оцінки. Представники сторін в судове засідання не з`явились, хоча про дату, час та місце його проведення були повідомлені належним чином. Згідно п. 2 ч. 1 ст. 311 КАС України справу розглянуто в порядку письмового провадження. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Так, судом першої інстанції установлено і підтверджується матеріалами справи, що рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 05.09.2019 в справі № 904/3079/19 стягнуто з Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь Приватного акціонерного товариства «Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат» штраф за несвоєчасну доставку порожніх приватних вагонів та вантажу у період з 05.04.2019р. по 07.04.2019р. у розмірі 84 335,77 грн. та судовий збір у розмірі 1921,00 грн. На виконання цього рішення, 01 жовтня 2019 року Господарським судом Дніпропетровської області видано наказ. Державним виконавцем Печерського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції постановою від 23.01.2020 було відкрито виконавче провадження № 61041183 з примусового виконання наказу Господарського суду Дніпропетровської області від 01.10.2019 № 904/3079/19 про стягнення з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь Приватного акціонерного товариства «Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат» суму у розмірі 86 256, 77 грн. 26 лютого 2020 року до відповідача надійшла заява позивача разом із платіжним дорученням № 2562481 від 18.02.2020 про сплату заборгованості в повному обсязі. В подальшому, постанову про стягнення виконавчого збору та стягнення з боржника витрат виконавчого провадження винесено в окреме провадження, внаслідок чого 04.03.2020 відкрито виконавче провадження № 61444274 з виконання постанови від 23.01.2020 № 61041183 про стягнення з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь держави виконавчого збору у розмірі 8 625, 68 грн. Не погоджуючись з такими діями та рішенням державного виконавця, позивач звернувся з даним позовом до суду. Відповідно до ч.2 ст.2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Згідно з ч.ч.1,2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач як суб`єкт владних повноважень довів суду, що діяв правомірно, з чим погоджується і колегія суддів з огляду на наступне. Відповідно до статті 1 Законом України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 № 1404-VIII (далі - Закон № 1404-VIII) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Засади виконавчого провадження визначені частиною першою статті 2 Закону № 1404-VIII, зокрема, виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад: 1) верховенства права; 2) обов`язковості виконання рішень. Пунктом 1 частини першої статті 3 Закону № 1404-VIII визначено, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів, зокрема, виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України. Частиною першою статті 26 Закону № 1404-VIII передбачено, що за заявою стягувача виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону. Відповідно до частини п`ятої статті 26 Закону № 1404-VIII виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов`язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей. У постанові про відкриття виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, державний виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону. Відповідно до частини першої статті 27 Закону № 1404-VIII, виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. Частиною другою статті 27 Закону № 1404-VIII визначено, що виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів. Відповідно до частини четвертої статті 27 Закону № 1404-VIII визначено, що державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення виконавчого збору (крім виконавчих документів про стягнення аліментів). Примусове виконання судового рішення розпочинається з моменту прийняття постанови про відкриття виконавчого провадження, якщо інше не передбачено законом. Під час вчинення виконавчих дій виконавцем у постанові про відкриття виконавчого провадження зазначається про стягнення виконавчого збору у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом. Приписи статті 27 вказаного Закону містять вичерпний перелік підстав та умови, за якими виконавчий збір не стягується, зокрема, визначено, що виконавчий збір не стягується у разі закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 цього Закону, за умови, якщо рішення було виконано до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження. Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 18 жовтня 2018 року в справі № 442/2670/17. Сторонами не заперечується, що позивач як боржник у виконавчому провадженні надав державному виконавцеві платіжне доручення про сплати суми боргу відповідно до Наказу. Таким чином, добровільне виконання позивачем рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 05.09.2019 в справі № 904/3079/19 відбулось вже після відкриття виконавчого провадження, що виключає можливість застосування ч. 9 ст. 27 Закону № 1404-VIII. За таких обставин, колегія суддів вважає помилковими доводи позивача, що виконавцем не вчинялось жодних дій щодо примусового виконання судового рішення, оскільки після відкриття виконавчого провадження не передбачено добровільного порядку його виконання. Згідно ч. 3 ст. 40 Закону № 1404-VIII у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев`ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом. 20.10.2019 набрав чинності Закон України від 02.10.2019 № 145-IX «Про визнання таким, що втратив чинність, Закон України «Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації» (далі - Закон № 145-IX), на пункт 3 Розділу ІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» якого посилається позивач. Відповідно до пункту 3 Розділу ІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 145-IX забороняється вчиняти виконавчі дії відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» щодо об`єктів права державної власності, які на день набрання чинності цим Законом були включені до переліків, затверджених Законом України «Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації», протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом, крім стягнення грошових коштів і товарів, що були передані в заставу за кредитними договорами. На день набрання чинності Законом № 145-IX позивач був включений до переліків, затверджених Законом України «Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації», а відтак, на нього поширюється дія вказаного Закону. Апелянт вважає, що з дати набрання чинності Законом № 145-ІХ всі виконавчі провадження про стягнення з нього грошових коштів, відкриті станом на 20.10.2019, в тому числі ВП № 61444274, підлягають завершенню, а виконавчі документи - поверненню відповідним стягувачам на підставі п. 9 ч. 1 ст. 37 Закону № 1404-VIII. Проте колегія суддів вважає такі твердження помилковими з огляду на наступне. Так, відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 37 Закону № 1404-VIII виконавчий документ повертається стягувачу, якщо законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення. Тобто, згідно з цією нормою виконавчий документ повертається виконавцем, якщо має місце певна заборона, встановлення якої законом виключає можливість виконання відповідного рішення. Однак, колегія суддів вважає, що в даному випадку встановлена пунктом 3 Розділу ІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 145-IX заборона протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом вчиняти виконавчі дії відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» щодо об`єктів права державної власності, які на день набрання чинності цим Законом були включені до переліків, затверджених Законом України «Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації», не поширюється на стягнення грошових коштів і товарів, що були передані в заставу за кредитними договорами, та, відповідно, не виключає можливість виконання судового рішення у справі № 904/3079/19. За таких обставин, Законом № 145-IX не заборонено звертати стягнення на грошові кошти, в тому числі і з Акціонерного товариства «Українська залізниця». Вказаний висновок підтверджується позицією Міністерства юстиції України, викладеною у листі № 35/20.4.2/-20 від 13.01.2020, де вказано:«…в основу положення, визначеного пунктом 3 розділу ІІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону №145-ІХ, законодавцем було покладено як принцип обов`язковості виконання рішень, закріплений в Конституції України та в Законі України, так і необхідністю збереження об`єктів державної власності, які були включені до переліків, затверджених Законом України «Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації», у зв`язку з їх стратегічним значенням для української економіки та національної безпеки з метою запобігти безконтрольному відчуженню майна, що складає єдиний майновий комплекс, у тому числі через застосування позаприватизаційних процедур. Винятком із зазначеної заборони є стягнення грошових коштів і товарів, що були передані в заставу за кредитними договорами. Тобто вказаною нормою Закону №145-ІХ з усього складу майна підприємства, призначеного для його діяльності, яким також є нерухоме майно (будівлі, споруди, земельні ділянки тощо), передбачено можливість звернення стягнення лише на конкретні види майна цього підприємства - грошові кошти та товари.». За таких обставин, враховуючи, що рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 05.09.2019 в справі № 904/3079/19з позивача стягнуто саме грошові кошти, заборона вчинення виконавчих дій, встановлена Законом № 145-IX, не поширюється на виконання рішення у цій справі. Статтею 6 параграфа 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у відповідній її частині, передбачено таке: «Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов`язків, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом...» У рішенні Європейського суду з прав людини від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції» наголошено, що, відповідно до усталеного прецедентного права, пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов`язків. Таким чином, ця стаття проголошує «право на суд», одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду». У рішенні Європейського суду з прав людини від 27 липня 2004 року у справі «Ромашов проти України» Європейський суд при вирішенні спору виходить із принципу, що держава несе відповідальність за невиконання судового рішення; що державна виконавча служба несе відповідальність за виконання виконавчого провадження, яке порушила; що виконавче провадження становить невід`ємну частину судового розгляду. За приписами статті 124 Конституції України, судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій її території. Відповідно до ч. 1 ст. 18 ГПК України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Отже, рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 05.09.2019 в справі № 904/3079/19, яке набрало законної сили, є обов`язковим до виконання та має бути виконане. За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, відсутні підстави для задоволення позовних вимог. Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи, тобто прийняте рішення відповідає матеріалам справи та вимогам закону, і не підлягає скасуванню. Згідно ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 242, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322 КАС України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 травня 2020 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги до Верховного Суду. Головуючий-суддя: Л.В. Губська Судді: О.В. Епель О.М. Оксененко