Постанова 4812 № 489/2254/18

06.07.20 22-ц/812/909/20 Єдиний унікальний номер судової справи 489/2254/18 Номер провадження 22-ц/812/909/20 Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В. Постанова Іменем України 06 липня 2020 року місто Миколаїв Колегія суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі: головуючого Серебрякової Т.В., суддів: Лисенка П.П., Самчишиної Н.В., з секретарем судового засідання Андрієнко Л.Д., за участі: позивача ОСОБА_1 та її представника - ОСОБА_2 , представника відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 , третьої особи - ОСОБА_5 , переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 ОСОБА_2 рішення, яке ухвалено Ленінським районним судом міста Миколаєва 21 лютого 2020 року, під головуванням судді Румянцевої Н.О. об 11 год. 05 хв. в приміщені цього ж суду, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Миколаївської міської ради, ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Матвєєва Інна Миколаївна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кравець Ярослав Миколайович, ОСОБА_5 , про встановлення факту проживання однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини, визнання права власності в порядку спадкування за законом, визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна, УСТАНОВИЛА: У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Миколаївської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Матвєєва Інна Миколаївна, про встановлення факту проживання однією сім`єю та визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування. В обґрунтування позовних вимог зазначено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_7 . Після його смерті відкрилась спадщина на майно, що складається з квартири АДРЕСА_1 та житлового будинку АДРЕСА_2 . Позивач є спадкоємцем четвертої черги права на спадкування за законом, оскільки проживала разом зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини, а спадкоємців попередніх черг не має. 12 жовтня 2017 року, у передбачений законом строк, ОСОБА_1 звернулась до приватного нотаріуса Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Матвєєвої І.М. із заявою про прийняття спадщини. Листом від 26 жовтня 2017 року приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Матвєєва І.М. повідомила позивача про неможливість видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на ім`я позивача, оскільки з поданих до нотаріуса документів неможливо встановити родинні та інші відносини зі спадкодавцем ОСОБА_7 . Також приватним нотаріусом роз`яснено право позивача звернутись до суду для вирішення зазначених питань. Позивач зазначає, що з листопада 2011 року вона проживала разом зі ОСОБА_7 в квартирі АДРЕСА_1 . Проживаючи однією сім`єю із спадкодавцем, вони вели з спільний побут, купували продукти харчування, доглядали за батьком ОСОБА_7 ОСОБА_8 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просила: встановити факт спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_7 однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини з листопада 2011 року по день смерті ОСОБА_7 04 травня 2017 ІНФОРМАЦІЯ_1 ; визнати за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 ; визнати за ОСОБА_1 право власності на житловий будинок АДРЕСА_2 . Ухвалою Ленінського районного суду міста Миколаєва від 17 вересня 2018 року залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_5 (том 1 а.с.68). Ухвалою Ленінського районного суду міста Миколаєва від 19 жовтня 2018 року залучено до участі у справі в якості співвідповідача ОСОБА_3 (том 1 а.с.104). У січні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду із заявою про збільшення позовних вимог, в якій пред`явила позов до Миколаївської міської ради, ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Матвєєва Інна Миколаївна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Парфеньонок Тетяна Євгенівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кравець Ярослав Миколайович, ОСОБА_5 , про встановлення факту проживання однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини, визнання права власності в порядку спадкування за законом, визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна. Позивач зазначала, що як їй стало відомо, 14 вересня 2017 року між ОСОБА_9 та ОСОБА_6 укладено договір купівлі-продажу квартири, відповідно до якого остання придбала квартиру АДРЕСА_1 . В подальшому, 27 жовтня 2017 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 укладено договір дарування зазначеної квартири. При цьому, у копії договору купівлі-продажу від 14 вересня 2017 року продавцем є ОСОБА_9 , який є нібито сином ОСОБА_7 . Проте, померлий ОСОБА_7 ніколи дітей не мав та взагалі молодше на 8 років ОСОБА_9 . Крім того, у договорі купівлі-продажу від 14 вересня 2017 року зазначено, що у квартирі АДРЕСА_1 не проживають та не зареєстровані малолітні та неповнолітні діти, що підтверджується довідкою №254, виданою КЖЕП ММР «Зоря» 30 серпня 2017 року. Між тим, всі мешканці будинку АДРЕСА_3 починаючи з 27 лютого 2006 року об`єднані у ОСББ «Сокіл». Посилаючись на викладенні обставини, позивач ОСОБА_1 остаточно просила: встановити факт спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_7 однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини з листопада 2011 року по день смерті ОСОБА_7 04 травня 2017 ІНФОРМАЦІЯ_1 ; визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_9 та ОСОБА_6 14 вересня 2017 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Парфеньонок Т.Є. за реєстровим №1848, зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 14 вересня 2017 року за №1352239048000, та витребувати з володіння ОСОБА_3 вказану квартиру; визнати за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 ; визнати за ОСОБА_1 право власності на житловий будинок АДРЕСА_2 (том 1 а.с.128-134). Відповідач Миколаївська міська рада надала до суду відзив, в якому проти задоволення позову заперечувала. Зазначала, що позивачем не надано жодного доказу на підтвердження факту проживання однією сім`єю із ОСОБА_7 не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини. При цьому, заявлені позивачем свідки проживають в іншому будинку, а тому не можуть достовірно підтвердити вказаний факт, оскільки не були сусідами спадкодавця (том 1 а.с.193-195). Рішенням Ленінського районного суду міста Миколаєва від 21 лютого 2020 року, з урахуванням додаткового рішення цього ж суду від 02 червня 2020 року, у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено в повному обсязі. В апеляційній скарзі представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , посилаючись на порушення районним судом норм матеріального та процесуального права, просила рішення районного суду скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог. Апеляційну скаргу обґрунтовувала тим, що висновок суду першої інстанції щодо недоведення позивачем факту проживання із ОСОБА_7 однією сім`єю суперечить письмовим доказам, наявним у справі, та показам свідків. Суд першої інстанції безпідставно не взяв до уваги та не надав належної правової оцінки письмовим доказам, наданих позивачем на підтвердження своїх позовних вимог, та як наслідок, помилково не встановив наявність обставин певних властивостей сім`ї між позивачем та спадкодавцем, а саме постійне спільне проживання, спільний побут, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, участь в утриманні житла. Згідно ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, з огляду на таке. Відповідно до частин 1,2,5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення суду першої інстанції таким вимогам відповідає. Так, забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року за №3477-IV застосовуються судами при розгляді справ як джерело права. За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом. При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів. Частина 1 ст.15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України). З матеріалів справи убачається, що згідно свідоцтва про право особистої приватної власності на житловий будинок від 02 вересня 1992 року ОСОБА_7 на праві приватної власності належала квартира АДРЕСА_1 (том 1 а.с.20). На підставі договору дарування від 10 листопада 2010 року, посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Барсковим А.В., ОСОБА_7 на праві приватної власності належав житловий будинок АДРЕСА_2 (том 1 а.с.57,58). Відповідно до договору дарування квартири від 21 липня 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Суворовим В.В., ОСОБА_7 подарував, а ОСОБА_9 прийняв у власність квартиру АДРЕСА_1 (том 2 а.с.31). ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 помер (том 1 а.с.75). Цього ж дня, ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько ОСОБА_7 ОСОБА_8 (том 1 а.с.16). Згідно копії спадкової справи за №18/2017, заведеної після смерті ОСОБА_7 , із заявою про прийняття спадщини звернулась ОСОБА_1 (том 1 а.с.71-84). Листом від 26 жовтня 2017 року приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Матвєєва І.М. повідомила позивача про неможливість видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на ім`я позивача, оскільки з поданих до нотаріуса документів неможливо встановити родинні та інші відносини зі спадкодавцем. Також нотаріусом роз`яснено право звернутись до суду для вирішення вищевказаного питання (том 1 а.с.78). Згідно договору купівлі-продажу квартири від 14 вересня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Парфеньонок Т.Є., ОСОБА_9 продав, а ОСОБА_6 купила квартиру АДРЕСА_1 (том 2 а.с.25-30). 27 жовтня 2017 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 укладено договір дарування квартири, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравцем Я.М., відповідно до якого ОСОБА_3 прийняв в дарунок квартиру АДРЕСА_1 (том 1 а.с.137-138). Відповідно до ст.1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Частиною першою ст.1221 ЦК України передбачено, що місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. Згідно зі ст.1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадщину почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняттям ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу. У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менше як п`ять років до часу відкриття спадщини (ст.1264 ЦК України). Відповідно до роз`яснень, викладених у п.21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року №7 «Про судову практику у справах про спадкування», при вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати правила частини другої статті 3 Сімейного кодексу України про те, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Зазначений п`ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім`єю до набрання чинності цим Кодексом. До спадкоємців четвертої черги належать не лише жінка (чоловік), які проживали однією сім`єю зі спадкодавцем без шлюбу, таке право можуть мати також інші особи, якщо вони спільно проживали зі спадкодавцем, були пов`язані спільним побутом, мали взаємні права та обов`язки, зокрема, вітчим, мачуха, пасинки, падчерки. Пунктом 6 рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 передбачено, що до членів сім`ї належать особи, що постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, але й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках. Обов`язковою умовою для визнання їх членами сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт тощо. Для набуття права на спадкування за законом на підставі ст.1264 ЦК України необхідне встановлення двох юридичних фактів: а) проживання однією сім`єю із спадкодавцем; б) на час відкриття спадщини має сплинути щонайменше п`ять років, протягом яких спадкодавець та особа (особи) проживали однією сім`єю. Обов`язковою умовою для визнання осіб членами сім`ї, крім власне факту спільного проживання, є наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини. Звертаючись із позовом про встановлення факту проживання однією сім`єю, позивач вказувала, що проживала однією сім`єю з ОСОБА_7 не менше як п`ять років, зазначаючи про те, що вони вели спільний побут, прибирали в квартирі, купували продукти харчування та техніку, доглядали за ОСОБА_8 . Разом з тим, матеріали справи не містять належних і допустимих доказів на підтвердження обставин, які свідчать про проживання ОСОБА_1 з ОСОБА_7 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , однією сім`єю що найменше п`ять років, що давало б підстави для визнання позивача спадкоємцем четвертої черги після його смерті. Зокрема, матеріали справи не містять письмових доказів про сплату комунальних платежів, ведення спільного господарства, наявності спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, ремонт житла тощо (протилежного не встановлено). Отже, на думку колегії суддів, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, суд першої інстанції, із урахуванням наведених норм матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, належним чином оцінивши письмові докази, показання свідків та пояснення учасників справи, дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність позивачем факту проживання однією сім`єю із ОСОБА_7 протягом п`яти років на момент відкриття спадщини, визнавши, що відносини ОСОБА_1 та спадкодавця ОСОБА_7 не носили характеру сімейних, а проявлялися у відвідуваннях, спілкуванні та не були пов`язані зі спільним побутом, веденням спільного господарства, бюджету, наявністю між ними взаємних прав і обов`язків. Доводи апеляційної скарги про те, що обставини, на які позивач посилалась як на підставу своїх вимог, підтверджуються письмовими доказами, такими як квитанції про сплату ритуальних послуг від 05 травня 2017 року, колегія суддів відхиляє з тих підстав, що вказані документи не є доказами, що підтверджують факт проживання однією сім`єю позивача з спадкодавцем протягом п`яти років до часу відкриття спадщини. Також, районним судом надано належну оцінку показам свідків, допитаних під час розгляду справи, які, згідно аргументовано викладених в оскаржуваному рішенні висновків суду, не містять інформації про предмет доказування і не стосуються спільного проживання позивача з померлим ОСОБА_7 , а фактично стверджували лише про епізодичні відвідування позивачем спадкодавця. Обставини щодо надання допомоги та піклування позивачем батьку ОСОБА_7 - ОСОБА_8 не підтверджують факт наявності між нею та ОСОБА_7 відносин, притаманних сім`ї. Щодо пояснень свідків, то колегія суддів виходить з того, що жодний свідок не підтвердив суду той факт, що квартира, в якій проживав спадкодавець ОСОБА_7 , була постійним місцем проживання позивача. За такого, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні юридичного факту, оскільки ґрунтуються на необхідності переоцінки доказів, які були досліджені та оцінені судом першої інстанції з додержанням норм процесуального права. Відповідно до ст.6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч.1 ст.627 ЦК України). Згідно із ч.1 ст.202 ЦК України під правочином розуміють дії, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Частиною першою ст.638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені ст.203 ЦК України. Оскільки позивачем не було доведено факту проживання із спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини, та у задоволенні позовної вимоги про встановлення вказаного факту судом відмовлено, то похідні від неї вимоги про визнання права власності на майно в порядку спадкування за законом та визнання недійсним правочину і витребування майна також задоволенню не підлягають, оскільки право позивача не порушено, що вірно констатував і суд першої інстанції. Отже, при вирішенні даної справи судом першої інстанції правильно визначено характер правовідносин між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює, повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам. Частиною 4 ст.10 ЦПК України та ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. ЄСПЛ вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23). Тому, враховуючи те, що інші доводи апеляційної скарги є суб`єктивним тлумаченням позивача, як обставин справи, так і норм діючого законодавства, та направлені на переоцінку доказів, яким районний суд дав належну правову оцінку, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції при ухваленні рішення були належним чином оцінені надані сторонами докази, повно встановлені фактичні обставини справи, а доводи апеляційної скарги не дають підстав для встановлення неправильного застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновків суду, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення. Додаткових доказів, які б спростували правильність висновків суду першої інстанції, апеляційній інстанції також не надано. Докази ж та обставини, на які посилається позивач у апеляційні скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні були дотримані норми матеріального і процесуального права. Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За правилами п.п. «в» п.4 ч.1 ст.382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Оскільки апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 ОСОБА_2 залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає. Керуючись ст.ст.367,374,375,381,382 ЦПК України, колегія суддів ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 21 лютого 2020 року, з урахуванням додаткового рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 02 червня 2020 року, залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України. Головуючий Т.В. Серебрякова Судді: П.П. Лисенко Н.В. Самчишина Повний текст судового рішення складено 07 липня 2020 року