Постанова 4873 № 910/6281/19

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "18" червня 2020 р. Справа№ 910/6281/19 Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого: Тищенко О.В. суддів: Шаптали Є.Ю. Дикунської С.Я. за участю секретаря судового засідання Рудь Н.В. за участю представників згідно протоколу судового засідання від 18.06.2020 розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги Національного музею історії України на рішення Господарського суду міста Києва від 27.11.2019 (повний текст рішення підписано 10.12.2019) (суддя Сташків Р.Б.) та додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 13.01.2020 (суддя Мудрий С.М.) у справі № 910/6281/19 за позовом Комунального комплексного позашкільного закладу «Київський міський будинок учителя» до Національного музею історії України за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Департамент комунальної власності міста Києва за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Міністерство культури України про виселення, зобов`язання вчинити дії та стягнення 60730,45 грн В С Т А Н О В И В : У травні 2019 року Комунальний комплекс позашкільного закладу «Київський міський будинок учителя» (надалі - Київський міський будинок учителя, позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Національного музею історії України (надалі - НМІУ, відповідач) та з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог позивач просив: - зобов`язати звільнити (виселити) Національний музей історії України та зобов`язати повернути по акту приймання-передачі об`єкт оренди, а саме: нежилі приміщення загальною площею 85,80 кв.м. в т.ч. на 3 поверсі - 85,80 кв.м., що розташований за адресою - м. Київ, вул. Володимирська, 57, літ. А, Комунальному комплексному позашкільному навчальному закладу «Київський міський будинок учителя»; - стягнути з Національного музею історії України на користь Комунального комплексного позашкільного навчального закладу «Київський міський будинок учителя» 112148,86 грн заборгованості, а також 5736 грн судового збору. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач не звільняє раніше орендовані приміщення після закінчення строку дії договору оренди №840-1 від 18.02.2016 (раніше №840 від 15.11.2012), і не сплачує заборгованість з орендної плати, з відшкодування комунальних послуг та витрат на утримання об`єкту оренди. У свою чергу, відповідач у відзиві на позов заперечує проти задоволення позовних вимог повністю з посиланням, що позивачем протиправно не враховано, що відповідач є державною установою, музеєм, а спірне приміщення було надано для розміщення відділу музею та його експонатів, тому на правовідносини між сторонами поширюється дія Закону України «Про музеї та музейну справу», яка передбачає оперативне управління такими приміщеннями. Відтак, при прийнятті рішення про відмову у продовженні договору оренди та виселення відповідача, це рішення повинно було погоджуватися з Міністерством культури України, а відповідачу мало надаватися рівноцінне приміщення, чого зроблено не було. Також, відповідач вважає договір оренди пролонгованим, оскільки у встановлений законом строк позивач заперечень не висловив. А саме, відповідач стверджує, що не отримував від позивача листів про припинення дій договору, а натомість, у листах, на доказ направлення і отриманні відповідачем яких було надано зворотні повідомлення про вручення поштового відправлення, позивачем надсилалися відповідачу інші документи - рахунки і акти виконаних робіт. Заявлені до стягнення суми заборгованостей з орендної плати та з комунальних послуг і експлуатаційних витрат відповідач вважає необґрунтованими, так як на його переконання позивач не надав їх належного обґрунтування та не обґрунтував цифрових показників і сум. Крім того, відповідач зазначає, що окремі договори на постачання комунальних послуг сторонами не укладалися, рахунки позивачем не складалися та відповідачу не надавалися, тому відповідач не міг їх оплатити, а надані позивачем акти приймання-передачі послуг не свідчать про наявність у відповідача заборгованості та про обов`язок її оплатити. Вимоги про стягнення спірних сум відповідач відхиляє, оскільки на його думку відсутні їх обґрунтовані розрахунки, а договір оренди є пролонгованим. Третя особа без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, Департамент комунальної власності міста Києва, повністю підтримав поданий позов. Третя особа без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, Міністерство культури України, просило позовні вимоги залишити без задоволення, оскільки вважає необхідним збереження музею, який розташований у спірних приміщеннях у будинку, що є об`єктом культурної спадщини національного значення, охоронний номер 260015-Н, так як у даному приміщенні Міністерством культури України на виконання розпорядження КМУ було погоджено розширення музею, розміщення експонатів та проведення заходів. Міністерство культури України вважає, що питання подальшого розміщення музею у спірних приміщеннях слід вирішувати з урахуванням вищезазначеного розпорядженням КМУ, яке зобов`язує розміщення та розширення музею саме за цією адресою, та з урахуванням ч. 4 ст. 14 Закону України «Про музеї та музейну справу», яка передбачає, що музеям надається пріоритетне право на використання споруд, комплексів (ансамблів) та визначних місць, що є пам`ятками культурної спадщини. У своїх запереченнях, позивач позицію Міністерства культури України відхиляє, з посиланням, що є комунальним підприємством, тому на нього дія розпоряджень КМУ про проведення заходів відзначення та про розширення експозиції музею, не поширюється. Позивач також зазначає, що орендовані відповідачем приміщення перебувають на його балансі, як на балансі комунального підприємства, і позивач володіє ними на праві оперативного управління, користується та розпоряджається на підставі наказу Управління майном міста №49 від 04.06.1996 «Про закріплення майна за Київським міським будинком учителя» та наказу Головного управління комунальної власності міста Києва №116 від 18.04.2007 «Про внесення змін до наказу від 04.06.1996 № 49 «Про закріплення майна за Київським міським будинком учителя». Тобто, порядок використання спірного приміщення визначається позивачем та Департаментом комунальної власності міста Києва, а не Міністерством культури України. Окремо, позивач зауважує, що, враховуючи посилання Міністерства культури України на лист КМДА від 02.07.2019 № 004-1031 (у листі згадується обставина погодження Міністерством проекту реставрації Київського міського будинку учителя на вул. Володимирській, 57 у Шевченківському районі), то Міністерство культури України обізнане, що будівля, в якій перебувають спірні приміщення, знаходиться в аварійному стані, потребує реставрації, і ведуться активні дії щодо проведення такої реставрації, що і стало підставою для відмови у продовженні старих і не укладенні нових договорів оренди, але Міністерство продовжує заперечувати проти задоволення позовних вимог, чим перешкоджає початку та продовженню реставраційних робіт. Щодо посилання Міністерства культури України на ст. 14 Закону України «Про музеї і музейну справу» та щодо питання місця подальшого розміщення музею, то на думку позивача це не стосується предмету даного спору - виселення відповідача та зобов`язання його повернути спірні приміщення по акту у зв`язку з тим, що строк дії договору оренди приміщення закінчився і договір припинився. Позивач також відхиляє доводи відповідача щодо його оперативного управління орендованим приміщенням на підставі Закону України «Про музеї і музейну справу», оскільки це приміщення належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва, та як комунальне майно передано в оперативне управління позивачу і перебуває на його балансі, тоді як відповідач був лише орендарем спірних приміщень, тому положення ст. 14 Закону України «Про музеї і музейну справу» до даних правовідносин не застосовується. Заперечення відповідача щодо неповідомлення його листами про закінчення дії договору оренди та його не пролонгацію позивач відхиляє з посиланням, що ним надано як копії відповідних листів, так і належні докази їх направлення. Щодо розрахунку позовних вимог, то позивач вважає його обґрунтованим, оскільки відповідач зобов`язаний сплачувати орендну плату до дня повернення об`єкта з оренди, та з урахуванням її індексації. Вартість комунальних та експлуатаційних витрат/послуг позивач також вважає обґрунтовано відображеною у наданих ним документах, які відповідач належним чином не спростував, та як орендар, зобов`язана за договором оренди особа, був і зобов`язаний оплачувати окремо від орендної плати, але не оплатив. Відповідач у запереченні на відповідь на відзив доводи позивача відхиляє з посиланням, що до спірних правовідносин мають бути застосовані Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права та Рамкова Конвенція Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства. Так, відповідач вважає, що виселення музею з займаних приміщень є «індивідуальним і надмірним тягарем» у розумінні практики ЄСПЛ; просить врахувати наявність суспільного інтересу у знаходженні музею в спірному приміщенні; наголошує, що охорона, розвиток і поширення досягнень культури зокрема, історичної спадщини є обов`язком України не лише відповідно до національного, а й відповідно до міжнародного законодавства, і також вказує, що і Рамкова Конвенція РЄ містить вимоги до держав-підписантів щодо першочергового та обов`язкового вжиття заходів для збереження культурної спадщини, до якої відноситься і музей, що розміщується у орендованих приміщеннях. Окремо, відповідач вказує, що позивач, як балансоутримувач приміщення, не має права на пред`явлення даного позову, особливо в частині виселення, оскільки відповідно до п. 17.1 ст. 17 Положення про оренду комунального майна територіальної громади м. Києва (додаток №1 до рішення Київської міської ради 21.04.2015 N 415/1280 (у редакції рішення Київської міської ради від 06.12.2018 N 253/6304), орендодавці та підприємства-балансоутримувачі (відповідач наголошує що саме спільно, а не кожен окремо) здійснюють контроль за виконанням орендарями умов договору оренди і, у разі виникнення заборгованості з орендної плати або інших платежів, вживають заходи щодо стягнення заборгованості, в тому числі проводять відповідну претензійно-позовну роботу. З огляду на наведене відповідач вважає, що повноваження позивача та третьої особи розповсюджуються виключно на ведення позовної роботи по стягненню заборгованості, а не по виселенню. Відповідач наголошує, що на його думку проведення капітального ремонту будівлі є неспіврозмірним з тими витратами та ризиками, які буде нести відповідач, як Національний музей історії України, та держава Україна у разі необхідності переміщення культурних цінностей з будівлі №57 по вул. Володимирській у м. Києві до іншої будівлі, натомість тимчасове переміщення музейних експонатів в середині будівлі №57 по вул. Володимирській у м. Києві під час проведення ремонту безпосередньо в орендованому приміщенні Музею (у разі необхідності такого ремонту) без переміщення за межі цієї будівлі, забезпечить належне збереження експонатів та не призведе до величезних необгрунтованих фінансових втрат закладу культури, який фінансується з Державного бюджету України. Відповідач зауважує, що присутність музею під час проведення ремонтних робіт у будівлі №57 по вул. Володимирській у м. Києві, яка є колишньою будівлею Української Центральної Ради, надасть можливість зберегти ту історичну та культурну автентичність приміщень, яка є на даний час. Відтак, відповідач вважає, що досягнення мети балансоутримувача (не орендодавця та не власника) зробити капітальний ремонт будівлі № 57-А по вул. Володимирській у м. Києві можливе без виселення музею з займаного приміщення, оскільки сторонами може бути укладений договір оренди іншого (сусіднього) приміщення на час проведення ремонту в приміщенні, займаному музеєм. Додатково Відповідач вважає, що позовна вимога про повернення по акту приймання-передачі об`єкту оренди лише позивачу протирічить ч. 1 ст. 27 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» та п. 4.2.19 договору оренди; що позивачем так і не було надано обґрунтованого розрахунку спірних сум, не наведено підстав та періоду їх нарахування; що відповідача не повідомляли (до подачі даного позову) про припинення дії договору та необхідність звільнення приміщення. Також Відповідач вважає, що відсутні підстави для стягнення витрат позивача на правничу допомогу. Позивач у своїх поясненнях, наголошує, що предметом спору є саме виселення відповідача з займаних приміщень, як орендаря, у зв`язку з закінченням договору оренди та його не пролонгацією, а не питання необхідності забезпечення відповідача приміщенням для розміщення музею та збереження його експонатів. Позивач також черговий раз наголосив, що орендовані відповідачем приміщення перебувають на балансі позивача, як на балансі комунального підприємства, і позивач володіє ними на праві оперативного управління, користується та розпоряджається, та за умовами договору оренди приміщення повинно бути повернуто з оренди саме позивачу. Також, позивач вважає що надав у справу належні докази попередження відповідача про закінчення строку дії договору, його не продовження та необхідність звільнення приміщення. Щодо проведення ремонту у орендованому приміщенні, та у будівлі в цілому, то позивач наголошує, що це як раз і має метою збереження будівлі, як об`єкта культурної спадщини національного значення. Щодо твердження відповідача про необхідність укладення іншого договору (оренди сусіднього приміщення), то позивач вважає, що це взагалі не стосується предмету даного спору. Рішенням Господарського суду міста Києва від 27.11.2019 позов задоволено повністю. Зобов`язано звільнити (виселити) Національний музей історії України та зобов`язано повернути по акту приймання-передачі об`єкт оренди, а саме: нежилі приміщення загальною площею 85,80 кв.м в т.ч. на 3 поверсі - 85,80 кв.м, що розташований за адресою - м. Київ, вул. Володимирська, 57, літ. А, Комунальному комплексному позашкільному навчальному закладу «Київський міський будинок учителя». Стягнуто з Національного музею історії України на користь Комунального комплексного позашкільного навчального закладу «Київський міський будинок учителя» 112 148,86 грн заборгованості, а також 5 736,00 грн судового збору. Додатковим рішенням Господарського суду міста Києва від 13.01.2020 (суддя Мудрий С.М.) заяву Комунального комплексного позашкільного закладу «Київський міський будинок учителя» про стягнення судових витрат (витрати на професійну правничу допомогу) задоволено повністю. Стягнуто з Національного музею історії України на користь Комунального комплексного позашкільного навчального закладу «Київський міський будинок учителя» 15 368,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. Не погодившись з вказаним рішенням, Національний музей історії України звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду міста Києва від 27.11.2019 скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволені позовних вимог. Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу №910/6281/19 передано для розгляду колегії суддів у складі: головуючий суддя - Тищенко О.В., судді: Шаптала Є.Ю., Дикунська С.Я. Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 27.01.2020 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Національного музею історії України на рішення Господарського суду міста Києва від 27.11.2019, справу призначено до розгляду. Крім того, не погодившись з додатковим рішенням, Національний музей історії України звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 13.01.2020 скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у стягнені судових витрат (витрат на професійну правничу допомогу). Згідно витягу з протоколу передачі судової справи (апеляційної скарги, заяви, картки додаткових матеріалів) раніше визначеному головуючому судді (судді-доповідачу) (складу суду) справу №910/6281/19 передано для розгляду колегії суддів у складі: головуючий суддя - Тищенко О.В., судді: Шаптала Є.Ю., Дикунська С.Я. Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 07.02.2020 відкрито провадження за апеляційною скаргою Національного музею історії України на додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 13.01.2020 у справі № 910/6281/19, об`єднано в одне апеляційне провадження апеляційні скарги Національного музею історії України на рішення Господарського суду міста Києва від 27.11.2019 та додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 13.01.2020 у справі №910/6281/19 та призначено до спільного розгляду. У відзивах на апеляційні скарги, позивач заперечив проти задоволення скарги, мотивуючи тим, що доводи, викладені у апеляційній скарзі, не відповідають фактичним обставинам, суперечать вимогам чинного законодавства та ґрунтуються на припущеннях відповідача, а рішення Господарського суду міста Києва від 27.11.2019 та додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 13.01.2020 прийняті з дотриманням норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з чим, просив залишити апеляційні скарги без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. У запереченні на відзив, відповідач вказує, що позивачем не наведено жодного обґрунтованого заперечення стосовно змісту та доводів апеляційних скарг. При цьому, відповідач вказує свої доводи, які аналогічні доводам викладеним у апеляційних скаргах та відзивах на позовну заяву. 18.06.2020 до початку розгляду справи через канцелярію Північного апеляційного господарського від Київського міського будинку учителя надійшло клопотання про стягнення судових витрат (витрат на професійну правничу допомогу) в розмірі 9605 грн, понесених позивачем у суді апеляційної інстанції. Заявник вказує, що правову допомогу позивачу у цій справі надає адвокатське об`єднання «Качура Лоєрс» на підставі договору №12-03/2012/232 про надання правової допомоги від 10.02.2020. На підтвердження понесених витрат до вказаного клопотання позивач надав суду копії: акту від 16.03.2020 прийому наданих послуг по договору № 0001/2020/232 про надання правової допомоги від 10.02.2020 та платіжного доручення № 27 від 18.03.2020 на вказану суму. У судове засідання 18.06.2020 з`явилися представники Київського міського будинку учителя, Національного музею історії України та Департаменту комунальної власності міста Києва. Представник Міністерства культури України у судове засідання 18.06.2020 не з`явився, про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги, третя особа повідомлялася належним чином. Про причини неявки суд не повідомила. Колегія суддів апеляційного господарського суду з урахуванням ч. 1, п. 1 ч. 3 ст. 202, ч. 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України, вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами, оскільки представники сторін, що не з`явилися, про дату та місце розгляду справи повідомлялися належним чином, участь представників сторін у судовому засіданні судом обов`язковою не визнавалась, суд не вбачає підстав, за яких спір не може бути вирішено в даному судовому засіданні, тому розгляд справи відбувається за відсутності представників Міністерства культури України. Крім того, судова колегія вважає за необхідне зазначити, що у випадку, коли представники сторін чи інші учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Відтак, неявка учасників судового процесу у судове засідання за умови належного повідомлення сторін про час і місце розгляду справи, не є безумовною підставою для відкладення розгляду справи. У відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Згідно до ч.1 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі. Колегія суддів апеляційного господарського суду, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла висновку про те, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду та додаткове рішення з відшкодування витрат на професійну правничу допомогу слід залишити без змін з наступних підстав. Як вірно встановлено судом першої інстанції та перевірено судом апеляційної інстанції на підставі договору №840 від 15.11.2012 з додатками, викладений у новій редакції з 18.02.2016 за № 840-1 (далі разом - договір) відповідач орендував нежилі приміщення загальною площею 85,80 кв.м. на третьому поверсі в будинку по вул. Володимирська, 57 літ А, в м. Києві, для розміщення музею (далі - приміщення). Орендодавцем приміщення є Департамент комунальної власності м. Києва, а балансоутримувачем приміщення є позивач; договір - тристоронній. Відхиляються доводи Національного музею історії України, що на спірне приміщення розповсюджуються положення ст. 14 Закону України «Про музеї та музейну справу», норми якої передбачають, що приміщення музеїв, що є у державній чи комунальній власності, передаються їм на праві оперативного управління, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що спірне приміщення було передано саме позивачу, як комунальному підприємству на його баланс, перебуває на його балансі і на даний час, у позивача не вилучалось (матеріали справи не містять доказів протилежного). Позивач володіє приміщенням на праві оперативного управління, користується та розпоряджається на підставі наказу Управління майном міста Київської міської державної адміністрації №49 від 04.06.1996 «Про закріплення майна за Київським міським будинком учителя» та наказу Головного управління комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) №116 від 18.04.2007 «Про внесення змін до наказу від 04.06.1996 №49 «Про закріплення майна за Київським міським будинком учителя». Тобто, спірне приміщення ніколи не передавалось відповідачу на праві оперативного управління, натомість, перебуває на такому праві у позивача, було передано йому власником (відповідними органами від імені власника - територіальної громади м. Києва), а відповідач його лише використовував на праві оренди на підставі договору. Зокрема, як вбачається з матеріалів справи, приміщення відповідачу у орендне користування було передано на підставі акта приймання-передачі від 15.11.2012. Відповідно до п. 4.2.19 договору, відповідач, як орендар, зобов`язаний після припинення дії договору протягом 3х календарних днів передати майно по акту приймання-передачі підприємству - балансоутримувачу, тобто, позивачу. Стаття 27 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (у редакції на час виникнення спірних правовідносин (надалі - Закон) також зазначає, що у разі розірвання договору оренди, закінчення строку його дії та відмови від його продовження або банкрутства орендаря він зобов`язаний повернути орендодавцеві об`єкт оренди на умовах, зазначених у договорі оренди. Отже, враховуючи наведені вище умови п. 4.2.19 договору та ст. 27 Закону, місцевим господарським судом правомірно відхилені заперечення відповідача проти позову, що позивач, як балансоутримувач приміщення, не має права на пред`явлення до нього вимог даного позову про повернення приміщення, у тому числі за актом. Разом з тим, колегія суддів зазначає, що за умовами договору та згідно положень Закону саме позивачу має бути повернуто приміщення з оренди по акту приймання-передачі, а отже, у випадку невиконання такої умови відповідачем після закінчення строку дії договору та його не продовження, саме позивач має право пред`явити вимогу про виконання даної умови договору (повернення майна по акту приймання-передачі). Застосування ж такого засобу захисту прав за заявленою вимогою як «виселення» колегія суддів вважає належним засобом захисту, оскільки, що визнається і самим відповідачем, добровільно він звільнити приміщення не бажає, натомість, виселення за своєю суттю є засобом захисту прав у випадку необхідності примусового звільнення приміщення, яке належало бути звільнено добровільно, але звільнено не було. Щодо того, хто може заявляти вимогу про виселення, то та ж особа, якій належало бути майно повернуто добровільно, тобто, у даному випадку щодо приміщення це позивач, у якого приміщення перебуває на балансі, та яким позивач на праві оперативного управління володіє, користується та розпоряджається. Щодо строку дії договору оренди та виникнення у відповідача обов`язку повернути приміщення, колегія суддів зазначає наступне. У пунктах 9.1 та 9.7 договору сторони домовилися, що договір діє по 16.02.2019 (згідно договору у новій редакції, викладеній з 18.02.2016 за № 840-1), і у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення цього договору або зміну його умов після закінчення строку його дії протягом одного місяця договір вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором. Відповідно до ст. 17 Закону, у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Враховуючи наведені вище умови п. 9.7 договору та положеннями ст. 17 Закону, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, про необґрунтованість доводів відповідача, щодо того, хто саме мав право заявити йому про припинення дії договору. Місцевий господарський суд вірно вказав, що за вказаною умовою договору та статтею Закону таке право мав і позивач, як балансоутримувач приміщення, і Департамент комунальної власності м. Києва, як орендодавець приміщення. З матеріалів справи вбачається, що до закінчення строку дії договору (16.02.2019) відповідач звернувся до позивача з заявою №29 від 14.01.2019 про погодження продовження дії договору оренди приміщення на наступний період (17.02.2019 - 15.02.2021), цей лист позивачем було отримано 14.01.2019. У відповідь позивач у листі від 14.01.2019 №7 зазначив, що відповідно до Протоколу Постійної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій КМДА № 39 від 24.10.2017, стан конструкцій пам`ятки архітектури будівлі (у якій розташоване приміщення) відноситься до категорії надзвичайна ситуація техногенного характеру, яка може набути місцевого рівня, тому заплановано проведення реставраційних робіт цієї будівлі відповідно до розпорядження КМДА від 10.04.2012 № 583 (зі змінами), і реставраційні роботи планується провести в 2019-2022 роках згідно розпорядження КМДА від 28.12.2018 №2382 «Про внесення змін до розпорядження КМДА від 05.01.2018 «Про Програму економічного і соціального розвитку м. Києва на 2018-2020 роки», і тому, з огляду на все наведене вище, позивач вважає продовження терміну дії договору про передачу приміщення в оренду недоцільним. Разом з тим, у матеріалах справи відсутні докази направлення цього листа, а тому, місцевий господарський суд вірно вказав, що позивачем не було доведено до відповідача зміст листа від 14.01.2019 №7. І так само щодо іншого листа, від 20.03.2019 №70, який позивач склав у відповідь на другий лист відповідача про продовження дії договору (лист №183 від 28.02.2019), де відмовив у такому продовженні, зазначивши, що продовження неможливо у зв`язку з проведенням реставрації будівлі, у якій розташовано приміщення, та до завершення такої реставрації. У матеріалах справи також відсутні і докази направлення цього листа, а тому, суду вірно вказав, що позивачем не було доведено до відповідача зміст листа від 20.03.2019 №70. Натомість, як вірно відмітив суд першої інстанції, позивач належним чином заявив відповідачу про не продовження строку дії договору листом від 31.01.2019 №27, де позивач вказав відповідачу, що дія договору закінчується 16.02.2019, та просив відповідача протягом 3х календарних днів після закінчення строку дії договору повернути приміщення позивачу, та звернув увагу орендаря, що у випадку не повернення приміщення орендар сплачує неустойку у подвійному розмірі орендної плати. Тобто, листом від 31.01.2019 №27 позивач ясно та чітко висловив свою волю на не продовження строку дії договору. Вказаний лист Відповідачем було одержано 04.02.2019 що підтверджується зворотнім повідомленням про вручення поштового відправлення. Матеріали справи не містять доказів звільнення відповідачем приміщення після отримання вказаного (вказаних) листа (листів) та по закінченню 16.02.2019 строку дії договору. Листом від 13.03.2019 №62 позивач повідомив відповідачу, що будівлю, у якій розташовано приміщення, планується реставрувати, для чого її необхідно звільнити, але відповідач чинить перешкоди оскільки приміщення не звільняє, тому позивач запропонував повернути приміщення позивачу за актом приймання-передачі, як це передбачено договором; вказаний лист відповідачем було одержано 14.03.2019 що підтверджується зворотнім повідомленням про вручення поштового відправлення. Отже, листом від 13.03.2019 №62 позивач вдруге висловив свою волю не продовжувати строк дії договору та про звільнення орендованого приміщення. Цьому передував обмін листами між орендодавцем та балансоутримувачем за договором (листи №062/05/19-11040 від 18.12.2018 та №431 від 20.12.2018), де орендодавець запитував, з огляду на заплановані будівельні роботи з реставрації будинку, у якому розташоване приміщення, чи вбачає балансоутримувач можливість продовження дії договору, на який балансоутримувач повідомив, що початок реставраційних робіт планується на лютий 2019 року, тому продовжувати строк дії договору він вважає недоцільним. Крім того, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про необґрунтованість заперечень відповідача що листи від 31.01.2019 №27 та від 13.03.2019 №62 (відмітки на зворотних повідомленнях про вручення поштового відправлення від 04.02.2019 та від 14.03.2019 відповідно) відповідач не отримав, а у конвертах надсилалися рахунки і акти виконаних робіт. Як вірно вказав суд першої інстанції, відповідач лише стверджує про отримання інших документів, проте, ані під час розгляду справи у суді першої інстанції, ані під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції не надав жодних доказів на підтвердження цього. Так, дійсно, у матеріалах справи містяться і інші зворотні повідомлення, на яких зроблено відмітку, про направлення ними актів, проте на вищеописаних повідомленнях такі відмітки відсутні. При цьому, суд першої інстанції вірно звернув увагу, що ані умови договору, ані норми Закону не містять вимоги до позивача про направлення відповідачу листів з описом вкладення або з написом на зворотних повідомленнях про зміст цих листів. Натомість, вказані зворотні повідомлення, відмітки на яких про вручення поштового відправлення проставлені 04.02.2019 та 14.03.2019 відповідно, вчинені у такий близький строк до дат листів від 31.01.2019 №27 та від 13.03.2019 №62, що відповідно до Нормативів і нормативних строків пересилання поштових відправлень (наказ Міністерства інфраструктури України від 28.11.2013 № 958) він є в межах строків вручення листів від вказаних дат (не перебільшує їх). З огляду на наведене, суд першої інстанції правомірно прийняв надані позивачем докази та дійшов до висновку, що листи від 31.01.2019 №27 та від 13.03.2019 №62 про не бажання продовжувати строк дії договору та необхідність звільнення приміщення відповідачу було вручено поштою 04.02.2019 та 14.03.2019 відповідно до відміток на зворотних повідомленнях про вручення поштового відправлення. Отже, у встановлений договором та Законом строк позивач, як балансоутримувач за договором, заявив про закінчення строку його дії та що він продовжуватись не буде, тому договір закінчив свою дію 16.02.2019 і далі є припиненим. У встановлений договором строк відповідач приміщення позивачу в супереч умов договору та вимог закону не повернув. Судом першої інстанції вірно відхилені доводи відповідача щодо необхідності виділення йому нового приміщення, оскільки такі твердження не стосуються даного спору, так як, ані умовами договору, ані нормами Закону, виселення відповідача з приміщення, строк оренди якого закінчився, не поставлено в залежність від виділення відповідачу іншого приміщення, і так само не залежить від діяльності, яку відповідач у орендованому приміщенні здійснював. Крім того судова колегія відхиляє доводи скаржника, про те, що на нього поширюється дія розпорядження КМУ про проведення заходів відзначення та про розширення експозиції музею у приміщенні, оскільки позивач, як комунальне підприємство у структурі міста Києва вказане розпорядження не зобов`язаний виконувати (не є виконавцем за цим розпорядженням). При цьому, судом враховано, що спірне приміщення перебуває на балансі позивача і позивач ним володіє на праві оперативного управління, користується та розпоряджається (описані вище наказ Управління майном міста №49 від 04.06.1996 «Про закріплення майна за Київським міським будинком учителя» та наказ Головного управління комунальної власності міста Києва №116 від 18.04.2007 «Про внесення змін до наказу від 04.06.1996 № 49 «Про закріплення майна за Київським міським будинком учителя»), тобто, порядок використання спірного приміщення визначається позивачем та департаментом комунальної власності міста Києва, а не Міністерством культури України. Окремо, колегія суддів вважає, що місцевим господарським судом правомірно не досліджувалися підстави відмови позивачем відповідачу у продовження строку дії Договору (реставрація, необхідність її проведення, можливість її проведення без виселення відповідача або його переїзд у сусіднє приміщення), оскільки зазначене не стосується предмету спору у даній справі та взагалі Законом не встановлена залежність обставини закінчення строку дії договору від підстави, з якої орендарю було відмовлено у продовженні дії договору, натомість, встановлюється, чи була воля відмовити та чи була вона висловлена орендарю, що і було встановлено судом першої інстанції та перевірено апеляційним судом у даній справі судом. При цьому, суд першої інстанції вірно відхилив доводи Міністерства культури України з посиланням на ст. 14 Закону України «Про музеї і музейну справу» (що приміщення у музею могло бути вилучено тільки за умови надання музею іншого рівноцінного, і що таке вилучення необхідно було погоджувати з Міністерством культури України), як такі, що не стосуються предмету даного спору, оскільки у статті 14 вказаного Закону йдеться про приміщення музею, яке перебуває у нього на праві оперативного управління, тоді як дане приміщення перебуває в управлінні позивача, а відповідачу було надано на праві оренди. Відтак, позивач у даному випадку вказаною нормою Закону не зобов`язаний ані надавати відповідачу інше рівноцінне приміщення, ані погоджувати вилучення приміщення з Міністерством культури України. Доводи скаржника, що музей належить залишити саме у цьому приміщенні, з огляду на цінність музею у сукупності з історичною цінністю будинку, у якому розташоване приміщення з музеєм, колегією суддів відхиляються як такі, що не стосуються предмету даного спору - питання виконання відповідачем умов договору оренди та виселення з займаного приміщення у зв`язку з закінченням строку дії договору оренди (а не з інших підстав). Твердження відповідача, що виселення музею з займаних приміщень є індивідуальним і надмірним тягарем судом першої інстанції вірно відхилені як такі, що не підтверджені належними засобами доказування. При цьому, колегією суддів прийнято до уваги, що скаржник, перебуваючи у приміщенні, обізнаний про його аварійний стан, а також був обізнаний з позицією позивача (викладена у описаних вище листах, отриманих відповідачем) про не продовження строку дії договору, відтак, повинен був бути обачним, ініціювати та вжити всіх необхідних заходів, щоб у встановлений законом строк звільнити приміщення (або в інший строк, який міг обґрунтувати як «розумний»). Проте, як вірно вказав суд першої інстанції, саме бездіяльність відповідача призвела до даного позову. Щодо того, що наявний суспільний інтерес у знаходженні музею саме в спірному приміщенні, або у наданні рівноцінного приміщення, та що держава України зобов`язана здійснювати охорону, розвиток і поширення досягнень культури, що проведення капітального ремонту будівлі є неспіврозмірним з тими витратами та ризиками, які буде нести відповідач, як музей, та держава Україна, у разі необхідності переміщення культурних цінностей з приміщення до іншої будівлі, на переконання колегії суддів правомірно відхилені судом першої інстанції, оскільки такі доводи не стосується даного спору (спір стосується питання виконання відповідачем умов договору оренди та виселення його з займаного приміщення у зв`язку з закінченням строку дії договору оренди, а не з інших підстав). Отже, після закінчення строку дії договору, на підставі його умов на ст. 27 Закону, відповідач був зобов`язаний у встановлений договором строк повернути орендоване майно позивачу, чого ним зроблено не було, тому позовні вимоги про виселення відповідача з орендованого раніше за договором приміщення та зобов`язання повернути його позивачу по акту приймання-передачі є обґрунтованими та судом першої інстанції правомірно задоволено даний позов. Разом з цим, як вірно встановлено судом першої інстанції, після закінчення 16.02.2019 строку дії договору відповідач не повернув позивачу приміщення з оренди, а тому відповідач зобов`язаний до фактичного повернення приміщення з оренди за актом сплачувати позивачу орендну плату у розмірі та на умовах, що були передбачені договором (п. 3.12 договору), а також компенсувати позивачу вартість комунальних послуг, витрат на утримання прибудинкової території, вартість послуг по ремонту і технічному обслуговуванню інженерного обладнання та внутрішньо будинкових мереж, ремонту будівлі, у тому числі покрівлі, фасаду, вивіз сміття тощо, компенсувати витрати балансоутримувача за користування земельною ділянкою (п. 3.9 договору) окремо від орендної плати. Судом апеляційної інстанції перевірено розрахунок суми заборгованості разом у сумі 112148,86 грн, а саме, заборгованість з орендної плати за період грудень 2018 року - липень 2019 року, заборгованість з оплати комунальних послуг (електроенергія, водопостачання, теплоенергія) за період січень 2019 року - липень 2019 року та заборгованість з експлуатаційних послуг за період липень 2019 року - серпень 2019 року. Розрахунок боргу є обґрунтованими та правомірним за вказані у розрахунку періоди нарахування. Оскільки, скаржником, ані під час розгляду справи у суді першої інстанції, ані під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції не було надано суду доказів сплати вказаної заборгованості, колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується з висновком місцевого суду про задоволення позовних вимог в цій частині та стягнення 112148,86 грн заборгованості. Що стосується доводів апеляційної скарги на додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 13.01.2020 у даній справі про стягнення з відповідача судових витрат (витрат на професійну правничу допомогу) у розмірі 15368 грн, судова колегія зазначає наступне. Відповідно до ч. 8 статті 129 ГПК України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Статтею 221 ГПК України передбачено, що якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог. Для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше п`ятнадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог. У випадку, визначеному частиною другою цієї статті, суд ухвалює додаткове рішення в порядку, передбаченому статтею 244 цього Кодексу. Відповідно до ч.1 статті 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи, зокрема до них належать витрати на професійну правничу допомогу. Згідно з ч.ч. 2, 3 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Згідно зі ст. 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги. Відповідно до ч.ч. 4, 5, 6 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотриманням вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Частиною 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України визначено, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. Як вбачається з матеріалів справи, до позовної заяви позивачем було долучено копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю серії ЧК № 000720 від 01.01.2017 та копію договору про надання правової допомоги № 12-03/2019/232 від 28.03.2019. 04.10.2019 року до суду першої інстанції позивачем подано клопотання про стягнення судових витрат (витрат на професійну правничу допомогу) з відповідача на загальну суму 12 486,50 грн. Після прийняття рішення у даній справи від позивача (04.12.2019) надійшла заява про стягнення судових витрат (витрат на професійну правничу допомогу) з відповідача на загальну суму 15 368,00 грн. Вищезазначена заява направлена до суду 02.12.2019 року, що підтверджується штампом Укрпошти на конверті. Судом апеляційної інстанції перевірено, що 28.03.2019 між комунальним комплексним позашкільним закладом «Київський міський будинок учителя» (клієнт) та адвокатським бюро «Качура Лоєрс» (виконавець) укладено договір про надання правової допомоги №12-03/2012/232 за умовами якого виконавець приймає на себе зобов`язань надати клієнту правову допомогу обумовленого ним характеру та обсягу (ДК 0212:2015 (CPV) 79110000-8 послуги з юридичного консультування та юридичного представництва), на умовах та в порядку передбаченому договором, а інша сторона - клієнт зобов`язується виконати покладені на нього цим договором обов`язки. Згідно підпунктів 3.2.8 та 3.2.9 договору, клієнт зобов`язується прийняти надану виконавцем правову допомогу шляхом підписання акта прийому-передачі наданих послуг; вчасно та в повному обсязі оплатити послуги виконавця, спрямовані на виконання умов договору. На виконання умов договору №12-03/2019/232 від 28.03.2019 між сторонами були підписані акти прийому-передачі наданих послуг до договору про надання правової допомоги № 12-03/2019/232, зокрема, відповідно до актів (щодо надання позивачу правової допомоги в даній справі) від 16.05.2019 на суму 3 842,00 грн, від 04.07.2019 на суму 1921,00 грн. За надання юридичних послуг за договором №12-03/2019 від 16.05.2019 та згідно актів підписаних сторонами, позивачем було здійснено оплату наданих послуг, що підтверджується платіжними дорученнями, а саме: №79 від 23.05.2019, №104 від 08.07.2019. До клопотання про стягнення судових витрат (витрат на професійну правничу допомогу) з відповідача на загальну суму 12 486,50 грн позивачем додано договір про надання правової допомоги № 25-07/2019/232 укладений 31.07.2019 між комунальним комплексним позашкільний заклад «Київський міський будинок учителя» (клієнт) та адвокатським бюро «Качура Лоєрс» за умовами якого виконавець приймає на себе зобов`язань надати клієнту правову допомогу обумовленого ним характеру та обсягу (ДК 0212:2015 (CPV) 79110000-8 послуги з юридичного консультування та юридичного представництва), на умовах та в порядку передбаченому договором, а інша сторона - клієнт зобов`язується виконати покладені на нього цим договором обов`язки. Згідно п. 4.2 договору сторони погодили, що розмір гонорару за 1 (одну) годину роботи адвоката (або іншого фахівця у галузі права) становить 960, 50 грн без ПДВ. Факт надання послуг підтверджується актом прийому-передачі послуг, який підписується сторонами (п. 4.3 договору). Також надано додаток № 1 від 31.07.2019 до договору про надання правової допомоги № 25-07/2019/232 відповідно до якого сторонами погоджено види та обсяги правової допомоги. Так, на виконання умов договору про надання правової допомоги № 25-07/2019/232 між сторонами підписані акти прийому-передачі наданих послуг, зокрема, відповідно до актів (щодо надання позивачу правової допомоги в даній справі): від 31.08.2019 на суму 6 724,50 грн, від 10.10.2019 на суму 960,50 грн, від 08.11.2019 на суму 960,50 грн, від 28.11.2019 на суму 960,50 грн. За надання юридичних послуг за договором № 25-07/2019/232 та згідно актів підписаних сторонами, позивачем було здійснено оплату наданих послуг згідно платіжних доручень: № 79 від 23.05.2019, № 142 від 11.10.2019, № 166 від 14.11.2019 та №178 від 28.11.2019. За приписами ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокат - фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність на підставах та в порядку, що передбачені цим Законом; адвокатська діяльність - незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Згідно зі ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Для включення всієї суми гонорару у відшкодування за рахунок відповідача має бути встановлено, що позов позивача підлягає задоволенню, а у разі наявності заперечень відповідача щодо співрозмірності заявленої суми компенсації також має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати позивача були необхідними, а їх розмір є розумний та виправданий. Тобто, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою. За наявності заперечень іншої сторони суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12.10.2006 у справі "Двойних проти України" (пункт 80), від 10.12.2009 у справі "Гімайдуліна і інших проти України" (пункти 34-36), від 23.01.2014 у справі "East/West Alliance Limited" проти України", від 26.02.2015 у справі "Баришевський проти України" (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У рішенні ЄСПЛ від 28.11.2002 у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Вказану правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 20.11.2018р. по справі №910/23210/17. За висновками суду, заявлений відповідачами до стягнення розмір витрат на професійну правничу допомогу відповідає критеріям, що наведені у ч. 4 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України. З урахуванням наведеного, беручи до уваги висновки суду про задоволення позовних вимог, складність справи та виконані роботи, принципи співмірності та розумності судових витрат, суд першої інстанції правомірно задовольнив заяву позивача та стягнув з відповідача витрати на професійну правничу допомогу в повному обсязі. Заперечення скаржника, відхиляються судом апеляційної інстанції з огляду на те, що вказані доводи зводяться до того, що позивачем, на думку відповідача, не було вчасно подано заяву до суду про стягнення витрат на професійну допомогу та стягнуті судом витрат є не співмірними з позовними вимогами. Разом з тим, як встановлено судом апеляційної інстанції та зазначалося вище, після прийняття рішення у даній справи про задоволення позову позивачем подано до суду саме 02.12.2019 заяву про стягнення судових витрат (витрат на професійну правничу допомогу) про що свідчить поштовий конверт, а до суду така заява надійшла лише 04.12.2019. Тобто, позивачем подано до суду заяву з відповідним доказами понесення витрат в межах п`ятиденного строку, як передбачено ч.8 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України. При цьому, колегія суддів апеляційного господарського суду вважає, що заявлений до стягнення розмір судових витрат доведений, документально обґрунтований та відповідає критерію розумної необхідності таких витрат та є співрозмірним із заявленим позовом у даній справі. Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року). Згідно з ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (п. 63 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїс-Матеос проти Іспанії» від 23.06.1993). Дія принципу змагальності ґрунтується на переконанні: протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту матеріалів справи через активне виконання сторонами процесу тільки їм притаманних функцій. Принцип змагальності припускає поєднання активності сторін у забезпеченні виконання ними своїх процесуальних обов`язків із забезпеченням судом умов для здійснення наданих їм прав. У Рекомендаціях R (84) 5 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно принципів цивільного судочинства, що направлені на удосконалення судової системи, наголошується на тому, що суд повинен, принаймні в ході попереднього засідання, а якщо можливо, і протягом всього розгляду, відігравати активну роль у забезпеченні швидкого судового розгляду, поважаючи при цьому права сторін, в тому числі і їх право на неупередженість. Зокрема, він повинен володіти повноваженнями proprio motu, щоб вимагати від сторін пред`явлення таких роз`яснень, які можуть бути необхідними; вимагати від сторін особистої явки, піднімати питання права; вимагати показань свідків, принаймні в тих випадках, коли мова йде не тільки про інтереси сторін, що беруть участь у справі, тощо. Такі повноваження повинні здійснюватися в межах предмета розгляду. Обов`язок доказування, встановлений статтею 74 Господарського процесуального кодексу України, слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи. До того ж, суд зазначає, що однією з засад здійснення господарського судочинства у відповідності до статті 2 Господарського процесуального кодексу України є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом. Принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу» між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п. 33 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Домбо Бегеер Б. В. проти Нідерландів» від 27.10.1993). У відповідності до ст. 42 ГПК України учасники справи користуються рівними процесуальними правами. Учасники справи мають право подавати докази; брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом; брати участь у дослідженні доказів; ставити питання іншим учасникам справи. Відповідно до ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Отже, виходячи з вищевикладеного, як в суді першої інстанції так і в суді апеляційної інстанції відповідачем не було подано належних та переконливих доказів в заперечення заявленого позову. Судова колегія звертає увагу, що доводи та заперечення викладені у апеляційних скаргах відповідача на рішення суду першої інстанції та додаткове рішення не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи судом апеляційної інстанції. Відповідно до п.1 ч.1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Колегія суддів апеляційного господарського суду вважає, що рішення Господарського суду міста Києва від 27.11.2019 та додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 13.01.2020, прийняті після повного з`ясування обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими, а також у зв`язку з правильним застосуванням норм матеріального права, є таким що відповідає нормам закону. Таким чином, в задоволенні апеляційних скарг Національного музею історії України слід відмовити, а оскаржувані рішення Господарського суду міста Києва від 27.11.2019 та додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 13.01.2020 - залишити без змін. Судові витрати розподіляються відповідно до вимог ст. 129 ГПК України. Оскільки, колегія суддів дійшла до висновку про відмову у задоволенні апеляційних скарг та залишення без змін судових рішень, враховуючи подане позивачем 18.06.2020 до Північного апеляційного господарського клопотання про стягнення судових витрат (витрат на професійну правничу допомогу) в розмірі 9605 грн, понесених позивачем у суді апеляційної інстанції, надані копії акту від 16.03.2020 прийому наданих послуг по договору № 0001/2020/232 про надання правової допомоги від 10.02.2020 та платіжне доручення № 27 від 18.03.2020 на вказану суму, судова колегія беручи до уваги, складність справи та виконані роботи, принципи співмірності та розумності судових витрат, вважає за можливе задовольнити витрати на професійну правничу допомогу в повному обсязі та стягнути з відповідача на користь позивача 9605 грн витрат на професійну правничу допомогу понесених позивачем у суді апеляційної інстанції. Керуючись ст. 232-241, 275-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційні скарги Національного музею історії України на рішення Господарського суду міста Києва від 27.11.2019 та додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 13.01.2020 у справі №910/6281/19 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 27.11.2019 та додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 13.01.2020 у справі №910/6281/19 залишити без змін.

3. Судові витрати за розгляд апеляційних скарг покласти на Національний музей історії України.

4. Стягнути з Національного музею історії України (01001, м.Київ, вул. Володимирська, 2, ідентифікаційний код 02226103) на користь Комунального комплексного позашкільного закладу «Київський міський будинок учителя» (01030, м.Київ, вул. Володимирська, 57, ідентифікаційний код 02597232) 9 605 (дев`ять тисяч шістсот п`ять) грн 00 коп витрат на професійну правничу допомогу при розгляді справи у суді апеляційної інстанції.

5. Видачу наказу у справі №910/6281/19 доручити Господарському суду міста Києва.

6. Матеріали справи №910/6281/19 повернути до Господарського суду міста Києва.

7. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена відповідно до ст. 287-291 Господарського процесуального кодексу України. Повний текст складено 02.07.2020 Головуючий суддя О.В. Тищенко Судді Є.Ю. Шаптала С.Я. Дикунська