Постанова 4818 № 641/5948/18

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ «23» червня 2020 року м. Харків справа № 641/5948/18-ц провадження № 22ц/818/2360/20 Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Бурлака І.В., (суддя-доповідач), суддів - Хорошевського О.М., Яцини В.Б. за участю секретаря - Колосовської А.Р., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , представник позивача - ОСОБА_2 , відповідачка - ОСОБА_3 , представник відповідачки - ОСОБА_4 , треті особи - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Троян Я.М., приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Зайцев О.В. розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 03 лютого 2020 року в складі судді Курганникової О.А. в с т а н о в и в: У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Троян Яна Миколаївна, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Зайцев Олексій Володимирович про визнання недійсним договору дарування, скасування свідоцтва про право на спадщину за законом та визнання права власності на 2/3 частини квартири. Позовна заява мотивована тим, що він з ОСОБА_3 з 1990 року по 1998 рік перебував у зареєстрованому шлюбі. Зазначив, що вони мають сина - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який ІНФОРМАЦІЯ_2 . Вказав, що 04 березня 1999 року він отримав свідоцтво про право на спадщину за законом після свого батька ОСОБА_6 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 , яка складається з пайового внеску в житлово-будівельному кооперативі «Ювілейний» на квартиру АДРЕСА_1 . 17 серпня 2006 року за ним зареєстровано право власності на зазначену квартиру. Зазначив, що заочним рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 10 вересня 2009 року визнано за ОСОБА_3 та ОСОБА_5 право власності за кожним на 1/3 частину квартири АДРЕСА_1 ; перерозподілено частки та визнано за ним право власності на 1/3 частину вказаної квартири. На виконання зазначеного судового рішення зареєстровано право власності ОСОБА_3 та ОСОБА_5 по 1/3 частині квартири за кожним. Вказав, що 10 серпня 2010 року ОСОБА_3 та ОСОБА_5 подарували свої частки квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_7 . Зазначив, що ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_7 померла. Вказав, що 22 листопада 2014 року ОСОБА_3 видано свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті її матері - ОСОБА_7 , яка складається з 2/3 часток квартири АДРЕСА_1 , та зареєстровано за нею право власності на вищезазначену частину квартири. Зазначив, що заочне рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 10 вересня 2009 року ухвалою Комінтернівського районного суду м. Харкова від 21 квітня 2017 року - скасовано. 19 жовтня 2017 року Комінтернівським районним судом м. Харкова ухвалено нове судове рішення у справі, яким відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_3 та ОСОБА_5 . Ухвалою Комінтернівського районного суду м. Харкова від 30 листопада 2017 року допущено поворот виконання заочного рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 10 вересня 2009 року шляхом скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_3 на 1/3 частину квартири та ОСОБА_5 на 1/3 частину квартири АДРЕСА_1 . Вказав, що у зв`язку зі скасуванням заочного рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 10 вересня 2009 року, на підставі якого у ОСОБА_3 та ОСОБА_5 виникло право власності на 2/3 частини квартири, підлягає визнанню недійсним договір дарування від 10 вересня 2010 року, за яким вказані частини квартири подаровані ОСОБА_7 , а також свідоцтво про право на спадщину за законом на вказані частини квартири, видане ОСОБА_3 після смерті ОСОБА_7 . Зазначив, що 2/3 частини належної йому квартири вибули з його володіння на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, отже вибули з володіння поза його волею як власника. Просив: визнати договір дарування 2/3 часток квартири АДРЕСА_1 від 10 серпня 2010 року №1295, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Зайцевим О.В., недійсним та скасувати реєстрацію права власності Комунальним підприємством «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» від 16 серпня 2010 року, реєстраційний номер № 15768617, номер запису № 58422 в книзі: 1 згідно витягу про реєстрацію права власності № 27019386; визнати свідоцтво про право на спадщину за законом від 22 листопада 2014 року № 2085, видане приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Троян Я.М., ОСОБА_3 на спадщину, яка складається з 2/3 часток квартири АДРЕСА_1 , недійсним та скасувати Державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно від 22 листопада 2014 року на 2/3 частки квартири АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 , номер запису про право власності: 7791341; визнати за ним право власності на 2/3 частки квартири АДРЕСА_1 ; вирішити питання щодо судових витрат. Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 03 лютого 2020 року, у якому ухвалою Комінтернівського районного суду м. Харкова від 10 квітня 2020 року виправлено описку, позовні вимоги ОСОБА_1 - задоволено частково; визнано договір дарування 2/3 часток квартири АДРЕСА_1 від 10 серпня 2010 року №1295, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Зайцевим О.В. недійсним; визнано за ОСОБА_1 право власності на 2/3 частки квартири АДРЕСА_1 ; в задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 - відмовлено; стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1704,80 грн. Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 через представника та ОСОБА_3 подали апеляційні скарги. ОСОБА_1 в апеляційній скарзі просив рішення суду скасувати в частині відмови визнання свідоцтва про право на спадщину за законом від 22 листопада 2014 року № 2085 недійсним та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги в цій частині. ОСОБА_3 в апеляційній скарзі просила рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 у зв`язку зі спливом строку позовної давності. ОСОБА_1 вважав, що видача ОСОБА_3 свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_7 на спірні 2/3 частки квартири є незаконною, оскільки скасовано договір дарування, на підставі якого видано свідоцтво, порушує його права як власника цього майна та є підставою для визнання такого свідоцтва недійсним. ОСОБА_3 вважала, що у задоволенні позову ОСОБА_1 необхідно відмовити у зв`язку зі спливом строку позовної давності. 27 травня 2020 року до суду апеляційної інстанції від ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він підтримав свою апеляційну скаргу та зазначив, що однією з підстав визнання свідоцтва недійсним є порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб. Оскільки його право порушено, його позов в цій частині підлягає задоволенню. Вказав, що строк позовної давності відраховується від 31 березня 2017 року, коли йому стало відомо про заочне рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 10 вересня 2009 року, яке за його заявою було скасовано 21 квітня 2017 року, тому строк його звернення до суду з позовом ним не пропущено, тому апеляційна скарга ОСОБА_3 , яка фактично базується на цих доводах, задоволенню не підлягає. 16 червня 2020 року від ОСОБА_3 до суду апеляційної інстанції надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому вона також підтримала свою апеляційну скаргу та зазначила, що законних підстав визнання свідоцтва недійсним третіми особами, які не мають відношення ані до спадкодавця, ані до спадкоємця, яким є ОСОБА_1 , немає. Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, пояснення з`явившихся учасників справи, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційних скарг вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно задовольнити, апеляційну скаргу ОСОБА_3 - залишити без задоволення, рішення суду - змінити. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки права ОСОБА_1 порушено в частині укладення договору дарування та визнання права власності за ОСОБА_3 на 2/3 частини спірного майна, вимоги ОСОБА_1 тільки в цій частині підлягають задоволенню. Проте, з таким висновком суду повністю погодитися не можна, виходячи з наступного. Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 та ОСОБА_8 з 15 вересня 1990 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано ІНФОРМАЦІЯ_5 (а. с. 15, 171, том 1). Від шлюбу мають сина ОСОБА_5 . Згідно свідоцтва про право на спадщину за законом від 04 березня 1999 року ОСОБА_1 є спадкоємцем майна свого батька ОСОБА_6 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 , що складається з пайового внеску в житлово-будівельному кооперативі «Ювілейний» на квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 17, том 1). Право власності ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано у Комунальному підприємстві «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» 17 серпня 2006 року на підставі дублікату довідки ЖБК «Ювілейний» від 05 березня 1999 року, виданого 16 серпня 2006 року, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 11577706 (а. с. 18, том 1). 10 вересня 2009 року Комінтернівським районним судом м. Харкова ухвалено заочне рішення у справі за позовом ОСОБА_3 , ОСОБА_5 до ОСОБА_1 про визнання права власності на частину квартири, перерозподіл часток, яким позовні вимоги ОСОБА_3 та ОСОБА_9 - задоволено в повному обсязі; визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/3 частину квартири АДРЕСА_1 ; визнано за ОСОБА_5 право власності на 1/3 частину квартири АДРЕСА_1 ; перерозподілено частки та визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/3 частину квартири АДРЕСА_1 (а. с. 19-20, том 1). 11 березня 2010 року на підставі заочного рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 10 вересня 2009 року зареєстровано право власності ОСОБА_3 та ОСОБА_1 за кожним по 1/3 частині квартири АДРЕСА_1 (а. с. 76-7, том 1). 10 серпня 2010 року ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , від імені якого діяла ОСОБА_3 , подарували свої 2/3 частки квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_7 за договором дарування, посвідченим приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Зайцевим О.В. за № 1295 (а. с. 191, том 1). На підставі зазначеного договору 16 серпня 2010 року право власності на 2/3 частки вказаної квартири зареєстровано за ОСОБА_7 (а. с. 192, 209-210, том 1). ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_7 померла (а. с. 161, том 1). 22 листопада 2014 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Троян Я.М. за № 2085 видано ОСОБА_3 свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті її матері ОСОБА_7 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_4 , що складається з 2/3 часток на квартиру АДРЕСА_1 , яка належала спадкодавцю на підставі договору дарування від 10 серпня 2010 року (а. с. 27, том 1). Того ж дня, 22 листопада 2014 року, на підставі зазначеного свідоцтва про право на спадщину за законом право власності на 2/3 частини квартири АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 29880959 (а. с. 26, том 1). Ухвалою Комінтернівського районного суду м. Харкова від 21 квітня 2017 року заочне рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 10 вересня 2009 року у справі №2-3253/2009 за позовом ОСОБА_3 , ОСОБА_5 до ОСОБА_1 про визнання права власності на частину квартири, перерозподіл часток - скасовано та справу призначено до розгляду у загальному порядку (а. с. 21, том 1). Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 19 жовтня 2017 року у справі № 2-3253/09 за позовом ОСОБА_3 , ОСОБА_5 до ОСОБА_1 про визнання права власності на частину квартири, перерозподіл часток, позовні вимоги ОСОБА_3 , ОСОБА_5 - залишено без задоволення. Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 08 листопада 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 - залишено без задоволення, а зазначене рішення суду - без змін (а. с. 22-23, 24-25, том 1). Ухвалою Комінтернівського районного суду м. Харкова від 30 листопада 2017 року допущено поворот виконання заочного рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 10 вересня 2009 року шляхом скасування державної реєстрації права власності, яку здійснено 11 березня 2010 року, за ОСОБА_3 - на 1/3 частки квартири АДРЕСА_1 , ОСОБА_5 - на 1/3 частки квартири АДРЕСА_1 (а. с. 73-75, том 1). Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до статті 1 Протоколу № 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Частиною першою статті 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Згідно з пунктами 1, 2 частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання права, визнання правочину недійсним. За змістом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (частини перша - третя, п`ята та шоста статті 203 ЦК України). За змістом статей 215, 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином. Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України). Статтею 330 ЦК України передбачено, що якщо майно відчужене особою, яка не має на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього. Відповідно до частин першої та третьої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках. За змістом статті 388 ЦК України, майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Саме такий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 6-251цс15, та Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц (провадження № 14-132цс18) погодилася з цим висновком Верховного Суду України. Згідно зі статтею 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Відповідно до статті 392 ЦК України особа має право звернутися до суду з позовом про визнання права власності: якщо це право оспорюється або не визнається іншими особами (за умови, що позивач не перебуває з цими особами у зобов`язальних відносинах, оскільки права осіб, які перебувають у зобов`язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов`язального права); у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Передумовою для застосування статті 392 ЦК України є відсутність іншого, окрім судового, шляху для відновлення порушеного права. У розумінні наведених положень позов про визнання права власності у порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України, пред`являється на захист існуючого, наявного права, що виникло у позивача за передбачених законодавством підстав і підтверджується належними та допустимими доказами. Об`єктом цього позову є усунення невизначеності відносин права власності позивача щодо індивідуально визначеного майна. Підставою для звернення до суду з позовом про визнання права власності є оспорювання або невизнання наявного права, а не намір набути таке право за рішенням суду. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорювання. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорювання та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18). У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Доран проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При чому, ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Як вбачається з матеріалів справи, заочне рішення суду від 10 вересня 2009 року, на підставі якого ОСОБА_3 та ОСОБА_5 набули право власності кожен на 1/3 частину квартири, яка до того перебувала у власності ОСОБА_1 , скасовано ухвалою суду, та у задоволенні позову про визнання права власності ОСОБА_3 і ОСОБА_5 відмовлено. Отже, спірні 2/3 частки квартири вибули із володіння ОСОБА_1 поза його волею. За таких умов, ОСОБА_3 та ОСОБА_5 не мали права відчужувати спірні 2/3 частки квартири, а ОСОБА_7 не набула на них права власності. Оскільки майно відчужене за договором дарування особами, які не мали права його відчужувати, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції щодо визнання оспорюваного договору дарування між ОСОБА_3 , ОСОБА_5 та ОСОБА_7 від 10 серпня 2010 року недійсним. Враховуючи, що спірні 2/3 частини квартири вибули з володіння позивача поза його волею, та вимог щодо витребування вказаного нерухомого майна ним не заявлено, а ОСОБА_3 його право власності на вказане майно не визнає, визнання за ОСОБА_1 права власності на 2/3 частини квартири у даному разі є ефективним способом захисту, який приведе до відновлення його порушеного права власності. Доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 зводяться до того, що ОСОБА_1 звернувся до суду з пропуском строку позовної давності. Однак, судова колегія відхиляє такі посилання, виходячи з наступного. Матеріали справи свідчать про те, що 28 листопада 2018 року ОСОБА_3 звернулась до суду із заявою про застосування строку позовної давності. Заява мотивована тим, що ОСОБА_1 пропустив строк для звернення до суду з позовом у цій справі, який має відраховуватися з дня ухвалення заочного рішення суду від 10 вересня 2009 року, оскільки про розгляд цієї справи ОСОБА_1 повідомлявся судом (а. с. 121-122, том 1). В свою чергу, 21 березня 2019 року ОСОБА_1 через представника подав до суду першої інстанції відповідь на заяву щодо застосування строку позовної давності, в якій вказав, що строк позовної давності ним не пропущений, оскільки про заочне рішення суду від 10 вересня 2009 року, яким визнано право власності на 1/3 частину належної йому квартири за ОСОБА_3 та на 1/3 частину - за ОСОБА_5 , він дізнався лише 31 березня 2017 року, після чого 10 квітня 2017 року подав заяву про його перегляд. Заочне рішення ухвалено за його відсутності, він не був повідомлений належним чином про розгляд справи, та про рішення суду дізнався випадково. У зв`язку з чим, строк позовної давності має відраховуватися саме з 31 березня 2017 року, коли він дізнався про заочне рішення суду від 10 вересня 2009 року. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що випливає із загального правила, встановленого статтями 12, 81 ЦПК України. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення права можна було отримати раніше. Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 не знав про вибуття частки у нерухомому майні з його володіння до 2017 року, коли звернувся до суду із заявою про перегляд заочного рішення суду, що підтверджується ухвалою Комінтернівського районного суду м. Харкова від 21 квітня 2017 року, якою скасовано заочне рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 10 вересня 2009 року. Оскільки про порушення свого права позивач дізнався у 2017 році, а з позовом у даній справі звернувся у 2018 році, відсутні підстави вважати, що ним пропущений трирічний строк позовної давності. Твердження ОСОБА_3 щодо того, що суд першої інстанції дійшов суперечливих висновків, визнавши право власності на спірні 2/3 частини квартири за ОСОБА_1 , та водночас відмовивши йому у скасуванні державної реєстрації її права власності на це майно, судова колегія відхиляє, оскільки рішення суду щодо набуття права власності є однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень») і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Отже, оскільки рішення суду про визнання права власності на спірне майно за ОСОБА_1 є підставою для державної реєстрації його права власності, то потреби у скасуванні державної реєстрації права власності на це майно за ОСОБА_3 немає, тому висновки суду у цій частині не є суперечливими. Щодо вимог позову та апеляційної скарги ОСОБА_1 про визнання виданого Пашко Н.М . свідоцтва про право на спадщину за законом від 22 листопада 2014 року № 2085 недійсним, судова колегія виходить з наступного. Відповідно до частини першої статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Згідно статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. На підставі частини п`ятої статті 1268 ЦК України спадщина належить спадкоємцю незалежно від часу її прийняття з часу відкриття спадщини. Відповідно до частин першої та третьої 1296 ЦК України, частини першої статті 1297 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину. Спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса або в сільських населених пунктах - до уповноваженої на це посадової особи відповідного органу місцевого самоврядування за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Частиною 1 статті 66 Закону України «Про нотаріат» передбачено, що на майно, що переходить за правом спадкоємства до спадкоємців або держави, нотаріусом за місцем відкриття спадщини видається свідоцтво про право на спадщину. Відповідно до статті 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом. Пунктом 27 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» роз`яснено, що підставами для визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо. У статті 1301 ЦК України, як підставу визнання свідоцтва недійсним, прямо вказано лише відсутність права спадкування в особи, на ім`я якої було видане свідоцтво. Це має місце, зокрема, у разі, якщо ця особа була усунена від спадкування; відсутні юридичні факти, що давали б їй підстави набути право на спадкування - утримання, спорідненість, заповіт; у випадку, коли спадкодавець, оголошений у судовому порядку померлим, виявився насправді живим і судове рішення про оголошення його померлим скасоване. Іншими підставами визнання свідоцтва недійсним можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб, включення до свідоцтва майна, яке не належало спадкодавцю на момент відкриття спадщини тощо. Зазначене тлумачення викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1316/2227/11, провадження № 61-12290св18. Як встановлено судом та вже зазначалось вище, зважаючи на скасування заочного рішення суду від 10 вересня 2009 року, на підставі якого ОСОБА_3 та ОСОБА_5 набули право власності кожен на 1/3 частину квартири, що до того перебувала у власності позивача, ОСОБА_3 та ОСОБА_5 не мали права відчужувати спірні 2/3 частки квартири за договором дарування, а ОСОБА_7 , в свою чергу, не набула на них права власності. Оскільки право власності на спірні 2/3 частки квартири не належало ОСОБА_7 , то, з урахуванням вимог статті 1218 ЦК України щодо складу спадщини, ці частки квартири не входили до спадкового майна, та не могли буті успадковані ОСОБА_3 після її смерті. Таким чином, оскільки до свідоцтва про право на спадщину включено майно, яке фактично не належало спадкодавцю на момент відкриття спадщини, а також у зв`язку з тим, що видачею свідоцтва про право на спадщину порушено права ОСОБА_1 , з володіння якого спірні 2/3 частки квартири вибули поза його волею, судова колегія вважає, що його вимоги про визнання свідоцтва про право на спадщину за законом від 22 листопада 2014 року № 2085, виданого ОСОБА_3 приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Троян Я.М., яка складається з 2/3 часток квартири АДРЕСА_1 , недійсним, є обґрунтованими та підлягають задоволенню, а рішення суду в цій частині - скасуванню. В іншій частині рішення суду є законним та обґрунтованим, ухваленим на підставі належним чином досліджених обставин справи, у зв`язку з чим підстав для його зміни чи скасування не вбачається. Відповідно до статті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 141 ЦПК України та керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки позовна вимога ОСОБА_1 щодо визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним та його апеляційна скарга підлягають задоволенню, судовий збір за подачу відповідної позовної вимоги та апеляційної скарги у розмірі 1762,00 грн (704,80 + 1057,20) підлягає стягненню на його користь з ОСОБА_3 . Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст.374, ст.376, ст. ст. 381 - 384, 389 ЦПК України п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити. Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - залишити без задоволення. Рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 03 лютого 2020 року - змінити, скасувавши його в частині відмови ОСОБА_1 у визнанні свідоцтва про право на спадщину за законом від 22 листопада 2014 року № 2085 недійсним. Визнати свідоцтво про право на спадщину за законом від 22 листопада 2014 року № 2085, видане приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Троян Я.М., ОСОБА_3 на спадщину, яка складається з 2/3 часток квартири АДРЕСА_1 , недійсним. В іншій частині рішення суду залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1762,00 грн Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня набрання законної сили. Головуючий І.В. Бурлака Судді О.М. Хорошевський В.Б. Яцина Повний текст постанови складено 30 червня 2020 року.