Постанова Київський апеляційний суд № 752/5476/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 752/5476/19 Головуючий у суді І інстанції Плахотнюк К.Г. Провадження № 22-ц/824/5970/2020 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 24 червня 2020 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Ігнатченко Н.В., суддів: Голуб С.А., Таргоній Д.О., за участю секретаря судового засідання - Войтенко О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 22 січня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа - орган опіки та піклування Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, про відібрання дитини, в с т а н о в и в: У березні 2019 року ОСОБА_2 звернулася до суду з вказаним вище позовом, мотивуючи його тим, що з 16 червня 2016 року вона з ОСОБА_1 перебувала у зареєстрованому шлюбі, від якого вони мають малолітнього сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 23 жовтня 2018 року, яке набрало законної сили 29 січня 2019 року, у справі № 755/11054/17-ц визначено місце проживання дитини ОСОБА_3 та залишено його проживати разом із матір`ю за адресою: АДРЕСА_1 . Однак, під час розгляду даної справи відповідач самочинно змінив місце проживання дитини, її письмову вимогу про виконання рішення суду щодо повернення сина за адресою його проживання у добровільному порядку не виконав, а звернути його до виконання у примусовому порядку відсутня можливість, оскільки рішення суду не містить положення зобов'язального характеру. Крім того, вона подавала до поліції заяву про вчинення ОСОБА_1 кримінального правопорушення, кваліфікованого за статтею 382 КК України як умисне невиконання рішення суду, що набрало законної сили, відомості про що 5 березня 2019 року внесено до ЄРДР за №12019100010001789. Усі спроби побачитися з сином супроводжуються неодноразовими викликами поліції і зверненнями до органів опіки та піклування, а з приводу незаконного відібрання дитини 18 серпня 2017 року також внесені відомості до ЄРДР за №12017100040011584. Позивач вказувала, що такий стан речей, коли не виконується рішення суду, яким визначено місце проживання дитини разом з нею, у першу чергу є порушенням прав та законних інтересів малолітньої дитини, оскільки вона проти волі розлучена зі своєю матір`ю. Дії відповідача по неповерненню сина за визначеним судом місцем проживання є протиправними та шкодить здоров'ю і розвитку останнього, адже здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають грунтуватися на повазі до прав дитини. Отже, перешкоджаючи їй у спілкуванні із сином, прийняття нею участі у його вихованні та піклуванні, відповідач діє всупереч рішенню суду та інтересам дитини. Посилаючись на зазначені обставини, позивач просила суд відібрати у ОСОБА_1 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_2 , дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та повернути його матері ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 ; стягнути з відповідача на її користь судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 768,40 грн та витрати на правову допомогу у розмірі 10 000 грн. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 22 січня 2020 року позов задоволено. Відібрано у ОСОБА_1 малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та передано матері ОСОБА_2 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 768,40 грн. У задоволені позовних вимог ОСОБА_2 про стягнення з ОСОБА_1 витрат, понесених на правову допомогу відмовлено. Рішенням суду визначено, що в частині відібрання дитини воно підлягає негайному виконанню. Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням в задоволеній частині, відповідач через представника - адвоката Дитинчук В.М. подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати, з мотивів неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права, та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Як на підставу своїх вимог посилається на те, що оскаржуване рішення в частині стягнення судових витрат у вигляді сплаченого судового збору ухвалене зпорушенням частини другої статті 133 ЦПК України та статті 5 Закону України «Про судовий збір», оскільки відповідач є інвалідом ІІ групи, тому звільнений від сплати судового збору. Задовольняючи позов по суті заявлених вимог, суд не застосував правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 23 грудня 2019 року у справі № 648/2062/18 (провадження № 61-18574св19), яким встановлено, що положення частини першої статті 162 СК України, якою передбачено відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання, покликані захистити права того з батьків, з ким на підставі рішення суду визначено проживання дитини, від неправомірних дій другого з батьків щодо зміни її місця проживання, натомість неповнолітній після ухвалення рішення про визначення його місця проживання з матір`ю не проживав, й відповідно батько самочинно не змінював місце проживання дитини, у тому числі шляхом викрадення, а тому вказана норма права не може бути застосована до спірних правовідносин. Відповідач категорично заперечує проти відібрання у нього сина та вважає, що існують підстави, які перешкоджають передачі дитини матері, а саме: неможливість передачі малолітнього сина - ОСОБА_3 зумовлена агресивною та небезпечною поведінкою його матері, яка має проблеми зі психічним здоров`ям. На даний час проживання сина з батьком має для нього виняткове значення, так як у цьому випадку якнайкраще будуть враховані інтереси дитини і створене безпечне середовище проживання, а передача дитини матері за її місцем проживання, створює загрозу життю та здоров`ю дитини, негативно впливатиме на її розвиток та суперечитиме інтересам дитини. У відзиві на апеляційну скаргу позивач просить залишити без змін оскаржуване судове рішення, посилаючись на його законність та обґрунтованість. Як на підставу своїх заперечень посилається на те, що аргументи апеляційної скарги є неправдивими, необґрунтованими фактичними доказами у справі та такими, що спрямовані на безпідставне утримання спільного сина і створення перешкод для його побачень з матір'ю. Відзив іншого учасника справи, а саме органу опіки та піклування Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, на апеляційну скаргу до суду не надходив. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи, що з`явилися в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід частково задовольнити з таких підстав. За правилом частин першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Ухвалюючи рішення про відібрання дитини, суд першої інстанції виходив з того, що незважаючи на те, що відповідним рішенням суду, яке набрало законної сили, місце проживання малолітньої дитини визначено разом з позивачем, відповідач без згоди останньої змінив місце проживання сина та відмовляється його повернути у добровільному порядку матері, однак підстав, які б перешкоджали поверненню дитини до матері не встановлено, у зв`язку з чим позовні вимоги є обґрунтованими. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду з огляду на наступне. Судом встановлено, що з 16 червня 2016 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі, який на підставі рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 23 січня 2019 року було розірвано. Від подружнього життя сторони мають спільну малолітню дитину - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 23 жовтня 2018 року у справі № 755/11054/17-ц позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа - Орган опіки та піклування Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації, про визначення місця проживання дитини задоволено. Визначено місце проживання дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із матір`ю - ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 . Вирішено питання щодо судових витрат. Зустрічний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - опіки та піклування Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації, про визначення місця проживання дитини залишено без задоволення. Постановою Київського апеляційного суду від 29 січня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 23 жовтня 2018 року - без змін. Постановою Верховного Суду від 26 червня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_5 , задоволено частково. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 23 жовтня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 січня 2019 року змінено у мотивувальній частині, з викладенням їх у редакції цієї постанови. В іншій частині зазначені судові рішення залишено без змін. Відповідно до мотивувальної частини даної постанови, суд касаційної інстанції визнав помилковими посилання судів попередніх інстанцій на принцип 6 Декларації прав дитини, яким передбачено, що малолітня дитина може бути розлучена з матір`ю лише за виняткових обставин, яких під час судового розгляду встановлено не було. Декларація прав дитини не є міжнародним договором, згода на обов'язковаість якого надана Верховною Радою України, а законодавство України не містить норм, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною. Отже, спір між батьками малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , щодо визначення місця його проживання був предметом судового розгляду, отримав правову оцінку, вирішений по суті, а ухвалене судове рішення про проживання дитини разом із матір`ю - ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 набрало законної сили. Звертаючись до суду з позовом про відібрання у ОСОБА_1 малолітнього сина, ОСОБА_2 зазначала про те, що під час розгляду справи № 755/11054/17-ц відповідач самочинно змінив місце проживання дитини, її письмову вимогу про виконання рішення суду щодо повернення сина за адресою його проживання у добровільному порядку не виконав, а чинним законодавством не визначено механізму виконання такого рішення у примусовому порядку, оскільки у рішенні суду відсутнє зобов`язання батькаповернути дитину матері. Відповідно до вимог частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Стаття 16 ЦК України встановлює, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, та перераховує, що може бути способами захисту цивільних прав та інтересів. Загальні засади регулювання сімейних відносин визначено статтею 7 СК України, згідно з положеннями якої жінка та чоловік мають рівні права й обов`язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім`ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Згідно зі статтями 141, 150, 153, 155 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Згідно з пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції ООН про права дитини, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом. Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (стаття 9 Конвенції про права дитини). Відповідно до статті 18 цієї Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв`язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя. Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР. Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Ця стаття охоплює, зокрема, питання втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання. Так, рішенням у справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13) ЄСПЛ, установивши порушення статті 8 Конвенції, консолідував ті підходи і принципи, що вже визначалися у попередніх його рішеннях, які зводяться до визначення насамперед найкращих інтересів дитини, а не батьків, що потребує детального вивчення ситуації, урахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинне мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть переважати інтереси батьків. При цьому, положення про рівність прав та обов`язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини. У частині четвертій статті 29 ЦК України визначено, що місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає. Мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини (стаття 141 СК України). Статтею 157 СК України встановлено, що питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними згідно з частинами першою, другою статті 161 СК України може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Відповідно до статті 162 СК України якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання. Особа, яка самочинно змінила місце проживання малолітньої дитини, зобов`язана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому, з ким вона проживала. Положення цієї статті покликані захистити права того з батьків, з ким на підставі закону або рішення суду визначено проживання дитини, від неправомірних дій другого з батьків щодо зміни її місця проживання. З урахуванням наведеного, встановивши, що відповідним рішенням суду, яке набрало законної сили, місце проживання малолітньої дитини визначено разом з позивачем, однак відповідач без згоди позивача самовільно змінив місце проживання дитини та відмовляється повернути дитину матері у добровільному порядку, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відібрання дитини у батька і повернення її за попереднім місцем проживання, тобто за місцем проживання матері. При цьому судом встановлено відсутність обставин, за яких дитину не може бути повернуто. Належних і достатніх доказів на підтвердження створення позивачем реальної небезпеки життю і здоров`ю дитини у разі залишення її за попереднім місцем проживання, чи наявність обставин, які свідчать, що повернення дитини суперечить її законним інтересам, відповідачем не надано й судом таких обставин не встановлено. Посилання відповідача щодо відсутності належних умов для проживання малолітнього ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1 та щодо психічного стану здоров`я позивача були предметом перевірки під час судового розгляду справи про визначення місця проживання дитини судами першої, апеляційної і касаційної інстанцій та не знайшли свого підтвердження, а відтак, відповідно до правил частини п`ятої статті 82 ЦПК України не підлягають доказуванню під час розгляду даного спору, який мотивований невиконанням відповідачем у добровільному порядку рішення суду. Також слід врахувати, що Закон України «Про виконавче провадження» не регулює окремо порядок виконання судового рішення про визначення місця проживання дитини. У зв`язку з цим, небажання відповідача добровільно виконати судове рішення щодо визначення місця проживання малолітньої дитини з матір`ю, відсутність законодавчого врегулювання примусового виконання рішення суду в цій частині, є підставою для захисту прав позивача в порядку, визначеному статтею 162 СК України, і такий спосіб захисту порушеного права відповідає вимогам статей 15, 16 ЦК України. Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не застосував правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 23 грудня 2019 року у справі № 648/2062/18 (провадження № 61-18574св19), не заслуговують на увагу колегії суддів, оскільки зроблені у цій постанові правові висновки є нерелевантними спірним правовідносинам, вони стосуються саме зміни місця проживання неповнолітньої дитини і припинення стягнення аліментів. Колегія суддів підкреслює, що малолітня дитина має проживати у встановленому місці проживання, яке не може бути змінене самочинно як волею сторонніх осіб, так і волею якогось одного із її батьків. Якщо така особа змінить місце проживання дитини, зокрема шляхом викрадення, заінтересована особа має право подати до суду позов про повернення дитини у місце її проживання. У статті 162 СК України встановлена презумпція правомірності поведінки того з батьків, з ким проживала дитина. Якщо інший з батьків вважає такі умови непридатними для дитини, то способом захисту прав дитини є пред`явлення позову про зміну місця проживання малолітньої особи, а не самочинна зміна її місця проживання. Якщо відповідач доведе, що той, з ким проживала дитина, жорстоко поводився з нею, експлуатував дитину, тримав дитину в умовах, небезпечних для її життя та здоров`я, у позові повинно бути відмовлено. Дитина не може бути повернута, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров`я. Втім, доказів існування наведених вище обставин не встановлено, при цьому беззаперечно важливим є те, що суд першої інстанції, вирішуючи спір, першочергово керувався інтересами дитини і підстав, які б перешкоджали поверненню дитини до матері не вбачається. Інші доводи апеляційної скарги фактично зводяться до незгоди відповідача із судовим рішенням, яке набрало законної сили, та згідно якого місце проживання малолітньої дитини визначено з матір`ю, при цьому батьку відмовлено у задоволенні аналогічних позовних вимог. Таким чином, встановивши дійсні обставини справи, суд першої інстанції дав належну правову оцінку зібраним доказам, правильно застосував норми матеріального права, не допустив порушень норм процесуального права, які призвели б до неправильного вирішення спору, та дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позову в частині відібрання дитини. Проте, вирішуючи питання розподілу судових витрат у вигляді сплаченого судового збору за подання позовної заяви немайнового характеру, суд припустився помилки, що полягає в наступному. Відповідно до вимог частини першої, другої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначені Законом України «Про судовий збір» від 8 липня 2011 року № 3674-VI. Згідно із пунктом 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються особи з інвалідністю I та II груп, законні представники дітей з інвалідністю і недієздатних осіб з інвалідністю. З матеріалів справи вбачається, що у відзиві на позовну заяву відповідач просив відмовити у задоволенні вимог позивача про стягнення з нього судових витрат у зв`язку з тим, що він звільнений від їх сплати відповідно до закону, як інвалід ІІ групи. На підтвердження вказаних обставин ОСОБА_1 надав належним чином засвідчену копію пенсійного посвідчення № 2825721056 від 5 листопада 2013 року та довідку до акта огляду МСЕК № 345139 від 20 серпня 2013 року, відповідно до яких з 13 серпня 2013 року йому встановлена ІІ група інвалідності (інвалід з дитинства) довічно. У відповідності до положень статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Стягнувши з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 документально підтвердженні судові витрати у вигляді сплаченого судового збору за подання позовної заяви, суд першої інстанції не врахував, що відповідач звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», як інвалід ІІ групи. Тому колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції в частині стягнення з відповідача на користь позивача понесених судових витрат по сплаті судового збору у розмірі 768,40 грн необхідно змінити та компенсувати вказані витрати позивачу за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин (частина четверта статті 376 ЦПК України). За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 22 січня 2020 року в частині розподілу судових витрат - зміні, а в решті рішення суду першої інстанції необхідно залишити без змін. Згідно з вимогами пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається, зокрема розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Як було встановлено вище, відповідач звільнений від сплати судового збору, а рішення суду по суті спору залишається без змін, відтак судові витрати у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції згідно із статтями 141, 382 ЦПК України слід віднести в рахунок держави. Керуючись статтями 367 - 369, 374 - 376, 381 - 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 22 січня 2020 року в частині розподілу судових витрат змінити. Компенсувати ОСОБА_2 за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, 768,40 грн (сімсот шістдесят вісім гривень 40 копійок) сплаченого судового збору за подання позовної заяви. В іншій частині рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 22 січня 2020 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України. Головуючий Н.В. Ігнатченко Судді: С.А. Голуб Д.О. Таргоній