Постанова КЦС ВС № 757/36671/14-ц

Постанова Іменем України 17 червня 2020 року м. Київ справа № 757/36671/14-ц провадження № 61-8603св18 головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: Публічне акціонерне товариство «Омега Банк», Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Печерського районного суду м. Києва від 30 січня 2017 року у складі судді Москаленко К. О. та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 24 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Антоненко Н. О., Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І., ВСТАНОВИВ: 1.

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Омега Банк» (далі - ПАТ «Омега Банк»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі - ТОВ «Кредитні ініціативи») про визнання договорів факторингу недійсними в частині передачі боргу за кредитним договором. Уточнена позовна заява мотивована тим, що 26 червня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» (далі - ВАТ «Сведбанк»), правонаступником якого є ПАТ «Омега Банк», та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № 0101/0608/88-157, відповідно до якого останній отримав кредит у розмірі 45 000 доларів США. Для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором того ж дня між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 укладений іпотечний договір № 0101/0608/88-157-Z-01, згідно з яким останній передав в іпотеку нерухоме майно - трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 . 28 листопада 2012 року між Публічним акціонерним товариством «Сведбанк» (далі - ПАТ «Сведбанк») та Товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (далі - ТОВ «ФК «Вектор Плюс») укладений договір факторингу № 15, відповідно до якого банк відступив фактору свої права вимоги заборгованості за кредитним договором від 26 червня 2008 року № 0101/0608/88-157, право на вимогу якої належало банку. 28 листопада 2012 року між ТОВ «ФК «Вектор Плюс» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі - ТОВ «Кредитні ініціативи») укладений договір факторингу, відповідно до якого право вимоги за зобов`язаннями, які виникли у ОСОБА_1 за кредитним договором від 26 червня 2008 року № 0101/0608/88-157, відступлено ТОВ «Кредитні ініціативи». ОСОБА_1 вважає, що зазначені договори факторингу укладені всупереч вимогам статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), зокрема посилається на відсутність у ПАТ «Сведбанк» підстав для відступлення права вимоги за споживчим кредитним договором фактору ТОВ «ФК «Вектор Плюс», а також на відсутність у ПАТ «Сведбанк» дозволу на передачу прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами ТОВ «ФК «Вектор Плюс», що не відповідає пункту 2.6.4 договору факторингу. Крім того, зазначає, що договір про відступлення прав за іпотечним договором від 28 листопада 2012 року, укладений між ПАТ «Сведбанк» та ТОВ «ФК «Вектор Плюс», та договір про передачу прав за іпотечним договором від 28 листопада 2012 року, укладений між ТОВ «ФК «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні ініціативи», є нікчемними, оскільки порушують публічний порядок. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним договір факторингу від 28 листопада 2012 року № 15, укладений між ПАТ «Сведбанк» та ТОВ «ФК «Вектор Плюс», у частині передачі боргу за кредитним договором від 26 червня 2008 року № 0101/0608/88-157, укладеним між ВАТ «Сведбанк» таОСОБА_1 , та визнати недійсним договір факторингу від 28 листопада 2012 року, укладений між ТОВ «ФК «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні ініціативи», в частині передачі боргу за кредитним договором від 26 червня 2008 року № 0101/0608/88-157, укладеним між ВАТ «Сведбанк» таОСОБА_1 . Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій Заочним рішенням Печерського районного суду м. Києва від 30 січня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 24 жовтня 2017 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову, виходив з того, що умови оскаржуваних договорів факторингу не суперечать загальним засадам цивільного законодавства України, під час їх укладання сторонами були дотримані всі вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину відповідно до статті 203 ЦК України, тому відсутні підстави для визнання їх недійсними. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права, просив скасувати заочне рішення Печерського районного суду м. Києва від 30 січня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 24 жовтня 2017 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову. Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули увагу на те, що юридичні чи фізичні особи, якщо вони не є банком або іншою фінансовою установою, не мають права бути іпотекодержателями за іпотечним договором, який забезпечує виконання зобов`язань за кредитним договором. Банк, передаючи своє право вимоги за кредитним та іпотечним договорами товариствам, вчинив правочин, який прямо суперечить нормам ЦК України. Також у товариств відсутня генеральна ліцензія на здійснення валютних операцій, що є порушенням вимог законодавства України. Короткий зміст позиції інших учасників справи Відзиви на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходили. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно із статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 15 лютого 2018 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження заочного рішення Печерського районного суду м. Києва від 30 січня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 24 жовтня 2017 року, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на оскаржувані судові рішення і витребувано із Печерського районного суду м. Києва цивільну справу № 757/36671/14-ц. Ухвалою Верховного Суду від 11 квітня 2018 року справу призначено до судового розгляду. 2.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Фактичні обставини справи 26 червня 2008 року між ВАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Омега Банк», та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № 0101/0608/88-157, відповідно до якого останній отримав кредит у розмірі 45 000 доларів США. Того ж дня для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 укладений іпотечний договір № 0101/0608/88-157-Z-01, згідно з яким останній передав в іпотеку нерухоме майно - трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 . 28 листопада 2012 року між ПАТ «Сведбанк» та ТОВ «ФК «Вектор Плюс» укладений договір факторингу № 15, відповідно до якого банк відступив фактору свої права вимоги заборгованості за кредитним договором від 26 червня 2008 року № 0101/0608/88-157, право на вимогу якої належить банку. 28 листопада 2012 року між ТОВ «ФК «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні ініціативи» укладений договір факторингу, відповідно до якого право вимоги за зобов`язаннями, які виникли у ОСОБА_1 за кредитним договором від 26 червня 2008 року № 0101/0608/88-157, відступлено ТОВ «Кредитні ініціативи». Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 21 листопада 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 11 лютого 2015 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 вересня 2015 року, позов ТОВ «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки задоволено. У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 26 червня 2008 року № 0101/0608/88-157 у розмірі 366 146 грн 75 коп. звернуто стягнення на предмет іпотеки - трикімнатну квартиру АДРЕСА_2 , що належить ОСОБА_1 на праві власності, на користь ТОВ «Кредитні ініціативи» шляхом проведення прилюдних торгів згідно із Законом України «Про виконавче провадження», встановивши початкову ціну предмета іпотеки на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності (незалежним експертом) на стадії оцінки майна. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до ПАТ «Омега Банк», ПАТ «Вектор Плюс», ТОВ «Кредитні ініціативи» про визнання правочину недійсним відмовлено. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають зазначеним вище вимогам цивільного процесуального законодавства України. Згідно з пунктом першим частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладені договору, виборі контрагента, визначені умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України). Згідно зы статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Згідно із пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Положеннями статті 516 ЦК України передбачено, що заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Крім цього, одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги). У статті 1077 ЦК України зазначено, що, за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Тобто у ЦК України, як вбачається зі змісту статей 512, 1077 цього Кодексу, проведено розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу. З аналізу статей 512-518 ЦК України можна зробити такий висновок щодо суб`єктного складу правочинів з відступлення права вимоги: відповідно до статті 2 цього Кодексу учасниками цесії може бути будь-яка фізична або юридична особа. Разом з цим із частини першої статті 1077 Цивільного кодексу України, статті 350 Господарського кодексу України та частини п`ятої статті 5 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вбачається, що суб`єктний склад у договорі факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності (частина друга статті 1079 Цивільного кодексу України); фактора, яким може бути банк або інша банківська установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частина третя статті 1079 ЦК України); боржника, тобто набувача послуг чи товарів за первинним договором. Статтею 1054 ЦК України визначено перелік осіб, які можуть бути кредитодавцями в кредитних правовідносинах. Такими є банк або інша фінансова установа. У пункті 1 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» зазначено, що фінансовими установами є банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо передбачених законом, - інших послуг (операцій), пов`язаних із наданням фінансових послуг. У частинах першій, другій статті 7 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов`язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ. У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій. Отже, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до Державного реєстру фінансових установ. Щодо розмежування за предметом договору, то під час цесії може бути відступлене право як грошової, так і не грошової (роботи, товари, послуги) вимоги. ЦК України передбачає лише перелік зобов`язань, у яких заміна кредитора не допускається (статті 515 ЦК України). Предметом договору факторингу може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги (стаття 1078 ЦК України). Метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника. При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату. Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов`язанні (частина третя статті 656 ЦК України). Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року в справі № 909/968/16 (провадження № 12?97гс18), у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22 січня 2020 року в справі № 761/40407/17 (провадження № 61-48995св18), від 10 квітня 2020 року в справі № 756/13425/16 (провадження № 61-43611св18). Вирішуючи спір у цій справі, суди попередніх інстанцій правильно виходили із того, що 28 листопада 2012 року між ПАТ «Сведбанк» та ТОВ «ФК «Вектор Плюс» укладений договір факторингу № 15, відповідно до якого банк відступив фактору свої права вимоги заборгованості за кредитним договором від 26 червня 2008 року № 0101/0608/88-157, право на вимогу якої належало банку. Також 28 листопада 2012 року між ТОВ «ФК «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні ініціативи» укладений договір факторингу, за умовами якого право вимоги за зобов`язаннями, які виникли у ОСОБА_1 за кредитним договором від 26 червня 2008 року № 0101/0608/88-157, відступлено ТОВ «Кредитні ініціативи». Крім цього, не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що оспорюваний договір відступлення права вимоги є недійсним у зв`язку із відсутністю у ТОВ «ФК «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні ініціативи» генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій. Так, у розумінні приписів частин першої та другої статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв`язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. ВАТ «Сведбанк» на момент укладання кредитного договору мав банківську ліцензію та дозвіл на здійснення валютних операцій. ТОВ «ФК «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні ініціативи» не є установами, яким необхідне отримання генеральної чи індивідуальної ліцензії, оскільки укладання договору факторингу, предметом якого є відступлення права вимоги заборгованості за кредитним договором, не є здійснення валютних операцій. Відповідно до свідоцтва про реєстрацію фінансової установи ТОВ «ФК «Вектор Плюс» від 16 листопада 2012 року має право на здійснення операцій факторингу. Також відповідно до свідоцтва про реєстрацію фінансової установи ТОВ «Кредитні ініціативи» від 18 вересня 2008 року має право здійснювати без отримання ліцензії та/або дозволів факторингові операції. Відсутність у ТОВ «ФК «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні ініціативи» ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями не може бути підставою для задоволення вимог про визнання недійсними договорів факторингу, оскільки вказана ліцензія є необхідною при укладенні кредитного валютного договору, а не правочинів, які оспорюються позивачем у межах заявленого позову. Отже, вирішуючи спір, суди попередніх інстанції правильно виходили із того, що оспорювані правочини відповідають вимогам чинного законодавства України та не порушують прав і законних інтересів позивача, у зв`язку із чим правові підстави для визнання договорів факторингу недійсними у суду відсутні. Інші доводи касаційної скарги висновки судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність судових рішень не впливають, афактично зводяться до переоцінки доказів, що на стадії перегляду справи у касаційному порядку нормами чинного ЦПК України не передбачено. Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстави для задоволення касаційної скарги відсутні. Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться. Щодо вирішення клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до частини п`ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Посилання заявника на необхідність передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозахисної практики у подібних правовідносинах не заслуговують на увагу, оскільки правові підстави для такої передачі відсутні, тому у задоволенні клопотання слід відмовити. Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Заочне рішення Печерського районного суду м. Києва від 30 січня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 24 жовтня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк