Постанова 4824 № 365/138/19

Постанова Іменем України Єдиний унікальний номер справи 365/138/19 Номер провадження 22-ц/824/7119/2020 Головуючий у суді першої інстанції Т.В. Дубас Доповідач у суді апеляційної інстанції Л.Д. Поливач 24 червня 2020 року місто Київ Номер справи 365/138/19 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ Поливач Л.Д. (суддя - доповідач), Стрижеуса А.М., Шкоріної О.І., сторони: позивач Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 відповідач ОСОБА_2 розглянувши у приміщенні Київського апеляційного суду в порядку письмового провадження (без повідомлення учасників справи (їх представників) апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 лютого 2020 року, ухвалене у складі судді Дубас Т.В., відомості про час та дату складення повного рішення суду відсутні, - в с т а н о в и в : Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (далі - ФОП ОСОБА_1 ) у березні 2019 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про відшкодування збитків в порядку регресу. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що між ПАТ «Страхова компанія «ВУСО» та ОСОБА_3 було укладено договір страхування наземного транспорту, відповідно до умов якого страховик зобов`язався відшкодувати шкоду заподіяну майну потерпілих при експлуатації забезпеченого транспортного засобу - автомобіля «Хюндай», д.н.з. НОМЕР_1 . 03.06.2018 на перехресті вул.Жилянської та вул.В.Васильківської в м.Києві сталася дорожня транспортна-пригода за участю автомобіля «Нісан», д.н.з. НОМЕР_2 , під керуванням ОСОБА_2 , та автомобіля «Хюндай», д.н.з. НОМЕР_1 , під керуванням ОСОБА_3 . Внаслідок вказаної пригоди вказаний вище транспортний засіб «Хюндай», д.н.з. НОМЕР_1 , було пошкоджено, а його власнику завдано матеріальної шкоди. Постановою Голосіївського районного суду міста Києва від 12 липня 2018 року ОСОБА_2 було визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст.124 КУпАП та притягнуто до адміністративної відповідальності. 12 червня 2018 року ПАТ «Страхова компанія «ВУСО», виконуючи взяті на себе зобов`язання за договором страхування наземного транспорту, на підставі відповідного страхового акту здійснила виплату страхувальнику ОСОБА_3 суми страхового відшкодування у розмірі 19157,64 грн. Оскільки цивільно-правова відповідальність відповідача на момент ДТП також була застрахована, а саме у ПАТ «СГ «ТАС» згідно з полісом обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, то ПАТ «СК «ВУСО» звернулось до останнього з вимогою про відшкодування збитків у порядку регресу. На вказане звернення ПАТ «СГ «ТАС» повідомило, що здійснить на користь ПАТ «СК «ВУСО» виплату страхового відшкодування в межах ліміту, що передбачений полісом, з урахуванням фізичного зносу деталей автомобіля і франшизи у розмірі 1000 грн. Відтак, після здійснення страховиком відповідача вказаної виплати, загальний розмір фактично понесених витрат ПАТ «СК «ВУСО» складає 7716,66 грн. 14.01.2019 між ПАТ «СК «ВУСО» та позивачем було укладено договір про відступлення права вимоги, у відповідності до умов якого ПАТ «СК «ВУСО» відступило ФОП ОСОБА_1 право вимоги на відшкодування у порядку регресу збитків, завданих первісному кредитору за договором страхування, а саме у вигляді виплаченого страхувальнику страхового відшкодування. У зв`язку із тим, що відповідач у добровільному порядку не погашає вказану заборгованість, позивач був змушений звернутись до суду із даним позовом, відповідно до вимог якого просив суд стягнути з відповідача на його користь у порядку регресу завдані збитки в сумі 7716,66 грн., а також понесені по справі судові витрати, що складаються із 768,40 грн. сплаченого судового збору та понесених витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 9605 грн. Заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області ФОП ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні позову. Дане рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем в ході розгляду справи не було надано належних та допустимих доказів в підтвердження того факту, що він є учасником страхової діяльності. При цьому позивачем не було надано суду банківського документу про здійснення ОСОБА_3 платежу за договору добровільного страхування наземного транспорту, а також банківського документу про здійснення платежів між страховиками відповідача та власника пошкодженого транспортного засобу ОСОБА_3 . Не погоджуючись із рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу, у якій посилався на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин справи при вирішенні спору, а також на невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, у зв`язку із чим просив скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. В обґрунтування поданої скарги, позивач вказував на те, що вирішуючи спір у даній справі та відмовляючи позивачу у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції не врахував тієї обставини, що підставою для звернення позивача до суду із даним позовом став саме укладений між ним та ПАТ «СК «ВУСО» договір відступлення права вимоги, за яким до нього від останнього перейшло право вимоги на відшкодування завданих збитків в порядку регресу. Таке правило у первісного кредитора виникло на підставі ст.993 ЦК України та ст.27 Закону України «Про страхування», як у страховика, що виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування. Разом з тим, відмовивши у задоволенні позову, місцевий суд проігнорував ту обставину, що банківський документ про здійснення страхувальником ОСОБА_3 платежу по договору добровільного страхування зберігається у первісного кредитора, а тому суд не вправі був виходити за межі заявлених позовних вимог і ставити під сумнів чинність договору добровільного страхування наземного транспорту, на виконання умов якого первісний кредитор здійснив виплату страхового відшкодування власнику пошкодженого з вини відповідача автомобіля. Відповідач своїм правом на подачу відзиву на апеляційну скаргу не скористався. У відповідності до вимог п.13 ст.7, ч.1 ст.369 ЦПК України розгляд апеляційних скарг здійснюється апеляційним судом у письмовому провадженні, без повідомлення учасників справи та без проведення судового засідання, оскільки ціна позову у даній справі менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Враховуючи предмет та підставу заявленого позову, а також його ціну, суд дійшов висновку про те, що дана справа не відноситься до тих справ, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження. Так, у відповідності до положень ч.ч. 2, 5 ст.263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із ч. 1, ч. 2 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог. Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду в межах апеляційного оскарження, суд дійшов висновку про те, що подана стороною позивача апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції підлягає задоволенню, з огляду на наступне. Так, відмовляючи ФОП ОСОБА_1 у задоволенні позову, суд першої інстанції посилався на необґрунтованість та недоведеність заявлених ним позовних вимог, зокрема на відсутність у останнього права на стягнення з відповідача в порядку регресу завданих збитків з підстав відсутності у нього статусу учасника страхової діяльності. Також, місцевий суд вказував на те, що позивачем в ході розгляду справи не було надано суду банківського документу про здійснення ОСОБА_3 платежу по договору добровільного страхування наземного транспорту, а також банківського документу про здійснення платежів між ПРАТ «СК «ВУСО» та ПАТ СК «ТАС». При цьому, за полісом обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів серія АМ НОМЕР_3 ОСОБА_3 страховим випадком визнавалась подія, внаслідок якої заподіяно шкоду третім особам під час ДТП, яка сталася за участю забезпеченого транспортного засобу і внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи. Однак, суд апеляційної інстанції не може повністю погодитися з такими висновками суду, оскільки вони не в повній мірі відповідають зібраним по справі доказам та вимогам закону, виходячи з наступного. Як вбачається з матеріалів справи, 27.12.2017 між ПАТ «СК «ВУСО» та ОСОБА_3 було укладено договір добровільного страхування наземного транспорту №4833820-02-10-01. У відповідності до п.п.1.2, 1.2.1 вказаного договору його предметом стали майнові інтереси страхувальника, що не суперечать чинному законодавству України, пов`язані з володінням, користуванням і розпорядженням транспортним засобом - Hyundai Accent, д.н.з. НОМЕР_1 (а.с.11). За умовами цього договору страховик зобов`язався відшкодувати страхувальнику або вигодонабувачу прямі збитки, що сталися внаслідок ризиків, позначених у цього договорі як прийняті під страховий захист (п.7.1). Встановлено, що 03.06.2018 об 11.30 годин у м.Києві відбулася дорожньо-транспортна пригода за участю автомобіля Nissan Note, д.н.з. НОМЕР_2 , під керуванням ОСОБА_2 , та автомобіля Hyundai Accent, д.н.з. НОМЕР_1 , під керуванням водія ОСОБА_3 , в результаті чого автомобілі отримали механічні пошкодження (а.с.17, 18). Постановою Голосіївського районного суду міста Києва від 12 липня 2018 року ОСОБА_2 було визнано винним у порушенні правил дорожнього руху, вчиненні адміністративного правопорушення передбаченого ст.124 КУпАП та піддано його адміністративному стягненню (а.с.20). 03.06.2018 власник пошкодженого у ДТП транспортного засобу ОСОБА_3 звернулася до свого страховика із заявою на виплату страхового відшкодування (а.с.14). Згідно положень п.п.2, 3 ч.1 ст.20 Закону України «Про страхування» страховик зобов`язаний протягом двох робочих днів, як тільки стане відомо про настання страхового випадку, вжити заходів щодо оформлення всіх необхідних документів для своєчасного здійснення страхової виплати або страхового відшкодування страхувальнику, та при настанні страхового випадку здійснити страхову виплату або виплату страхового відшкодування у передбачений договором строк. З матеріалів справи убачається, що відповідного до виданого 12.06.2018 ПАТ «СК «ВУСО» страхового акту №05380-02 по договору страхування наземного транспорту №4833820-02-10-01 від 27.12.2017 та Доповнень №1 до нього, пошкодження застрахованого ОСОБА_3 автомобіля під час ДТП 03.06.2018 було визнано страховим випадком. Розмір страхового відшкодування, що підлягає сплаті власнику застрахованого майна складає 19157,64 (а.с.26). Згідно наявного в матеріалах справи розрахунку суми страхового відшкодування, виготовленого ТОВ «Дар-Авто», вартість завданого матеріального збитку та відповідно відновлювального ремонту пошкодженого внаслідок ДТП автомобіля Hyundai Accent, д.н.з. НОМЕР_1 , складає 19157,64 грн. Вартість запчастин з урахуванням зносу складає 12091,20 грн. (а.с.25). Встановлено, що 12.06.2018 ПАТ «СК «ВУСО» на виконання взятих на себе зобов`язань за договором добровільного страхування наземного транспорту та у відповідності до страхового акту здійснило виплату страхового відшкодування ОСОБА_3 у розмірі 19157,64 грн., що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями платіжних доручень №13078 від 12.06.2018 та №14987 від 05.07.2018 (а.с.27). Згідно зі статтею 27 Закону України «Про страхування» та статтею 993 ЦК України до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки. Виходячи з наведеного, страховик внаслідок виконання обов`язку винної особи (боржника) перед потерпілим (кредитором), набуває прав кредитора в частині фактично сплаченого страхового відшкодування. При цьому деліктне зобов`язання не припиняться, але відбувається заміна сторони у цьому зобов`язанні (заміна кредитора) - замість потерпілої особи прав кредитора набуває страховик. Тобто, стаття 27 Закону України «Про страхування» та стаття 993 ЦК України передбачає перехід права вимоги до страховика, де перехід фактично означає, що право вимоги існувало раніше та продовжує існувати, але переходить від однієї особи до іншої, відповідно - від потерпілої особи у деліктному зобов`язанні до страховика. Встановлено, що цивільно-правова відповідальність відповідача, як особи винної у ДТП, на момент зіткнення була застрахована в АТ «СГ «ТАС» згідно полісу обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності наземних транспортних засобів АМ 5998155 від 09.03.2018 (а.с.29). Згідно витягу з офіційного веб-сайту центральної бази даних Моторного (транспортного) страхового бюро України, вищевказаний поліс станом на момент вчинення ДТП був дійсним, ліміт за шкоду майну було встановлено у розмірі 100000 грн., франшиза - 1000 грн. (а.с.28). Відповідно до статті 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов`язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). Уклавши договір обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності та договір добровільного комплексного страхування транспортних ризиків, за якими страховик зобов`язаний виплатити страхове відшкодування при настанні цивільно-правової відповідальності страхувальника та/або особи, відповідальність якої застрахована, такий страховик на випадок виникнення деліктного зобов`язання взяв на себе у межах суми страхового відшкодування виконання обов`язку страхувальника, який завдав шкоду. У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 755/18006/15-ц, на яку посилався суд першої при ухваленні оскаржуваного судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що страховик, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, реалізує право вимоги, передбачене статтями 993 ЦК України та 27 Закону України «Про страхування», шляхом звернення з позовом до страховика, в якого завдавач шкоди застрахував свою цивільно-правову відповідальність. При цьому, у цій справі судом було установлено, що позивач не звертався до страховика відповідача і не отримав його відмову у виплаті страхового відшкодування, а відразу пред`явив вимогу до відповідача. Однак у даній справі, відповідно до наявної в матеріалах справи копії відповіді ПАТ «СГ «ТАС» від 22.08.2018 за вих.№8130, страховик відповідача повідомив ПАТ «СК «ВУСО» про те, що здійснить виплату суми страхового відшкодування в межах ліміту, передбаченого полісом АМ 5998155 від 09.03.2018, з урахуванням фізичного зносу деталей автомобіля та франшизи у загальному розмірі 11440,98 грн. (19157,64 грн. - 6716,66 грн. (коефіцієнт зносу змінених складових) - 1000 грн. (франшиза)) (а.с.29). Колегія суддів звертає увагу на те, що правовідносини, які виникають між ПАТ «СК «ВУСО» та ПАТ «СГ «ТАС», як між суб`єктами страхової діяльності, щодо виплати суми страхового відшкодування не являються предметом спору в даній справі. Факт здійснення або нездійснення такої виплати ніким з учасників справи не оспорюється та загалом не має значення для вирішення даного спору, оскільки його предметом є саме стягнення з відповідача, як винної особи у завданні збитків власнику пошкодженого транспортного засобу, різниці між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою, виплаченою його страховиком в межах встановленого лімітом відповідальності, з урахуванням зносу та встановленого розміру франшизи. При цьому, як вбачається з наявної в матеріалах справи копії договору №14/01/2019 про відступлення права вимоги від 14.01.2019, а також додатку №1 до нього, ПАТ «СК «ВУСО» відступило ФОП ОСОБА_1 , як новому кредитору, своє право вимоги за укладеними договорами страхування, зокрема за договором №4833820-02-10-01 (страхувальник ОСОБА_3 ) до ОСОБА_2 у розмірі 7716,66 грн. (а.с.8-10). Так, відповідно до статті 999 ЦК України законом може бути встановлений обов`язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров`я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов`язкове страхування). До відносин, що випливають з обов`язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства. До сфери обов`язкового страхування відповідальності належить цивільно-правова відповідальність власників наземних транспортних засобів згідно зі спеціальним Законом України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів». У статті 3 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» визначено, що метою здійснення обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності є забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров`ю та/або майну потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, а також захист майнових інтересів страхувальників. Об`єктом обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов`язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров`ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу (стаття 5 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів»). Згідно зі статтею 6 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» страховим випадком є дорожнього-транспортна пригода, що сталася за участю забезпеченого транспортного засобу, внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована, за шкоду, заподіяну життю, здоров`ю та/або майну потерпілого. Отже, страховик відповідача за полісом обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів також є відповідальною особою за завдані збитки. Водночас, на відміну від особи, яка завдала шкоди, обсяг відповідальності страховика за договором страхування відповідальності обмежений нормами Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів». Зокрема, правила відшкодування шкоди, заподіяної третій особі, встановлені у статті 22 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», згідно з пунктом 22.1 якої у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує в установленому цим законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров`ю, майну третьої особи. Отже, страховик відповідача ПАТ «СГ «ТАС» за полісом обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності відшкодовує лише шкоду, яка визначена та оцінена у порядку, встановленому законом. Згідно з вимогами статтей 29, 32 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» у зв`язку з пошкодженням транспортного засобу відшкодовуються витрати, пов`язані з відновлювальним ремонтом транспортного засобу з урахуванням зносу, розрахованого в порядку, встановленому законодавством. Шкоду, пов`язану з утратою товарної вартості транспортного засобу, страховик не відшкодовує. Відновлювальний ремонт (або ремонт) - комплекс операцій щодо відновлення справності або роботоздатності КТЗ чи його складника(ів) та відновлення їхніх ресурсів. Ремонт здійснюється методами відновлення чи заміни складових частин (пункт 1.6 Методики товарознавчої експертизи та оцінки колісних транспортних засобів, затвердженої наказом Міністерства юстиції та Фонду державного майна від 24.11.2003 №142/5/2092). Якщо для відновлення пошкодженого у дорожньо-транспортній пригоді транспортного засобу ремонт здійснюється методом заміни складових частин, що були пошкоджені, на нові, страховик за договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності відшкодовує не повну вартість цих складових частин, а з урахуванням коефіцієнта фізичного зносу складників аварійно пошкодженого транспортного засобу. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 16 грудня 2015 року у справі № 6-760цс15. Разом з тим, ухвалюючи у даній справі рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції не врахував, що власник пошкодженого внаслідок дорожньо-транспортної пригоди транспортного засобу має право на відшкодування у повному обсязі завданої йому майнової шкоди. Якщо цивільна відповідальність заподіювача шкоди була застрахована, але розміру страхового відшкодування не вистачає для повного відшкодування завданої майнової шкоди, у тому числі й у разі встановлення законодавчих обмежень щодо відшкодування шкоди страховиком, то у такому разі майнова шкода повинна бути відшкодована особою, яка завдала шкоду, у загальному порядку. Відтак, відмовивши у позивачу у задоволенні позову, місцевий суд з огляду на підстави та зміст позовних вимог не врахував принцип повного відшкодування шкоди. Отже, з установлених судом обставин справи вбачається, що страховиком відповідача - ПАТ «СГ «ТАС» визнано свій обов`язок згідно з полісом обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів від 09.03.2018 №АМ 5998155 та повідомлено про здійснення страхового відшкодування у розмірі, визначеному Законом України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», тобто витрат, пов`язаних з відновлювальним ремонтом транспортного засобу з урахуванням зносу. Оскільки розміру страхового відшкодування не вистачає для повного відшкодування завданої майнової шкоди у зв`язку з встановленням законодавчих обмежень щодо відшкодування шкоди страховиком, то у такому разі майнова шкода повинна бути відшкодована особою, яка завдала шкоду, у загальному порядку, тобто відповідачем у справі. Разом з тим, суд першої інстанції, відмовляючи ФОП ОСОБА_1 у задоволенні позову помилково посилався на безпідставність заявлених позивачем вимог до відповідача з підстав відсутності у нього статусу учасника страхової діяльності. А саме, місцевий суд не врахував, що у відповідності до положень статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок: 1) передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги); 2) правонаступництва; 3) виконання обов`язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем); 4) виконання обов`язку боржника третьою особою. Кредитор у зобов`язанні може бути замінений також в інших випадках, встановлених законом. Кредитор у зобов`язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом. Правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самі формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові (частина перша статті 513 ЦК України). Стаття 514 ЦК України визначає, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. При цьому, положеннями статті 515 ЦК України визначено, що заміна кредитора не допускається у зобов`язаннях, нерозривно пов`язаних з особою кредитора, зокрема у зобов`язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю. Умови договору добровільного страхування наземного транспорту №4833820-02-10-01 від 27.12.2017, що був укладений між ПАТ «СК «ВУСО» та ОСОБА_3 не містять будь-яких обмежень стосовно можливості відступлення прав вимоги за таким договором новому кредиторові. Аналогічно, чинне законодавство України також не містить жодних заборон на заміну кредитора у вказаних договірних зобов`язаннях. З урахуванням викладеного, кредитором у зобов`язанні відповідача - ОСОБА_2 , предметом якого є відшкодування майнової шкоди у вигляді втрати товарної вартості транспортного засобу, яка з урахуванням встановлених законодавчих обмежень не відшкодовується страховиком, став позивач - ФОП ОСОБА_1 . Дані обставини при вирішенні спору судом першої інстанції належним чином з`ясовано та перевірено не було. Відповідно до вимог п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права (частина 1 статті 376 ЦПК України). Оскільки висновки суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог ФОП ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування збитків зроблені без належного з`ясування дійсних обставин справи, дослідження та оцінки наданих сторонами доказів, то згідно зі статтею 376 ЦПК України це слугує підставою для скасування вказаного рішення суду та ухвалення у справі нового судового рішення про задоволення позову. З огляду на вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що подана ФОП ОСОБА_1 апеляційна скарга на заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 лютого 2020 року підлягає задоволенню, та відповідно рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову слід скасувати та ухвалити у цій частині нове судове рішення про задоволення пред`явлених позивачем вимог до ОСОБА_2 про відшкодування збитків в порядку суброгації (а не регресу як помилково у позові зазначав позивач, правильно виклавши обставини справи ) у розмірі 7716,66 грн., на підставі п.п.1, 3, 4 ч.1 ст.376 ЦПК України. При цьому посилання місцевого суду в оскаржуваному рішенні суду на ту обставину, що позивачем в ході розгляду справи не було надано банківського документу про здійснення ОСОБА_3 платежу по договору добровільного страхування наземного транспорту №4833820-02-10-01 від 27.12.2017 є безпідставними, оскільки дійсність вказаного вище договору у даній справі ніким не оспорюється, а такий документ загалом повинен зберігатися у страховика ОСОБА_3 - ПАТ «СК «ВУСО», а не у позивача по справі, до якого від останнього перейшло право вимоги на відшкодування різниці витрат, пов`язаних з відновлювальним ремонтом транспортного засобу з урахуванням зносу та франшизи. Також колегія суддів не погоджується з посиланням суду першої інстанції на поліс обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів серії АМ №2705178 ОСОБА_3 , за яким страховим випадком є подія, внаслідок якої заподіяно шкоду третім особам під час ДТП, яка сталася за участю забезпеченого транспортного засобу і внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована. Дані посилання суду першої інстанції у своєму рішенні є безпідставними, оскільки предметом спору у даній справі є саме розмір завданих збитків, які страховик власника пошкодженого транспортного засобу поніс, у зв`язку із виконанням свого обов`язку за договором добровільного страхування наземного транспорту №4833820/02-10-01 від 27.12.2017. При цьому, суд першої інстанції за текстом свого рішення помилково зазначав прізвище власника пошкодженого транспортного засобу, а саме замість « ОСОБА_3 » (а.с.14,15) вказував « ОСОБА_3 ». Разом з тим, як встановлено положеннями ч.1 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (ч.13 ст.141 ЦПК України). Оскільки, позивачем при подачі позову до суду було сплачено судовий збір у розмірі 768,40 грн., та за подачу апеляційної скарги в сумі 1152,60 грн., то понесені позивачем судові витрати у вигляді сплаченого судового збору підлягають відшкодуванню з відповідача саме в зазначеному розмірі. Що стосується розподілу інших судових витрат, пов`язаних з розглядом справи, а саме витрат позивача на професійну правничу допомогу, то колегія суддів звертає увагу на таке. Так, частиною першою статті 15 ЦПК України встановлено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини 3 статті 2 ЦПК України). Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору. Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (стаття 134 ЦПК України); 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 137 ЦПК України): - подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи; - зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу. 3) розподіл судових витрат (стаття 141 ЦПК України). Відповідно до положень частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать зокрема витрати на професійну правничу допомогу. У відповідності до частини першої та другої статті 126 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Разом із тим розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина 8 статті 141 ЦПК України). Згідно з вимогами частини третьої статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Водночас за змістом частини 4 статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини 4 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 5 та 6 статті 137 ЦПК України). У розумінні положень частини 5 статті 137 ЦПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи. При цьому за змістом положень цивільного процесуального законодавства, поняття «зменшення судових витрат» та «розподіл судових витрат» є розбіжними. Так, загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині 2 статті 141 ЦПК України. Разом із тим, у частині 3 наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (тобто за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення. Зокрема відповідно до частини 3 вищевказаної норми під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись. Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого частиною другою статті 141 ЦПК України, визначені також положенням частин 4, 5, 9 ст. 141 цього Кодексу. Таким чином, зважаючи на наведені положення процесуального законодавства, у разі недотримання вимог частини 4 статті 137 ЦПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони. При цьому, обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (частини 5-6 статті 137 ЦПК України). Водночас під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 4, 5, 9 статті 141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу. У такому випадку суд, керуючись частинами 4, 5, 9 ст.141 ЦПК України, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. Отже, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалено рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим. У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. Розподіляючи витрати, понесені ФОП ОСОБА_1 на професійну правничу допомогу, колегія суддів дійшла висновку про те, що наявні в матеріалах справи: договір про надання правової (правничої) допомоги від 01 лютого 2019 року, укладений між ФОП ОСОБА_1 та Адвокатським об`єднанням «Мазуренко Войтюк та партнери» фіксованим розміром гонорару за надання правової допомоги, опису послуг з кількістю витраченого адвокатом часу і вартістю наданих послуг, що викладені у додатковій угоді/актом приймання-передачі правової (правничої) допомоги до вищевказаного договору, копія довідки №6/02/19 від 19.02.2019, копія квитанції до прибуткового касового ордера №6/02/19 від 19.02.2019, не є безумовною підставою для відшкодування судом витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже цей розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат. З додаткової угоди/акту приймання-передачі правової (правничої) допомоги вбачається, що вказані послуги надавалися ФОП ОСОБА_1 адвокатом та полягають у тому, що адвокат вивчив матеріали страхової (регресної) справи, сформував правову позицію, здійснив підготовку запитів до правоохоронних органів та суду щодо отримання довідки про ДТП та копії постанови суду, здійснив підготовку позовної заяви та клопотань, поданих до суду першої інстанції, а також здійснював представництво позивача у суді. При цьому сам позивач, як фізична особа-підприємець, займається діяльністю у сфері права (а.с.6), за правничою допомогою він звернувся до адвокатського об`єднання " Мазуренко Войтюк та партнери", в якому сам має право вчиняти юридичні дії від імені цього об`єднання без довіреності (а.с.34 зворот). З урахуванням складності справи, обсягу і складності виконаної адвокатом роботи, а також враховуючи принципи співмірності розміру витрат на оплату послуг адвоката із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення вимог позивача про розподіл судових витрат і стягнення з відповідача на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу в сумі 2500 грн. При визначенні розміру витрат на професійну правничу допомогу, які поніс позивач у даній справі, апеляційний суд виходить з критерію реальності адвокатських витрат, а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи із суті та предмету спору. Даний спір для адвокатського бюро є спором незначної складності, відноситься до тієї категорії спорів, правовідносини у яких виникли з відшкодування шкоди в порядку суброгації (а не регресу, як помилково зазначав представник у частині тексту позовної заяви). Спірні правовідносини регулюються нормами Цивільного кодексу України та окремими положеннями спеціального законодавства, а саме Законами України «Про страхування» та «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів». Великої кількості законів і підзаконних нормативно-правових актів, які підлягають дослідженню адвокатом і застосуванню, спірні правовідносини не передбачають. При цьому, зважаючи на суму позову у даній справі, яка за правилами статті 19 ЦПК України відноситься до категорії малозначних, її матеріали не містять великої кількості документів, на дослідження б яких адвокат витратив значний час. Також вбачається, що розгляд даної справи у суді першої інстанції відбувався за відсутності учасників справи, представник позивача участі у судовому засіданні не приймав. Враховуючи складність справи та об`єм виконаної адвокатським об`єднанням роботи, принцип співмірності між ціною позову та розумності судових витрат, критерію реальності адвокатських витрат, а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, апеляційний суд вбачає за доцільне зменшити розмір та стягнути з відповідача на користь позивача 2500 грн. витрат на професійну правничу допомогу. Керуючись ст.ст. 367, 368, п.2 ч.1 ст.374, 376, 381-384 ЦПК України, суд, - п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 лютого 2020 року скасувати та ухвалити нове судове рішення наступного змісту. Позов фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування збитків в порядку регресу задовольнити частково. Стягнути в порядку суброгації з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , останнє відоме місце проживання: АДРЕСА_1 ) на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_4 , юридична адреса: АДРЕСА_2 ) завдані збитки в сумі 7716,66 грн., а також понесені витрати по сплаті судового збору в розмірі 768,40 грн. та 2500 грн. витрат на професійну правничу допомогу. Стягнути з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , останнє відоме місце проживання: АДРЕСА_1 ) на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_4 , юридична адреса: АДРЕСА_2 ) судовий збір за подачу апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції у розмірі 1152,60 грн. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає. Повна постанова суду складена 24 червня 2020 року. Судді: Л.Д. Поливач А.М. Стрижеус О.І. Шкоріна