Постанова 4856 № 560/1350/20

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 560/1350/20 Головуючий суддя 1-ої інстанції - Салюк П.І. Суддя-доповідач - Шидловський В.Б. 24 червня 2020 року м. Вінниця Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Шидловського В.Б. суддів: Матохнюка Д.Б. Курка О. П. , розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 23 квітня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Дунаєвецької міської ради про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И В : ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до Дунаєвецької міської ради, в якій просив суд: визнати протиправними дії Дунаєвецької міської ради від 12 лютого 2020 року, про відмову у наданні дозволу на розроблення проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки для передачі у власність орієнтовною площею 2.00 га. для ведення селянського господарства ОСОБА_1 ; зобов`язати Дунаєвецьку міську раду надати дозвіл ОСОБА_1 на розроблення проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки для передачі у власність орієнтовною площею 2.00 га. кадастрового номера 6821883300:08:003:2004 для ведення селянського господарства; стягнути з Дунаєвецької міської ради на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 20000 гривень; стягнути з Дунаєвецької міської ради на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду в розмірі 30000 гривень. Рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду від 23 квітня 2020 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправними дії Дунаєвецької міської ради щодо неприйняття рішення по заяві ОСОБА_1 від 11 травня 2019 року про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 6821883300:08:003:2004. Зобов`язано Дунаєвецьку міську раду на найближчому пленарному засіданні сесії Дунаєвецької міської ради розглянути заяву ОСОБА_1 від 11 травня 2019 року про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 6821883300:08:003:2004 та прийняте одне з рішень передбачених ч.7 ст.118 Земельного кодексу України. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, позивачем подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржуване рішення в частині щодо відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення матеріальної шкоди в розмірі 30 000 гривень та моральної шкоди в розмірі 20 000 гривень та задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. У відзиві на апеляційну скаргу відповідач вказує, що позивачем не надано належних доказів заподіяння йому моральної та матеріальної шкоди, не обґрунтовано їх грошову оцінку. Апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, згідно із п.3 ч.1 ст.311 КАС України, яким передбачено, що суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на основі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення суду в частині оскарження, слід залишити без змін, з наступних підстав. Відповідно до положень статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що 11 травня 2019 року позивач звернувся Дунаєвецької міської ради із письмовою заявою про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства на території Дунаєвецької міської ради орієнтовною площею 2,00 га. До заяви додано: копія паспорта, посвідчення, графічні матеріали. Листом від 27 червня 2019 року № 1436/02.08-20 Дунаєвецька міська рада повідомила позивача, що його заява розглянута на черговій сесії міської ради, а також повідомлено, що за результатом розгляду рішення прийнято не було. Не погоджуючись з такими діями відповідача, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав. Рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду від 20 грудня 2019 року по справі № 560/3572/19 позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Дунаєвецької міської ради щодо неприйняття рішення за заявою ОСОБА_1 від 11 травня 2019 року про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства на території Дунаєвецької об`єднаної територіальної громади орієнтовною площею 2,00 га. та зобов`язано Дунаєвецьку міську раду розглянути у строки та в порядку, передбаченому ст.118 Земельного кодексу України, заяву ОСОБА_1 від 11 травня 2019 року про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства на території Дунаєвецької об`єднаної територіальної громади орієнтовною площею 2,00 га, із прийняттям рішення відповідно до ст.ст.26, 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні". На виконання вищевказаного рішення суду, відповідач повторно виніс на розгляд сесії заяву позивача про надання дозволу на розроблення проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки для передачі у власність орієнтовною площею 2,00 га. для ведення селянського господарства. За наслідками розгляду зазначеного питання, відповідач листом від 12 лютого 2020 року за № 02.08-20/352 повідомив позивача, що рішення Дунаєвецькою міською радою знову не було прийняте. При цьому, на момент розгляду даної справи, суду не було надано жодних доказів того, що за результатом розгляду заяви позивача Дунаєвецькою міською радою не було прийнято рішення ні про надання дозволу на розробку проекту землеустрою, ні вмотивованого рішення про відмову в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою. Не погоджуючись з такими діями відповідача, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом. Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог частково, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач порушив п.7 ст.118 ЗК України не прийнявши рішення уповноваженого органу про надання дозволу або вмотивовану відмову. В частині стягнення моральної шкоди суд першої інстанції зазначив, що позивачем не надано до суду жодних доказів, які б свідчили б про душевні страждання позивача та підтвердження причинного зв`язку між протиправними діями відповідача і завданням позивачеві від цього моральної шкоди. Щодо матеріальної шкоди, суд першої інстанції вказав, що вимога про стягнення недоотриманої вигоди (упущеної вимоги) не підлягає розгляду та вирішенню в порядку адміністративного судочинства, а відтак підстави для стягнення шкоди у розмірі 30000,00 грн. відсутні. Колегія суддів погоджується із зазначеним висновком суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи. Підставою для звернення до суду із даною апеляційною скаргою стала незгода позивача із висновком першої інстанції виключно в частині відмови у стягненні на його користь моральної та матеріальної шкоди. Колегія суддів звертає увагу на те, що згідно зі статтею 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права. Таким чином предметом дослідження суду апеляційної інстанції у даній справі є наявність/відсутність підстав для виплати ОСОБА_2 моральної та матеріальної шкоди у заявленому розмірі. Стаття 56 Конституції України передбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Частиною 1 статті 22 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Згідно зі статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом. Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків. Разом з тим, судам слід надати оцінку тому, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у чому саме полягає вина заподіювача та інші обставини, що мають значення для вирішення спору в цій частині. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Колегія суддів встановлено, що відмовляючи у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанцій дійшов висновку, що позивачем не було надано до суду належних доказів, які підтверджують завдання йому моральної шкоди та не доведено причинно-наслідковий зв`язок з предметом позову. В контексті зазначеного колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на приписи статті 6 КАС України, за якими суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Статтею 9 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Із зазначеного слідує, що першочерговим завданням судочинства є захист порушених прав та свобод людини, які визнаються найвищою цінністю. З цією метою сторонам забезпечується рівність та свобода у наданні суду доказів, що підтверджують заявлені ними вимоги. Поняття доказів наведено у статті 72 КАС України, відповідно до якого доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Відповідно до статей 73, 74 КАС України, надані сторонами докази мають відповідати вимогам належності та допустимості, тобто, містити інформацію щодо предмета доказування та бути одержаними в порядку, встановленому законом. Обов`язок доказування в адміністративному процесі встановлений статтею 77 КАС України, відповідно до якого кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Докази суду надають учасники справи. Із врахування вищезазначених правових норм, колегія суддів зазначає, що у справах про відшкодування моральної шкоди обов`язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди. Доказами, які дозволять суду встановити наявність моральної шкоди, її характер та обсяг, в даному випадку можуть бути, зокрема, довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків, тощо. Колегія суддів звертає увагу, що позивач не обґрунтував належним чином взаємозв`язок (моральних потрясінь) із діями Дунаєвецької міської ради щодо відмови у наданні ОСОБА_1 дозволу на розробку проекту землеустрою. Крім того, Позивач просить зобов`язати Дунаєвецьку міську раду відшкодувати йому матеріальну шкоду у сумі 30 000,00 грн. Відповідно до ст.22 Цивільного кодексу України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Так, матеріальна шкода може бути відшкодована, проте її заподіяння повинно бути належним чином підтверджено достатніми доказами. Для її відшкодування необхідні такі фактори у їх сукупності: наявність шкоди (її розмір); протиправність (незаконність) поведінки заподіювача шкоди; причинний зв`язок між протиправною поведінкою і заподіяною шкодою. Відсутність хоча б однієї з цих складових виключає відповідальність за заподіяну шкоду. Доказами можуть бути будь-які дані, що мають відношення до справи та засвідчують факт заподіяння шкоди, а також понесення матеріальних витрат, причинний зв`язок між заподіяною шкодою і діями відповідача. Однак, позивачем не надано доказів фактичного заподіяння спірними рішеннями відповідача матеріальної шкоди та ще й у розмірі 30 000 грн. Відповідно до правової позиції, яка викладена у постанові Верховного Суду від 14 червня 2017 року, відшкодування збитків (упущеної вигоди) є видом цивільно-правової відповідальності, для застосування якої потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, дії чи бездіяльності, негативного результату такої поведінки (збитків), причинного зв`язку між протиправною поведінкою та збитками, вини правопорушника. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає. Отже, відшкодування збитків може бути покладено на відповідача лише за наявності передбачених законом умов, сукупність яких створює склад правопорушення, яке є підставою для цивільно-правової відповідальності. При цьому пред`явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на позивача обов`язок довести, що вони не є абстрактними, а дійсно були б отримані в разі, якщо б відповідач не здійснював протиправних дій. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що вимога про стягнення недоотриманої вигоди (упущеної вимоги) не підлягає розгляду та вирішенню в порядку адміністративного судочинства, а відтак підстави для стягнення шкоди у розмірі 30 000,00 грн. відсутні. Крім того, Європейський суд з прав людини (надалі - ЄСПЛ) у рішенні від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. У справі «Трофимчук проти України» ЄСПЛ також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. Відповідно до пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Оскільки висновки судів першої є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні. Зважаючи на те, що позивачем не надано доказів, що прямо чи опосередковано підтверджують заподіяння йому сильних душевних страждань, шкоди здоров`ю, чи інших втрат немайнового характеру, з яких суд, при обрахуванні розміру компенсації, міг би встановити характер та обсяг моральних страждань і матеріальні витрати, понесені позивачем, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову в цій частині. Аналогічна позиція викладена в Постановах Верховного Суду від 18 листопада 2019 року по справі № 820/5044/18 (адміністративне провадження № К/9901/18158/19), від 25 вересня 2019 року справа № 826/12503/16 (адміністративне провадження № К/9901/50235/18). Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. За змістом частини першої статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, в зв`язку з чим апеляційна скарга залишається без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 23 квітня 2020 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не може бути оскаржена у касаційному порядку, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий Шидловський В.Б. Судді Матохнюк Д.Б. Курко О. П.