Постанова 4850 № 805/3984/15-а

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 червня 2020 року справа №805/3984/15-а приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15 Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Сіваченка І.В., суддів: Гаврищук Т.Г., Блохіна А.А., секретар судового засідання Антонюк А.С., за участі позивача ОСОБА_1 , представника відповідача Шалата С.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_1 та Прокуратури Донецької області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 30 березня 2020 року (повне судове рішення складено 30 березня 2020 року у м. Слов`янську) у справі № 805/3984/15-а (суддя в І інстанції Лазарєв В.В.) за позовом ОСОБА_1 до Прокуратури Донецької області про скасування наказу про звільнення та поновлення на посаді, УСТАНОВИВ: У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до Прокуратури Донецької області про скасування наказу про звільнення та поновлення на посаді. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що 01.07.2008 її призначено на посаду слідчого прокуратури Кіровського району м. Макіївки. У серпні 2011 року їй було надано відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку. З 14.05.2015 відповідно позивач перебувала у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею 4-річного віку. З 19.06.2015 позивачу надано відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею 5-річного віку, до 19.06.2016 включно. 04 серпня 2015 року позивачу зателефонував працівник відділу кадрів та повідомив, що 30.06.2015 її звільнено з посади прокурора прокуратури Волноваського району Донецької області на підставі п. 7-2 ст. 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Позивач вказала, що відповідно до ст. 184 КЗпП України вагітні жінки, ті, які мають дітей до трьох років та ті, які (як і позивач) перебувають у відпустці по догляду за дитиною до шести років (ст. 179 КЗпП України), не підлягають звільненню, крім випадків ліквідації установи, коли допускається звільнення працівника з обов`язковим працевлаштуванням. Крім цього, звернула увагу на те, що з наказом про звільнення її не було ознайомлено, копію цього наказу їй не було видано, як не було видано і трудову книжку, чим порушено ст. 47 КЗпП України. У зв`язку з цим, позивач звернулась до суду із відповідним позовом, в якому просила: 1) скасувати наказ прокурора Донецької області від 30.06.2015 № 830-п про звільнення з посади ОСОБА_1 у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до п.7-2 ст.36 КЗпП України (далі - Спірний наказ); 2) поновити ОСОБА_1 на посаді прокурора прокуратури Волноваського району Донецької області. Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 30 березня 2020 року позовні вимоги задоволені. Не погодившись з таким судовим рішенням, позивач подала апеляційну скаргу, в якій просила суд скасувати рішення місцевого суду, прийняти нове, яким, окрім задоволених місцевим судом позовних вимог, зобов`язати відповідача виплатити позивачу середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що при розгляді цієї справи, враховуючи фактичні обставини (справа розглядається більше 4 років, позбавлення протягом тривалого строку права працювати в органах державної влади та місцевого самоврядування, відсутності страхового стажу за цей період), суд мав вийти за межі позовних вимог та прийняти рішення, в тому числі і про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів позивача з боку суб`єкта владних повноважень. Не погодившись з наведеним судовим рішенням, відповідач також подав апеляційну скаргу, в якій просив суд скасувати рішення місцевого суду, прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. В обґрунтування зазначив, що суд першої інстанції не врахував фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спірних правовідносин, а саме: не надав оцінку конкретним обставинам цієї справи в контексті процедури очищення влади та люстрації, які слугували підставами для прийняття Спірного наказу. У відзиві на апеляційну скаргу позивача відповідачем висловлено згоду з висновками місцевого суду та прохання залишити таку апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. В судовому засіданні позивачка та представник відповідача підтримали доводи кожен своєї апеляційної скарги, заперечуючи проти задоволення апеляційної скарги опонента. Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, встановила таке. Відповідно до довідки про взяття на облік особи, переміщеної з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції від 24 квітня 2015 року № 1427022043 ОСОБА_1 перемістилась з тимчасово окупованої території до АДРЕСА_1 (а.с.10). З копії трудової книжки позивача серії НОМЕР_1 вбачається, що з 01 вересня 2003 року позивач працювала на посаді слідчого прокуратури Кіровського району м. Макіївки, з 14 березня 2011 року на посаді помічника прокурора Кіровського району м. Макіївки, з 06 червня 2012 року прокурором прокуратури Кіровського району м. Макіївки, з 13 травня 2015 року прокурором прокуратури Волноваського району (а.с.11-12). 26 лютого 2015 року Прокуратурою Донецької області прийнято розпорядження № 23 окв про проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою і четвертою статті 1 Закону України від 16 вересня 2014 року № 1682-VII «Про очищення влади» (далі - Закон № 1682-VII). Вказаним розпорядженням зобов`язано розпочати перевірку достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою і четвертою статті 1 Закону № 1682-VII, на підставі розпорядження Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року № 1025-р «Про затвердження плану проведення перевірок відповідно до Закону України «Про очищення влади» з 18 травня 2015 року - стосовно старших прокурорів та прокурорів міськрайпрокуратур та оприлюднити його на офіційному веб-сайті прокуратури Донецької області, довести до відома всіх прокурорсько-слідчих працівників прокуратури області та державних службовців. 18 травня 2015 року на сайті прокуратури Донецької області оприлюднено повідомлення про початок перевірки посадових і службових осіб щодо достовірності відомостей про застосування заборон, передбачених Законом № 1682-VII (а.с.81). Листами від 25.06.2015 № 83-462вих15, від 30.06.2015 № 83-466вих15 прокурор Волноваського району повідомив в.о. начальника відділу роботи з кадрами прокуратури Донецької області, що ОСОБА_1 згідно наказу прокурора області № 615-к від 18.05.2015 знаходиться у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею 5-ти річного віку, але змоги повідомити її про надання заяв та відповідних документів щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою та четвертої статті 1 Закону 1682-VII, немає, оскільки місце її знаходження та номер телефону не відомий (а.с.84-85). 30 червня 2015 року Спірним наказом, керуючись ст. 16 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру», частиною 3 статті 4 Закону № 1682-VII юриста 2 класу ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора прокуратури Волноваського району прокуратури Донецької області у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 ст. 36 КЗпП України (а.с.86). Надаючи правову оцінку встановленим обставинам у цій справі, колегія суддів виходить з такого. Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Частиною першою статті 1 Закону № 1682-VII передбачено, що очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування. Механізм проведення перевірки достовірності відомостей, що подаються посадовими і службовими особами органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також особами, які претендують на зайняття відповідних посад, щодо застосування заборон, передбачених частинами 3 і 4 статті 1 Закону № 1682-VII, визначається Порядком проведення перевірки відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами 3 і 4 статті 1 Закону України «Про очищення влади», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року № 563 (далі - Порядок № 563). Відповідно до пункту шостого частини 1 статті 2 Закону № 1682-VII заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо начальницького складу органів внутрішніх справ, центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції, центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту. План проведення перевірок відповідно до Закону № 1682-VII, затверджений розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року № 0/1025-р, містить примітку, що керівник органу або голова суду відповідно до частини четвертої статті 5 Закону № 1682-VII визначає дату початку проведення перевірки у відповідному органі або суді з урахуванням строків, установлених зазначеним Законом, та необхідності завершення проведення перевірки в межах строків, установлених цим планом. Згідно з частиною четвертою статті 5 Закону № 1682-VII організація проведення перевірки осіб (крім професійних суддів та осіб, зазначених в абз.3 цієї частини) покладається на керівника відповідного органу, до повноважень якого належить звільнення з посади особи, стосовно якої здійснюється перевірка. Аналогічне положення міститься у пункті 4 Порядку №

563. Пунктом 5 Порядку № 563 визначено, що керівник органу або голова суду згідно з планом проведення перевірок, затвердженим Кабінетом Міністрів України, приймає рішення про початок проведення перевірки у відповідному органі, в якому встановлює дату початку проведення перевірки, а також відповідальним за проведення перевірки визначає кадрову службу чи інший структурний підрозділ такого органу. Згідно з пунктом 6 цього ж Порядку рішення про початок проведення перевірки в органі оприлюднюється в день його прийняття на офіційному веб-сайті органу, в якому проводиться перевірка, та в той самий день доводиться відповідальним структурним підрозділом такого органу до відома осіб, які підлягають перевірці. Приписами статті 4 Закону № 1682-VII передбачено, що особи, які перебувають на посадах, визначених у пунктах 1 - 10 частини першої ст. 2 цього Закону, подають керівнику або органу, зазначеному у частині четвертій статті 5 цього Закону, власноручно написану заяву, у якій повідомляють про те, що до них застосовуються заборони, визначені частинами 3 або 4 статті 1 цього Закону, або повідомляють про те, що до них не застосовуються відповідні заборони, та про згоду на проходження перевірки, згоду на оприлюднення відомостей щодо них відповідно до цього Закону (далі - заява). Заява подається не пізніше ніж на десятий день з дня початку проведення перевірки у відповідному органі, на підприємстві згідно з планом проведення перевірок, затвердження якого передбачено пунктом третім частини 2 статті 5 цього Закону. Неподання заяви у строк, передбачений частиною другою цієї статті, є підставою для звільнення особи із займаної посади не пізніш як на третій день після спливу строку на подання заяви та застосування до неї заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону. Подання заяви, у якій особа повідомляє про те, що до неї застосовується заборона, зазначена у частинах 3 або 4 статті 1 цього Закону, є підставою для звільнення особи із займаної посади не пізніш як на третій день після подання такої заяви та застосування до неї відповідної заборони. Обов`язок щодо подання заяви, у якій особа повідомляє про те, що до неї застосовується або не застосовується заборона, зазначена у частинах 3 або 4 статті 1 Закону № 1682-VII, також визначено пунктом 8 Порядку №

563. Повідомлення особою, яка підлягає перевірці, в заяві про те, що до неї застосовуються заборони, визначені частинами 3 або 4 статті 1 Закону № 1682-VII або неподання нею заяви у строк, зазначений у п. 8 цього Порядку, є підставою для звільнення особи з посади, що вона обіймає, не пізніш як на третій день після подання такої заяви або закінчення строку подання заяви та застосування до неї заборони, передбаченої відповідно частинами 3 або 4 статті 1 Закону (пункт 10 Порядку № 563). Слід наголосити, що оприлюднення на веб-сайті рішення про початок проведення перевірки в органі та доведення про таке рішення відповідальним структурним підрозділом такого органу до відома осіб, які підлягають перевірці, - є окремими заходами з реалізації Закону № 1682-VII, які не є тотожними. Оприлюднення на веб-сайті рішення про початок проведення перевірки здійснюється з метою надання можливості невизначеному колу осіб ознайомитися з цим рішенням. Так, вказаними законодавчими приписами не визначено певного способу доведення до осіб рішення про початок проведення перевірки в органі, проте, зі змісту пункту 6 Порядку № 563 проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою і четвертою статті 1 Закону № 1682-VII, вбачається, що відповідна інформація доводиться особисто до посадової особи шляхом вчинення активних дій відповідальними особами такого органу, а не шляхом розміщення у загальнодоступних ресурсах для невизначеного кола осіб, оскільки, в такому разі обов`язок доведення рішення про початок проведення перевірки перетворюється на обов`язок особи, яка підлягає перевірці, постійно відстежувати загальнодоступні ресурси. Розміщення на веб-сайті відповідного наказу про початок проведення перевірки, не є передбаченим законодавством належним способом та порядком доведення до відповідної особи вимог, що висуваються щодо необхідності подати відповідну заяву. Не доведення належним способом до такої особи, що підлягала перевірки Закону № 1682-VII наказу про початок перевірки не надавало можливості позивачу скористатися своїм правом на подання відповідної заяви. Відтак, колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду, що перекладання на особу, яка знаходиться у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею 5-річного віку, обов`язку активного та постійного пошуку інформації щодо діяльності органу, в якому проводиться перевірка за Законом № 1682-VII, та щодо прийнятих таким органом рішень, є необґрунтованим та безпідставним. Пунктом 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України передбачено припинення трудового договору з підстав, передбачених Законом № 1682-VII. Згідно з частиною другою статті 36 КЗпП України, у випадках, передбачених пунктами 7 і 7-1 частини першої цієї статті, особа підлягає звільненню з посади у триденний строк з дня отримання органом державної влади, органом місцевого самоврядування, підприємством, установою, організацією копії відповідного судового рішення, яке набрало законної сили, а у випадку, передбаченому пунктом 7-2, особа підлягає звільненню з посади у порядку, визначеному Законом № 1682-VII. Як вбачається з матеріалів справи, розпорядженням від 26 лютого 2015 року № 23окв зобов`язано довести його до відома всіх прокурорсько-слідчих працівників прокуратури області та державних службовців. Колегія суддів вважає, що відповідач мав можливість встановлення місцезнаходження позивача, оскільки в рекомендованому повідомленні про вручення поштового відправлення, яким було направлено рапорт від 12 травня 2015 року про надання відпустки по догляду за дитиною було вказано поштову адресу позивача, крім того останній взятий на облік, як особа, переміщена з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції, що підтверджується довідкою від 24 квітня 2015 року №1427022043. Отже, відповідач не виконав належним чином свій обов`язок по ознайомленню позивача з наказом про початок перевірки у визначений наказом термін та спосіб. Відтак, прокуратура Донецької області фактично позбавила позивача як посадову особу, що підлягає перевірці відповідно до Закону № 1682-VII, можливості пройти цю перевірку у визначений законодавством, яке врегульовує це питання, спосіб. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 21 листопада 2019 року у справі № 812/211/15, висновок якого суд враховує при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин (частина 5 статті 242 КАС України). Крім цього, слід зазначити, що частиною 2 статті 1 Закону № 1682-VII встановлено, що очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України Януковичем, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист. Аналіз зазначеної норми закону свідчить, що очищення влади (люстрація) застосовується до осіб, які брали участь в управлінні державними справами своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України Януковичем повинен застосовуватися принцип індивідуальної вини. Також, на необхідності дотримання принципу індивідуальної вини при проведенні люстраційних заходів наголошується й у Резолюції Парламентської асамблеї ООН Європи від 27 червня 1996 року № 1096 «Про заходи щодо позбавлення від спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем». Зокрема, у ній зазначено, що люстраційні заходи можуть бути сумісними з принципами демократичної та правової держави, якщо буде дотримано принцип індивідуальної вини, яка має бути доведена в кожному конкретному випадку, а особі, яка піддається люстраційній процедурі, буде гарантовано право на захист, презумпція невинуватості та право на оскарження до суду (пункти 12, 13). Встановлені зазначеною Резолюцією № 1096 підходи до проведення люстрації знайшли свій розвиток у практиці Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ), який уже неодноразово розглядав справи за наслідками схожих перевірок в інших державах, наприклад у Польщі (рішення від 14 лютого 2006 року в справі «Турек проти Словаччини», від 24 квітня 2007 року в справі «Матиєк проти Польщі», від 17 липня 2007 року в справі «Бобек проти Польщі», від 15 січня 2008 року в справі «Любох проти Польщі»). Так, у рішенні «Любох проти Польщі» ЄСПЛ наголошує, що люстраційна процедура не може слугувати покаранням, оскільки це прерогатива кримінального права. Якщо норми національного закону допускають упровадження обмеження прав, гарантованих Конвенцією, то такі обмеження мають бути достатньо індивідуальні. Люстраційні процедури мають відповідати критеріям доступності, а при розгляді справ про люстрацію мають бути дотримані всі стандарти справедливого судового розгляду та вимог, передбачених статтею 6 Конвенції щодо кримінальних проваджень. Зокрема, особі, яка піддається люстрації, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такою гарантією передусім має бути презумпція невинуватості (пункт 61). Необхідність доведеності вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, європейськими стандартами визначено як один із ключових критеріїв, що стосуються процедури люстрації, на чому наголошує Європейська комісія за демократію через право (Венеціанська комісія) у висновку від 14-15 грудня 2012 року № CDL-AD(2012)028 щодо «Закону про люстрацію» колишньої югославської республіки Македонія (пункт 7). Частиною 2 статті 1 Закону № 1682-VII задекларовано мету очищення влади, яка полягає у недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України Януковичем, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Натомість доказів вчинення позивачем будь-яких дій, тим більше протиправних, прийняття рішень чи допущення бездіяльності, які б були спрямовані на узурпацію влади Президентом України Януковичем, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини відповідачами не надано. Крім того, відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Складовою верховенства права є принцип правової визначеності, основу якого утворює ідея передбачуваності (очікуваності) суб`єктом відносин визначених правових наслідків (правового результату) своєї поведінки, яка відповідає наявним у суспільстві нормативним приписам. Про те, що принцип правової визначеності є складовою верховенства права, йдеться в рішенні ЄСПЛ від 28 жовтня 1999 року «Брумареску проти Румунії» (пункт 61). Принцип правової визначеності вимагає ясності й однозначності правової норми та забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишалися передбачуваними (правові позиції Конституційного Суду України у рішеннях від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005, від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010, від 22 грудня 2010 року № 23-рп/2010, від 11 жовтня 2011 року № 10-рп/2011). Такий підхід узгоджується з практикою ЄСПЛ. Так, у рішенні від 13 грудня 2001 року у справі «Церква Бесарабської Митрополії проти Молдови» ЄСПЛ зазначив, що закон має бути доступним та передбачуваним, тобто вираженим із достатньою точністю, щоб дати змогу особі в разі необхідності регулювати його положеннями свою поведінку. Суд враховує позицію Європейського Суду з прав людини, викладену у рішенні від 19 жовтня 2019 року у справі «Полях та інші проти України», в якій Суд зазначив, що заявники працювали над тим, що в принципі було державою, заснованою на демократичних конституційних засадах. Натомість заходи, вжиті на підставі Закону про люстрацію ґрунтувалися на тому, що здавалося своєрідною колективною відповідальністю за працю за часів Януковича, не враховуючи жодної індивідуальної ролі чи зв`язку з будь-якими антидемократичними подіями. Існувала ймовірність того, що закон було прийнято проти тих, хто працював на державній службі за попередніх урядів, що передбачало політизацію державної служби, що само по собі суперечило проголошеній цілі законодавства. Це був усталений принцип судової практики Суду, що люстрація не може служити покаранню, відплаті чи помстою, і це стосується також українського Закону про люстрацію. Суд вказав, що заходи за Законом про люстрацію були ширшими, ніж аналогічні заходи в інших країнах, які стосувалися лише людей, які активно працювали на колишню комуністичну владу. Крім того, Суд зазначив, що Уряд України висунув різні аргументи на підтримку закону, такі як практика розміщення корумпованих чиновників на державній службі за пана Януковича, рішення Конституційного Суду 2010 року, яке збільшило його повноваження та передбачуване політично мотивоване переслідування протестуючих Євромайдану. Однак ці питання не мали жодної актуальності у рішенні про застосування Закону про люстрацію до заявників. Не було виявлено зв`язку між ними та тими негативними подіями. Ключовим у позиції Європейського Суду з прав людини у рішенні по справі «Полях та інші проти України» є висновок про те, що у цій справі поведінка заявників, щодо якої до них було застосовано заходи відповідно до Закону № 1682-VII, не була класифікована як «кримінальна» в національному законодавстві і не була схожа на якусь злочинну поведінку: вона полягала в тому, щоб залишатися на своїх постах, поки при владі перебував президент Янукович. Відтак, не було доведено, що втручання у відношенні будь-якого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві, у зв`язку із чим, Суд у згаданому рішенні визнав порушення статті 8 Конвенції щодо заявників. Виходячи з викладеного, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що Спірний наказ прокурора Донецької області від 30.06.2015 № 830-п про звільнення з посади ОСОБА_1 у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до п.7-2 ст.36 КЗпП України видано без урахування усіх обставин, що мають значення для вирішення відповідного питання, а отже є протиправним та підлягає скасуванню. Також місцевий суд обґрунтовано не прийняв доводи позивача про порушення відповідачем вимог ст. 40 КЗпП України (звільнення в період знаходження у відпустці по догляду за дитиною), оскільки ст. 36 цього Кодексу передбачені різні підстави припинення трудового договору, зокрема, з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (п.4 ч.1 ст.36) та з підстав, передбачених Законом № 1682-VII (п.7-2 ч.1 ст.36), а тому на спірні правовідносини не поширюються обмеження щодо звільнення особи в період знаходження у відпустці по догляду за дитиною. Доводи апеляційної скарги Прокуратури Донецької області не спростовують наведених висновків суду. Щодо мотивів незгоди позивача з рішенням місцевого суду, висловлених в апеляційній скарзі, колегія суддів зазначає таке. Як передбачено статтею 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Місцевий суд в своєму рішенні зазначив, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню. Так, на час виникнення спору між сторонами та звернення до суду із зазначеним позовом, ОСОБА_1 знаходилась у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею п`ятирічного віку, позовних вимог щодо виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи не заявляла. Як вже було зазначено судом вище, в своїй апеляційній скарзі позивач вперше зазначила про те, що при розгляді цієї справи, суд мав вийти за межі позовних вимог та прийняти рішення, в тому числі і про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів позивача з боку суб`єкта владних повноважень. Позивач наголошує, що місцевий суд не врахував той факт, що розгляд справи триває більш ніж 4 роки та не вирішив питання про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Проте, вважаючи протягом тривалого часу порушеними свої права та інтереси, в тому числі на зайняття посад в органах держаної влади та місцевого самоврядування, відсутності страхового стажу, з боку суб`єкта владних повноважень, позивач під час розгляду справи в суді першої інстанції таких вимог не заявляла. Частина 1 статті 2 КАС України встановлює, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Відповідно до ч. 2 ст. 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Зі змісту вказаної норми, можна зробити висновок, що при розгляді справи суд обмежений предметом та обсягом заявлених позовних вимог та не може застосовувати інший спосіб захисту ніж той, що зазначив позивач у позовній заяві. Водночас, КАС України встановлено право, а не обов`язок суду вийти за межі правового обґрунтування, зазначеного у позовній заяві та приймати рішення щодо незаявлених позовних вимог. Отже, такі доводи апеляційної скарги не є підставою для скасування рішення місцевого суду. У відповідності з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Відповідно до частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції в повній мірі досліджено обставини справи на підставі яких суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню. Доводи апеляційних скарг зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Відповідно до положень ч. 1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України,- ПОСТАНОВИВ: Апеляційні скарги ОСОБА_1 та Прокуратури Донецької області - залишити без задоволення. Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 30 березня 2020 року у справі № 805/3984/15-а - залишити без змін. Повне судове рішення - 23 червня 2020 року. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому статтею 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строк касаційного оскарження продовжуються на строк дії такого карантину. Головуючий суддя І. В. Сіваченко Судді А. А. Блохін Т. Г. Гаврищук