Постанова 4818 № 640/20274/18

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ Справа № 640/20274/18 Головуючий суддя І інстанції Сенаторов В. М. Провадження № 22-ц/818/2970/20 Суддя доповідач Яцина В.Б. Категорія: Спори, що виникають із житлових правовідносин про визнання особи такою, що втратила право користуванням жилим приміщенням П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 червня 2020 року м. Харків. Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого Яцини В.Б. суддів колегії Бурлака І.В., Хорошевського О.М., за участю секретаря судового засідання Семикрас О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Харкова від 30 січня 2020 року, ухвалене у складі судді Сенаторова В.М., по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа Служба у справах дітей по Київському району Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради про усунення перешкод в користуванні власністю та визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, В С Т А Н О В И В : У жовтні 2018 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом, у якому просила визнати відповідачку ОСОБА_1 та неповнолітню дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 такими, що втратили право користування житловим приміщенням в кв. АДРЕСА_1 . В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_2 вказала, що вона є власником кв. АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 02.08.2012, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Ребровою І.С. Право власності зареєстровано в державному реєстрі прав на нерухоме майно. У вказаній квартирі зареєстровані 2 особи - колишня невістка відповідач по справі ОСОБА_1 з дитиною ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Квартира є ізольована, 2-кімнатна, житлова площа квартири 28,5 кв.м. У жовтні 2017 року відповідачка ОСОБА_1 покинула квартиру, забрала з собою дитину. З цього часу в квартирі вона не проживає, з позивачем не спілкується, не приїжджає, не дзвонить по телефону, зв`язок припинився, телефони недоступні. Квартирою вона не цікавиться, не проживає в квартирі, не сплачує комунальні послуги, місце знаходження відповідача невідомо. Позивач вважала, що вона є власником квартири і має право вимагати усунення будь-яких порушень свого права власності та користування, позивач змушена, як власник, погашати за відповідача борги за комунальними платежами, не може оформити субсидію. Оскільки відповідач протягом року не проживає в квартирі без поважних причин, ОСОБА_2 хоче як власник усунути порушення її права користування приміщенням та визнати відповідача такою, що втратила право користування житловим приміщенням. В судовому засіданні позивач ОСОБА_2 , підтримала позовні вимоги та просила їх задовольнити. Відповідач ОСОБА_1 проти позовних вимог заперечувала, вказав, проте, що вона не бажає повертатися до спірної квартири, але бажає зберегти реєстрацію у даній квартирі за собою та дитиною. Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 30 січня 2020 року задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа Служба у справах дітей по Київському району Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради про усунення перешкод в користуванні власністю та визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Визнано відповідача ОСОБА_1 та неповнолітню дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 такими, що втратили право користування житловим приміщенням в кв. АДРЕСА_1 . В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позовних вимог. В обґрунтування скарги зазначено, що рішення ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, при неповному з`ясуванні обставин справи, а отже є таким, що підлягає скасуванню відповідно до ст. 376 ЦП К України. Вважає, що в ході судового розгляду доводи позивача про її з донькою не проживання за адресою місця реєстрації у квартирі позивача не знайшло свого підтвердження і навпаки, - наявними у справі письмовими доказами підтверджується факт їх постійного і безперервного проживання у квартирі позивача на правах колишніх членів сім`ї наймача, оскільки згідно рішення Київського районного суду міста Харкова від 11.10.2018 по справі №640/10865/18 шлюб між сином позивача та мною, було розірвано. Вказала, що відповідно до правової позиції Європейського суду з прав людини згідно із пунктом 1 статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powelland Rayner v. the U.K., 21.02.1990). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення в справі Gillow v. the U.K., 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення в справі Larkos v. Cyprus, 18.02.1999). Послалась на те, що служба у справах дітей по Київському району Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради надала лише заяву про заперечення щодо задоволення позовних вимог, за посиланням порушення житлових прав та інтересів малолітньої дитини ОСОБА_3 , проте суд першої інстанції залишив цей факт поза увагою. Зазначила, що Акт про не проживання її з малолітньою дитиною спростовується постановою Київського районного суду м. Харків від 14.09.2018 (справа №640/16801/18) у відношенні ОСОБА_4 за ч. 1 ст. 173-2 КУпАП, в якій встановлено, що 19.06.2018 приблизно 14-00 год. ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_1 в присутності малолітньої доньки, висловлювався в адресу своєї дружини нецензурною лайкою, застосовував фізичну силу, поводив себе агресивно. (Тобто у період того часу, коли згідно Акту від 26.10.2018 вони начебто там не проживали). При цьому також слід врахувати, що ОСОБА_4 свою вину у вчиненні правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 173-2 КУпАП визнав. Вважає, що судом першої інстанції не надано належної оцінки довідці міської дитячої поліклініки №23, щодо перебування дитини відповідача - ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 під медичним наглядом за місцем реєстрації матері. Послалась на те, що судом першої інстанції проігнорована усталена практика суду касаційної інстанції, викладена у постановах Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 711/4431/17, від 10.04.2019 у справі № 466/7546/16-ц від 27.06.2019 у справі № 337/1760/17, від 27.11.2019 у справі № 368/750/16-ц, від 03.04.2019 у справі № 210/1857/15-ц, від 10.07.2019 у справі № 465/7083/13, від 27.12.2018 у справі № 759/19394/15, згідно якої за аналогічних обставин справи, відповідно до яких малолітня дитина не може самостійно визначати своє місце проживання, а тому сам по собі факт її не проживання у спірній квартирі, не може бути безумовною підставою для визнання її такою, що втратила право користування зазначеним житлом. Вважає за необхідне врахувати при розгляді справи правові позиції, які були висловлені щодо гарантій права кожного на житло у рішення Європейського суду з прав людини у справах «Мак Кенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2003 року, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року. Зауважила, що ОСОБА_5 , який вказаний в акті про не проживання відповідача, у якості свідка по справі не допитувався, не був попереджений про кримінальну відповідальність, у зв`язку з чим, копія акту не відповідає вимогам щодо належності доказу. Учасники справи не скористались своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу, що не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України. Частина третя статті 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, лише якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Відповідно до ст. 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції розглянув справу за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими для апеляційного провадження, з повідомленням учасників справи. Вислухавши доповідь судді-доповідача, пояснення позивача та представника відповідача, за відсутності інших учасників справи, належним чином повідомлених про час та місце її розгляду, що відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що апеляційна скарга підлягає задоволенню. Відповідно до ст. 376 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. У статті 263 ЦПК України визначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судом першої інстанції встановлено, що квартира АДРЕСА_1 належить на праві власності позивачу ОСОБА_2 (а. с. 4, 5, 6) У кв. АДРЕСА_1 зареєстровані відповідачі ОСОБА_1 та її дитина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Опитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , ОСОБА_7 показали, що відповідачка з дитиною не проживає у спірній квартирі з 2017 року, місце знаходження їх невідоме, ніхто не перешкоджає у проживанні та користуванні їм квартирою. Позивач є власником майна, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . В силу ст. 391 ЦК України, як власник майна ОСОБА_2 має право вимагати усунення перешкод у здійсненні нею права користування та розпоряджання своїм майном. Як вбачається з матеріалів справи, відповідачка ОСОБА_1 не є власником майна, бажання використовувати його для проживання не має. Задовольняючи вимоги позову, суд першої інстанції свої висновки мотивував тим, що реєстрація відповідачки з дитиною у квартирі, яка належить позивачеві, порушує права останнього, оскільки перешкоджає здійсненню ним права користування та розпорядження своїм майном, як складовими частинами права власності. Таким чином, враховуючи те, що позивач є власником спірного житлового приміщення, відповідач з дитиною не є членами сім`ї позивача, відповідач не бажає користуватися спірною квартирою, то суд вважав можливим усунути перешкоди у користуванні власністю, шляхом визнання ОСОБА_1 та її дитини, такими, що втратила право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 . Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції. Нормами ч. 1 ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У статті 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. У статті 77 ЦПК України вказано про належність доказів:

1. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

2. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

3. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

4. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. У статті 78 ЦПК України зазначено про допустимість доказів:

1. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом.

2. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно до ст. 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Про достатність доказів вказано у ст. 80 ЦПК України:

1. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

2. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Згідно зі ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Згідно зі ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Згідно зі ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Обґрунтовуючи свої вимоги позивачка послалася на ст. 405 ЦК України, яка передбачає, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Згідно ч. 2 ст. 405 ЦК України, член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Суд першої інстанції правильно послався на те, що відповідно до абз. 2 п. 34 Постанови Пленуму ВССУ від 07.02.2014 №5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», під час розгляду позовів про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, судам необхідно чітко розмежовувати правовідносини, які виникають між власником та попереднім власником житла, і правовідносини, які виникають між власником житла та членами його сім`ї, попередніми членами його сім`ї. Права власника житлового будинку, квартири визначені ст. 383 ЦК України та ст. 150 ЖК України, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім`ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання в права власника можливе лише з підстав, передбачених законом. У ст. 319 ЦК України визначені наступні правила здійснення права власності:

1. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

2. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

3. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

4. Власність зобов`язує.

5. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

6. Держава не втручається у здійснення власником права власності.

7. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. При цьому, відповідно до ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядженням своїм майном. Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Згідно з ч. 4 ст. 265 ЦПК України у мотивувальній частині рішення зазначаються, зокрема: 1) фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини; 2) докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення; 3) мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику; Причиною не проживання відповідача у своїй квартирі позивач не зазначила, а суд вважав встановленим, що відповідач ОСОБА_1 не має бажання використовувати його для проживання. Однак, всупереч положенням ст. 89, 265 ЦПК України суд не з`ясував якими доказами, передбаченими ст. 76 ЦПК України, ця обставина підтверджується та не навів їх у рішенні, всебічно та повно наявні у справі докази не оцінив. Відповідно до ч. 1 ст. 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників Суд першої інстанції не з`ясував причину, з якої відповідач пояснила про те, вона не бажає повертатися до квартири разом дитиною, але має бажання зберегти реєстрацію у даній квартирі за собою та дитиною, і належним чином не встановив дату, з якої відповідачка не мешкає разом з дитиною за місцем їх реєстрації та причину їх відсутності, що у контексті згаданих норм ст.ст. 319, 405 ЦК України має юридичне значення для припинення права користування. На підтвердження факту не проживання відповідача разом з донькою в квартирі, позивачем надано суду копію акту, згідно з яким відповідач не проживає в квартирі, однак конкретна дата у ньому не зазначена (а. с. 11). Суд першої інстанції вважаючи доведеним, що відповідач на день звернення до суду з позовом не мешкала у квартирі позивачки з жовтня 2017 року, не з`ясував причини відсутності. Позивач у суді апеляційної інстанції пояснила, що відповідач перебувала у шлюбі з її сином, від якого у них народилася донька, з дозволу позивача вони мешкали у її вищевказаній квартирі, звідки відповідач добровільно виїхала разом з донькою, у квартирі мешкає її син, вона має намір продати свою квартиру і не проти того, щоб зареєструвати місце проживання онуки за іншою адресою ( АДРЕСА_3 ) разом з її батьком - сином позивача. Згідно із рішеннмя Київського районного суду міста Харкова від 11.10.2018 по справі № 640/10865/18 позов ОСОБА_4 (місце проживання АДРЕСА_4 ) до ОСОБА_1 (місце проживання АДРЕСА_1 ) про розірвання шлюбу - був задоволений у повному обсязі. Розірваний шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_3). Суд першої інстанції з посиланням на акт, складений мешканцями АДРЕСА_5 АДРЕСА_6 , помилково вважав встановленим, що у кв. АДРЕСА_1 відповідач ОСОБА_1 , та її неповнолітня дитина не проживають с жовтня місяця 2017 року, особисті речи у квартирі відсутні. Всупереч вказаній нормі ст. 89 ЦПК України суд не звернув уваги, що у наявному у матеріалах справи акті не вказано дату, з якої відповідач ОСОБА_1 та її малолітня донька та онука позивачки не мешкають у спірній квартирі (а.с. 11). Крім того, цей документ подано суду в порушення вимог ч. 2 ст. 95 ЦПК України щодо обов`язку надавати письмові документи в оригіналі або належним чином засвідченої копії. У судовому засіданні апеляційного суду позивач пояснила, що оригінал вказаного акту у неї відсутній. За таких обставин, оскільки доказування не може ґрунтуватись на припущеннях відповідно до правила ч. 6 ст. 81 ЦПК України, колегія суддів не приймає вказаний доказ. Не можна вважати належними та достовірними доказами тривалої відсутності відповідачів у квартирі позивачки показання свідків ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , ОСОБА_7 , які суд помилково врахував у своїх висновках. Опитані в судовому засіданні свідки показали, що відповідачка з дитиною не проживає у спірній квартирі з 2017 року, місце знаходження їх невідоме, ніхто не перешкоджає у проживанні та користуванні їм квартирою. Однак суд не встановив та не навів у рішенні джерело, звідки свідки дізналися про обставини справи, тому ці показання не відповідають визначеному ст. 79 ЦПК України критерію - достовірності доказів, тому безпідставно взяв їх до уваги. Крім того, суд, не зазначаючи мотивів, не взяв до уваги докази, на які відповідач посилалася на обґрунтування заперечень проти позову: довідку з медичної установи - Міської дитячої поліклініки № 23 від 28.03.2019 № 439, з якої вбачається, що дитина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , мешкає за адресою: АДРЕСА_1 і знаходить під наглядом спеціалістів поліклініки з серпня 2018 року. Відповідно до інформації лікаря-педіатра, за період з жовтня 2017 року дотепер дівчина відвідує амбулаторні прийми лікаря у супроводі батьків або бабусі (а. с. 47), а також - чинну постанову Київського районного суду м. Харків від 14.09.2018 (справа №640/16801/18) у відношенні ОСОБА_4 за ч. 1 ст. 173-2 КУпАП, в якій встановлено, що 19.06.2018 приблизно 14-00 год. ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_1 в присутності малолітньої доньки, висловлювався на адресу своєї дружини - відповідачки по цій справі, нецензурною лайкою, застосовував фізичну силу, поводив себе агресивно. (Тобто у період того часу, коли згідно Акту від 26.10.2018 вони начебто там не проживали). При цьому згідно із згаданою постановою ОСОБА_4 свою вину у вчиненні правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 173-2 КУпАП визнав (а. с. 58). Відповідно до ч. 5 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені. Наведені докази підтверджують доводи скарги про те, що вона разом з дитиною мешкали за місцем їх реєстрації у квартирі позивачки на день розірвання шлюбу та на день звернення позивачки з позовом у жовтні 2018 року. З огляду на те, що шлюб відповідача та сина позивача, які мешкали в цій квартирі, був розірваний у жовтні 2018 року, а відповідно до згаданої постанови районного суду від 14 вересня 2018 року про притягнення сина позивачки - чоловіка відповідача, у червні 2018 року він вчинив відносно відповідача акт домашнього насильства за місцем їх проживання та реєстрації відповідача разом з дитиною, з урахуванням вищевказаної довідки щодо місця перебування дитини відповідача під медичним наглядом за місцем реєстрації її разом з матір`ю - відповідачем у справі, - вказані докази спростовують доводи позову та висновки суду про те, що відповідач у жовтні 2017 року виїхала з вищевказаної квартири разом з дитиною. Такі висновки суду належними, допустимими і достатніми доказами не підтверджуються. Суд при цьому не звернув уваги, що тимчасова відсутність відповідача разом з дитиною на день розгляду справи є вимушеною з огляду на неприязні відносини з колишнім чоловіком, застосування до неї домашнього насильства. Таким чином, слід визнати, що всупереч положень ст.ст. 12, 81 ЦПК України позивач не довела належними, достовірними і достатніми у розумінні ст. 76 ЦПК України доказами свої позовні вимоги, висновки суду першої інстанції стосовно тривалої у контексті норми ч. 2 ст. 405 ЦК України відсутності без поважних причин відповідача та її дитини за адресою реєстрації, що відповідач не бажає користуватися спірною квартирою - у передбаченому ст. 89, ч. 4 ст. 265 ЦПК України порядку належним чином не необґрунтовані. Щодо доводів скарги про порушення права відповідачів на житло, яке захищається нормами міжнародного права та Конституцією України, то в цьому питанні колегія суддів виходить з наступного. Згідно із ч. 1 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Стаття 379 ЦК України вказує, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. Судом першої інстанції не було надано оцінку тому факту, що служба у справах дітей по Київському району Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради надала заяву про заперечення щодо задоволення позовних вимог, з посиланням на порушення житлових прав та інтересів малолітньої дитини ОСОБА_3 . Щодо вимоги про визнання такою, що втратила право користування житловим приміщенням неповнолітньої дитини суд апеляційної інстанції відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України враховує правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16-ц (провадження № 61-31705св18) у аналогічному спорі щодо втрати права користування житловим приміщенням, де касаційний суд зазначив наступне. Статтею 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. У статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі Конвенція) зазначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Європейський суд з прав людини вказував, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50). Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції Про захист прав людини і основоположних свобод 1950р, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47) (справа «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03, п.п. 41, 42, рішення від 02 грудня 2010 року). Отже право на житло є конституційним правом людини, яке гарантується Основним Законом України, вказаним міжнародним договором, а тому позбавлення цього права, в тому числі шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житлом, можливо лише на підставі закону, має мати легітимну мету та відповідати принципу пропорційності втручання. Відповідно до частини четвертої, шостої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає. Фізична особа може мати кілька місць проживання. Стаття 29 ЦК України не пов`язує місце проживання особи з місцем її реєстрації. Право користування житлом у дитини виникає на підставі факту її народження. Підстава, на якій місце проживання малолітньої реєструвалося в спірній квартирі, у судовому порядку не оспорювалася, тому вважається, що вона за фактом народження набула права користування цим житлом на законних підставах. Оскільки малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її не проживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом. Не можна вважати не поважною причину не проживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці, з одним із батьків, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Визначальним в цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини. Відповідно до статті 6 СК України правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. Жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції). З урахуванням наведеного, факт не проживання дитини у спірній квартирі зумовлений поважними причинами, оскільки вона в силу свого віку та обставин, які склалися у родині не може самостійно, без своєї матері - відповідача проживати у цій квартирі, а тому відсутні передбачені ч. 2 ст. 405 ЦК України підстави для позбавлення її права на житло шляхом визнання її такою, що втратила право користування цим житлом. Згідно ч.ч. 2,4 ст. 156 ЖК УРСР за згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу. Відповідно до ч. 7 ст. 319 ЦК діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. У світлі обставин цієї справи втручання у захищене статтею 8 Конвенції Про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року право відповідачів на повагу до свого житла, яке вони набули відповідно до вказаних норм ч.ч. 2, 4 ст. 156 ЖК УРСР як колишні члени сім`ї власника квартири, не є пропорційним та необхідним у демократичному суспільстві для захисту прав і свобод власника цього житла та не відповідає принципу верховенства права, ст. 10 ЦПК України. У справі відсутні відомості, що у малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яку просять визнати разом з матір`ю такою, що втратила право користування житловим приміщенням, є інше житло на праві користування чи власності. Відповідно до частини другої статті Закону України «Про охорону дитинства» діти-члени сім`ї наймача або власника житлового приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. За положеннями частини першої статті 3 Конвенції про права дитини від 20.11.1989, забезпечення виконання якої є складовою обов`язків держави України як суб`єкта міжнародного права, в усіх діях дітей, незалежного від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини. Втручання держави у право на повагу до житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві», інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною метою (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, 2009 року, пункт 56). За аналогічних обставин справи Верховний Суд у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17 дійшов висновку, який також є застосований у цій справі відповідно до ч. 3 ст. 264 ЦПК України, що виселення малолітньої дитини за відсутності у нього іншого належного йому на праві власності чи постійному користуванні житла, буде становити для нього надмірний тягар, не співмірний із переслідуваною законною метою, та не є необхідним у демократичному суспільстві. Тому колегія суддів не вважає релевантним посилання суду першої інстанції на правову позицію, яка була висловлена у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16, про те, що ст. 391 ЦК України визначає необмежене право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. З огляду на те, що районний суд ухвалив рішення за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, порушив норми матеріального права, доводи скарги спростовують висновки суду, колегія суддів на підставі п.п. 1, 4 ст. 376 ЦПК України задовольняє апеляційну скаргу, скасовує оскаржене рішення та відмовляє у задоволенні позову. Питання перерозподілу судових витрат вирішується відповідно до ст. 141 ЦПК України. Керуючись ст.ст. 259, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 376, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд апеляційної інстанції П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити. Рішення Київського районного суду м. Харкова від 30 січня 2020 року - скасувати. Відмовити ОСОБА_2 у задоволенні позову. Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) суму сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 1057 (тисяча п`ятдесят сім) гривень 20 копійок. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повний текст судового рішення виготовлений 19 червня 2020 року. Головуючий В.Б. Яцина. Судді колегії І.В. Бурлака. О.М. Хорошевський.