Постанова 4854 № 420/227/20

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 17 червня 2020 р.м.ОдесаСправа № 420/227/20 Головуючий в 1 інстанції: Токмілова Л.М. П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Джабурія О.В. суддів - Вербицької Н.В. - Кравченка К.В. розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 березня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Овідіопольської селищної ради про визнання протиправним і скасування рішення та зобов`язання прийняти рішення про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою, - ПОЗОВНІ ВИМОГИ ТА НАСЛІДКИ ВИРІШЕННЯ ПОЗОВУ СУДОМ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ 11 січня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Овідіопольської селищної ради, в якому просив суд: - визнати протиправним та скасувати рішення Овідіопольської селищної ради від 06 березня 2019 року № 1014-VІІ «Про розгляд заяви громадянина України ОСОБА_1 щодо надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства»; - зобов`язати Овідіопольську селищну раду прийняти рішення про надання ОСОБА_1 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо безоплатного відведення у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, орієнтовною площею 2,000 га згідно його клопотання від 19 січня 2017 року за № В-020-42; - зобов`язати Овідіопольську селищну раду у встановлений судом строк подати звіт про виконання судового рішення. Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, позивач зазначав, що відповідачем протиправно відмовлено в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, оскільки земельна ділянка в межах якої подавалося клопотання обліковувалася у рядку 19 «Для ведення товарного сільськогосподарського виробництва», згідно укладеного між ОСОБА_2 та Овідіопольською селищною радою договору оренди земельної ділянки, тобто використовувалася згідно призначення, передбаченого для земель сільськогосподарського призначення. Позивач вказує, що вказана земельна ділянка відповідно до Розпорядження Овідіопольської районної державної адміністрації включена в Перелік земельних ділянок, які передавалися до комунальної власності територіальної громади смт. Овідіополь, як землі сільськогосподарського призначення. На думку позивача запитувана земельна ділянка є ділянкою сільськогосподарського призначення та відповідно до законодавства має надаватися насамперед для сільськогосподарського використання, зокрема для ведення особистого селянського господарства, а не для містобудівних потреб, а тому посилання відповідача на затверджену ним містобудівну документацію як на підставу для відмови в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою, суперечить приписам чинного законодавства, а відтак і оскаржуване рішення в цій частині є незаконними. Представник відповідача заперечував проти позову та просив відмовити, посилаючись на те, що згідно листа ГУ Держгеокадастру в Одеської області від 27.02.2017 року, земельна ділянка площею 25 га розташована в межах населеного пункту смт.Овідіополь на території Овідіопольської селищної ради, та обліковувалась для ведення товарного сільськогосподарського виробництва до 01.01.2008 року, після цього ця земельна ділянка вже обліковується, як землі не надані у власність або постійне користування. Відповідно до ст. 83 Земельного кодексу України у комунальній власності перебувають: а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності. Кадастровий номер цієї земельної ділянки 5123755100:02:001:0260, якій був наявний в період обліку цієї земельної ділянки, як для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, в земельному кадастрі відсутній. Крім цього, посилання позивача на Розпорядження Овідіопольської районної державної адміністрації «Про погодження переліків земельних ділянок, які залишаються у державної власності, та тих, які передаються до земель комунальної власності територіальної громади смт. Овідіополь» від 14.09.2011 року № 971 та розпорядження цього ж органу державної влади від 12.01.2012 року № 34 як на підтвердження того що спірна земельна ділянка є за своїм призначенням землею для сільськогосподарською використання, відповідач вважає недоцільним, оскільки Закон України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» № 1457 від 05.02.2004 року на підставі якого приймались вказані розпорядження втратив чинність 01.01.2013 року. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 16 березня 2020 року в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Овідіопольської селищної ради про визнання протиправним і скасування рішення та зобов`язання прийняти рішення про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою - відмовлено. Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій ставиться питання про скасування судового рішення та прийняття нового про задоволення позовних вимог. Апелянт вважає, що судом першої інстанції при вирішенні справи неправильно застосовані норми матеріального та процесуального права та неповно з`ясовані обставини справи, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, що призвело до неправильного вирішення справи. Крім цього, апелянтом зазначено, що ухвалене судом рішення не направлено на захист прав людини, а формально вирішене для зняття навантаження на кількість справ в провадженні. Згідно до ст.311 КАС України суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. КОЛЕГІЯ СУДДІВ ВСТАНОВИЛА 19 січня 2017 року ОСОБА_1 , як учасник бойових дій подав клопотання про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо безоплатного відведення у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, яка була зареєстрована за № В-020-42. 25 січня 2017 року відбулося засідання постійної комісії з питань земельних відносин, адміністративно-територіального устрою та охорони навколишнього природного середовища Овідіопольської селищної ради, про що свідчить протокол засідання даної комісії від 25 січня 2017 року № 32, згідно якого позивачу відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства «з огляду на ст. 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», Рішення Овідіопольської селищної ради народних депутатів Овідіопольського району Одеської області від 17 жовтня 1996 року № 57 «Про затвердження генерального плану розміщення будівництва в смт. Овідіополь», Рішення XXVI сесії V скликання Овідіопольської селищної Овідіопольського району Одеської області від 25 липня 2008 року № 968-V «Про затвердження містобудівного обґрунтування розміщення котеджної забудови в АДРЕСА_1 , житловий АДРЕСА_2 », Рішення XXX сесії VI скликання Овідіопольської селищної ради Овідіопольського району Одеської області від 19 березня 2013 року № 801-VI «Про актуалізацію існуючої містобудівної документації», Рекомендацій постійної комісії з питань земельних відносин, адміністративно-територіального устрою та охорони навколишнього природного середовища. 01 лютого 2017 року відбулася сесія Овідіопольської селищної ради, на якій прийнято рішення № 360-VІІ «Про розгляд заяв громадян щодо надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства» згідно якого позивачу відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства. 20 квітня 2017 року вважаючи вказане рішення протиправним в частині відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства позивач звернувся до суду (справа № 509/1350/17). 22 серпня 2018 року рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено: визнано протиправним та скасовано рішення Овідіопольської селищної ради від 01 лютого 2017 року № 360-VІІ в частині відмови позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства та зобов`язано Овідіопольську селищну раду надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо безоплатного відведення у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, орієнтовною площею 2,000 га згідно його клопотання від 19 січня 2017 року за № В-020-42. 22 січня 2019 року постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду рішення Овідіопольського районного суду в частині зобов`язання Овідіопольської селищної ради надати позивачу дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо безоплатного відведення у власність земельної ділянки скасовано та прийнято нову постанову, якою зобов`язано селищну раду повторно розглянути заяву позивача від 19 січня 2017 року за № В-020-42. 26 лютого 2019 року відбулося засідання постійної комісії із земельних відносин, адміністративно-територіального устрою та охорони навколишнього природного середовища Овідіопольської селищної ради, про що свідчить протокол засідання даної комісії, згідно якого комісія повторно винесла на розгляд сесії Овідіопольської селищної ради заяву ОСОБА_1 від 19.01.2017р. за № В-020-42. 06 березня 2019 року Овідіопольською селищною радою прийнято рішення № 1014-VІІ «Про розгляд заяви громадянина ОСОБА_1 щодо надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства», яким селищна рада відмовила у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою. Крім цього, судом першої інстанції встановлено, що спірна земельна ділянка, перебувала в оренді у гр. ОСОБА_2 для ведення товарною сільськогосподарського виробництва (кадастровий номер 512355100:02:001:0260). Після закінчення терміну дії договору оренди (03.07.2007 року) до 31.12.2012 року поновлення або продовження вказаного договору не відбулося, у зв`язку з чим, відомості про земельну ділянку за кадастровим номером 512355100:02:001:0260 не є складовою Державного реєстру земель та не підлягали перенесенню до Державного земельного кадастру згідно вимог пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Державний земельний кадастр». Відповідно до державної статистичної звітності станом на 30.01.2020 року про наявність земель та розподіл їх за власниками земель, землекористувачами, угіддями вищевказана земельна ділянка обліковується у рядку « 96» - землі, не надані у власність або постійне користування в межах населених пунктів. Категорія земель та цільове призначення цієї земельної ділянки не визначені. Селищною радою рішення щодо визначення категорії земель та цільового призначення земельної ділянки орієнтовною площею 32 га, що розташована в АДРЕСА_1 (житловий АДРЕСА_2 ), не приймалося. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що земельна ділянка на яку претендує позивач не має належним чином встановленої категорії, що унеможливлює вирішення питання про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою. Вирішуючи дану справу в апеляційному провадженні, колегія суддів приходить до наступних висновків. ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА Вимогами ч. 1 ст. 2 КАС України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Відповідно до вимог ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційна, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. Керуючись положеннями вищевказаних законів, Кодексом та контекстом Конституції України можна зробити висновок, що однією з найважливіших тенденцій розвитку сучасного законодавства України є розширення сфери судового захисту, в тому числі судового контролю за правомірністю і обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень. Відповідно до вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ч.6 ст. 118 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для, зокрема, будівництва та обслуговування жилого будинку у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки. Відповідно до ч.7 ст.118 ЗК України, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. У разі якщо у місячний строк з дня реєстрації клопотання Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, не надав дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або мотивовану відмову у його наданні, то особа, зацікавлена в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності, у місячний строк з дня закінчення зазначеного строку має право замовити розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки без надання такого дозволу, про що письмово повідомляє Верховну Раду Автономної Республіки Крим, Раду міністрів Автономної Республіки Крим, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування. До письмового повідомлення додається договір на виконання робіт із землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Згідно ч.1 ст.121 ЗК України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах: а) для ведення фермерського господарства - в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розташовано декілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної частки (паю) визначається як середній по цих підприємствах. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району; б) для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара; в) для ведення садівництва - не більше 0,12 гектара; г) для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектара, в селищах - не більше 0,15 гектара, в містах - не більше 0,10 гектара; ґ) для індивідуального дачного будівництва - не більше 0,10 гектара; д) для будівництва індивідуальних гаражів - не більше 0,01 гектара. При цьому, згідно п.34 ч.1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» №280/97-ВР (далі - Закон №280/97-ВР) виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються відповідно до закону питання регулювання земельних відносин. Відповідно до ч.1 ст.59 Закону № 280/97-ВР рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Таким чином, ЗК України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. При цьому, рішення про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою або відмову у наданні такого дозволу орган місцевого самоврядування приймає виключно на пленарних засіданнях відповідної ради, що визначено Законом №280/97-ВР. Як вбачається зі змісту рішення Овідіопольської селищної ради від 06 березня 2019 року № 1014-VІІ позивачу було відмовлено у задоволенні його заяви з підстави невідповідності місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, актуалізованого генерального плану смт. Овідіополь та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку та у зв`язку з визначеним режимом забудови, що встановлений розробленим планом зонування території смт. Овідіополь З проводу цього, колегія зазначає. Відповідно до п.71 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Рисовський проти України» державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Як вказав Європейський Суд у рішенні по справі «Ольссон проти Швеції», норма національного закону не може розглядатися як право, якщо її не сформульовано з достатньою точністю так, щоб громадянин мав змогу, якщо потрібно, з відповідними рекомендаціями, до певної міри передбачити наслідки своєї поведінки. Згідно з усталеною практикою Європейського суду поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на права осіб (рішення у справах «Олександр Волков проти України», «C.G. та інші проти Болгарії» та ін). Окрім того, Європейський суд зазначає, що відповідальність за подолання недоліків законодавства, правових колізій, прогалин, інтерпретаційних сумнівів лежить, в тому числі, і на судових органах, які застосовують та тлумачать закони (рішення у справах «Вєренцов проти України», «Кантоні проти Франції»). Відповідно до ч.3 ст. 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» №3038-VI у разі відсутності плану зонування або детального плану території, затвердженого відповідно до вимог цього Закону, передача (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність чи користування фізичним та юридичним особам для містобудівних потреб забороняється. Отже, вказана норма забороняє до затвердження відповідної містобудівної документації саме передачу (надання) у власність чи користування земельних ділянок для містобудівних потреб, проте вказана норма не містить заборони в наданні відповідних дозволів на розроблення проектів землеустрою. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 22 травня 2018 року в 10.12.2019 року у справі №468/1263/17-а. В спірних правовідносинах вирішується питання саме про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, надання якого не призводить до автоматичного виділення земельної ділянки особі, та є лише однією зі стадій реалізації особою права на отримання земельної ділянки у власність. Крім цього, колегія суддів критично ставиться до посилань представника відповідача, визначені у відзиві на позовну заяву, стосовно того, що відсутні дані державного земельного кадастру, які б визначали запитувану земельну ділянку як віднесену до категорії сільськогосподарського призначення, а також того, що відповідного рішення сільською радою з цього приводу не приймалось, оскільки: по-перше, така підстава не визначена ст.118 ЗК України; по-друге, вказана підстава не визначена селищною радою в оскаржуваному рішенні як підстава для відмови (оскаржуване рішення посилається на розроблений план зонування, тоді як у відзиві представник акцентує увагу на невизначеності саме категорії земельної ділянки). Вказане, на переконання суду, свідчить про протиправність рішення Овідіопольської селищної ради від 06 березня 2019 року № 1014-VІІ «Про розгляд заяви громадянина України ОСОБА_1 щодо надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства». Щодо заявленого способу відновлення порушення права позивача шляхом зобов`язання Овідіопольської селищної ради Овідіопольського району Одеської області надати позивачу дозвіл на розробку проекту землеустрою для відведення земельної ділянки суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Згідно з ч.ч.1-2 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Відповідно до положень ст.9 Конституції України та ст.17, ч.5 ст.19 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди та органи державної влади повинні дотримуватись положень Європейської конвенції з прав людини та її основоположних свобод 1950 року, застосовувати в своїй діяльності рішення Європейського суду з прав людини з питань застосування окремих положень цієї Конвенції. Європейський Суд підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що в разі коли йдеться про питання загального інтересу, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000, «Онер`їлдіз проти Туреччини» [ВП] (Oneryэldэz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Також, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20.05.2010 року, і «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25.11.2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах. При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд виходить з принципу верховенства права щодо гарантування цього права ст.1 Протоколу № 1 до Європейської Конвенції з прав людини, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього. Згідно правової позиції Верховного Суду України (постанова від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1465а15) суд при прийнятті рішення повинен визначити такий спосіб відновлення порушеного права, який є ефективним та який виключив би подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення. Відповідно до вимог абзацу 2 частини 4 статті 245 КАС України, у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні. На законодавчому рівні поняття «дискреційні повноваження» суб`єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку. Такого правового висновку дійшов і Верховний Суд у постанові від 23 травня 2018 року у справі №825/602/17, яка в силу ч. 5 ст. 242 КАС України підлягає врахуванню при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин. За результатом розгляду даної справи судом апеляційної інстанції встановлено, що підстави, визначені селищною радою в оскаржуваному рішенні, для відмови у наданні дозволу позивачу на розробку проекту землеустрою, не відповідають законодавству, а інші підстави визначені не були. Крім цього, клопотання позивача про надання дозволу на розробку проектів землеустрою розглядалось відповідачем двічі, зокрема, востаннє на виконання рішення суду повторно розглянути таке клопотання. Так, метою адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (стаття 2 КАС України). Відтак, обираючи спосіб захисту прав позивача, суди мали б зважати на ефективність такого захисту. Ця мета перекликається зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до якої кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки ефективності засобу юридичного захисту, згідно з якою засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13 Конвенції, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13 Конвенції, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (рішення від 15.10.2009 у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України», п. 64). Засіб юридичного захисту має бути «ефективним» в теорії права та на практиці, зокрема, в тому сенсі, що можливість його використання не може бути невиправдано ускладнена діями або бездіяльністю органів влади держави-відповідача (рішення від 18.12.1996 у справі «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey), п. 95). При оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й особисті обставини заявника (рішення від 24.07.2012 у справі «Джорджевич проти Хорватії», п. 101; рішення від 06.11.1980 у справі «Ван Остервійк проти Бельгії», п.п. 36-40). Отже, ефективність засобу захисту оцінюється не абстрактно, а з урахуванням обставин кожної конкретної справи та ситуації, в якій опинився позивач після порушення. Відповідно до частини першої статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. При цьому за своєю суттю правосуддя визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 п. 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 №3-рп/2003). Питання ефективності правового захисту аналізувалося у рішеннях національних судів. Зокрема, у рішенні від 16.09.2015 у справі №21-1465а15 Верховний Суд України дійшов висновку, що рішення суду, у випадку задоволення позову, має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідність наступних звернень до суду. Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення. Верховний Суд у своїй практиці неодноразово звертав увагу на те, що «ефективний засіб правового захисту» у розумінні ст. 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації - не відповідає зазначеній нормі Конвенції. (Постанова Великої палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі №705/552/15-а, постанови Верховного Суду від 18.04.2018 у справі №826/14016/16, від 11.02.2019 у справі №2а-204/12). З огляду на необхідність обрання найбільш ефективного способу захисту порушеного права, колегія суддів звертає увагу, що Верховний Суд вже розглядав справи № 812/1312/18 та №140/1992/18 з подібними правовідносинами (повторна відмова у наданні дозволу без урахування висновків постанови суду) відповідно, дійшов висновку, що повторна відмова з підстав, не визначених частиною сьомою статті 118 ЗК України свідчать про відсутність наміру суб`єкта владних повноважень прийняти обґрунтоване та законне рішення у формі, передбаченій чинним законодавством, з урахуванням позиції суду. Оскільки процес надання позивачу відмов у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою з формальних підстав без прийняття відповідного владного управлінського рішення може бути досить тривалим, на що вказує протиправна поведінка відповідача, який на виконання судового рішення в іншій справі повторно допустив аналогічні порушення прав позивачів, то в даному випадку належним способом захисту порушеного права є саме зобов`язання ради надати позивачу дозвіл на розроблення проекту землеустрою. На думку колегії суддів відповідач протиправно повторно відмовив у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою для відведення земельної ділянки. Такі дії свідчать про відсутність у відповідача наміру прийняти обґрунтоване та законне рішення у формі, передбаченій чинним законодавством. Оскільки відмова у наданні скаржнику дозволу на розробку проекту землеустрою з формальних підстав є повторною і визнана незаконною у судовому порядку, може бути досить тривалою, на що вказує протиправна поведінка відповідача, а також створює перешкоди у реалізації заявнику гарантованого йому законодавством права, то в даному випадку належним і ефективним способом захисту порушеного права є саме зобов`язання Овідіопольську селищну раду надати позивачу дозвіл на розроблення проекту землеустрою. Крім цього, колегія суддів вважає за потрібне зазначити, дискреційні повноваження можуть закріплюватися в нормативно-правових актах, проектах нормативно-правових актів такими способами: 1) за допомогою оціночних понять, наприклад: «за наявності поважних причин орган вправі надати …», «у виключних випадках особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може дозволити…», «рішення може бути прийнято, якщо це не суперечить суспільним інтересам…» тощо; 2) шляхом перерахування видів рішень, що приймаються органом (особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування), не вказуючи підстав для прийняття того чи іншого рішення або шляхом часткового визначення таких підстав; 3) шляхом надання права органу (особі, уповноваженій на виконання функцій держави або місцевого самоврядування) при виявленні певних обставин (настанні конкретних юридичних фактів) приймати чи не приймати управлінське рішення залежно від власної оцінки цих фактів; 4) за допомогою нормативних приписів, що містять лише окремі елементи гіпотези чи диспозиції правової норми, що не дозволяють зробити однозначний висновок про умови застосування нормативного припису або правові наслідки застосування такого припису. Стосовно дискреційних повноважень, суд апеляційної інстанції, за наслідками аналізу вказаних положень, зазначає, що такими є повноваження суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може». У такому випадку суд дійсно не може зобов`язати суб`єкта владних повноважень обрати один з правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації повноважень не обрав відповідач, кожен з них буде правомірним, а тому це не порушує будь-чиїх прав. У правовідносинах, пов`язаних з розглядом клопотань громадян про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, в разі настання визначених законодавством умов, уповноважений орган зобов`язаний до вчинення конкретних дій - розглянути таке клопотання у встановленому законом порядку, а за умови відповідності клопотання та доданих до нього документів вимогам законодавства - прийняти рішення про його задоволення. Підставою для відмови у задоволенні клопотання можуть бути лише визначені законом обставини. Уповноважений на розпорядження землями орган не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти на власний розсуд - розглянути клопотання, або ж ні; прийняти рішення про задоволення клопотання, або ж рішення про відмову у його задоволенні. Визначальним є те, що у кожному конкретному випадку звернення особи із заявою, з урахуванням фактичних обставин, згідно із законом існує лише один правомірний варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Підсумовуючи викладене, колегія суддів визнає слушними доводи апеляційної скарги та, водночас, констатує невідповідність висновків суду першої інстанції щодо наявності підстав для відмови у задоволенні позовних вимог нормам матеріального та процесуального права. Щодо заявлених вимог про зобов`язання Овідіопольську селищну раду у встановлений судом строк подати звіт про виконання судового рішення колегія суддів вважає наступне. Адміністративним процесуальним законодавством регламентовано право суду застосовувати інститут судового контролю шляхом зобов`язання відповідача подати звіт про виконання рішення суду, визнання протиправними рішень, дій. Для застосування наведених процесуальних заходів мають бути наявні відповідні правові умови. У свою чергу, правовою підставою для зобов`язання відповідача подати звіт про виконання судового рішення є наявність об`єктивних підтверджених належними і допустимими доказами підстав вважати, що за відсутності такого заходу судового контролю рішення суду залишиться невиконаним або для його виконання доведеться докласти значних зусиль. При цьому, суд, встановлюючи строк для подання звіту, повинен враховувати особливості покладених обов`язків згідно із судовим рішенням та можливості суб`єкта владних повноважень їх виконати. Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 27 лютого 2020 року у справі № 0640/3719/18. Відповідно до ст. 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. У разі невиконання судового рішення, позивач має право вимагати вжиття спеціальних заходів впливу на боржника, передбачених законодавством про виконавче провадження. При цьому встановлювати судовий контроль за виконанням судового рішення є правом, а не обов`язком суду. Разом з тим, позивачем не наведено доводів та не надано доказів, які свідчать про те, що відповідач ухилятиметься від його виконання за наслідками набрання даним рішенням законної сили. З огляду н вищевикладене колегія суддів вважає за необхідне відмовити у цій частині позовних вимог. Статтею 242 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Частиною 1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. Частиною 2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. За таких обставин, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції рішення ухвалено при неповному з`ясуванні усіх обставин справи, при цьому, висновки суду не відповідають фактичним обставинам, тому воно підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення адміністративного позову. Згідно ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Згідно ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи. Керуючись ст.ст. 308; 311; 315; 317; 321; 322; 325 КАС України, суд апеляційної інстанції, ПОСТАНОВИВ : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково. Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 16 березня 2020 року скасувати. Прийняти нову постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково. Визнати протиправним та скасувати рішення Овідіопольської селищної ради від 06 березня 2019 року № 1014-VІІ «Про розгляд заяви громадянина України ОСОБА_1 щодо надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства». Зобов`язати Овідіопольську селищну раду прийняти рішення про надання ОСОБА_1 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо безоплатного відведення у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, орієнтовною площею 2,000 га згідно його клопотання від 19 січня 2017 року за № В-020-42. В іншій частині позовних вимог відмовити. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, в касаційному порядку оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Джабурія О.В. Судді Вербицька Н. В. Кравченко К.В.