Постанова 4824 № 754/1466/15-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД справа №754/1466/15-ц головуючий у суді І інстанції: Галась І.А. провадження №22-ц/824/8403/2020 головуючий у суді ІІ інстанції: Сушко Л.П. ПОСТАНОВА Іменем України 16 червня 2020 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: Головуючого судді: Сушко Л.П., суддів: Іванової І.В., Сліпченка О.І., секретар судового засідання: Спеней О.С. розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 20 травня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, визнання позивача покупцем за договором купівлі - продажу квартири та визнання права власності, ВСТАНОВИВ: У січні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, визнання позивача покупцем за договором купівлі - продажу квартири та визнання права власності. Позовна заява мотивована тим, що він 12 серпня 1997 року за договором купівлі-продажу придбав квартиру АДРЕСА_1 , однак право власності на яку оформити на своє ім`я не зміг, оскільки втратив паспорт та інші особисті документи, тому договір купівлі-продажу підписала його матір ОСОБА_2 .. Після розірвання шлюбу ОСОБА_2 з ОСОБА_3 останній заявив свої права на частину вказаної квартири, однак протягом всього цього часу в цій квартирі проживав лише він та його сім`я. У зв`язку з викладеним позивач просив визнати договір купівлі-продажу зазначеної квартири в частині покупця ОСОБА_2 недійсним; визнати його покупцем за вказаним договором та визнати за ним право власності на вказану квартиру. Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 20 травня 2015 року у задоволенні позову ОСОБА_1 в частині визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним та визнання права власності відмовлено. Додатковим рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 29 липня 2015 року позов ОСОБА_1 в частині визнання позивача покупцем за договором купівлі - продажу квартири АДРЕСА_1 залишено без задоволення. Не погоджуючись із рішенням ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на його незаконність, порушення норм матеріального та процесуального права та неповне з`ясування обставин справи, просив рішення Деснянського районного суду міста Києва від 20 травня 2015 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Вважає, що судом першої інстанції не було прийнято до уваги та не надано правової оцінки ряду доказів, в тому числі і письмових, та обставин, які стосуються справи. Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 07 жовтня 2015 року рішення Деснянського районного суду міста Києва від 20 травня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову. Визнано договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 в частині покупця ОСОБА_2 недійсним. За договором купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 12 серпня 1997 року визнано покупцем ОСОБА_1 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 за договором купівлі-продажу від 12 серпня 1997 року. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_3 , подану представником ОСОБА_4 , задоволено частково. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 07 жовтня 2015 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 15 березня 2017 року, занесеною до протоколу судового засідання, було залучено до участі у справі правонаступника померлого ОСОБА_3 - ОСОБА_5 (а. с. 4 том 2). Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 15 березня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Деснянського районного суду м. Києва від 20 травня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову ОСОБА_1 .. Визнано окрему частину договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 12 серпня 1997 року щодо покупця ОСОБА_2 недійсною. За договором купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 12 серпня 1997 року визнано покупцем ОСОБА_1 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 . Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Сімоненко В.М., Калараша А.А., Мартєва С.Ю., Петрова Є.В., Штелик С.П.від 01 квітня 2020 року, скасовано рішення Апеляційного суду міста Києва від 15 березня 2017 року, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Вирішуючи даний спір, і відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції обґрунтовував свої висновки тим, що позивачем не надано належних доказів та не зазначено правових підстав для визнання договору купівлі-продажу від 12 серпня 1997 року, укладеного на Товарній біржі «Українська біржа Десятинна» між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 щодо придбання у власність квартири АДРЕСА_1 , недійсним в частині покупця та визнання покупцем ОСОБА_1 .. Посилання ОСОБА_3 на пропуск позовної давності позивачем не заслуговує на увагу з тих підстав, що суд не вважає доцільним її застосовувати з огляду на відсутність підстав для задоволення позову. Вимога позивача про визнання ОСОБА_1 покупцем за договором купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 є взаємопов`язаною з вимогами позову про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, визнання права власності, в задоволенні яких було відмовлено, тому суд вважає дану вимогу безпідставною та необґрунтованою. Такі висновки суду не відповідають обставинам справи та вимогам закону. Додаткове рішення Деснянського районного суду міста Києва від 29 липня 2015 року сторонами не оскаржувалось. Відповідно до частин 1-5 статі 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Встановлено, що згідно з договором купівлі-продажу від 18 травня 1995 року, укладеним на Товарній біржі «Українська біржа Десятинна», ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 продали, а ОСОБА_1 придбав квартиру АДРЕСА_2 . Відповідно до договору купівлі-продажу від 06 червня 1997 року, укладеного на Товарній біржі «Українська біржа Десятинна», ОСОБА_1 продав, а ОСОБА_10 та ОСОБА_11 придбали в рівних долях квартиру АДРЕСА_2 . За домовленістю сторін квартира продана за 200,00 грн., які продавцем отримані від покупців до підписання цього договору. Згідно з договором купівлі-продажу від 12 серпня 1997 року, укладеного на Товарній біржі «Українська біржа Десятинна», ОСОБА_6 продала, а ОСОБА_2 придбала квартиру АДРЕСА_1 . За домовленістю сторін квартира продана за 18200,00 грн., які продавцем отримані від покупця до підписання цього договору. Відповідно до рішення Деснянського районного суду м. Києва від 30 вересня 2014 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які перебували в шлюбі з 12 серпня 1982 року, розірвано. Встановлено, що позивач звертаючись до суду з позовом послався на те, що після розірвання шлюбу з дружиною він продав належну йому квартиру АДРЕСА_2 , щоб в подальшому купити дві окремі квартири. За свою частку грошових коштів, отриманих від продажу вказаної двокімнатної квартири, він 12 серпня 1997 року придбав спірну однокімнатну квартиру, однак юридично оформити договір купівлі-продажу на себе не зміг, оскільки невідомо у який час ним були втрачені особисті документи, у тому числі й паспорт громадянина України на його ім`я. Також з копії заяви позивача про видачу паспорта, посвідченої Начальником Деснянського РВ ГУ ДМС України в м. Києві було встановлено, що ОСОБА_1 02 вересня 1997 року, тобто після укладення оспорюваного договору купівлі-продажу квартири, було видано новий паспорт у зв`язку з втратою (а. с. 8 том 1). У зв`язку з відмовою продавця квартири повернути суму завдатку, а також у зв`язку з необхідністю терміново придбати для себе власне житло, вказаний договір купівлі-продажу спірної квартири на його прохання від імені покупця було підписано його матір`ю - ОСОБА_2 . Із довідки, виданої ЖБК «Хімік-11» судами встановлено, що позивач з 1998 року разом з дружиною зареєстрований за адресою спірної квартири (а. с. 7 том 1). З часу придбання спірної квартири позивач разом з другою дружиною постійно проживав та був зареєстрований в ній, самостійно ніс витрати на її утримання, а відповідачі в придбанні вказаної квартири участі не приймали, грошові кошти на її купівлю не сплачували та ніяких прав до розлучення на неї не заявляли. Про порушення свого права позивач вважає, що дізнався лише у жовтні 2014 року, а саме: коли ОСОБА_3 , після розірвання шлюбу з ОСОБА_2 , заявив своє право на спірну квартиру. Відповідно до ст. 128, 153 ЦК Української РСР право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Договір вважається укладеним, коли між сторонами в повній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди. Відповідно до ст.224 ЦК Української РСР за договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Відповідно до ст. 227 ЦК Української РСР передбачалася обов`язкова нотаріальна форма договору купівлі-продажу житлового будинку (квартири) і його реєстрація органами місцевого самоврядування. Відповідно до ст. 5 Закону України «Про товарну біржу» не підлягали нотаріальному посвідченню угоди, які зареєстровані на біржі, якщо вони являють собою купівлю-продаж, поставку та обмін товарів, допущених до обігу на товарній біржі. У період укладання оспорюваного договору купівлі-продажу існувала колізія у чинному законодавстві, оскільки згідно зі статтями 224, 227 ЦК Української РСР договір купівлі-продажу житлових квартир повинен бути нотаріально засвідчений, якщо хоча б одна зі сторін є громадянином, а недотримання даної вимоги тягне недійсність договору. Проте, згідно зі статтею 15 Закону України «Про товарну біржу» біржі мають право вчиняти угоди з будь-якими видами нерухомості і такі угоди не підлягають наступному нотаріальному посвідченню. Відповідно до ч. 1 ст. 128 УК Української РСР право власності у набувача за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом чи договором. Відповідно до ст. 153 ЦК Української РСР договір вважається укладеним, якщо сторонами досягнуто згоди по всіх істотних умовах договору. Відповідно до ч. 2 ст. 48 ЦК Української РСР по недійсній угоді кожна з сторін зобов`язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом. Відповідно до ч. 1 ст. 59 ЦК УРСР передбачено, що угода, визнана недійсною, вважається недійсною з моменту її укладення. Відповідно до роз`яснень, які містяться в пункті 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року № 3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» обов`язок суду при визнанні угоди недійсною, зобов`язати своїм рішенням кожну із сторін повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі (у разі втрати, псування, значного зносу майна, істотної його зміни та ін.) - повернути його вартість у грошах. Отже виходячи з аналізу вказаних норм законодавства за недійсною угодою кожна зі сторін зобов`язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом. Аналогічний правовий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 26 листопада 2018 року в справі № 205/8493/16-ц. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Відповідно до ч.1 ст.261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Відповідно до ч. 2-5 ст. 267 ЦК України заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Відповідно до п.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом. Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»). Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звертався за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Зазначені висновки містяться у Постановах Верховного суду від 27 березня 2019 року у справі №533/1001/16-ц та від 10 грудня 2019 року справа № 454/2427/16-ц, а також у постановах Верховного Суду України у постановах від 16 листопада 2016 року в справі №6-2469цс16, від 28 вересня 2016 року в справі №6-832цс15,від 14 вересня 2016 року в справі №6-2165цс15,від 29 жовтня 2014 року в справі № 6-152цс14, від 21 грудня 2016 року в справі № 6-1503цс16 та інших. З урахуванням викладеного, суд апеляційної інстанції, не погоджується з висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, з тих підстав, що позивачем не надано належних доказів та не зазначено правових підстав для визнання договору купівлі-продажу недійсним та визнання права власності на спірну квартиру. Апеляційний суд вважає, що позивач надав належні та допустимі докази на підтвердження свого порушеного права власності, позовні вимоги в частині визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним та визнання права власності є обґрунтованими та відповідають вимогам закону. Разом з цим, позивачем не оскаржувалось додаткове рішення суду, яким було відмовлено у задоволенні позовних вимог про визнання позивача покупцем за договором купівлі - продажу квартири. Крім того, судом встановлено, що про наявність оспорюваного договору позивачу стало відомо ще з часу його укладення, а саме з 12 серпня 1997 року, проте позивачем пред`явлено позов у січні 2015 року і жодним наданим суду доказомне підтверджено обставини, що позивач не міг дізнатися про порушення свого права раніше. Відтак, ураховуючи факт того, що позивач з 12 серпня 1997 року був обізнаний про порушення свого права власності на спірну квартиру, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки позивач звернувся до суду з позовом поза межами строку позовної давностіта не навівдоводів щодо поважності причин пропуску цього строку. Таким чином, доводи апеляційної скарги частково заслуговують на увагу суду апеляційної інстанції. З урахуванням викладеного суд апеляційної інстанції вважає, що майнове право позивача було порушено відповідачем, разом з цим позивач звернувся до суду поза межами трирічного строку позовної давності, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. Посилання позивача на те, що він вважає, що строк позовної давності необхідно відраховувати від моменту претензій відповідача на спірну квартиру (жовтень 2014 року), суд апеляційної інстанції не приймає до уваги, оскільки позивач сам зазначає у своїх поясненнях обставину, що йому було відомо на момент укладання оспорюваного правочину, що він не є покупцем, тобто позивач знав про порушення своїх майнових прав. За таких обставин, суд апеляційної інстанції вважає, що при вирішенні даного спору, суд першої інстанції мав виходити із положень ст. 261, 267 ЦК України (які діяли на момент виникнення даних правовідносин). Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Таким чином, суд апеляційної інстанції вважає, що доводи апеляційної скарги частково заслуговують на увагу, висновки суду не відповідають обставинам справи, рішення суду першої інстанції ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального, і порушенням норм процесуального права, і підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог у відповідності до до ст. 376 ЦПК України. На підставі викладеного, керуючись ст.ст.374, 376 ЦПК України, суд,

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 20 травня 2015 року скасувати та ухвалити нове судове рішення. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, визнання позивача покупцем за договором купівлі - продажу квартири та визнання права власності відмовити. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Повний текст постанови складено «16» червня 2020 року. Головуючий суддяЛ.П. Сушко СуддіІ.В. Іванова О.І. Сліпченко