Постанова Київський апеляційний суд № 761/6785/13-ц

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 10 червня 2020 року м. Київ Справа №761/6785/13-ц Резолютивна частина постанови оголошена 10 червня 2020 року Повний текст постанови складено 11 червня 2020 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Стрижеуса А.М., суддів: Поливач Л.Д., Шкоріної О.І. секретаря: Довгополої А.В. учасники справи позивач Публічне акціонерне товариство «Родовід Банк» відповідач ОСОБА_1 Справа №761/6785/13=ц /2/5803/18 № апеляційного провадження:22-ц-824/2820/2020 Головуючий у суді першої інстанції: Мальцев Д.О. Доповідач у суді апеляційної інстанції: Стрижеус А.М. розглянувши цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 05 грудня 2014 року, ухваленого у складі судді Мальцева Д.О., повний текст рішення виготовлено 30 грудня 2014 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» про стягнення кредитної заборгованості, - В С Т А Н О В И В: Позивач ПАТ «РодовідБанк» звернувся до суду з позовом до відповідача ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № 28.4/АЄ-163.06.2 від 30 травня 2006 року в розмірі 6 801 долар США 50 центів, пеню в розмірі 51 295 гривень 90 копійок, суму 3 % річних в розмірі - 6 011 гривень 24 копійки та судовий збір в розмірі 1116 гривень 76 копійок. В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що 30 травня 2006 року між позивачем та відповідачем було укладено кредитний договір № 28.4/АЄ-163.06.2, відповідно до умов якого позивач відкрив відповідачу відновлювальну кредитну лінію на загальну суму 19 663 долари США терміном до 30 травня 2011 року включно. Відповідач зобов`язаний сплачувати нараховані проценти за користування кредитними коштами щомісяця до 10-го числа (включно) кожного календарного місяця та повернути кредит не пізніше 30 травня 2011 року. В забезпечення виконання зобов`язань між позивачем та відповідачем було укладено договір застави транспортного засобу № 28.4/АЄ-163.06.2 від 30 травня 2006 року. посвідчений приватним нотаріусом Лакустою С.І., відповідно до умов якого відповідач передав позивачу в заставу належне йому майно, а саме - автомобіль марки SKODA, модель OCTAVIA TOUR 1.6І, рік випуску 2006 , колір сірий, шасі (кузов, рама, коляска) № НОМЕР_2 , тип ТЗ - легковий універсал, реєстраційний номер НОМЕР_4 . Проте, відповідач свої зобов`язання за кредитним договором належним чином не виконує, не здійснює щомісячне погашення кредиту, не сплачує відсотки у строки, визначені договорами, внаслідок чого у відповідача виникла заборгованість перед позивачем, що станом на 25 грудня 2012 року становить: 6 801, 50 доларів США - прострочена заборгованість за кредитом, 51 295, 90 грн. - сума нарахованої пені за несвоєчасне погашення заборгованості, 6 011, 24 грн. - сума 3 % річних від суми простроченого кредиту. Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 05 грудня 2014 року позов Публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» до ОСОБА_1 про стягнення кредитної заборгованості - задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Родовід Банк» заборгованість за кредитним договором № 28.4/АЄ-163.06.2 від 30.05.2006 року в розмірі 6801,50 доларів США, що в еквіваленті за офіційним курсом НБУ станом на 05.12.2014 року становить 104 811, 11 грн., 51 295, 90 грн. - сума нарахованої пені за несвоєчасне погашення заборгованості, 6 011, 24 грн. - сума 3 % річних від суми простроченого кредиту, а всього разом - 162 118, 25 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Родовід Банк» судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 1116 грн. 72 коп. Не погоджуючись із заочним рішенням суду, відповідачем ОСОБА_1 подано апеляційну скаргу, в якій він просить заочне рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити, посилаючись на те, що судом першої інстанції не вірно встановлені обставини, зокрема щодо розміру фактично погашених ним сум по кредиту та процентів, нарахованих після визначеного договором строку дії кредитування. В судовому засіданні представник відповідача адвокат Апонащенко С.С. підтримав доводи апеляційної скарги. Представник ПАТ «Родовід Банк» в судове засідання не з`явився, про день та час розгляду справи повідомлявся належним чином (т.2 а.с.51), а тому колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності представника ПАТ «Родовід Банк» у відповідності до вимог ч.2 ст.372 ЦПК України. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Розглянувши справу в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши обґрунтованість та законність оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд в складі колегії суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного. Як убачається з матеріалів справи, 30 травня 2006 року між позивачем та відповідачем було укладено кредитний договір № 28.4/АЄ-163.06.2 (т.1 а.с. 5-10). Відповідно до п. 1.1. Кредитного договору, позивач відкрив відповідачу відновлювальну кредитну лінію на загальну суму 19 663 долари США терміном до 30.05.2011 року включно. Відповідно до п. 3.2. Кредитного договору відповідач зобов`язувався повернути одержані кредити згідно з умовами цього договору не пізніше «30» травня 2011 року. Відповідно до п. 3.3. Кредитного договору відповідач зобов`язується сплачувати Відповідачу нараховані проценти за користування кредитами щомісяця до 10-го числа (включно) кожного календарного місяця, наступного за звітним, а також 30 травня 2011 року або в день повного дострокового погашення заборгованості за кредитами. Датою сплати за процентами є день зарахування коштів на рахунок, вказаний в п. 1.6. Кредитного договору. 30 травня 2006 року між позивачем та відповідачем було укладено договір застави транспортного засобу № 28.4/АЄ-163.06.2 від 30.05.2006 року, посвідчений приватним нотаріусом Ласкутою С.І., відповідно до умов якого відповідач передав позивачу в заставу належне йому майно, а саме - автомобіль марки SKODA, модель OCTAVIA TOUR 1.6І, рік випуску 2006 , колір сірий, шасі (кузов, рама, коляска) № НОМЕР_2 , тип ТЗ - легковий універсал, реєстраційний номер НОМЕР_4 (т.1 а.с. 11-12). Позивач свої зобов`язання за Кредитним договором виконав повністю (т.1 а.с. 24). Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (ч. 1 ст. 1048 ЦК України). Договір є обов`язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України). Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ч. 1 ст. 626 ЦК України). Визначення поняття зобов`язання міститься у ч. 1 ст. 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов`язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Таке визначення розкриває сутність зобов`язання як правового зв`язку між двома суб`єктами (сторонами), відповідно до якого на одну сторону покладено обов`язок вчинити певну дію (певні дії) чи утриматись від її (їх) здійснення; іншій стороні зобов`язання надано право, що кореспондує обов`язку першої. Обов`язками боржника та правами кредитора вичерпується зміст зобов`язання (ст. 510 ЦК України). Згідно з нормою ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України). Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк. При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов`язання» (ст.ст. 530, 631 ЦК України). Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (ч. 1 ст. 530 ЦК України). Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у ст. 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 цього Кодексу (ч. 2 ст. 1050 ЦК України). Цивільно-правова відповідальність - це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов`язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов`язку нового додаткового. Покладення на боржника нових додаткових обов`язків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема, у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу). Відповідно до ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання (ч. 2 ст. 549 ЦК України). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (ч. 3 ст. 549 ЦК України). У той самий час, згідно із ст. 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов`язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства. На відміну від процентів, які є платою за користування чужими грошима, неустойка є засобом забезпечення виконання зобов`язання і одночасно способом цивільно-правової відповідальності. висновку За положеннями ст. 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Аналіз правових норм, зокрема, ст.ст.536,549 ЦК України, дає підстави для висновку про те, що проценти та неустойка є різними правовими інститутами, обмеження можливості одночасного застосування яких законом не встановлено. Умовами договору передбачено застосування пені як виду цивільно-правової відповідальності за порушення позичальником строків погашення кредиту і процентів за користування ним. У той самий час, згідно з п. 3.7, 3.13 кредитного договору сторонами передбачена сплата штрафів як виду цивільно-правової відповідальності за інші правопорушення: один із них - за порушення обов`язку дострокового повернення кредиту на вимогу банку; інший - за порушення строків поновлення дії договору страхування транспортного засобу, придбаного за кредитні кошти. Разом із тим, ураховуючи, що при вирішенні питання про стягнення неустойки і штрафів суд невірно застосував норму закону щодо позовної давності, про застосування якої заявив боржник, рішення в цій частині не можна визнати законним. Перевіряючи доводи заявника в частині застосування судом першої інстанції норм закону щодо позовної давності, колегія суддів виходить із такого. Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Ідея справедливого судового розгляду передбачає здійснення судочинства на засадах рівності та змагальності сторін. Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції) суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак. Згідно зі статтею 10 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції) цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони й інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Колегія суддів вважає, що заочним рішенням суду першої інстанції у цій справі порушені принципи рівності учасників цивільного процесу та змагальності сторін, які є складовими права на справедливий суд як частини верховенства права. Рівність сторін передбачає, що кожній стороні має бути надана можливість представляти справу та докази в умовах, що не є суттєво гіршими за умови опонента (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі "Домбо Бегеер Б.В. проти Нідерландів" ("Dombo Beheer B. V. v. the Netherlands") від 27 жовтня 1993 року, заява № 14448/88, § 33). Суд першої інстанції, не повідомивши відповідача належним чином про час і місце розгляду справи, фактично позбавив його права на подання заяви про застосування позовної давності до ухвалення судом рішення по суті спору. Внаслідок цього суд порушив принципи змагальності та рівності сторін, які є елементами права на справедливий судовий розгляд. Вказане порушення суд першої інстанції міг виправити, задовольнивши заяву про перегляд заочного рішення. Проте в ухвалі від 06 листопада 2019 року суд не встановив причини неявки відповідача на судові засідання через неналежність його повідомлення про час і місце розгляду справи. Крім того, не дослідивши кредитний договір і проведений позивачем розрахунок процентів і пені за цим договором, не визначивши початок перебігу позовної давності за вимогами позивача про стягнення таких процентів і пені, в ухвалі від 06 листопада 2019 року суд визнав безпідставними доводи відповідача стосовно того, що вказаний розрахунок є помилковим, і що позивач звернувся до суду, пропустивши позовну давність. Дослідження зазначених обставин, на які посилався відповідач у заяві про перегляд заочного рішення, мало істотне значення для вирішення спору, оскільки у разі їх підтвердження у задоволенні позову може бути відмовлено. Відповідно до частини першої статті 303 ЦПК України у редакції, що була чинною на час розгляду справи апеляційним судом, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною третьою статті 303 ЦПК України у редакції, що була чинною на час розгляду справи апеляційним судом, апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення (стаття 309 ЦПК України у відповідній редакції). Норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, зокрема, якщо не застосовано закон, який підлягав застосуванню (частина друга статті 309 ЦПК України у редакції, що була чинною на час розгляду справи апеляційним судом). Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести у суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень. Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалив у ній заочне рішення, відповідач був вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. Якщо суд першої інстанції відмовив у задоволенні цієї заяви, відповідач міг заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції. Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася у суді першої інстанції. Як зазначалося вище, сторони встановили як строк дії договору - до моменту виконання сторонами в повному обсязі взятих на себе зобов`язань, так і строки виконання зобов`язань зі щомісячним погашенням платежів, останній з яких у визначені сумі підлягав виконанню не пізніше 30 травня 2011 року. Отже, поряд зі встановленням строку дії договору сторони встановили і строки виконання боржником окремих зобов`язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов`язання, яке виникло на основі договору. Строк виконання кожного щомісячного зобов`язання згідно з ч. 3 ст. 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 перестав виконувати щомісячні зобов`язання з погашення кредиту зобов`язання зі сплати процентів за користування кредитом з березня 2009 року, у той час як з вимогами про стягнення заборгованості за кредитом банк звернувся 13 березня 2013 року, включивши до позовних вимог як всю заборговану суму, так і пеню та нараховані проценти. Разом з тим, відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново (чч. 1, 3 ст. 264 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, ч. 2 ст. 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності пов`язаний з певними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою. Так, за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч. 5 ст. 261 ЦК України). У зобов`язаннях, в яких строк виконання не встановлено або визначено моментом вимоги кредитора, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про виконання зобов`язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у ст. ст. 252-255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов`язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Як зазначалося, згідно з умовами кредитного договору (п.3.1) позичальник зобов`язаний здійснювати повернення кредиту частинами (щомісячними платежами) та щомісячно сплачувати проценти за користування кредитом, а також встановлено відповідальність за порушення строків повернення кредиту у вигляді штрафів та пені. Оскільки умовами договору встановлені окремі самостійні зобов`язання, які деталізують обов`язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а відтак і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Таким чином, оскільки за умовами договору погашення кредиту повинно здійснюватись позичальником частинами 10 числа кожного місяця, початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов`язань. У зв`язку з наведеним колегія суддів приходить до висновку, що початок перебігу позовної давності в даному випадку розпочався з 10 березня 2010 року. Отже, аналізуючи умови договору сторін та зміст зазначених правових норм, слід дійти висновку про те, що у випадку неналежного виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Позивач звернувся до суду з позовом 13 березня 2013 року, тобто після спливу позовної давності щодо вимог про стягнення пені та щомісячних платежів, останній з яких був сплачений 16 лютого 2009 року. За таких обставин, з урахуванням умов кредитного договору та з урахуванням строків позовної давності, про застосування яких просив відповідач у своїй апеляційній скарзі, до стягнення з відповідача на користь позивача підлягає сума платежів з березня 2010 року по травень 2011 року, що складає 4592 долари США (328х15). Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав. Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України. Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті». Декретом № 15-93 встановлено режим здійснення валютних операцій на території України, визначено загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов`язки суб`єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства. У статті 1 Декрету № 15-93 визначено, що терміни, які використовуються в цьому Декреті , мають таке значення: «валютні цінності»: валюта України - грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших фінансових установах на території України; іноземна валюта - іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших фінансових установ за межами України. Для цілей цього Декрету надалі під термінами: «валюта України» розуміється як власне валюта України, так і платіжні документи та інші цінні папери, виражені у валюті України; «іноземна валюта»: розуміється як власне іноземна валюта, так і банківські метали, платіжні документи та інші цінні папери, виражені в іноземній валюті або банківських металах; «валютні операції»: операції, пов`язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України; «резиденти»: фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання на території України, у тому числі ті, що тимчасово перебувають за кордоном; «нерезиденти»: фізичні особи (іноземні громадяни, громадяни України, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання за межами України, в тому числі ті, що тимчасово перебувають на території України. У статті 2 цього Декрету вказано, що резиденти і нерезиденти мають право бути власниками валютних цінностей, що знаходяться на території України. Резиденти мають право бути власниками також валютних цінностей, що знаходяться за межами України, крім випадків, передбачених законодавчими актами України. Резиденти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених цим Декретом та іншими актами валютного законодавства України. У статті 5 Декрету № 15-93 визначено, що операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України. У частині четвертій названої статті перераховано випадки, у разі яких індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Індивідуальної ліцензії потребують такі операції: а) вивезення, переказування і пересилання за межі України валютних цінностей, за винятком: вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами - резидентами іноземної валюти на суму, що визначається НБУ; вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами - резидентами і нерезидентами іноземної валюти, яка була раніше ввезена ними в Україну на законних підставах; платежів у іноземній валюті, що здійснюються резидентами за межі України на виконання зобов`язань у цій валюті перед нерезидентами щодо оплати продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших майнових прав, за винятком оплати валютних цінностей та за договорами (страховими полісами, свідоцтвами, сертифікатами) страхування життя; платежів у іноземній валюті за межі України у вигляді процентів за кредити, доходу (прибутку) від іноземних інвестицій; вивезення за межі України іноземної інвестиції в іноземній валюті, раніше здійсненої на території України, в разі припинення інвестиційної діяльності; платежів у іноземній валюті за межі України у вигляді плати за послуги з аеронавігаційного обслуговування повітряних суден, що справляється Європейською організацією з безпеки аеронавігації (Євроконтроль) відповідно до Багатосторонньої угоди про сплату маршрутних зборів, вчиненої в м. Брюсселі 12 лютого 1981 року, та інших міжнародних договорів; переказ інвестором (представництвом іноземного інвестора на території України) за межі України іноземної валюти іншим інвесторам за відповідною угодою про розподіл продукції; б) ввезення, переказування, пересилання в Україну валюти України, за винятком випадків, передбачених пунктом 2 статті 3 цього Декрету; в) надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі; г) використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України; д) розміщення валютних цінностей на рахунках і у вкладах за межами України, за винятком: відкриття фізичними особами - резидентами рахунків у іноземній валюті на час їх перебування за кордоном; відкриття кореспондентських рахунків уповноваженими банками; відкриття рахунків у іноземній валюті резидентами, зазначеними в абзаці четвертому пункту 5 статті 1 цього Декрету; відкриття рахунків у іноземній валюті інвесторами - учасниками угод про розподіл продукції, в тому числі представництвами іноземних інвесторів за угодами про розподіл продукції; е) здійснення інвестицій за кордон, у тому числі шляхом придбання цінних паперів, за винятком цінних паперів або інших корпоративних прав, отриманих фізичними особами - резидентами як дарунок або у спадщину. У частині четвертій статті 5 Декрету № 15-93 наведено вичерпний перелік обставин, за яких особа, яка здійснює валютну операцію, має отримати на її здійснення індивідуальну ліцензію. Декретом № 15-93 не передбачено обов`язку в отриманні індивідуальної ліцензії на передачу/отримання між фізичними особами - резидентами/нерезидентами, які перебувають в Україні, іноземної валюти в позику. Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті. Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Заборони на виконання грошового зобов`язання в іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить. Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України; у разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення суми коштів у строки, у розмірі та у саме тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України. Що стосується можливості і порядку визначення в рішенні суду еквівалента суми боргу в національній валюті, то колегія суддів зазначає, що була висловлена правова позиція з цього приводу, яку викладено у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 14-134цс18. Велика Палата Верховного Суду вказала, що зазначення судом у своєму рішенні двох грошових сум, які необхідно стягнути з боржника, внесло двозначність до розуміння суті обов`язку боржника, який має бути виконаний примусово за участю державного виконавця. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні. Як убачається зі змісту позовної заяви позивач ПАТ «Родовід Банк» просив суд стягнути з відповідача ОСОБА_1 6801,50 доларів США суми основного боргу Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 06 червня 2012 року №6-49цс12, і колегія суддів апеляційного суду не вбачає підстав для відступу від такої позиції. У частині другій статті 625 ЦК України прямо зазначено, що 3 % річних визначаються від простроченої суми за весь час прострочення. Тому при обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквіваленту національній валюті України. Виходячи з викладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції про часткове задоволення позовних вимог про стягнення заборгованості за кредитним договором підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог. За таких обставин з відповідача на користь позивача підлягає до стягнення борг за кредитним договором в сумі 4592 доларів США, 160,78 доларів США - розмір 3% річних за період прострочення від суми 4920 доларів США за період з березня 2010 року по 30 травня 2011 року. а всього 5080,78 доларів США. Щодо стягнення пені, то з урахуванням викладеного вище, в цій частині позовні вимоги задоволенню не підлягають Доводи відповідача що ним у серпні 2011 року та у листопаді 2011 року було сплачені загалом 2037,21 долаірв США на погашення кредиту, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки в зазначених платежах відсутні відомості за який саме період відповідачем сплачувалися кошти на погашення кредиту, в той час як заборгованість за черговими платежами виникла з лютого 2009 року. Керуючись ст.ст.268, 374, 376, 381, 382, 383, 384, 390 ЦПК України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_1 - задовольнити частково. Заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 05 грудня 2014 року в частині стягнення грошових коштів за кредитним договором скасувати та ухвалити нове судове рішення, наступного змісту. Позов Публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» до ОСОБА_1 про стягнення кредитної заборгованості - задовольнити частково. Стягнути з ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , і.п.н - НОМЕР_5 ) на користь Публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» (адреса: м. Київ, вул. Північно-Сирецька, 1-3, код ЄДРПОУ - 14349442) заборгованість за кредитним договором № 28.4/АЄ-163.06.2 від 30.05.2006 року в сумі 4592 долари США, 160,78 доларів США - сума 3 % річних від суми простроченого кредиту, а всього разом - 5080, 78 доларів США. В задоволенні позовних вимог про стягнення пені - відмовити. В іншій частині рішення суду залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом 30 днів до Верховного Суду з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Суддя-доповідач: А.М. Стрижеус Судді: Л.Д. Поливач О.І. Шкоріна