Постанова 4854 № 522/21964/19

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 12 червня 2020 р.м.ОдесаСправа № 522/21964/19 Головуючий в 1 інстанції: Бондар В.Я. П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Джабурія О.В. суддів - Вербицької Н.В. - Кравченка К.В. розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 05 травня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення про примусове повернення в країну походження, - ПОЗОВНІ ВИМОГИ ТА НАСЛІДКИ ВИРІШЕННЯ ПОЗОВУ СУДОМ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ 28 грудня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому просив суд: - визнати протиправним та скасувати рішення №1049 від 26.12.2019 року про примусове повернення в країну походження та заборону в`їзду на територію України строком на три роки. Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, позивач зазначав, що рішення про примусове повернення в країну походження є протиправним, адже прийнято безпідставно та з порушенням прав та свобод позивача, так станом на дату складання протоколу та постанови позивач мав на руках посадочний квиток на літак до Грузії з датою відльоту 28.12.2019 року. Представник відповідача заперечував проти позову та просив відмовити, посилаючись на те, що позивач, який легально прибув до України 10.09.2019 року, станом на 26.12.2019 року вже перебував на території України незаконно. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 05 травня 2020 року адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення №1049 ГУ ДМС України в Одеській області від 26.12.2019 року - залишено без задоволення. Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій ставиться питання про скасування судового рішення та прийняття нового про задоволення позовних вимог. Апелянт вважає, що судом першої інстанції при вирішенні справи неправильно застосовані норми матеріального та процесуального права та неповно з`ясовані обставини справи, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, що призвело до неправильного вирішення справи. Крім цього, апелянтом зазначено, що ухвалене судом рішення не направлено на захист прав людини, а формально вирішене для зняття навантаження на кількість справ в провадженні. 09.06.2020 року від представника позивача надійшло клопотання про розгляд справи за відсутністю позивача та його представника. 09.06.2020 року від Головного управління ДМС України надійшло клопотання про відкладення розгляду справи на інший час у зв`язку із карантинними обмеженнями, що введені на території України відповідно до постанови Кабінету Міністрів України (далі КМУ) «Про внесення змін до деяких актів Кабінету Міністрів України» від 22.04.2020 №219. Розглянувши клопотання представника Головного управління ДМС України, суд апеляційної інстанції вважає, що воно не підлягає задоволенню, оскільки судом апеляційної інстанції у період дії карантинних заходів забезпечено процесуальну можливість для сторін та учасників справи доступу до суду, в тому числі і шляхом проведення судового засідання в порядку відеоконференції, в тому числі у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів, та надіслання до суду апеляційної інстанції необхідних процесуальних документів, письмових пояснень у даній справі для урахування їх під час розгляду апеляційної скарги. Проте, відповідач незважаючи на широкий обсяг прав, наданих їм щодо забезпечення процесуальної можливості доступу до суду, такими правами не скористалася без поважних причин. З огляду на приведені обставини справи, апеляційний суд вважає, що відкладення розгляду справи є необґрунтованим та таким, що призводить до безпідставного затягування розгляду справи, порушення права на доступ до суду, правової невизначеності судового рішення, ухваленого судом першої інстанції та порушення судом апеляційної інстанції процесуальних норм щодо граничних строків розгляду апеляційних скарг. Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав. КОЛЕГІЯ СУДДІВ ВСТАНОВИЛА 26.12.2019 року співробітниками ГУ ДМС України в Одеській області за адресою: вул. Толбухіна, 44, м. Одеса, було виявлено громадянина Грузії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який прибув до України 10.09.2019 року легально по паспорту громадянина Грузії для виїзду за кордон серії НОМЕР_1 НОМЕР_2 та тимчасово проживав за адресою: АДРЕСА_1 . В результаті проведеної перевірки було встановлено, що станом на 26.12.2020 року постійного місця проживання та законного джерела існування не має. Також ним пропущено строк перебування іноземців на території України, тобто відповідач порушив правила перебування іноземців в Україні ухилився від виїзду після закінчення відповідного терміну перебування на території України. 26.12.2019 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області прийнято рішення №1049 яким вирішено примусово повернути в країну походження громадянина Грузії ОСОБА_1 та зобов`язати його покинути територію України у термін до 24.01.2020 року (включно); заборонити в`їзд на територію України громадянину Грузії ОСОБА_1 строком на три роки. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не було надано доказів та не було наведено наявності обставин, які вказані в статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод або ж статті 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», що унеможливлювали примусове видворення за межі України. Вирішуючи дану справу в апеляційному провадженні, колегія суддів приходить до наступних висновків. ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА Вимогами ч. 1 ст. 2 КАС України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Відповідно до вимог ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційна, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. Керуючись положеннями вищевказаних законів, Кодексом та контекстом Конституції України можна зробити висновок, що однією з найважливіших тенденцій розвитку сучасного законодавства України є розширення сфери судового захисту, в тому числі судового контролю за правомірністю і обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень. Відповідно до вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до пункту 1 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 № 360 (далі - Положення) Державна міграційна служба України (ДМС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів. Згідно з пунктом 2 Положення ДМС у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства. У преамбулі Закону України від 2.09.2011 № 3773-VI «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» вказано, що цей Закон визначає правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та встановлює порядок їх в`їзду в Україну та виїзду з України. Згідно з частиною першої статті 13 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» в`їзд в Україну іноземцю або особі без громадянства не дозволяється: в інтересах забезпечення національної безпеки України або охорони громадського порядку; якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні; якщо при клопотанні про в`їзд в Україну така особа подала про себе завідомо неправдиві відомості або підроблені документи; якщо паспортний документ такої особи, віза підроблені, зіпсовані чи не відповідають установленому зразку або належать іншій особі; якщо така особа порушила у пункті пропуску через державний кордон України правила перетинання державного кордону України, митні правила, санітарні норми чи правила або не виконала законних вимог посадових та службових осіб органів охорони державного кордону, органів доходів і зборів та інших органів, що здійснюють контроль на державному кордоні; якщо під час попереднього перебування на території України іноземець або особа без громадянства не виконали рішення суду або органів державної влади, уповноважених накладати адміністративні стягнення, або мають інші не виконані майнові зобов`язання перед державою, фізичними або юридичними особами, включаючи пов`язані з попереднім видворенням, у тому числі після закінчення терміну заборони подальшого в`їзду в Україну; якщо така особа намагається здійснити в`їзд через контрольні пункти в`їзду - виїзду на тимчасово окуповану територію без спеціального дозволу або така особа під час попереднього перебування на території України здійснила виїзд із неї через контрольний пункт в`їзду - виїзду. Відповідно до частини першої статті 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України), з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурору про підстави прийняття такого рішення. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення. Частиною другої статті 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» визначено, що рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства, зазначених у частині першій цієї статті, може супроводжуватися забороною щодо подальшого в`їзду в Україну строком на три роки. Строк заборони щодо подальшого в`їзду в Україну обчислюється з дня винесення такого рішення. Порядок виконання рішення про заборону щодо подальшого в`їзду в Україну визначає Кабінет Міністрів України. Порядок дій посадових осіб територіальних органів, територіальних підрозділів Державної міграційної служби України під час прийняття рішень про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства (далі - іноземців), їх документування та здійснення заходів з безпосереднього примусового повернення та примусового видворення за межі України визначає Інструкція про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Служби безпеки України від 23.04.2012 № 353/271/150 (далі - Інструкція). Згідно з пунктом 1.5 Інструкції Іноземці можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну на підставі рішення територіальних органів, територіальних підрозділів ДМС, органів охорони державного кордону та органів СБУ про примусове повернення або примусово видворені на підставі винесеної за їх позовом постанови адміністративного суду про примусове видворення. Пункт 1.6 Інструкції вказує, що підставами для прийняття рішення про примусове повернення іноземців за межі України є: дії іноземців, що порушують законодавство України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; дії іноземців, що суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку; якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні. Як вбачається з рішення про примусове повернення в країну походження, підставами для прийняття відповідачем спірного рішення стало те, що в результаті проведеної перевірки було встановлено, що громадянин Грузії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 перебуває на території України з порушенням терміну легального перебування на території України, до відповідних органів з приводу оформлення дозволу на імміграцію в Україну не звертався. Слід також відзначити, що правовою підставою для прийняття рішення № 1049 від 26 грудня 2019 року про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства у тексті рішення визначено вчинення громадянином Грузії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 порушення правил перебування в Україні, у зв`язку з чим він був притягнутий до адміністративної відповідальності у відповідності до ч. 1 ст. 203 КУпАП. Також зазначено, що з метою забезпечення виконання положень п.1 ст. 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» в інтересах забезпечення національної безпеки України або охорони громадського порядку в`їзд в Україну іноземцю або особі без громадянства не дозволяється, на підставі чого на три роки заборонено позивачу в`їзд в Україну. З приводу цього колегія суддів зазначає, що главою 14 Кодексу України про адміністративні правопорушення визначені «Адміністративні правопорушення, що посягають на громадський порядок і громадську безпеку», так ст. 173 по ст. 184 КУпАП передбачена відповідальність за вчинення правопорушень, що посягають на громадську безпеку, зокрема такі, як: дрібне хуліганство, вчинення насильства в сім`ї, розпивання алкогольних напоїв, заняття проституцією, невиконання батьківських обов`язків тощо. До цього переліку не належить ст. 203 КУпАП, за порушення якого ОСОБА_1 26.12.2019 року притягнуто до адміністративної відповідальності і вирішено примусово повернути до країни походження або третьої країни та заборонити в`їзд на три роки. Про вчинення позивачем будь-яких суспільно-небезпечних діянь на території України, які б посягали на національну безпеку України або охорону громадського порядку, відомостей суду не надано. Статтею 26 Конституції України встановлено, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. З аналізу норм діючого законодавства вбачається, що уповноважені органи державної влади (міграційні органи, органи Служби безпеки України, органи охорони державного кордону), приймаючи рішення про примусове повернення іноземця або особи без громадянства до країни проходження, не зобов`язані одночасно приймати рішення й про заборону в`їзду цієї особи на територію України. Встановлена частиною другою статті 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» можливість прийняття рішення про заборону подальшого в`їзду в Україну свідчить про наявність в органу ДМС дискреційних повноважень. Тобто, суб`єкту владних повноважень надається свобода, оцінюючи ситуацію, вибирати один із кількох варіантів можливих рішень. Виходячи з конструкції правової норми, закріпленої в частині другій статті 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», рішення про заборону подальшого в`їзду в Україну не є обов`язковою санкцією, а являється факультативною, яка може застосовуватись під час прийняття рішення про примусове повернення в країну походження, за наявності передбачених Законом підстав, встановлених ч. 1 ст. 13 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства». При цьому, статтею 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» не визначено підстави для заборони в`їзду в Україну іноземцю або особі без громадянства, а лише передбачено можливість встановлення такої заборони строком на 3 роки, у випадку прийняття рішення про примусове повернення. Таким чином, при прийнятті рішення про заборону в`їзду на територію України іноземця або особи без громадянства, щодо яких приймається рішення про примусове повернення в країну походження, суб`єкт владних повноважень повинен керуватися передбаченими законом підставами для заборони в`їзду в Україну іноземців та осіб без громадянства, які визначені в статті 13 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства». Відповідно до рішення про примусове повернення в країну походження, позивач до кримінальної відповідальності не притягувався, у розшуку, під слідством та судом в Україні не перебуває, обставин, які б забороняли б примусове повернення з України в країну походження чи третю країну відповідно до статті 13 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» не виявлено. Доказів, які б свідчили про наявність достатніх підстав для застосування до позивача заборони в`їзду в Україну терміном на три роки, в матеріалах справи відсутні. Крім цього, в обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначав, що на території України він проживає з цивільною дружиною ОСОБА_2 , від сумісного проживання має малолітню дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією свідоцтва про народження, видане Одеським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області. З приводу цього, колегія суддів зазначає наступне. Так, п.п.26, 30, 34 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року №1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» іноземець та особа без громадянства можуть бути примусово видворенні за межі України з підстав та в порядку, що визначені ст. 30 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», ст.13 Закону України «Про імміграцію». При вирішенні справ про примусове видворення суди повинні враховувати положення статей 9, 29 Загальної декларації прав людини 1948 року та статті 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року, статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно для забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту. Крім того, при розгляді вказаної категорії справ, судам необхідно звернути увагу на зобов`язання України за міжнародним правом, зокрема, на положення Конвенції про статус біженців 1951 року та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Конвенція 1951 року є універсальним міжнародним договором спеціального характеру, положення якого (разом із положеннями Протоколу щодо статусу біженця 1967 року) стосуються виключно питань надання статусу біженця та захисту біженців. Конвенція 1950 року є регіональним міжнародним договором загального характеру, що в цілому регулює питання прав і свобод людини. Вона не є спеціальним міжнародним договором щодо статусу біженця. Варто звернути увагу на те, що регіональний характер Конвенції 1950 року стосується лише кола її учасників. Права і свободи, закріплені в положеннях цієї Конвенції, поширюються на всіх осіб, які перебувають під юрисдикцією Договірних Сторін (стаття 1). Крім того, окремі положення Конвенції (закріплені в статтях 2, 3, 4 (п. 1) та 7) мають абсолютний характер, що означає, що жодного відступу від зобов`язань за цими статтями не допускається (стаття 15 Конвенції), крім відступу від статті 2 у випадках смерті внаслідок правомірних воєнних дій. Абсолютний характер положень статті 3 Конвенції 1950 року підтверджується і практикою Європейського суду з прав людини (справа Сааді проти Італії та ін.). Згідно ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ніхто не повинен зазнавати свавільного чи незаконного втручання в його особисте і сімейне життя, свавільних чи незаконних посягань на недоторканність його житла або таємницю його кореспонденції чи незаконних посягань на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання чи таких посягань. Враховуючи практику Європейського суду з прав людини, колегія суддів зазначає, що відносини позивача з членами його сім`ї, зокрема, дитиною, складають «сімейне життя» для цілей застосування ст. 8 Конвенції (п.65 постанови у справі «Нунесс проти Норвегії» від 28.06.2011 р. (заява №55597/09)). Відтак, роз`єднання його з сім`єю стане для нього моральним стражданням та, з огляду на положення ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, таке втручання держави у здійснення права позивача на сімейне життя в даному випадку не є необхідним в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Також, слід зазначити, що згідно ст. 3 Конвенції ООН про права дитини, найкращі інтереси дитини мають бути пріоритетом при прийнятті публічними органами будь-яких заходів відносно дітей (см. постанова Європейського Суду з прав людини «Нойлінгер та Шурук проти Швейцарії» (Neulinger and Shuruk v. Switzerland), скарга №41615/07, §135, ECHR2010). Враховуючи наявність у позивача на території України малолітньої дитини, колегія суддів вважає рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №1049 від 26.12.2019 року про примусове повернення до країни походження громадянина Грузії ОСОБА_1 в частині заборони подальшого в`їзду в Україну терміном на три роки таким, що підлягає скасуванню. За таких обставин, суд апеляційної інстанції прийшов до висновку, що порушений позивачем законодавчо встановлений порядок перебування на території України є достатньою підставою для застосування заходів у вигляді примусового повернення у країну походження, та у спірних правовідносинах є необхідним і достатнім засобом реагування відповідача на вказане порушення, без необхідності заборони в`їзду в України терміном на три роки. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 10.04.2019 року у справі № 802/294/17-а, від 18.07.2019 року у справі № 229/176/17, від 03.10.2019 року № 808/1183/16. Відповідно до ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Пункт 3 частини 2 ст. 245 КАС України встановлює способи захисту від протиправного рішення суб`єкта владних повноважень. Тому передусім суд повинен зробити висновок про протиправність такого рішення, яка полягає у незаконності чи невідповідності іншому правовому акту з вищою юридичною силою. Тобто застосування одного із встановлених законом засобів захисту порушеного права позивача - скасування рішення - можливо у разі задоволення вимог про визнання протиправним рішення суб`єкта владних повноважень. Відповідно до вимог ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Згідно до положень ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення є, зокрема, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи. Враховуючи викладені обставини, колегія суддів приходить до висновку про необхідність скасування рішення Приморського районного суду м. Одеси від 07 травня 2020 року та прийняти нову постанову про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 . Керуючись ст.ст. 308; 311; 315; 317; 321; 322; 325 КАС України, суд апеляційної інстанції, ПОСТАНОВИВ : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 07 травня 2020 року скасувати, постановити нове рішення, яким адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення про примусове повернення в країну походження - задовольнити частково. Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №1049 від 26.12.2019 року про примусове повернення до країни походження громадянина Грузії ОСОБА_1 в частині заборони подальшого в`їзду в Україну терміном на три роки. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, в касаційному порядку оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Джабурія О.В. Судді Кравченко К.В. Вербицька Н.В.