Постанова Перший апеляційний адміністративний суд № 263/14519/20

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 лютого 2021 року справа №263/14519/20 приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15 Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Сіваченка І.В., суддів: Блохіна А.А., Гаврищук Т.Г., секретар судового засідання Кобець О.А., за участі представника відповідача Астахова Р.Є., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Донецькій області на рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 22 грудня 2020 року (повне судове рішення складено 22 грудня 2020 року в м. Маріуполі) в справі № 263/14519/20 (суддя в І інстанції Шевченко О.А.) за позовом ОСОБА_1 до ГУ ДМС в Донецькій області, Мангушського районного відділу ГУ ДМС в Донецькій області про визнання протиправним та скасування рішення,- УСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ГУ ДМС в Донецькій області, Мангушського районного відділу ГУ ДМС в Донецькій області, в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення Мангушського районного відділу ГУ ДМС в Донецькій області від 12.11.2020 № 3 про примусове повернення до країни походження. В обґрунтування позовних вимог зазначено, що посадовою особою Мангушського районного відділу ГУ ДМС в Донецькій області в особі головного спеціаліста Ковальової Н.П. складено протокол серії МДО № 000598 про адміністративне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 203 КУпАП, у відношенні ОСОБА_1 . На підставі вказаного протоколу начальником Мангушського районного відділу ГУ ДМС в Донецькій області 12.11.2020 ухвалено постанову серії МДО № 000597 про притягнення позивача до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 203 КУпАП та накладення на нього адміністративного стягнення в вигляді штрафу на користь держави в сумі 1700 гривень. Того ж дня посадовою особою Мангушського РВ ГУ ДМС України в Донецькій області, головним спеціалістом Ковальовою Н.П., ухвалено рішення від 12.11.2020 № 3 про примусове повернення до країни походження громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 . Відповідно до ч. 3 ст. 25 Закону України від 22.09.2011 № 3773-VІ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (далі - Закон № 3773-VІ) рішення про добровільне повернення іноземців та осіб без громадянства, зазначених у частинах першій і другій цієї статті, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції за заявою іноземця та особи без громадянства про добровільне повернення. Порядок провадження за заявами іноземців та осіб без громадянства про добровільне повернення визначається Кабінетом Міністрів України. Позивач зазначає, що рішення від 12.11.2020 № 3 є незаконним, з огляду на те, що він перебуває в шлюбі з громадянкою України, від якого в них народилась дитина, яка є громадянкою України. Вказані дії Мангушського районного відділу ГУ ДМС в Донецькій області порушують батьківські права позивача, встановлені Конституцією України, Сімейним кодексом України (далі - СК України), Законом України «Про охорону дитинства», Законом № 3773-VІ. Позивач перебуває на території України, до якої прибув законно через пункт пропуску аеропорту «Бориспіль» м. Бориспіль Київської області з метою спільного мешкання з дружиною. Також ОСОБА_1 зазначає, що він вживав заходів для отримання нової посвідки на право проживання на території України, однак його заяви та скарги задоволені не були. Отже, він не ухилявся від отримання нової посвідки на право проживання в України, самостійно та добровільно з`являвся до Мангушського РВ ГУ ДМС України в Донецькій області та Головного управління Державної міграційної служби України в Донецькій області, надавав пояснення, звертався із заявами про роз`яснення та скаргами. Рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 22 грудня 2020 року позов задоволено, скасовано спірне рішення органу міграційної служби. Не погодившись з таким рішенням, ГУ ДМС в Донецькій області подало апеляційну скаргу, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просило рішення місцевого суду скасувати та прийняти нове, яким відмовити у задоволені позовних вимог. В обґрунтування зазначено, що перевіркою встановлено, що ОСОБА_1 , громадянин Республіки Білорусь, прибув в Україну в законний спосіб, перетнувши кордон через КПП «Бориспіль» літаком за паспортом громадянина Республіки Білорусь, терміном дії до 29.01.2029. На час перетину кордону мав посвідку на тимчасове проживання в Україні терміном дії до 19.03.2020. Однак, залишив країну лише 09.08.2020 та того ж дня в`їхав в Україну через КПП «Гоптівка» з порушенням встановлених правил. Таким чином, враховуючи, що строк тимчасового перебування позивача закінчився, з 09.08.2020 він перебуває на території України незаконно, тобто більше 90 діб протягом 180 діб без реєстрації і документів, що надають право на перебування або проживання на території України, будучи обізнаним про порушення ним термінів перебування на території України. На підставі викладеного наголошував на правомірності рішення про примусове повернення до країни походження та відсутності підстав для задоволення позову. У відзиві на апеляційну скаргу представником позивача висловлено згоду з висновками місцевого суду та прохання залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. В судовому засіданні представник відповідача підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити. Позивач та його представник до апеляційного суду не прибув. Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає за необхідне вимоги, викладені в апеляційній скарзі, залишити без задоволення, з таких підстав. Судами першої та апеляційної інстанції встановлено таке. ОСОБА_1 21.09.2018 уклав шлюб з громадянкою України ОСОБА_2 , який зареєстровано Палацом цивільних обрядів Головного управління юстиції Мінської міської ради, актовий запис № 965. 15.12.2019 позивач прибув до України, перетнувши на законних підставах державний кордон в аеропорту «Бориспіль» м. Бориспіль Київської області з метою спільного мешкання з дружиною, ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 . Перетинаючи державний кордон України, громадянин Республіки Білорусь ОСОБА_1 мав при собі посвідку на тимчасове проживання в Україні, видану 20.03.2019 № 1405, терміном дії до 19.03.2020. Позивач у добровільному порядку 16.03.2020 звернувся до ГУ ДМС в Донецькій області із заявою про скасування посвідки на тимчасове проживання та здав її згідно встановленого п. 68 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету міністрів України № 322 від 25.04.2018 (далі - Порядок). Мангушський районний відділ Головного управління Державної міграційної служби України в Донецькій області в свої відповіді роз`яснив ОСОБА_1 , що заходи адміністративного впливу до нього вживатись не будуть та він після завершення карантину, впровадженого постановою Кабінету міністрів України № 211 від 11.03.2020 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», зможе залишити територію України та після повернення до України звернутись з заявою про оформлення посвідки на тимчасове проживання в Україні (а.с.84). ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 , перебуваючи в зареєстрованому шлюбі з позивачем, народила дитину доньку ОСОБА_3 . У свідоцтві про народження серії НОМЕР_1 , виданому 25.06.2020 Виконавчим комітетом Бердянської сільської ради Мангушського району Донецької області, вказано, що батьком ОСОБА_3 є ОСОБА_1 , в графі «по батькові» зазначено « ОСОБА_3 ». ОСОБА_3 є громадянкою України згідно з довідкою № 665 ГУ ДМС України в Донецькій області від 16.10.2020. Позивач 09.08.2020 перетнув державний кордон України. ОСОБА_1 07.09.2020, 30.10.2020 та 03.11.2020 звертався до Державної міграційної служби України та Мангушського районного відділу Головного управління Державної міграційної служби України в Донецькій області із заявами та скаргами, метою яких було отримання роз`яснень та легалізації свого перебування на території України. Головним спеціалістом Мангушського районного відділу ГУ ДМС в Донецькій області Ковальовою Н.П. стосовно ОСОБА_1 складено протокол серії МДО № 000598 про адміністративне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 203 КУпАП, на підставі якого начальником Мангушського районного відділу ГУ ДМС в Донецькій області 12.11.2020 ухвалено постанову серії МДО № 000597 про притягнення позивача до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 203 КУпАП та накладення на нього адміністративного стягнення в вигляді штрафу на користь держави в сумі 1700 гривень 00 копійок. Того ж дня головним спеціалістом Ковальовою Н.П. ухвалено рішення № 3 про примусове повернення до країни походження громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 . Вважаючи, що такі дії співробітників Мангушського РВ ГУ ДМС в Донецькій області незаконними, ОСОБА_1 звернувся до суду за захистом свого порушеного права. Частиною 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України. Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, порядок їх в`їзду в Україну та виїзду з України регулюється Законом № 3773-VI. Згідно з частиною першою статті 9 Закону № 3773-VI іноземці та особи без громадянств в`їжджають в Україну за наявності визначеного цим Законом чи міжнародним договором України паспортного документа та одержаної у встановленому порядку візи, якщо інше не передбачено законодавством чи міжнародними договорам України. Частиною першою статті 16 Закону № 3773-VI передбачено, що реєстрація іноземців та осіб без громадянства, які в`їжджають в Україну, здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон України органами охорони державного кордону. Іноземці та особи без громадянства, які в`їхали в Україну на інших законних підставах, не передбачених частинами другою - чотирнадцятою цієї статті, вважаються такими, які тимчасово перебувають на території України на законних підставах на період наданого візою дозволу на в`їзд або на період, встановлений законодавством чи міжнародним договором України (частина п`ятнадцята статті 4 Закону № 3773-VІ). За приписами частини першої статті 21 Закону № 3773-VI перебування на території України та транзитний проїзд через територію України іноземців та осіб без громадянства здійснюється за наявності достатнього фінансового забезпечення або наявності можливості отримати таке забезпечення законним способом на території України. Порядок підтвердження достатнього фінансового забезпечення та його розмір встановлюються Кабінетом Міністрів України. Згідно з визначенням пункту 14 частини першої статті 1 Закону № 3773-VI нелегальний мігрант - іноземець або особа без громадянства, які перетнули державний кордон поза пунктами пропуску або в пунктах пропуску, але з уникненням прикордонного контролю і невідкладно не звернулися із заявою про надання статусу біженця чи отримання притулку в Україні, а також іноземець або особа без громадянства, які законно прибули в Україну, але після закінчення визначеного їм терміну перебування втратили підстави для подальшого перебування та ухиляються від виїзду з України. Відповідно до статті 26 Закону № 3773-VI іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України), з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурору про підстави прийняття такого рішення. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення. Іноземець або особа без громадянства зобов`язані самостійно залишити територію України у строк, зазначений у рішенні про примусове повернення. Частиною першою статті 30 № 3773-VI передбачено, що центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органи охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України) або органи Служби безпеки України можуть лише на підставі винесеної за їх позовом постанови адміністративного суду примусово видворити з України іноземця та особу без громадянства, якщо вони не виконали в установлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення або якщо є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятимуться від виконання такого рішення, крім випадків затримання іноземця або особи без громадянства за незаконне перетинання державного кордону України поза пунктами пропуску через державний кордон України та їх передачі прикордонним органам суміжної держави. Нормами статті 31 Закону № 3773-VI передбачено, що іноземець або особа без громадянства не можуть бути примусово повернуті чи примусово видворені або видані чи передані до країн: де їх життю або свободі загрожуватиме небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань; де їм загрожує смертна кара або страта, катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання; де їх життю або здоров`ю, безпеці або свободі загрожує небезпека внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, або природного чи техногенного лиха, або відсутності медичного лікування чи догляду, який забезпечує життя; де їм загрожує видворення або примусове повернення до країн, де можуть виникнути зазначені випадки. Відповідно до пункту 1.8 Інструкції про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрацією державної прикордонної служби України та Служби безпеки України від 23 квітня 2012 року № 353/271/150, примусове видворення передбачає виявлення порушника, поміщення його в пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України, документальне оформлення примусового видворення, подальше супроводження іноземця до пункту пропуску через державний кордон України чи до країни походження. Відповідно до статті 29 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві. Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що примусовому видворенню іноземця чи особи без громадянства повинні передувати дві обставини: перша - прийняття рішення відповідним компетентним органом про примусове повернення і друга - ухилення від виїзду після прийняття рішення про повернення або наявність обґрунтованих підстав вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятимуться від виконання такого рішення. Тобто, обов`язковим є попереднє прийняття компетентним органом рішення про примусове повернення. Відповідно до пункту 30 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року №1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних з перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» при вирішенні справ про примусове видворення суди повинні враховувати положення статей 9, 29 Загальної декларації прав людини 1948 року та статті 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року, статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно для забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту. У статті 8 Конституції України проголошено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що «при розгляді справ суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права». Згідно з частиною другою статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. У контексті практики Європейського суду з прав людини, за статтею 8 Конвенції, видворення особи з країни, де проживають її близькі родичі, становить порушення права на повагу до сімейного життя, яке гарантується положеннями зазначеної статті. У кожному такому випадку питання повинне розглядатися пропорційно меті, яка ставиться, відповідно до вимог конвенції. Право на сім`ю потребує гарантій від усіх випадків утручання, незалежно від того, ким воно ініційоване - органами державної влади, фізичними чи юридичними особами. При розв`язанні спірних правовідносин ураховано правову позицію ЄСПЛ, викладену в рішенні від 18 лютого 1991 року у справі «Moustaquim v. Belgium». ЄСПЛ підкреслив, що у випадках, коли відповідні рішення (про депортацію) являли собою втручання у права, захищені статті 8 Конвенції, слід обґрунтувати суттєву суспільну необхідність. Крім того, рішення повинні бути співмірні цілям, яких прагнуть досягти за допомогою закону. У статті 8 Конвенції не йдеться про право проживати або залишатися в конкретній державі. Проте вислання є втручанням у право на сімейне життя, якщо близькі члени родини депортованої особи проживають у країні, з якої цю особу вислали. У таких випадках депортація повинна бути виправданою (рішення у справі «Moustaquim v. Belgium»). Європейський суд з прав людини у рішенні від 21 червня 1988 року у справі «Боррехаб проти Нідерландів» висвітлив правову позицію щодо захисту права на «сімейне життя» у випадку депортації іноземця з території держави-учасниці Конвенції. Так, позиція Суду ґрунтувалася на тому, що відмова у видачі особі нової посвідки на проживання і подальша депортація із країни призведуть до розриву сімейних зав`язків між батьком та його неповнолітньою донькою. У наведеній справі, Суд прийшов до висновку, що в такому випадку має місце порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 4 листопада 1950 року №ETS N005 (право на повагу до приватного і сімейного життя). Відповідно до рішень Європейського суду з прав людини у справі «Боррехаб проти Нідерландів» і у справі «Каплан та інші проти Норвегії», роз`єднання сім`ї без доведення таким заходом втручання досягнення мети - захисту національної, громадської безпеки, запобігання правопорушень чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб, навіть за умови дотримання вимоги законодавства, не відповідає вимогам частини другої статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Стаття 1 Конвенції вимагає від держав гарантувати права та свободи не лише громадянам, а кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією. Яскравими прикладами того, як цей принцип реалізується на практиці, можуть служити заяви, де говориться про порушення права на сімейне життя у зв`язку з діями держави, спрямованими на депортацію з недоговірної держави особи, яка влаштувала життя з громадянином/громадянкою договірної держави, або на скасування даного цій особі дозволу на проживання. У цій справі відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, мав би також виходити з правових і фактичних наслідків такої дії, а тому був зобов`язаний обґрунтувати суттєву суспільну необхідність прийняття такого рішення і врахувати право позивача на сім`ю та міцність соціальних, культурних і родинних зв`язків у сім`ї позивача. Разом з тим, як зазначено вище, позивач з 21.09.2018 перебуває у шлюбі з громадянкою України ОСОБА_2 , на території України проживає також і донька позивача ОСОБА_3 . Дружина та донька позивача є громадянами України. Крім цього, суд зазначає, що відповідачем не дотримано одного з елементів критерію «необхідності у демократичному суспільстві», а саме - принципу пропорційності, який, в свою чергу, вимагає встановлення балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване оскаржуване рішення суб`єкта владних повноважень, що призвело до негативних наслідків для позивача за відсутності будь-якої, доведеної у встановленому законом порядку, вини останнього. У своїй практиці Європейський суд з прав людини неодноразово робив визначення критерію «необхідності у демократичному суспільстві». Так, при визначенні питання «необхідності у демократичному суспільстві» держави користуються певною свободою розсуду, межі якої залежать від сфери, що вступає в конфлікт з гарантованим правом. ЄСПЛ оцінює пропорційність обмежень, застосованих до права на повагу до сімейного життя, по відношенню до легітимної мети, якої прагнуть досягти сторони при застосуванні таких обмежень. А тому, Суд доходить висновку, що будь-яке непропорційне втручання з боку держави у фундаментальне право передбачене статтею 8 Конвенції не буде вважатися необхідним у демократичному суспільстві. Аналогічний правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду від 18.01.2021 у справі № 480/4556/18. З огляду на те, що вона ухвалена пізніше в часі за рішення Верховного Суду, на яке посилається апелянт, саме її згідно з ч. 5 ст. 242 КАС України суд враховує при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин. Зважаючи на фактичні обставини справи, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для визнання протиправним і необхідність скасування рішення Мангушського районного відділу ГУ ДМС в Донецькій області від 12.11.2020 № 3 про примусове повернення до країни походження про примусове повернення до країни походження громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 . Зважаючи на наведене, судова колегія дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, та ухвалено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому вона підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Відповідно до положень статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статями 139, 288, 291, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,- ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Донецькій області - залишити без задоволення. Рішення Жовтневого районного суду м.Маріуполя Донецької області від 22 грудня 2020 року в справі № 263/14519/20 - залишити без змін. Повне судове рішення - 02 лютого 2021 року. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому статтею 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Колегія суддів І. В. Сіваченко А. А. Блохін Т. Г. Гаврищук