Постанова 4857 № 803/959/17

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 червня 2020 рокуЛьвівСправа № 803/959/17 пров. № А/857/3355/20 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючий-суддя Довга О.І., суддя Глушко І.В., суддя Макарик В.Я. секретар судового засідання Гнатик А.З. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Волинської митниці ДФС на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 18 серпня 2017 року (головуючий суддя Андрусенко О.О., м.Луцьк, проголошено 11:54:56) у справі № 803/959/17 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до начальника Волинської митниці ДФС України державного радника податкової служби II рангу Кривіцького Віктора Броніславовича, Волинської митниці ДФС про визнання наказу неправомірним та зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И В: 01 серпня 2017 року позивач звернулася в суд першої інстанції з адміністративним позовом до начальника Волинської митниці ДФС України державного радника податкової служби II рангу Кривіцького Віктора Броніславовича (відповідач-1), Волинської митниці (відповідач 2) про визнання неправомірним наказу від 08.06.2017 року № 332-о про звільнення позивача згідно з пунктом 3 частини першої статті 83, частини першої статті 86 Закону України «Про державну службу», статті 38 Кодексу законів про працю України, зобов`язання поновити позивача на посаді державного інспектора сектору митного оформлення митного поста «Ягодин» Волинської митниці ДФС на період відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку основного працівника ОСОБА_2 , зобов`язання виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу. Позов обґрунтовує тим, що наказом начальника Волинської митниці ДФС Кривіцького В. Б. від 08.06.2017 року № 332-о позивачку звільнено із займаної посади 09.06.2017 року за власним бажанням відповідно до пункту 3 частини першої статті 83, частини першої статті 86 Закону України «Про державну службу», статті 38 Кодексу законів про працю України. Зазначає, що заява про звільнення за власним бажанням була відкликана позивачем 09.06.2017 року, відтак вважає, що оскаржуваний наказ є незаконним та таким, що грубо порушує вимоги чинного трудового законодавства. Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 18 серпня 2017 року позов задоволено повністю. Визнано протиправним та скасовано наказ Волинської митниці ДФС від 08 червня 2017 року № 332-о «Про звільнення ОСОБА_1 » в частині звільнення ОСОБА_1 із займаної посади державного інспектора сектору митного оформлення митного поста «Ягодин» Волинської митниці ДФС на період відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку основного працівника ОСОБА_2 з 09 червня 2017 року. Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, відповідач-2 подав апеляційну скаргу, в якій, покликаючись на порушенням норм матеріального та процесуального права зазначив, що станом на 09.06.2017 року від позивача жодних повідомлень про відкликання заяви про звільнення від 26.05.2017 року на Волинську митницю ДФС не надходило. Наказом Волинської митниці ДФС від 08.06.2017 року № 332-о позивача звільнено із займаної посади 09.06.2017 року за власним бажанням. Вказує на те, що Волинською митницею ДФС у повному обсязі дотримано процедуру звільнення позивача за власним бажанням, у зв`язку з чим просив скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог. Особи, які беруть участь у справі в судове засідання не з`явились Згідно ст.229 Кодексу адміністративного судочинства України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Волинська митниця вдруге подала клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку із встановлення в Україні карантину згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року №-211. Колегія суддів, розглянувши клопотання про відкладення розгляду скарги відмовляє у задоволенні такого, та зазначає. Поверхневі та загальні покликання на умови карантину зі сторони суб`єкта владних повноважень (апелянта) не можуть вважатися достатньою підставою для відкладення розгляду справи. Також рекомендація Ради суддів України (лист від 16.03.2020 №9-рс-186/20.) не вказує на припинення судами розгляду справ, а лише встановлює особливий режим судів України, який включає в себе, зокрема, розгляд справ в режимі відеоконференції, по можливості здійснення розгляду справи без участі сторін, в порядку письмового провадження, рекомендацію учасникам судових засідань подавати до суду заяви про розгляд справи у їхній відсутності за наявними у справі матеріалами. В протилежному випадку відкладення розгляду справи без пошуку реальних можливостей здійснювати правосуддя в умовах карантину може бути розцінено як самоусунення від виконання обов`язку по здійсненню розгляду справи. Вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов`язком не тільки суду, а й учасників справи. Суд апеляційної інстанції врахувавши викладені обставини та норми статті 313 КАС України, а саме ч. 2 ст. 313 КАС України у якій зазначено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, а справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів та ч. 3 ст. 313 КАС України суд апеляційної інстанції явку сторін у даній справі не визнавав обов`язковою, тому присутність осіб ( представника відповідача), які беруть участь у справі є не обов`язковою та даний спір може бути вирішений на підставі наданих учасниками справи письмових доказів. Відповідно до ч. 4 ст. 229 КАС України за відсутності осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з огляду на наступні підстави. Судом встановлені наступні обставини. ОСОБА_1 було призначено на посаду державного інспектора сектору митного оформлення митного поста «Ягодин» Волинської митниці ДФС на період відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку основного працівника ОСОБА_2 26.05.2017 року позивачем подано до Волинської митниці ДФС заяву про звільнення за власним бажанням. Вказані обставини не заперечуються сторонами у судовому засіданні. 08.06.2017 року начальником Волинської митниці ДФС Кривіцьким В.Б. прийнято наказ № 332-о «Про звільнення ОСОБА_1 », відповідно до якого ОСОБА_1 , державного інспектора сектору митного оформлення митного поста «Ягодин» Волинської митниці ДФС на період відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку основного працівника ОСОБА_2 , звільнено із займаної посади 09.06.2017 року за власним бажанням відповідно до пункту 3 частини першої статті 83, частини першої статті 86 Закону України «Про державну службу», статті 38 Кодексу законів про працю України. Підставою для прийняття вказаного наказу стала заява позивача. Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що наказ Волинської митниці Державної фіскальної служби України від 08.06.2017 № 332-о «Про звільнення ОСОБА_1 » прийнятий відповідачем передчасно, без врахування всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, з порушенням гарантованого права позивача на відкликання заяви про звільнення за власним бажанням. Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком з огляду на наступне. Згідно із положеннями частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. За змістом статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Частинами першою-третьою статті 5 Закону України «Про державну службу» передбачено, що правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Статтею 4 цього Закону визначено, що державна служба здійснюється з дотриманням таких принципів: 1) верховенства права; 2) законності; 3) професіоналізму; 4) патріотизму; 5) доброчесності; 6) ефективності; 7) забезпечення рівного доступу до державної служби; 8) політичної неупередженості; 9) прозорості; 10) стабільності. Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби. Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом. Отже, до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Закону України «Про державну службу», а в частині, що ним не врегульовані - норми законодавства про працю. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 83 Закону України «Про державну службу» державна служба припиняється за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону). Частинами першою-третьої статті 86 Закону України «Про державну службу» визначено, що державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб`єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення. Державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб`єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов`язків державним органом. Суб`єкт призначення зобов`язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві, у випадках, передбачених законодавством про працю. Водночас загальні норми звільнення працівника за власним бажанням встановлені Кодексом законів про працю України (КЗпП України). Згідно із статтею 38 Кодексу законів про працю України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору. Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору. Враховуючи вищенаведене, суд апеляційної інстанції зазначає, що за працівником, який попередив власника або уповноважений ним орган про звільнення за власним бажанням, упродовж двотижневого строку зберігається право на залишення на роботі, за виключенням випадку, коли на його місце запрошено іншу особу, якій відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору. Разом з тим, оскільки звільнення у порядку, передбаченому статтею 38 Кодексу законів про працю України є одностороннім волевиявленням працівника, який подав заяву про звільнення за власним бажанням, то він у будь-який момент до закінчення двотижневого строку з моменту подачі заяви може її відкликати і звільнення у такому випадку не проводиться, а також працівник не підлягає звільненню у випадку, коли цей строк закінчився, а він не залишив місце роботи і не вимагає припинення трудових відносин. При цьому, нормами законодавства, чинними на час виникнення спірних правовідносин, не передбачено право роботодавця приймати рішення про звільнення такого працівника до закінчення вказаного двотижневого строку. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 07.03.2018 у справі № 810/2728/16. Колегія суддів звертає увагу, що 26.05.2017 позивачем було подано до Волинської митниці Державної фіскальної служби України заяву про звільнення за власним бажанням. З матеріалів справи вбачається, що 08.06.2017 року відповідачем-1 прийнято наказ № 332-о, відповідно до якого позивача звільнено із займаної посади 09.06.2017 року за власним бажанням відповідно до пункту 3 частини першої статті 83, частини першої статті 86 Закону України «Про державну службу», статті 38 Кодексу законів про працю України, підстава - заява ОСОБА_1 період з 09.06.2017 року по 27.06.2017 року позивач перебував на стаціонарному лікуванні, що вбачається з листків непрацездатності серії АДД №№ 959625, 833515. Статтею 2411 Кодексу законів про працю України визначено обчислення строків, передбачених цим Кодексом, за змістом якої строки виникнення і припинення трудових прав та обов`язків обчислюються роками, місяцями, тижнями і днями. Строк, обчислюваний роками, закінчується у відповідні місяць і число останнього року строку. Строк, обчислюваний місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця строку. Якщо кінець строку, обчислюваного місяцями, припадає на такий місяць, що відповідного числа не має, то строк закінчується в останній день цього місяця. Строк, обчислюваний тижнями, закінчується у відповідний день тижня. Коли строки визначаються днями, то їх обчислюють з дня, наступного після того дня, з якого починається строк. Якщо останній день строку припадає на святковий, вихідний або неробочий день, то днем закінчення строку вважається найближчий робочий день. Таким чином, перебіг двотижневого строку на звільнення позивача із займаної посади за власним бажанням почався з 27.05.2017 та закінчувався 09.06.2017. Тобто до 09.06.2017 (включно) позивач мав право відкликати свою заяву про звільнення. Аналіз норм матеріального права дає підстави вважати, що за працівником, який попередив власника або уповноважений ним орган про звільнення за власним бажанням, упродовж двотижневого строку зберігається право на залишення на роботі, за виключенням випадку, коли на його місце запрошено іншу особу, якій відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору. Суд апеляційної інстанції зазначає, що ОСОБА_1 мала право на відкликання заяви про звільнення за власним бажанням у будь-який момент до закінчення двотижневого строку з моменту подачі заяви, тобто до 09.06.2017 року включно. В період з 09.06.2017 року по 27.06.2017 року позивач був тимчасово непрацездатний, оскільки перебував на стаціонарному лікуванні, а в подальшому на денному стаціонарі, про що свідчать листки непрацездатності серії АДД №№ 959625, 833515. Крім того, оскаржуваний наказ № 332-о «Про звільнення ОСОБА_1 », яким позивача звільнено із займаної посади з 09.06.2017 року, був прийнятий Волинською митницею ДФС 08.06.2017 року, тобто до закінчення двотижневого строку попередження. При цьому, жодною нормою чинного законодавства не передбачено право роботодавця приймати рішення про звільнення працівника за власним бажанням до закінчення двотижневого строку з моменту подачі заяви про звільнення за власним бажанням, крім випадків коли працівник у заяві просить його звільнити у визначений строк. Колегія суддів приходить до висновку, що наказ від 08.06.2017 року № 332-о про звільнення позивача із займаної посади відповідно до пункту 3 частини першої статті 83, частини першої статті 86 Закону України «Про державну службу», статті 38 Кодексу законів про працю України був прийнятий до закінчення строку попередження позивачем роботодавця про звільнення за власним бажанням, останнім днем якого є 09.06.2017 року, а отже, з порушенням її права на залишення на посаді та конституційного права на працю. Чинним законодавством України не вимагається від працівника звернення до роботодавця із заявою про відкликання поданої ним заяви про звільнення за власним бажанням, це є його правом. Водночас достатньою формою виявлення ним наміру про залишення на роботі є продовження виконання службових обов`язків та перебування на робочому місці, що вже саме по собі виключає наявність правових підстав для звільнення працівника на підставі раніше поданої ним заяви про звільнення за власним бажанням, крім єдиного випадку коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладанні трудового договору. Суд апеляційної інстанції зазначає, що станом на день прийняття оскаржуваного наказу про звільнення позивача з 09.06.2017 року відповідачем-2 на її посаду не було запрошено іншого працівника, повернення на роботу основного працівника - ОСОБА_2 з відпустки для догляду за дитиною, посаду якої обіймала позивач, також не відбулось. Таким чином, наказ ДФС від 08.06.2017 року № 332-о «Про звільнення ОСОБА_1 », прийнятий відповідачем-2 передчасно, без врахування всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (тимчасова непрацездатність позивача), з порушенням гарантованого права позивача на відкликання заяви. Враховуючи наведене вище, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції про задоволення позову, а тому апеляційну скаргу слід відхилити. Згідно з ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Зазначене положення поширюється на доказування правомірності оскаржуваного рішення (дії чи бездіяльності). Окрім доказування правових підстав для рішення (тобто правомірності), суб`єкт владних повноважень повинен доказувати фактичну підставу, тобто наявність фактів, з якими закон пов`язує можливість прийняття рішення, вчинення дії чи утримання від неї. В розумінні ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним, обґрунтованим та відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та прийняв рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, тому оскаржуване рішення слід залишити без змін. Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст.242, 243, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, - П О С Т А Н О В И В: апеляційну скаргу Волинської митниці ДФС залишити без задоволення, а рішення Волинського окружного адміністративного суду від 18 серпня 2017 року у справі № 803/959/17 без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий суддя О. І. Довга судді І. В. Глушко В. Я. Макарик Повне судове рішення складено 09 червня 2020 року