Постанова 4808 № 344/17379/17

Справа № 344/17379/17 Провадження № 22-ц/4808/522/20 Головуючий у 1 інстанції Домбровська Г. В. Суддя-доповідач Мелінишин Г.П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 червня 2020 року м. Івано-Франківськ Івано-Франківський апеляційний суд у складі колегії суддів: головуючого (суддя-доповідач) Мелінишин Г.П. суддів: Пнівчук О.В., Ясеновенко Л.В., за участю секретаря Петріва Д.Б., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Івано-Франківського міського суду в складі судді Домбровської Г.В., ухвалене 07 лютого 2020 року в м. Івано-Франківську, повний текст якого виготовлено 17 лютого 2020 року, в справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні квартирою та стягнення моральної шкоди, зустрічним позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_4 , про визнання договору дарування частини квартири нелегітимним і безпідставним, позбавлення юридичного права спадкоємців першої черги претендувати на спадок, в с т а н о в и в: У грудні 2017 року ОСОБА_3 , в інтересах якого діяла представник ОСОБА_5 , звернувся в суд із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні квартирою та стягнення моральної шкоди. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що на підставі договору дарування частини квартири від 18 серпня 2017 року ОСОБА_3 є власником 1/2 частини однокімнатної квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 26,2 кв.м, житловою площею 17,6 кв.м. Вказана квартира є посімейного, спільного заселення. Власниками іншої частини квартири (двох житлових кімнат площею20,8 та 19,8 кв.м) є ОСОБА_1 та ОСОБА_2 Приміщення коридору, кухні та санвузла належать до спільного користування. Починаючи з літа 2017 року останні змінили замок у вхідних дверях квартири, у зв`язку із чим позивач позбавлений доступу до частини квартири та спільних приміщень - коридору, кухні та санвузла. Неправомірна поведінка відповідачів завдає йому моральної шкоди, що виразилась у моральних переживаннях, постійному нервовому напруженні, нервозності тощо. З цих підстав просив суд усунути перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 , зобов`язати ОСОБА_1 та ОСОБА_2 надати йому примірники ключів від вхідних дверей квартири. Також стягнути з відповідачів на його користь 10 000,00 грн моральної шкоди та судові витрати. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у травні 2019 року подали зустрічний позов, в якому з урахуванням уточнення вимог просили визнати недійсним договір дарування частини квартири, позбавити юридичного права спадкоємців першої черги ОСОБА_4 та ОСОБА_6 претендувати на спадок ОСОБА_7 . Зустрічна позовна заява мотивована тим, що 18 серпня 2017 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладено договір дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 . Вважають його укладеним з порушенням закону, оскільки лише вони є єдиними власниками квартири. Відповідно у дарувальника відсутнє право розпоряджатися частиною спірної квартири. Ухвалою Івано-Франківського міського суду від 20 травня 2019 року позови об`єднано в одне провадження. Рішенням Івано-Франківського міського суду від 07 лютого 2020 року, з урахуванням ухвал про виправлення описок, позов ОСОБА_3 задоволено частково. Зобов`язано ОСОБА_1 та ОСОБА_2 усунути перешкоди ОСОБА_3 у користуванні квартирою АДРЕСА_1 , житловою площею 17,6 кв.м, власником 1/2 частки якої він є, шляхом надання йому примірників ключів від вхідних дверей квартири. Зобов`язано їх не чинити позивачу перешкоди у користуванні вказаною квартирою. Крім того з відповідачів на користь ОСОБА_3 стягнуто по 500,00 грн на відшкодування моральної шкоди та по 400,00 грн судових витрат з кожної. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Також відмовлено у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_3 суд першої інстанції виходив з того, що відповідачами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 чиняться перешкоди позивачу у користуванні 1/2 частиною однокімнатної квартири, загальною площею 26,2 кв.м, житловою площею 17,6 кв.м за адресою: АДРЕСА_2 , тому його порушені права підлягають захисту. Визначаючи розмір моральної шкоди суд виходив із засад виваженості, розумності і справедливості. Рішення суду першої інстанції в частині зустрічного позову мотивовано тим, що підстави для визнання недійсним договору дарування частини квартири від 18 серпня 2017 року відсутні, оскільки позивачі не довели порушення своїх прав оспореним договором дарування. Вимога ж щодо позбавлення права на спадкування квартири АДРЕСА_1 спадкоємців померлого ОСОБА_7 позбавлена фактичного та юридичного обґрунтування, тому є безпідставною і необґрунтованою. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи просять рішення суду скасувати. Ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_3 та задовільнити їх зустрічний позов. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції безпідставно дійшов переконання про те, що ОСОБА_7 був власником однокімнатної квартири, житловою площею 17,6 кв.м за адресою: АДРЕСА_2 .При цьому не враховано, що єдиними власниками квартири АДРЕСА_1 є лише вони. ОСОБА_7 був зареєстрований та проживав за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується довідкою ЖЕО №9 від 20 червня 2011 року. Той факт, що після розподілу житлової площі квартири АДРЕСА_1 кімнаті, яку надано у користування ОСОБА_7 , присвоєно номер 5а підтверджується також технічним паспортом, складеним 16 листопада 2006 року. Необґрунтованим є і висновок місцевого суду про стягнення моральної шкоди, оскільки позивачем не надано доказів щодо її заподіяння. Також звертають увагу на те, що в оспорюваному договорі дарування не зазначено суми плати за вчинення нотаріальної дії. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_3 зазначає, що рішення суду ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, з повним та об`єктивним дослідженням усіх доводів сторін, поданих доказів, що мають значення для справи. В засіданні апеляційного суду апелянти ОСОБА_1 та ОСОБА_2 доводи скарги підтримали з наведених у ній мотивів. Відповідач ОСОБА_3 та його представник ОСОБА_8 доводів скарги не визнали посилаючись на обґрунтованість висновків суду. Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_4 в судове засідання не з`явилася будучи належним чином повідомленою про дату, час і місце розгляду справи. Відповідно до положень частини другої статті 372 ЦПК України перешкод розглядові справи за її відсутності не встановлено. Згідно зі статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами, перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Заслухавши суддю - доповідача, пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення місцевого суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов висновку, що скарга підлягає до часткового задоволення з таких підстав. Як встановив суд першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, квартира АДРЕСА_1 була комунальною квартирою, складалася з трьох житлових кімнат та приміщень загального користування (а.с.32 т.1). На підставі договору найму житлового приміщення у ній проживали рідні брати ОСОБА_7 (чоловік третьої особи ОСОБА_4 ) та ОСОБА_9 (чоловік та батько апелянтів) з сім`єю. Рішенням Івано-Франківського міського суду від 23 квітня 2002 року здійснено поділ житлової площі вказаної квартири. В користування ОСОБА_7 виділено житлову кімнату площею 17,6 кв.м; ОСОБА_9 та ОСОБА_1 залишено в користування кімнати розміром 20,8 та 19,8 кв.м. Зобов`язано ЖЕО №9 в м. Івано-Франківську укласти з ними договір найму на виділену житлову площу. Підсобні приміщення залишено у спільному користуванні (а.с.114 т.1). В подальшому на підставі Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та відповідних розпоряджень органу приватизації ОСОБА_7 та відповідачами-позивачами приватизовано зайняті приміщення. Згідно свідоцтва про право власності на житло від 16 вересня 2002 року ОСОБА_7 на праві власності належала квартира загальною площею 26,2 кв.м за адресою: АДРЕСА_2 (а.с.87-91 т.2). ОСОБА_1 та ОСОБА_2 приватизували квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 60,30 кв.м, що підтверджується свідоцтвом про право власності від 01 грудня 2006 року (а.с.11 т.1, 28 т.2). Встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_7 09 квітня 2012 року ОСОБА_4 видано свідоцтво про право на спадщину за законом, згідно якого останньою успадковано 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 (а.с.133-136 т.1). Зі змісту свідоцтва вбачається, що спадкоємцем іншої 1/2 частини квартири є дочка ОСОБА_7 - ОСОБА_6 . Відповідно до технічної характеристики квартири, зазначеної в технічному паспорті на квартиру АДРЕСА_1 , виготовленого 10 серпня 2017 року на замовлення ОСОБА_4 , вказана квартира посімейного, спільного заселення розташована на ІІ поверсі ІІІ поверхового будинку та складається з однієї кімнати житловою площею 17,6 кв.м, загальною площею 26,2 кв.м. До загальної площі включені площі спільного користування - 8,0 кв.м (а.с.8-9 т.1). Згідно технічного паспорта на квартиру АДРЕСА_1 від 16 листопада 2006 року, виготовленого на замовлення ОСОБА_1 , квартира складається з двох житлових кімнат, із них: АДРЕСА_3 кімната - 20,8 кв.м, 2-а кімната - 19,8 кв.м, загальною площею 60,3 кв.м. При цьому в примітці зазначено, що коридор площею 4,2 кв.м, санвузол площею 4,2 кв.м, кухня площею 17,9 кв.м, балкон знаходяться в спільному користуванні (а.с. 123 т.1). 18 серпня 2017 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладено договір дарування частини квартири, за умовами якого дарувальник подарувала, передала безоплатно у власність обдаровуваного 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 (а.с.6 т.1) За змістом пункту 3 договору дарування квартира загальною площею 26,2 кв.м, в цілому складається з однієї житлової кімнати житловою площею 17,6 кв.м, до загальної площі включені площі спільного користування - 8,0 кв.м. З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 звертався до Івано-Франківського ВП ГУНП України в Івано-Франківській області з приводу перешкоджання йому відповідачами в користуванні спірною квартирою (а.с.26, 41, 42 т.1). Щодо позовних вимог про усунення перешкод у користуванні квартирою. Обґрунтовуючи свій позов ОСОБА_3 покликався на те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 змінили замок у вхідних дверях квартири, у зв`язку із чим він не має доступу як до належної йому квартири, так і до спільних приміщень. Заперечуючи проти задоволення позову відповідачі зазначали, що вони є власниками квартири АДРЕСА_1 . До подачі ОСОБА_3 позову їм не було відомо про укладення ним та ОСОБА_4 договору дарування частини цієї квартири. Статтею 41 Конституції України гарантовано право кожному володіти, користуватись та розпоряджатись своєю приватною власністю, набутою у порядку, визначеному законом. Непорушність права власності закріплено і в статті 321 ЦК України, відповідно до частини першої якої ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядженням своїм майном. Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Частиною першою статті 383 ЦК України визначено, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва. За змістом статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. Установивши, що ОСОБА_3 є власником 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 26,2 кв.м, та разом з тим не має можливості користуватися і володіти своїм майном, оскільки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 чинять йому перешкоди у реалізації цих прав, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що порушене право позивача підлягає захисту шляхом усунення перешкод у користуванні спірною квартирою та зобов`язання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 надати ОСОБА_3 примірники ключів від вхідних дверей вказаної квартири. При цьому правильно вважав, щотакий спосіб захисту спрямований на захист житлових прав позивача. Про небажання надати позивачу примірник ключів від вхідних дверей спірної квартири зазначила ОСОБА_1 і в засіданні апеляційного суду. Мотивуючи це їхнім з дочкою правом власності на квартиру АДРЕСА_4 та заперечуючи будь-яке право ОСОБА_3 на неї. Разом з тим, колегія суддів вважає неспроможними доводи апелянтів про те, що вони є єдиними власниками квартири АДРЕСА_1 , оскільки такі спростовуються матеріалами справи. Щодо моральної шкоди. Частиною третьою статті 386 ЦК України передбачено, що власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди. За змістом статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів. Статтею 1166 ЦК України передбачено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. У пунктах 3, 4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 року № 4 судам роз`яснено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Враховуючи, що в ході розгляду справи було доведено порушення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 прав власності позивача, з урахуванням принципу розумності та справедливості, суд першої інстанції обґрунтовано стягнув на його користь із кожної з відповідачів моральну шкоду в розмірі по 500,00 грн. Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_3 не доведено завдання йому моральної шкоди не заслуговують на увагу, оскільки місцевим судом встановлено факт заподіяння винними діями відповідачів моральної шкоди позивачу. Крім того, у деліктних (позадоговірних) правовідносинах діє презумпція вини, а ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не довели свою невинуватість у заподіянні шкоди. Щодо зустрічного позову. За положеннями частин першої, третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Тобто вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. В силу частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. За положеннями статті 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава. Позов може бути пред`явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно. Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов`язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права та обов`язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права і обов`язки (стаття 50 ЦПК України). Частиною першою статті 51 ЦПК України передбачено право суду першої інстанції за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання, залучити до участі у ній співвідповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. Такий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц. Згідно роз`яснень, викладених у пункті 26 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину. Із матеріалів справи вбачається, що сторонами оспорюваного правочину є ОСОБА_4 та ОСОБА_3 . Проте позивачами за зустрічним позовом визначено відповідачем у справі лише ОСОБА_3 . Натомість ОСОБА_4 залучено до участі в справі третьою особою, що не відповідає її процесуальному статусу як учасника спірних матеріальних правовідносин, виходячи зі змісту заявлених в суді першої інстанції позовних вимог. Враховуючи обсяг процесуальних прав та обов`язків, визначених статтями 4, 43 та 49 ЦПК України, сторонами вважаються особи, які є учасниками спірного матеріального правовідношення. Ознаками сторін, які відрізняють їх від інших осіб, які беруть участь у справі (зокрема третіх осіб) є те, що сторони - це особи, між якими виник спір про право, який є предметом розгляду та вирішення судом, та на сторони поширюються усі наслідки судового рішення. Згідно з частиною шостою статті 53 ЦПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог, мають процесуальні права і обов`язки, встановлені статтею 43 цього Кодексу. Таким чином, на них не поширюються права, передбачені статтею 49 ЦПК. Окрім того, за змістом зустрічної позовної заяви ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили позбавити юридичного права спадкоємців першої черги ОСОБА_4 та ОСОБА_6 претендувати на спадок ОСОБА_7 . В порушення частини п`ятої статті 12 ЦПК України суд першої інстанції не сприяв повному та всебічному з`ясуванню обставин справи, не сприяв здійсненню прав сторін. Зокрема, не роз`яснив ОСОБА_1 та ОСОБА_2 їхні права, зокрема, щодо можливості залучення до участі у справі ОСОБА_4 та ОСОБА_6 як співвідповідачів та не вирішив цього питання в порядку, передбаченому статтями 50, 51 ЦПК України, не попередив позивачів про наслідки вчинення або невчинення вказаних процесуальних дій. Відповідно ОСОБА_4 приймаючи участь у справі як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, позбавлена була можливості реалізувати свої процесуальні права, передбачені статтею 49 ЦПК України. А ОСОБА_6 взагалі не була залучена до участі у справі. Разом з тим суд апеляційної інстанції позбавлений права на стадії перегляду справи в апеляційному порядку вирішувати питання щодо зміни процесуального статусу осіб, які беруть участь в справі та залучати співвідповідачів. За таких обставин зустрічний позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не підлягає задоволенню, оскільки його заявлено не до всіх належних відповідачів. За змістом статті 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. З огляду на викладене колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції в частині вирішення зустрічного позову підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову в зв`язку з неналежністю складу сторін. Що не позбавляє їх права повторно звернутися до суду з аналогічним позовом. При цьому колегія суддів не дає оцінки обґрунтованості таких позовних вимог, оскільки це повинно бути зроблено під час розгляду справи по суті за участі належних сторін. Відповідно до частини 13 статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Згідно з частинами першою та другою статті 141 ЦПК судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача. Враховуючи, що за наслідками апеляційного розгляду справи у задоволенні зустрічного позову відмовлено, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій відсутні. Керуючись статтями 374, 376, 381 - 384, 389, 390 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Івано-Франківського міського суду від 07 лютого 2020 року в частині вирішення зустрічного позову скасувати. Ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_4 , про визнання договору дарування частини квартири нелегітимним і безпідставним (недійсним), позбавлення юридичного права спадкоємців першої черги претендувати на спадок відмовити. В решті рішення суду залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови. Головуючий Г.П. Мелінишин Судді: О.В. Пнівчук Л.В. Ясеновенко Повний текст постанови виготовлено 03 червня 2020 року